... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №3
Незважаючи на існування в правовій науці досить великої кількості теоретичних розробок слід зазначити, що «правосуб’єктність» як категорія юридичної науки залишається не лише актуальною, а й дискусійною. Саме тому, виникає можливість, завдяки постійному науковому пошуку, здійснювати наукові дослідження відносно правосуб’єктності окремих суб’єктів цивільного права, зокрема неповнолітніх осіб. 
Існуючі на сьогодні поняття «правосуб’єктність», «правоздатність» і «дієздатність», що використовується в законодавстві і на практиці, змінилися, наповнилися новими елементами, оскільки приймається до уваги й психічний стан, зрілість осіб тощо. 
У сучасній правовій науці існують думки, що застосовувати інститут правоздатності та дієздатності можливо лише до фізичних осіб при дослідженні їх правосуб’єктності [1, с. 25]. Відтак зазначається, що правосуб’єктність складається із: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих [2, с. 125]. Однак на цьому наукові дискусії не завершуються. Прихильники іншого підходу стверджують, що правоздатність є міжгалузевим поняттям і в межах кожної галузі вона набуває особливого відтінку, зазвичай звертається увага лише на два аспекти: правоздатність та дієздатність. Дещо схожої думку дотримувався й С.С.Алєксєєв який стверджував, що деліктоздатність – це властивість особи нести самостійну юридичну відповідальність за вчинені нею правопорушення (делікти) [3, с. 80]. Сприймаючи наведені міркування, Т.В. Водоп’ян зазначає, що правосуб’єктність – це характеристика, якість правового статусу, цивільна правосуб’єктність включає в себе цивільну правоздатність та цивільну дієздатність, які виступають передумовами формування правового статусу фізичної особи [4, с. 82]. На нашу думку, зважаючи на те, що поняття «правосуб’єктність» на сьогодні не віднайшло свого однозначного розуміння та місця у доктрині приватного права вважаємо цивільну правоздатність та дієздатність неповнолітніх осіб складовими правосуб’єктності осіб, в тому числі неповнолітніх. 
Відомо, що неповнолітні особи стають учасниками цивільних правовідносин завдяки специфічному явищу, який називається правоздатність. На думку З.В. Ромовської, під правоздатністю слід розуміти здатність, якою кожна жива «людська істота» (термін запозичений у ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 року), володіє саме тому, що є людиною. І одержує вона цю здатність не від держави, а від природи. Скорочено цю тезу можна сформулювати так: «якщо ти людина, то ти суб’єкт права» [5, с. 231]. На нашу думку, правоздатність неповнолітніх осіб не надає і не забезпечує жодних реальних можливостей для задоволення матеріальних потреб, що свого роду здійснює суб’єктивне право, правоздатність лише дозволяє їм мати передбачені законом права. Вважаємо, що юридичним змістом правоздатності неповнолітніх осіб насамперед є необхідність та здатність бути суб’єктом права, а вже похідним (проте не другорядним), здатність мати суб’єктивні права, охоронювані законом інтереси, юридичні обов’язки та інші складові правового статусу суб’єкта права. 
З огляду на наведене доходимо висновку, що зміст правоздатності неповнолітніх осіб можна окреслити за допомогою таких ознак як: а) рівність; б) невідчужуваність; в) неприпустимість її обмеження правочинами, актами органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування тощо. Під рівноправністю неповнолітніх осіб розуміємо рівні можливості набуття конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Адже рівність – універсальна форма виразу юридичної рівноваги, поєднання інтересів окремих людей, окремих соціальних верств та груп населення, національностей тощо.
Цивільна дієздатність, у своєму загальному розумінні, наділяє суб’єктів договірних зобов’язань, в тому числі неповнолітніх осіб, соціальною свободою бути не тільки носієм прав та обов’язків, але бути таким за своїм вибором, на власний розсуд, на основі власних ініціативних дій, в які втілюються інтереси і воля особи. Щодо виокремлення елементів дієздатності, то слід вказати на його особливе, практичне значення, адже уже із загального визначення дієздатності, яке міститься у ст. 30 ЦК України простежуються певні напрями такого поділу. Зокрема, якщо правочиноздатність у фізичної особи виникає у віці 14 років (якщо батьки, усиновлювачі, піклувальники не заперечують проти правочину), то для виникнення деліктоздатності ЦК України наголошує про наявність додаткових умов, зокрема наявність майна, тощо (ст. 33 ЦК України). Деліктоздатність розглядаємо як складову дієздатності неповнолітніх осіб. На підтвердження цього наведемо ч. 1 ст. 1179 ЦК України відповідно до якої, неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану шкоду самостійно на загальних підставах. 
Таким чином, цивільну дієздатність неповнолітніх осіб розуміємо як здатність діяти за власною волею, на основі власного розсуду в межах можливостей, окреслених змістом правоздатності. Враховуючи те, що дієздатність передбачає можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними, стає очевидним, що така можливість не виникає в людини від народження, а набувається відповідно до знань, досвіду, яких отримують з віком і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Тому, цілком логічно законодавець поділив дієздатність на певні види і закріпив їх на законодавчому рівні. 
Підсумовуючи вищенаведене доходимо висновку, що складові елементи правосуб’єктності: правоздатність та дієздатність неповнолітніх осіб мають свою особливість. Законодавець відображаючи психологічні зміни, що відбуваються у дитини в процесі дорослішання, поділяє неповнолітніх на дві основні групи: малолітні особи у віці до 14 років та неповнолітні у віці з 14 до 18 років. Відповідно до такого поділу ці групи фізичних осіб наділені певним обсягом дієздатності. Малолітні особи є частково правочиноздатними та не є деліктоздатними, а неповнолітні володіють обмеженою правочноздатністю та повною деліктоздатністю, із застосуванням субсидіарної відповідальності їх батьків (усиновителів) або піклувальників. Правоздатність і дієздатність є складовими правосуб’єктності неповнолітніх осіб, яка, в свою чергу, є передумовою дійсності правочинів вчинених неповнолітніми. 

Список використаних джерел:
1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консум, 2006. – 359 с.
2. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]. М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. Х.: Право, 2009. – 340 с. 
3. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. Свердловск, 1964. – Вып. 2. – С. 80.
4. Водоп’ян Т.В. Фізична особа як сторона договірних зобовязань в цивільному праві України: дис. … канд.. юрид. наук. 12.00.13. / Т.В. Водоп’ян. – К., 2015. – 210 с. 
5. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Загальна частина: Академічний курс: Підручник. 2-е вид., доп. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – 594 с. 
 

Останнє оновлення (01.03.18 20:55)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №5
Законом України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» від 10.11.2015 р. № 772-VIII, який набрав чинності ще 11.12.2015 р. (далі – Закон), до Кримінального процесуального кодексу України були внесені зміни, в результаті яких ч. 6 ст. 100 КПК України було доповнено абзацом сьомим, а ч. 7 викладено у новій редакції, згідно з якими речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі –Національне агентство), для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, такої самої вартості – для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом.
Однак, згідно з публічним звітом Голови Національного агентства А. Янчука, за підсумками 2017 р. Національному агентству передані в управління активи виключно у вигляді рухомого та нерухомого майна з таким розподілом по категоріях: квартири – 45 %, машиномісця – 23 %; транспортні засоби – 20 %; земельні ділянки – 5 %; офісна нерухомість – 3 %; нежитлові приміщення – 2 %; незавершене будівництво – 1 % та цілісні майнові комплекси – 1 % [1]. Це спонукає привернути увагу широкої громадськості до того факту, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону, активи це не тільки рухоме та нерухоме майно, але й кошти, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні. Ця норма кореспондує положенню ч. 10 ст. 170 КПК України, згідно з яким арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна. 
З огляду на це, видається такою, що грубо порушує права і законні інтереси власників активів і держави, бездіяльність щодо передання в управління спеціально створеному для цього Національному агентству активів у вигляді грошових коштів, на які накладено арешт у різних кримінальних провадженнях. При тому, що Національним агентством за конкурсними процедурами відібрано банк і відкрито рахунки у національній та іноземних валютах [1], на яких за договором банківського вкладу на вимогу можуть бути розміщені арештовані грошові кошти з найвищою відсотковою ставкою за депозитом (16 % річних), порівняно із середньозваженим розміром процентів відсоткової ставки за аналогічними депозитами в банківській системі України (4-5 % річних). Згідно з п. 1 і 2 ч. 1 ст. 20 Закону управління грошовими коштами у готівковій та безготівковій формах у будь-якій валюті, а також банківськими металами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, здійснюється Національним агентством шляхом їх розміщення на депозитних рахунках Національного агентства, а майно або кошти банку, а також кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що перебувають у банку та на які накладено арешт, передаються в управління (перераховуються на рахунки) Національного агентства не пізніше наступного робочого дня після надходження до банку платіжної вимоги, оформленої Національним агентством, та доданих до неї копій звернення прокурора, ухвали слідчого судді, суду про накладення арешту.
Найбільш підозрілою, на нашу думку, є бездіяльність щодо передання в управління коштів, які вилучені під час розслідування злочинів, вчинених з використанням конвертаційних центрів. Згідно з річними звітами Державної фіскальної служби України, у 2014 р. припинено протиправну діяльність 48 конвертаційних центрів, якими було проконвертовано 22,5 млрд грн., збитки від їх діяльності склали понад 3,8 млрд грн. У 2015 р. припинено діяльність 60 конвертаційних центрів, якими було проконвертовано 18,9 млрд грн., збитки від їх діяльності склали понад 3,2 млрд. гривень. У 2016 р. припинено діяльність 77 конвертаційних центрів, якими було проконвертовано 27 млрд грн., збитки від їх діяльності склали 4 млрд грн. У 2017 р. припинено діяльність 65 конвертаційних центрів, якими було проконвертовано 13,6 млрд грн., збитки від їх діяльності склали 2,5 млрд грн.
За даними офіційних відомчих Інтернет-сайтів, протягом лише 2017 р. слідчими податкової міліції під час обшуків у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених з використанням конвертаційних центрів, вилучено готівкою: 54 657 060,00 грн., 5 206 989,00 доларів США; 445 500,00 Євро та 1 100,00 швейцарських франків; накладено арешт на рахунки, на яких заблоковано 27 190 000,00 грн.; слідчими Національної поліції України вилучено 10 225 000,00 грн., а Служби безпеки України – 4 400 000,00 грн. Лише 24 травня 2017 р. під час розслідування злочинів, вчинених з використанням «податкових майданчиків» (за усталеною термінологією у вузькому значенні – «фіктивних підприємств», у широкому – «конвертаційних центрів») [2, 234-235] часів президентства В. Януковича, функціонування яких завдало нашій країні збитків на суму в 96 млрд грн., на території 15 областей України було одночасно проведено 454 обшуки. За місцем проживання лише одного із 25 затриманих колишніх високопосадовців органів доходів і зборів у результаті обшуку було виявлено та вилучено 3,8 млн доларів США [3].
Всі ці гроші давно мали б працювати на вітчизняну економіку для відшкодування багатомільярдних збитків, завданих довготривалим функціонуванням конвертаційних центрів. Однак, жодна копійка з невідомих причин не була передана в управління Національному агентству і залишається тільки сподіватися, що зазначена готівка після її пафосного фотографування не повернулася назад у тіньовий обіг чи не осіла в сейфах або кишенях недоброчесних працівників органів досудового розслідування, і щодо неї вжито відповідних правових заходів. Зокрема, згідно з п. 21 Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 р. № 1104, речові докази у вигляді готівки у національній валюті України або іноземній валюті передаються для зберігання уповноваженому банку, що обслуговує орган, у складі якого функціонує слідчий підрозділ (далі – уповноважений банк). У разі коли готівка у національній валюті України чи іноземній валюті не містить слідів кримінального правопорушення, валютні кошти зараховуються на спеціально визначені для цієї мети депозитні рахунки уповноваженого банку.
Резюмуючи викладене, відзначимо, що Національне агентство не уповноважене самостійно витребувати активи в управління. Однак згідно з п. 1 і 2 ч. 1 ст. 9, п. 1, 2 і 9 ч. 1 ст. 10 Закону воно виконує функції: проведення аналізу статистичних даних, результатів досліджень та іншої інформації про виявлення, розшук та управління активами; підготовки пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у сфері виявлення, розшуку та управління активами, розроблення проектів нормативно-правових актів з цих питань. З метою виконання своїх функцій Національне агентство: а) витребовує за рішенням Голови Національного агентства або його заступника та безоплатно одержує в установленому законом порядку від державних органів інформацію, необхідну для виконання обов’язків Національного агентства. Суб’єкти, яким адресовано зазначений запит, зобов’язані невідкладно, але не більше ніж протягом трьох робочих днів від дня його надходження, надати відповідну інформацію; б) має доступ до Єдиного реєстру досудових розслідувань, автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування. (Відповідно до пп. 17 п. 2.1 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого Наказом Генерального прокурора України від 17.08.2012 р. № 69, відомості про вартість арештованого майна вносяться до цього Реєстру); в) ініціює проведення службового розслідування, вжиття заходів до притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні цього Закону, надсилає до правоохоронних органів матеріали, що свідчать про факти таких правопорушень тощо.
Тому детінізації вітчизняної економіки, захисту прав і законних інтересів сумлінних платників податків і відшкодуванню збитків, завданих функціонуванням конвертаційних центрів, може сприяти посилення активності Національного агентства щодо виконання вище перелічених функцій і реалізації наданих Законом прав у питаннях управління грошовими коштами, на які накладено арешт у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені з використанням зазначених осередків організованої злочинності.

Список використаних джерел:
1. Публічний звіт Голови Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Антона Янчука за підсумками 2017 року. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://arma.gov.ua.
2. Білоус В.В. «Держпрограма» і «сертифіковані майданчики»: новели злочинних технологій збагачення [Текст] / В.В. Білоус, О.П. Білоус // Стратегія і тактика правових реформ: виклики сучасності: зб. матер. міжнар. юридич. наук.-практич. конф. «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 05 березня 2013 року. – К., 2013. – С. 234-240.
3. Допис Арсена Авакова [Електронний ресурс] / Сторінка Арсена Авакова у «Facebook». – 2017, 24 травня. – Режим доступу: https://www.facebook.com/arsen.avakov.1. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №2
Сучасні тенденції розвитку державності, громадянського суспільства в Україні, її участь в євроінтеграційних процесах зумовлює необхідність перегляду ролі держави в керуванні суспільними справами, методів і способів її впливу на суспільні відносини.
Питанням співвідношення понять «державне управління» та «державне регулювання» присвячено цілий ряд досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, економістів, спеціалістів з державного управління з радянських часів і до сьогодні. Дослідження останніх років все частіше присвячені кардинальним змінам у підходах до питання керування суспільними процесами з боку держави, вивченню сучасного європейського та світового досвіду державного управління, у зв’язку з чим у вітчизняному адміністративно-правовому понятійному апараті з’являются терміни «публічний інтерес», «публічне управління», «публічне адміністрування», «публічна адміністрація». Ведеться мова про трансформування «державного управління» у «публічне адміністрування» не лише за формою, назвою, а й за змістом.
Традиційно під державним, як і будь-яким іншим видом управління, мають на увазі керуючий вплив суб’єкта управління (керуючої системи) на об’єкт управління (керовану систему). Характерними ознаками державного управління є підпорядкованість об’єкта управління (який при цьому є цілком самостійним учасником правовідносин і суб’єктом державно-владних повноважень) суб’єкту управління, в особі якого виступають органи виконавчої влади, посадові особи, службовці, вповноважені недержавні суб’єкти. Суб’єкт державного управління наділений державно-владними повноваженнями, за допомогою яких реалізує волю держави, її завдання та функції. Для об’єкта управлінських відносин (ними виступають окремі сфери та галузі суспільного життя, а також різні організації) веління суб’єкта є обов’язковими. Таким чином, державне управління передбачає безпосередній владний вплив на об’єкти управління.
Державне регулювання, на думку ряду вчених, є поняттям більш вузьким, ніж державне управління [1, с. 96-97; 2, с. 64-65; 3, с. 9-10]. Якщо управлінням є будь-який вплив суб’єкта управління на об’єкт управління, здійснюваний з метою спрямувати його дії бажаним для суб’єкта чином, то регулювання покликане здійснювати коригування діяльності об’єкта, що спрямовується управлінням загалом. На думку А. Омельченка управління включає і адміністративно-розпорядчий вплив, і економічне стимулювання, і морально-психічний вплив, тобто всю систему форм і методів управління. Державне регулювання більшою мірою спирається на використання економічних методів управління, механізмів обмежуючого та стимулюючого характеру (встановлення певних стандартів, нормативів, квот, лімітів, тарифів тощо) [1, с. 96-97].
Державно-управлінський вплив більше спрямований безпосередньо на об’єкти управління, натомість державне регулювання направлене на середовище функціонування суб’єктів, створення відповідних умов для їх діяльності.
Державне управління традиційно пов’язується з наявністю у суб’єктів управління підлеглих їм об’єктів, а державне регулювання – із впливом переважно на організаційно не підпорядковані об’єкти [4, с. 11].
Однак Є. Кубко зазначає, що державне управління і державне регулювання взаємопов’язані, адже державне регулювання не може бути використане без застосування методів безпосереднього впливу на об’єкти управління, тому регулювання неможливе без управління [2, с. 66].
На думку М. Ткач, основна відмінність між державним управлінням і державним регулюванням полягає в не в їх об’єкті, а в тому, реалізацію яких інтересів вони забезпечують. Державне управління застосовується у тих сферах життя суспільства, де необхідне забезпечення першочергової реалізації публічних інтересів і виконання цілей держави. Державне регулювання – там, де необхідним є забезпечення балансу публічних і приватних інтересів (наприклад, економічна сфера) [5, с. 117].
Таким чином, державне управління та державне регулювання взаємопов’язані і взаємодоповнюють одне одного, при чому державне управління є більш масштабним явищем і направлене на реалізацію функцій держави, впорядкування відносин в окремих сферах, галузях діяльності суспільства. Державне регулювання не передбачає прямого втручання, а направлене на створення умов для здійснення окремих видів діяльності (підприємницької, господарської, зовнішньоекономічної, банківської, науково-технічної тощо).
Але слід зазначити, що зміст державного управління, характер управлінського впливу на суспільні процеси за умов ринкової економіки, процесів децентралізації державної влади суттєво змінився і продовжує змінюватися. Такий вплив вже не може бути односторонньо-владним, а адміністративно-примусові засоби вже не є пріоритетними в цій діяльності. Управління дедалі більше здійснюється у формі нормативного регулювання, використання дозволів і рекомендацій, надання допомоги, сприяння й координації.
Також змінився характер суб’єктно-об’єктної взаємодії в межах управлінських відносин. Суб’єктами державного управління вже виступають не лише органи держави, а й недержавні суб’єкти (органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, недержавні організації тощо). Це відображає як процеси децентралізації державного управління, так і забезпечення конституційних прав людини і громадянина на участь в управлінні державою. Об’єктами ж державного управління виступають сфери та галузі економіки, суспільного життя, соціальні процеси, на відміну від прямого управління окремими суб’єктами господарювання, що мало місце у радянському минулому[6, с. 21; 7, с. 9].
Суспільство, як об’єкт управління, спонукає до того, щоб відбувалися структурні зміни суб’єкта управління і щоб він, як керуюча підсистема, набував якісно нових рис та разом з керованою підсистемою вибудовували сучасний механізм взаємного впливу та контролю [8].
Відтак, оновлюється категорійний апарат, і сучасний Енциклопедичний словник з державного управління визначає «державне управління» як діяльність держави (органів державної влади), спрямовану на створення умов для як найповнішої реалізації функцій держави, основних прав і свобод громадян, узгодження різноманітних груп інтересів у суспільстві та між державою і суспільством, забезпечення суспільного розвитку відповідними ресурсами [9, с. 150].
У сучасних умовах розвитку державності виникає необхідність застосування категорії «публічна влада» замість «державна влада», яка поряд з останньою включає в себе участь в суспільному управлінні інших (недержавних) суб’єктів (органів місцевого самоврядування, юридичних осіб приватного права, приватних осіб тощо), яким держава делегує частину своїх повноважень [10, с. 16-17].
Відповідно на зміну категорії «державне управління» приходить категорія «публічного управління», яка також є ширшою, оскільки включає в себе участь в управлінні суспільними процесами недержавних інституцій, як то: політичних партій, громадських організацій, профспілок, об’єднання підприємців, бізнес-асоціацій тощо.
Таким чином, управління справами суспільства перестає бути лише справою державних органів. В цьому полягає основна суть категоріальних та змістовних трансформацій сучасного державного управління.
Але суто управлінська виконавчо-розпорядча діяльність здійснюється переважно органами виконавчої влади, також органами місцевого самоврядування, в окремих випадках - суб’єктами делегованих повноважень. Така діяльність дістала назву «публічне адміністрування». Введення цієї категорії в понятійний апарат сучасного адміністративного права, науки державного управління пов’язано із зміною призначення адміністративного права, яке дедалі формується виходячи з так званої «людиноцентристської ідеології», яка власне і вимагає заміни поняття «управління» категорією «адміністрування» [10, с. 42].
Таким чином, розвиток управлінських відносин від владного імперативного керування суспільними процесами до створення умов і надання якісних адміністративних послуг, прагнення до балансу публічних і приватних інтересів членів суспільства спричинило трансформаційні зміни від «державного управління», «державного регулювання» до більш всеохоплюючих «публічного адміністрування» і «публічного управління». І трансформації ще тривають, адже із зміною суспільно-політичних умов розвитку держави і суспільства, загальносвітових тенденцій в сфері управління, мають змінюватися і вітчизняні підходи до питань управління суспільством.

Список використаних джерел: 
1. Омельченко А.В. Адміністративно-правові засади зовнішньоекономчіної діяльності в Україні: монографія / А.В. Омельченко. – К.:КНЕУ, 2011. – 309 с.
2. Авер’янов В.Б. Адміністративне право України / В.Б. Авер’янов. – К.: Юридична думка, 2004 – 584 с.
3. Бодров В.Г. Державне управління у фінансово-економічній сфері: навч.-метод. матеріали / В.Г. Бодров, Н.І. Балдич, О.М. Сафронова; уклад. В.М. Гаврилюк. – К.: НАДУ, 2013. – 88 с.
4. Административное право Российской Федерации: Учебное пособие / А.П. Алехин, А.А.Кармолицкий, Ю.М. Козлов – М.: Зерцало-М, 2003. – 608 с.
5. Ткач М.П. Державне регулювання і державне управління: співвідношення понять / М.П. Ткач // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 8. – С. 110-119.
6. Ільницька Н.Ф. Сутність державного регулювання діяльності юридичних осіб приватного права / Н.Ф. Ільницька // Юридична Україна. – 2012. – № 10. – С. 18-25.
7. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
8. Міненко М.А. Трансформація системи державного управління в сучасні моделі регулювання суспільства / М.А. Міненко // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2013. – №6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=581
9. Енциклопедичний словник з державного управління [Текст] / уклад.: Ю.П. Сурмін, В.Д. Бакуменко, А.М. Михненко та ін.; за ред. Ю.В. Ковбасюка, В.П. Трощинського, Ю.П.Сурміна. – К.: НАДУ, 2010. – 820 с.
10. Мельник Р.С. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / Р.С. Мельник, В.М. Бевзенко; За заг. ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. – 376 с. 
 

Останнє оновлення (01.03.18 20:07)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №3
Як зазначає у своїй дисертаційній роботі А. Безмолитвенний, прийняття національних законів і приєднання до регіональних і міжнародних договорів із захисту інтелектуальної власності, зазвичай обґрунтовуються прагненням:
– створити спонукальний мотив для прояву різних творчих зусиль мислення – стимулювати творців;
– дати таким творцям офіційне визнання;
– винагородити творчу діяльність автора;
– створити «сховища» життєво важливої інформації;
– сприяти зростанню як вітчизняної промисловості або культури, так і міжнародної торгівлі, за допомогою договорів, що надають багатосторонню охорону [1, c. 88].
Прихильники посилення заходів захисту інтелектуальної власності вважають, що «В умовах швидкого розвитку мережі Інтернет, коли будь-які роботи можуть передаватися з однієї країни в іншу зі швидкістю світла, не існує перешкод до поширення робіт, але можуть виникнути перешкоди для реалізації законів з охорони авторських прав, якщо країни не будуть виконувати ці договори. З огляду на досягнення в області технології, можна з великою ймовірністю припустити, що слабкий законодавчий режим в одній країні створить своєрідний рай для піратів, що буде підривати основи ринку збуту легітимних «товарів» у всьому світі. Саме тому існує нагальна потреба, щоб представники індустрії і уряди країн світу взяли участь в роботі із закріплення на практиці принципів, обумовлених в цих договорах» [2, c.150].
Оскільки права на об’єкти інтелектуальної власності розглядаються як природні, то творіння людського інтелекту повинні захищатися законом так само, як і матеріальні активи: «У людини є природне право на продукти своєї інтелектуальної праці. Людина володіє своїм тілом і працею, а отже, і результатами своєї праці, як фізичними, так і інтелектуальними» [1, c. 89].
Таким чином, вихідним міркуванням є те, що інтелектуальна власність становить різновид власності й повинна охоронятись якщо й не так само – адже існують особливості в природі об’єктів права власності й інтелектуальної власності – однак так само природно, ipso facto. Звісно, для деяких об’єктів інтелектуальної власності існує особливий режим правової охорони (напр., для винаходів, корисних моделей, промислових зразків, інформації, котра становить комерційну таємницю тощо), однак принцип для охорони об’єктів інтелектуальної власності лишається той самий: позаяк інтелектуальна власність становить собою різновид власності, цього природного способу присвоєння об’єктів, необхідність її правової охорони є теж природньою.
Однак тут дозволимо собі поцікавитись, в якому сенсі інтелектуальну власність чи будь-яку іншу власність можна вважати природньою? Адже навряд чи можна розглядати власність як певний надприродній зв’язок між людиною і об’єктом. Власність – це явище соціально-правове, себто становить собою сукупність саме суспільних відносин. Власність – це не зв’язок особи і речі, адже цей зв’язок не є соціальним. Відтак власність становить особливий зв’язок між людьми, що складається з приводу володіння, користування й розпорядження певними видами майна.
Провівши таку суспільно-правову редукцію поняття власності, а отже і інтелектуальної власності, ми можемо перейти до аналізу аргументів на користь її охорони.
Так, інститут права інтелектуальної власності створює спонукальний мотив для прояву творчих зусиль. Однак цей аргумент носить суто утилітаристський характер. На аргументи такого ґатунку можна досить просто відповісти, вказавши, що корисність не є мірилом справедливості. Крім того навіть ядро аргументу не є беззаперечним – інтелектуальна власність накладає значну кількість обмежень, зокрема пов’язаних із проявом творчих зусиль.
Що стосується того, що право інтелектуальної власності сприяє визнанню авторів, то цей аргумент також не є переконливим. Визнання добивалися й автори в часи, коли інтелектуальної власності як інституту права взагалі не існувало.
Аргумент щодо винагороди авторам за творчу діяльність є цікавішим, однак чому ми повинні вважати, буцімто ця винагорода є справедливою?
Аргумент про зростання економіки, торгівлі й добробуту суспільства є знову ж таки суто утилітаристським та цілком спростовним: право інтелектуальної власності накладає на економічну діяльність більше обмежень, ніж будь-який інший правовий інститут.
Наразі ж дозволимо собі зробити невеличке спостереження: всі аргументи на користь інтелектуальної власності, що ми щойно обміркували, не дають відповіді на питання, чому об’єкти інтелектуальної власності мають охоронятися. Відповідь на це питання лежить не в практичному дискурсі, не в міркуваннях добробуту чи співвідношення інтересів авторів і користувачів інтелектуальної власності. Ця відповідь може бути знайдена лише у філософсько-правовому дискурсі.
Так, однією з перших у Новий час спробою знайти філософські підмурки власності належить Дж. Локку. Його міркування, що стали відомі широкому загалу як «теорія праці» (labour theory) фундаментально вплинула на розуміння права власності у Великій Британії та США. Оскільки, як наголошено раніше, обґрунтування права власності й права інтелектуальної власності загалом гомогенні, систему Локка слід розібрати більш детально.
За основу своїх міркувань Локк аналізує природній стан, в якому є природа, що протиставляється людині. В цьому природньому стані не існує права власності. Питання полягає у наступному – коли право власності починається? Локк починає свої міркування з аналізу того, кому Бог віддав світ. Якщо виходити з того, що Бог віддав світ у власність Адаму та його прямим нащадкам, виключивши при цьому усю іншу частину нащадків, тоді не випадає думати, буцімто хтось інший окрім монарха може бути наділений правом власності. Якщо би це припущення могло задовольнити Локка чи нас з вами, тоді міркуванням край. Однак якщо припустити, що Бог віддав світ у власність всім людям, то як може з’явитися приватна власність? Поставивши питання таким чином, Локк, радше сам цього не усвідомлюючи, позбавив його теологічного забарвлення, адже ми можемо припустити, що ніхто взагалі-то нікому нічого і не давав у власність, а існує лише світ і люди, котрі мають рівні права на цей світ, адже від природи мають право на рівну повагу до своєї гідності. Така постановка питання дозволила теорії праці протриматись століття й стати своєрідною основою для соціально-економічного ладу в суспільстві.
У наступному пасажі Локк рельєфно викладає свою основну думку: «Хоча землі і всі нижчі істоти належать спільно всім людям, все ж кожна людина має деяку власність, що полягає в її власній особистості, на яку ніхто, крім нього самого, не має жодних прав. Ми можемо сказати, що праця його тіла і робота його рук по самому строгому рахунку належать йому. Що б тоді людина не отримувала з того стану, в якому природа цей предмет створила і зберегла, вона поєднує його зі своєю працею і приєднує до нього щось належне особисто їй і тим самим робить його своєю власністю. Позаяк вона виводить цей предмет з того стану загального володіння, в яке його помістила природа, то завдяки своїй праці вона приєднує до нього щось таке, що виключає загальне право інших людей. Адже, оскільки ця праця є незаперечною власністю того, хто працює, жодна людина, крім неї, не може мати права на те, до чого вона одного разу його приєднала, принаймні в тих випадках, коли достатня кількість і тої ж самої якості [предметів праці] залишається для загального користування інших» [3, c. 277].
Таким чином, Локк пропонує формулу: предмет природи + людська праця = власність. Праця тут виступає формою присвоєння предметів природи. Чи можемо ми застосувати це положення до права інтелектуальної власності? Для багатьох дослідників відповідь безумовно позитивна. Зокрема американський дослідник філософських основ інтелектуальної власності Дж. Х’юз бачить в теорії Локка підмурки для обґрунтування права інтелектуальної власності [4, с. 287-289]. Результат людської праці, незалежно від форми вираження, повинен вважатися власністю. Наскільки ця аналогія може вважатись обґрунтованою, ми побачимо трохи пізніше, аналізуючи аргумент «створення» в книзі С.Н. Кінселли «Проти інтелектуальної власності». Тут зауважимо лише, що навіть прибічники локкеанського обґрунтування інтелектуальної власності змушені визнати, що коли аргумент цього мислителя і хороший, то він надто віддалений від чинних суспільно-правових реалій. Так, Дж. Х’юз визнає, що «Поза інтелектуальною власністю модель Локка наштовхується на товщу інгредієнтів сучасного життя. Фінансові ринки, накопичення капіталу, індустрія надання послуг, страхування тощо. Ті, хто намагається пристосувати модель Локка до всієї сучасної власності завершує множенням відмінностей немов як докоперніканські астрономи підраховували би космічні орбіти своїми птоломеєвими епіциклами» [4, с. 315]. Щоправда, сам Х’юз схиляється до думки, що обґрунтування Локка є потужним аргументом на користь захисту інтелектуальної власності. 
Однак поки перейдемо до іншого популярного на теренах Європи аргументу Г. Гегеля. Це так зване особистісне обґрунтування інтелектуальної власності, або теорія особистості (personality theory). Воля особи, особистість і свобода – три головні елементи гегельянської теорії власності. Воля в Гегеля є свободою, що поєднує в собі думку й бажання, розум і душу [1, с. 315]. Особистість намагається зробити світ своїм світом, для чого переводить свободу у зовнішній світ.
Щоправда, гегеліанське розуміння свободи відрізняється від її тлумачення у класичному лібералізмі, адже для представників останнього свобода становить саме свободу від зовнішнього втручання, тоді як для Гегеля це єднання і самовираження у вищому об’єктивному порядку. Свобода розвивається від тварини до людини, від людини до сім’ї, від сім’ї до держави й від держави до світової історії – кожен з цих елементів наділений більшою свободою за попередній [1, с. 372].
Для Гегеля власність є не просто володінням, а вищим вираженням свободи, коли воля до володіння збігається з волею суспільства. Щоправда, на відміну від Локка, для Гегеля володіння об’єктом не передбачає з необхідністю потребу прикладати до нього певні зусилля (працю). Дійсно, якщо на стіні висить картина, то вона моя не тому, що я доклав до неї якісь творчі зусилля, але тому, що моя воля у володінні нею збігається з волею суспільства (тобто моя воля є правомірною в його очах).
Автор твору зберігає в собі форму вираження твору як свою власну, тоді як особа, яка купує копію твору, намагається осягти ті ідеї, що закладені у твір. Таким чином, твір як архетиповий приклад об’єкта інтелектуальної власності є продовженням свободи особи, засобом її розширення. Якщо прийняти цю тезу, то з цього, звісно, випливає, що автор має право на твір. Проблема, на нашу думку, полягає лише у тому, що це не дає нам пояснення, чому:
а) автор має право відчужувати майнові права на твір;
б) чому майновий зв’язок автора і твору обмежений в часі.
Утім, як твердить Х’юз, поєднавши теорію праці і теорію особистості, ми можемо дати відповідь на ці питання. Оскільки за теорією праці метою володіння є покращення людського існування, то безмежне одноосібне користування твором може спричинити шкоду для суспільства. 

Список використаних джерел:
1. Безмолитвенный А.С. Социально-философские аспекты интеллектуальной собственности в сети Интернет: диссертация ... кандидата философских наук: 09.00.11 / А.С.Безмолитвенный; [Место защиты: Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Филос. фак.]. – Москва, 2010. – 154 с.
2. Andrew Joseph Galambos / [Electronic recourse] – Access regime: https://en.wikipedia.org /wiki/Andrew_Joseph_Galambos
3. Berki R.N. Political Freedom and Hegelian Metaphysics / R.N. Berki // Political Studies. – 1968. – Vol. 16. – P. 365-383.
4. Hughes J. The Philosophy of Intellectual Property / Justin Hughes // 77 Geo. L.J. – 1988. – P. 287-360. 
 

Останнє оновлення (01.03.18 09:59)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №2
Принципи здійснення публічних закупівель направлені визначати вектор правового регулювання, оскільки в них закріплюються керівні засади, вихідні ідеї, положення, що відображають зміст, сутність і соціальне призначення публічних закупівель. Перелік таких принципів містить стаття 3 Закону України «Про публічні закупівлі». До них відносяться: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об’єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням. [1, с. 89].
Між принципами здійснення публічних закупівель існує тісний взаємозв’язок, а саме вони утворюють систему. На вершині системи стоять міжгалузеві принципи - права на добросовісну конкуренцію, економії та ефективності, ці принципи визначать мету стан, який законодавець прагне досягти від регулювання публічних закупівель, вони характерні для регулювання економічної діяльності держави в цілому. Інші принципи є скоріше інструментом дотримання вищезгаданих принципів, а саме відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об’єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням. 
В основі поняття «права на добросовісну конкуренцію» лежать такі фундаментальні ознаки як добропорядність, розумність та справедливість. Використання таких критеріїв для оцінки добросовісності конкуренції пов’язано з принципом «доброї совісті», що випливає ще з римської формули bona fides [2, с. 56]. Закон України «Про публічні закупівлі» не містить положень щодо практичної реалізації положень щодо запобігання недобросовісної конкуренції, проте сама процедура, передбачена цим законом спрямована на досягнення конкурентного середовища.
Правом на добросовісну конкуренцію наділені і держави, які в своєму правовому регулюванні утримуються від надання неправомірних переваг певним суб’єктам, що викривлюють чи загрожують викривленню конкуренції. Таким чином, ініціативи, що передбачають надання переваг виробникам певним суб’єктам незалежно від сфери діяльності чи об’єктивних економічних чинників є порушенням принципу добросовісної конкуренції. Наприклад, проект Закону «Купуй українське, плати українцям» порушує принцип добросовісної конкуренції, оскільки надає переваги українським виробникам. 
Якщо розглядати право на добросовісну конкуренцію в системі принципів публічних закупівель, то цей принцип є метою здійснення закупівель, який відображає стан на досягнення, якого направлене державне регулювання у даній сфері.
У свою чергу принцип економії та ефективності втілює в собі результат досягнення стану добросовісної конкуренції. Його дотримання означає спрямованість держави на досягнення довгострокового результату у вигляді створення конкурентного середовища, яке призведе до економічної вигоди. Проблема дотримання принципу економії та ефективності в Україні полягає у спрямованості процедури закупівлі товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти на досягнення найнижчої закупівельної ціни, як правило без урахування якісних критеріїв.
При дотриманні принципу максимальної економії та ефективності, суттєвим є саме рівень цін за яким купується предмет закупівель за бюджетні кошти. Неналежна організація проведення державних закупівель може призвести до надмірних витрат державних ресурсів у формі: підвищення цін; закупівлі непридатного, низькоякісного обладнання; придбання обмежених та/або низькоякісних послуг; відстрочення реалізації проектів; несприятливих і неповних умов контрактів для замовника [3].
Українське законодавство передбачає оцінку вартості пропозиції як основного критерію для визначення переможця, що, в умовах невизначеності, часто використовується і як єдине мірило через його відносну об'єктивність і простоту.
Наприклад, директиви ЄС окреслюють абсолютно інший підхід: ефективна конкуренція можлива, якщо в її основу закладена оцінка групи показників, таких як функціональність, економічність, післяпродажне обслуговування та інші якісні аспекти, а не лише ціни. Це пояснює, для чого потрібно використовувати більш визначені критерії [4].
Звичайно використання суб’єктивних критеріїв може нести певні корупційні ризики, проте поступове втілення якісних критеріїв необхідне. Вдалим прикладом є врахування затрат протягом життєвого циклу (стаття 68 Директиви 2014/24/EU Європейського Парламенту і Ради ЄС 26 лютого 2014 про державні закупівлі та скасування Директиви 2004/18/EC),оскільки цей критерій є достатньо визначеним, легко порівнюється з ціновим критерієм [5].
Принципи відкритості та прозорості на всіх стадіях закупівель; недискримінації учасників; об’єктивної та неупередженої оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням слугують інструментарієм дотримання добросовісної конкуренції.
Важливим засобом забезпечення законності фінансової діяльності є державний контроль, він сприяє реалізації принципу законності у сфері фінансової діяльності, зокрема у сфері публічних закупівель. Якщо цей принцип реалізується в повній мірі, контролюючими органами викриваються різного роду порушення фінансової дисципліни [6, с. 3].
Принцип запобігання корупційним діям і зловживанням втілюється в створенні такої процедури закупівель, яка неминуча призведе до притягнення правопорушника до адміністративної або кримінальної відповідальності та скасування незаконної закупівлі. 
Принцип відкритості та прозорості означає властивість державного управління, що визначається мірою обізнаності громадян стосовно діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; зрозумілості широкій громадськості їх (органів) обумовленості, змісту і сенсу, та безпосередньої участі громадян у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування [7, с. 30]. 
Як основний інструмент для підвищення ефективності публічних закупівель законодавець обрав принцип відкритості та прозорості, який втілився у створенні електронної системи закупівель.
Як вірно зазначає А.О. Олефір від змісту правового забезпечення реалізації принципу відкритості та прозорості на всіх стадіях закупівель залежить не тільки поінформованість громадянського суспільства щодо питань використання державних коштів, а також кількісний і якісний аспекти участі в конкурсних торгах суб’єктів господарювання, розвиток конкуренції у відносинах, запобігання корупції зловживанням закупівлями предмета, який не належить до реально існуючих потреб замовника [8, с. 493].
Щодо принципу об’єктивної та неупередженої оцінка тендерних пропозиції, автор приходить до висновку, що він є окремим випадком більш загального принципу недискримінації учасників. 
Підсумовуючи вищевикладене ,слід зазначити, що законодавчо визначені принципи закупівель утворюють систему, яка, в цілому, відповідає сучасному стану розвитку цієї сфери. Законодавець визначив обов’язок дотримуватись принципів, в тому числі і у випадку надпорогових закупівель. У той же час законодавству бракує деталізації принципів та їх зв’язку з нормами права. Для вирішення цієї проблеми, автор пропонує надати законодавчі визначення принципам публічних закупівель, оскільки виникає необхідність об’єктивної та неупередженої оцінки тендерних пропозиції перемістити з принципів до визначення принципу недискримінації, закріпити невиключний перелік дій, які порушують принципи закупівель. Автор пропонує внести до законів, які регулюють відповідальність за порушення у сфері закупівель відсильні норми до переліку дій, які порушують принципи закупівель.

Список використаних джерел:
1. Закон України Про публічні закупівлі: Закон України від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 9. – Ст. 89.
2. Захист прав людини та добросовісна конкуренція – нові механізми судового захисту / К.В. Смирнова // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2013. – Вип. 117(1). – С. 55-60. 
3. Кононенко Є. Ціна предмету закупівлі – суттєвий важіль для забезпечення максимальної економії та ефективності використання державних коштів / Є. Кононенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oblrada.pl.ua/index.php/kruinform/5729-tsina-predmetu-zakupivli--suttevij-vazhil-dlja-zabezpechennja-maksimalnoyi-ekonomiyi-ta-efektivnosti-vikoristannja-derzhavnih-koshtiv
4. Бруун-Нільсен С. Державні закупівлі: шість ключових уроків від ЄС, для Європейської правди / С. Бруун-Нільсен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/06/4/7034467
5. Збірник директив ЄС з питань державних закупівель. Стін Бруун-Нільсена, Юджин Стюарт, з ТОВ «Кроун Еджентс» 2015. Електронний ресурс – режим доступу: http://eupublicprocurement.org.ua/wp-content/uploads/2015/02/EU-PP-Directives-Compendium_UKR.pdf
6. Фоміцька Н.В. Результативність діяльності органів державного фінансового контролю в Україні: проблеми оцінки / Н.В. Фоміцька, О.М. Шевченко // Державне регулювання процесів економічного і соціального розвитку. Теорія та практика державного управління. – 2013. – Вип. 4 (43) – С. 1-8.
7. Ткач І.В. Принципи прозорості та відкритості як невід’ємна складова публічного управління: теоретичний аспект / І.В. Ткач // Міжнародний науковий журнал «Інтернаука». – 2016. – № 12(1). – С. 25-32.
8. Олефір А.О. Безперспективність розвитку інституту державних закупівель як перша якість сучасної господарсько-правової політики / А.О. Олефір // Форум права. – 2012. – № 3. – С. 491-499.  
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №6
Реформування судової системи в Україні спрямовано до розвантаження судів, підвищення якості судового розгляду, уніфікації судової практики. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. визначені повноваження Верховного Суду: здійснення правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; аналіз судової статистики, узагальнення судової практики; надання висновків щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою; звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України; забезпечення однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснення інших повноважень, визначених законом.
До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.
У складі Верховного Суду діють п’ять палат: Велика Палата Верховного Суду;
Касаційний адміністративний суд; Касаційний господарський суд; Касаційний кримінальний суд; Касаційний цивільний суд. До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації. У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.
Секретар Пленуму Верховного Суду Д.Д. Луспеник зазначив, що за необхідністю спеціалізація у Касаційному цивільному суді може бути швидко ведена. Зараз вже визначено, яких скарг поступає більше; виходячи із цього, можуть виникнути спеціалізації з договірних правовідносин (кредитні, іпотечні), відносно спорів з права власності та спеціалізація з житлових спорів. У розробці стратегії роботи нового Верховного Суду братимуть участь і судді, і адвокати, і науковці. Усі постаралися почути один одного. Таке різноманіття юридичних професій піде Верховному Суду тільки на користь. Науковці, що глибоко знають ряд проблем, допоможуть краще розбиратися в нюансах тієї або іншого спору, судді – чітко організувати процес розгляду справ, виходячи зі свого досвіду визначаючи предмет, підставу позову і предмет доказування, і застосують свої знання і досвід в тій або іншій проблематиці, а адвокати – поглянути на проблему під дещо іншим, більше розширеним кутом, ніж на неї дивиться професійний суддя [1].
Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України, та у визначеному законом порядку. Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, містяться у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України. Статтею 125 Основного Закону України визначено судоустрій в Україні, який будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Право на судовий захист та справедливий суд гарантується ст. 7 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» , доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Законом внесені зміни в систему судоустрою України, що має безпосередній вплив на реалізацію права на судовий захист та подальший розвиток цивільного процесуального законодавства.
О.І. Попов вірно вважає повернення Верховному Суду функції суду касаційної інстанції позитивним моментом судової реформи, відновленням конституційної справедливості [2 , с. 31].
Аналізуючи рішення ЄСПЛ щодо касаційного перегляду (про порушення ст. 6 ЄКПЛ), В.В.Комаров дійшов висновку, що принцип правової визначеності є основною умовою організації перегляду судових актів в порядку касації, який передбачає встановлення чітких меж судового оскарження, неможливість перегляду остаточного судового рішення, яке підлягає виконанню [3, c.82].
Європейська комісія «За демократія через право» (Венеціанська комісія) також висловила сумніви щодо доцільності існування в Україні чотириланкової судової системи (пункти 45 та 63 Висновку від 15 червня 2013 року № 722/2013). Рада Європи зазначила, що створення трьох різних юрисдикцій, очолюваних трьома касаційними судами, незалежними один від одного, може призвести до чисельних та часто складних колізій юрисдикції (пункт 28 спільного Висновку Венеціанської комісії та Дирекції зі співпраці генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи від 11 жовтня 2010 року № 588/2010) [4].
03.10.17 року Верховна Рада України прийняла нове процесуальне законодавство – Закон України «Про внесення змін до господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» (далі – Закон) з метою вдосконалення законодавства у сфері судоустрою та судочинства. Стаття 417 Цивільного процесуального кодексу України у нової редакції передбачає обов’язковість вказівок, що містяться в постанові суду касаційної інстанції (Верховного Суду) для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Однак законодавець надає можливість суддям нижчих інстанцій більшої самостійності при ухваленні рішень, - постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи [5].

Список використаних джерел:
1. Луспеник Д.Д. У рішеннях Верховного Суду повинно бути право, а не тільки законність / Д.Д. Луспеник [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/golovna_storinka.
2. Попов О.І. Перспективи реформування інстанційної системи перегляду судових рішень у цивільному судочинстві в контексті положень нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» / О.І. Попов // Цивільний процес на зламі століть: матеріали наук.-практ.конф., присвяч. 50-річчю заснування каф. цив. процесу (м. Харків, 20-21 жовт. 2016 р.) за аг ред.. К.В. Гусарова. – Х.: Право, 2016. – 164 с.
3. Комаров В.В. Цивільне процесуальне законодавство у динаміці розвитку та практиці Верховного Суду України / В.В. Комаров. – Х.: Право, 2012. – 624 с.
4. Пропозиції Верховного Суду України Тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України з питань підготовки законопроекту про внесенні змін до Конституції України: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11.04.2014 р. № 1 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду України. – Режим доступу: http://www.scjurt.gov.ua/clients/vsu.nsf/.
5. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів: Закон України від 03.10.17 р. [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду. Режим доступу: http://wl.c1.gov.ua/pls/sveb2/. 
 

Останнє оновлення (01.03.18 09:15)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Травень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція