... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №3
Останнім часом процес створення літературно-художніх творів відбувається авторами у тісній співпраці із продюсерами, які здійснюють організаційні, маркетингові, фінансові функції щодо створення та використання результату творчої діяльності. З метою удосконалення термінологічного апарату цивільного законодавства, а також усунення протиріч між поняттями, які використовуються в сфері інтелектуальної власності, існує нагальна необхідність визначити і дослідити такий термін як «продюсер». Так, в понятійний апарат цивільного права введено лише одне поняття «продюсер фільму» – під яким розуміється фізична або юридична особа, яка організує та фінансує створення аудіовізуального твору [1], або яка бере на себе ініціативу і відповідальність за фінансування, виробництво та розповсюдження фільму [2].
Як відомо, слово «продюсер» – англійського походження (від лат. «створювати», «проводити») і означає довірену особу кінокомпанії яка здійснює ідейно-художній та організаційно-фінансовий контроль за постановкою фільму. Якщо звернутися до словника іншомовних слів, то під продюсером розуміється адміністративно-фінансовий організатор діяльності зі здійснення певного комерційного проекту (різних шоу, концертів, телепрограм, запису альбомів, дисків, відеокліпів, тощо) [3]. Великий тлумачний словник визначає продюсера, як адміністративного та фінансового організатора діяльності співака або естрадного ансамблю (концертів, гастролів, музичних альбомів, та ін.) [4]. Як бачимо, на даний час в цивільному праві термін продюсер розглядається достатньо вузько, і лише обмежується діяльністю з виробництва фільму.
Якщо звернутися до міжнародного досвіду, то наприклад у США розроблений своєрідний «табель о рангах» продюсерських спеціальностей, за яким розрізняють: 
Креативний продюсер – який забезпечує всі етапи виробничого процесу, включаючи вибір кіносценариста, призначення акторів, вибір композитора. Ця людина відповідає перед виробничою компанією за те, щоб фільм не вийшов за рамки бюджета. 
Виконавчий продюсер – це особа яка відповідальна за поєднання фінансової і креативної (творчої) складових кіновиробництва. 
Лінейний продюсер – у фільмах з великим бюджетом паралельно працюють дві особи: директор картини і лінейний продюсер. Досвідчений лінейний продюсер витрачає стільки часу, скільки необхідно, щоб визначити, в якому саме виробничому моменті бюджет перевищує необхідні витрати, і де фінансування недостатньо, дефіцитно.
Помічник продюсера – ця посада включає в себе широкий круг обов'язків, але звичайно помічник продюсера саме допомагає продюсеру. В деяких випадках, особливо в Європі, помічник продюсера фактично виконує усі обов’язки лінейного продюсера [5, с. 107]. Однак, така розробка продюсерських спеціальностей має більшою мірою організаційне а не юридичне значення. 
Необхідно легально визначити поняття «продюсер» шляхом прийняття відповідних правових норм, але виникає питання, чи доцільно вживати у нормативно-правових актах слова іншомовного походження. Існує думка, що при застосуванні термінів у законах, перевагу треба віддавати слову українського походження за винятком випадків, коли український варіант став архаїзмом і в загальновживаній мові не використовується. При конкуренції зі словами іншомовного походження перевага надається більш відомому слову [6, с. 155]. Необхідно зазначити, що входження в національну мову іншомовних слів відбувається протягом тривалого часу, який є тим фільтром, котрий залишає уживаними лише невелику частину іншомовних слів з усього масиву «модних» слів та термінів. Скороспіле закріплення у нормативно-правових актах іншомовних слів без навіть спроби замінити українським терміном, розмиває єдність української мови та досканолості юридичної техніки. Тим не менш, враховуючи сучасні умови розвитку постіндустріального суспільства, впровадження новітніх сучасних інформаційних технологій, поява нових видів творчої діяльності, зростає потреба в застосуванні спеціальних знань в творчої діяльності задля успішної їх реалізації, і носієм цих спеціальних знань в даній сфері є продюсер.
Вживання у цивільному обороті терміну «продюсер» є виправданим, оскільки: по-перше, термін «продюсер» є загальновживаним в закордонній практиці, про це свідчить не тільки американський досвід, а і досвід інших європейських країн, зокрема, в Британському театрі продюсерами називають режисерів-постановників вистав, у бродвейському театрі продюсер працює разом з власником театру. Більшість п'єс сучасних американських драматургів, поставлених на Нью-Йоркській сцені (окрім тих що є національним надбанням) ставляться за Затвердженим Постановочним Контрактом (ЗПК) Гільдії Драматургів в результаті переговорів між продюсером і автором з дозволу Гільдії [7, с. 201].
По-друге, виходячи із самого визначення поняття «продюсер», можна зробити висновок, що це особа яка не тільки здійснює організаторські функції, але бере на себе комерційні ризики та фінансову відповідальність за результати творчого проекту а також бере участь в розподілі прибутку. Тому вживання такого іншомовного слова в законодавстві є виправданим, оскільки адекватного замінника, який би найбільш повно відображав суть функцій даної особи немає. Існує синонім як творець, але всю повноту прав та обов’язків даний термін не відображає, оскільки чинне законодавство України творцями визнає авторів, тобто фізичних осіб, творчою працею якої створений об'єкт права інтелектуальної власності, нічого не кажучи про його організаторські функції.
Щодо визначення поняття «продюсер» відомий російській продюсер І.І. Прігожин зазначав, що у бізнесі аудиозаписів продюсер поєднує ролі менеджера, директора, промоутера, антрепренера. Він відповідає за контроль і реалізацію творчого продукту. Тобто відповідає за оптимізацію творчого процесу (знаходить і вибирає пісні, займається аранжуваннями, визначає остаточний саунд), бере на себе адміністративну роботу (контролює бюджет, підписує контракти, координує турне), підбирає професійну бригаду, аналізує ринок і підготовляє рекламну компанію [8, с. 126].
Отже, на нашу думку, продюсер – це фізична чи юридична особа, що проводить діяльність, спрямовану на створення комерційно привабливого продукту в сфері мистецтва шляхом здійснення довгострокових творчих та/або матеріальних вкладень в об’єкт у поєднанні зі здійсненням організаційних, технічних, рекламних, забезпечувальних функцій, а також фінансового, кадрового й іншого видів контролю за процесом «творчого виробництва».
З метою уніфікації, уникнення розпорошення та протиріч між різними поняттями в сфері інтелектуальної власності, а також враховуючи багатогранну правову природу продюсерської діяльності, яка в свою чергу передбачає великий обсяг прав та обов'язків сторін – учасників такого правочину доцільним вбачається введення на законодавчому рівні поняття «продюсер», що також буде сприяти входженню України в Європейську спільноту.

Список використаних джерел:
1. Про авторське право і суміжні права. Закон України від 23.12.1993 р. №3792-XII. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 13. ст. 64.
2. Про кінематографію. Закон України від 13.01.1998 р. №9/98-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1998. №22. ст. 114.
3. Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень / За ред. Л.І.Шевченко. Київ, 2008. 672 с.
4. Великий тлумачний словник. Сучасна українська мова. Донецьк, 2008. 704 с.
5. Атанесян А. «Наука продюсировать». Исскуство кино. 2003. № 11. 107 с.
6. Законодательная техника: Научно-практическое пособие. Москва, 2000, 272 с.
7. Ленглі С. Театральний менеджмент і продюсерство. Американський досвід / Переклад з англ. І.Д. Безгіна. Київ, 2000. 640 с. 
8. Пригожин И.И. Политика – вершина шоу-бизнеса. Москва, 2001. 320 с. 
 

Останнє оновлення (10.04.18 20:24)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №4
Еще на заре становления человеческой цивилизации, в государстве, давшем начало развитию цивилистики – Великой Римской империи, при императоре Августе были четко определены две основные потребности социума, позволяющие им манипулировать и управлять – хлеб и зрелища [1, с. 14]. Совокупность указанных составляющих является универсальной формулой управления народными массами во все времена. При этом, обеспечение первой составляющей формулы позволяет формировать и поддерживать удовлетворительный материальный уровень социума в целом, а обеспечение второй – позволяет поддерживать нормальное, уравновешенное морально-психологическое состояние масс, что существенным образом влияет на первую составляющую. Зрелища, о которых говорил римский поэт-сатирик Ювенал [2, с. 34], это не только фееричные выступления групп артистов, спектакли, цирковые и эстрадные выступления, получившие в современных условиях обобществленное название «шоу». К ним относятся также любые групповые или одиночные мероприятия, направленные на удовлетворения духовных потребностей человека, а также отдельные произведения: произведения литературы, кинематографа, изобразительного искусства, музыкальные, хореографические и прочие. 
Создание таких произведений и предоставление их вниманию публики – потребителей, даже в современных условиях стремительного технического прогресса, появления новых технологий и образцов техники, способных технически создавать и воспроизводить какие-либо произведения, невозможно без участия человека- специалиста. В связи с этим возникает такое явление как оказание продюсерских услуг. Продюсерство как особый вид деятельности в сфере шоу-бизнеса, по точному выражению Н.Н. Поплавского, имеет характер креативной реальности культуросозидания [3, с. 17]. К.В. Москаленко предложено доктринальное определение понятия «продюсерская услуга», как деятельности продюсера, тесно связанной с его личными качествами и направленной на наступление желаемого результата по продюсерскому договору – популяризацию артиста исполнителя. Продюсерские услуги в зависимости от их направленности предложено разделить на три основные группы: креативные, административные и финансовые [4, с. 3]. Результат анализа действующего законодательства Украины, свидетельствует, что правовое регулирование продюсерских услуг в Украине распространяется только на сферу кинематографической и театральной деятельности. 
Однако, сфера творческой деятельности человека не ограничивается только кинематографом и театром, произведения которых являются лишь одними из множества объектов авторского права и смежных прав, предусмотренных ст. 433 Гражданского кодекса Украины [5] и ст. 8 Закона Украины «Об авторском праве и смежных правах» [6]. Следовательно и продюсерские услуги могут предоставляться авторам и исполнителям всех видов творческой деятельности в сфере авторского права и смежных прав, а также и иной общественной деятельности, направленной на удовлетворение духовных потребностей человека.
Так, Закон Украины «О налоге на добавленную стоимость», утративший юридическую силу одновременно со вступлением в силу Налогового кодекса Украины 01.01.2011 г. [8], в п.п. «г» п. 6.1. ст.6 определяя место поставки услуг для целей налогообложения, указывал место, где фактически предоставляются услуги в сфере культурной, артистической, спортивной, научной, образовательной, развлекательной или подобной им деятельности, включил в эту сферу и деятельность организаторов (продюсеров) в таких сферах деятельности, и связанных с ними услуг [7]. То есть, законодатель, опосредованно в нормах налогового права предусмотрел возможность предоставления продюсерских услуг в иных, нежели театральная и кинематографическая, видах деятельности. 
Таким образом, следует сказать, что потребность в урегулировании оказания продюсерских услуг существует в современном обществе Украины и требует надлежащей правовой регламентации. С этой целью, необходимым есть введение понятия «продюсерская услуга» и его определение в Законе Украины «Об авторском праве и смежных правах».

Список использованных источников:
1. Лушникова М.В., Лушников А.М. Курс права социального обеспечения. 2-е изд., доп. Москва, 2009. 656 с.
2. Дератани Н.Ф., Тимофеева Н.А. Хрестоматия по античной литературе. Римская литература. В 2 томах. Для высших учебных заведений. Том 2. Москва, 1965. 680 с.
3. Поплавський М.М. Шоу-бізнес: теорія, історія, практик: підручник для студ. вищих навч. закл. культури і мистецтв. Київ, 2001. 560 с.
4. Москаленко К.В. Продюсерський договір в сфері музичного шоу-бізнесу: цивільно-правові аспекти: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2014. 20 c.
5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. Офіційний вісник України. 2003. №11. ст. 461.
6. Про авторське право і суміжні права. Закон України від 23.12.1993 р. Відомості Верховної Ради України. 1994. №13. ст. 64.
7. Про податок на додану вартість. Закон України від 03.04.1997 р. Відомості Верховної Ради України. 1997. №21. ст. 156. (утратил юридическую силу). 
 

Останнє оновлення (10.04.18 20:09)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Судова система кожної країни – існування її державності, запорука законних взаємовідносин між органами влади й суспільством, а також правомочності внутрішніх зв’язків кожного з них. Зразкове функціонування суду й судочинства – показник зрілості держави та її громадян. Вважаємо, що в історико-правовій науці недостатньо досліджено суд і судочинство в Західноукраїнській Народній Республіці періоду 1918-1919 років.
Історіографічний доробок заявленої наукової теми складають праці О. Вівчаренка, О.Копиленка, О. Мироненка, А. Мицака, Б. Тищика, М. Кобилецького, В. Чеховича, О.Карпенка та ін.
Метою наукової розвідки є розкрити зміст судової реформи ЗУНР. 
Слід наголосити, що 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада створила вищий розпорядчий орган – Державний Секретаріат, в складі якого було Державне секретарство судівництва, до компетенції якого входила організація системи судоустрою новоствореної держави. Спочатку головою цього секретарства був С. Голубович. Державне секретарство судівництва поділялося на два основні відділи: адміністративний та законодавчий [6]. З проголошенням 1 листопада 1918 р., на західних землях України утворення незалежної держави, український національний провід відразу приступив до розбудови державного апарату, у складі якого формувалися органи охорони правопорядку. Починаючи з листопада 1918 року ЗУНР прийняла ряд законодавчих актів, з поміж яких і «Тимчасову організацію судівництва» (21 листопада 1918 р.), «Про державну прокуратуру» (18 грудня 1918 р.) та ін. Судова система ЗУНР опиралася на «Закон по тимчасову організацію судів і власті суддівської» від 21 листопада 1918 року. Крім розробки законопроектів, Державний секретаріат судівництва (ДСС) видавав відомчі нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення виконання законів. Це, зокрема, розпорядження «Про скорочення часу підготовляючої суддівської служби» від 11 лютого 1919 р., «Про суддівські іспити» від 20 лютого 1919 р., «Про підвищення оплати за доручення в цивільно-судових справах» від 1 березня 1919 р., «Про припинення діяльності судів присяжних» від 2 березня 1919 р., «Про визначення Трибуналу І інстанції, при якому будуть утворені окремі судові Сенати ІІ і ІІІ інстанцій» від 8 березня 1919 р. та ін. [2, c. 18]. Основною функцією ДСС було організаційно-правове та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів ЗУНР. 
На початках судівництво ЗУНР здійснювали суди, сформовані на території «Австрійського вищого суду крайового у Львові» і від її імені здійснювали судочинство, розглядали «спорові, не спорові і карні» справи. Судову владу молодої держави очолив Державний Секретар судівництва О. Бурачинський, який розгорнув активну діяльність з перебудови судівництва. 
Надзвичайно актуальними видаються міркування з приводу реформування судових органів відомого правника того часу, уродженця Тернопільщини С. Дністрянського. Судова влада, як окрема гілка загальної системи державної влади, на думку С. Дністрянського, повинна мати як свої окремі органи так і окрему в законодавстві компетенцію. В основі конституційного інституту організації та діяльності органів судової влади пропонувалося покласти наступні принципи: рівність всіх громадян перед законом, недопустимість виключного правосуддя для окремих категорій (привілейованих); опосередкована участь народу (як джерела державної влади) у здійсненні правосуддя; правосуддя відділено від державного управління; самостійність і незалежність суддів; неможливість свавільного усунення суддів з посади; відповідальність суддів за недобросовісне виконання своїх службових обов’язків. Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С. Дністрянський підготував проект Конституції ЗУНР. Судова система республіки у конституційному проекті охоплює як окремі інституції суди, Державний судовий трибунал та голову Державної юстиції. «Судді призначаються Президентом Республіки, або заступаючим його Головою Державної Юстиції, остаточно і на все життя. Структурно судова система складалася: з повітових, окружних судів та вищого суду. Суд присяжних тимчасово припиняв діяльність у зв’язку з воєнним станом. Для її реформування було запроваджено ряд заходів. Мовою судочинства стала виключно українська мова, також було прийнято розпорядження про запровадження принципів гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо. Уся територія держави була поділена на судові округи  і судові повіти. Населення мало обирати окружних і повітових суддів. Для національних меншин було встановлено певну квоту. Загальна кількість суддів мала становити 144 чоловіки. Для отримання посади судді тепер необхідно було скласти іспит перед спеціальною комісією, членів яких призначав Державний секретар судівництва [4, c. 59]. Результати суддівських іспитів встановлювались за допомогою оцінок «дуже добре», «добре», «достатньо» і «недостатньо». Рішення про виставлення конкретної оцінки кандидатові комісія приймала більшістю голосів. Голосування відбувалось за прізвищами членів екзаменаційної комісії в алфавітному порядку, однак голова голосував останнім. Його голос був вирішальним, якщо різні точки зору набирали однакову кількість голосів. Спільне рішення комісії, яке підписував її голова, було остаточним. Кандидатові в судді вручалось свідоцтво з відповідною оцінкою. Відтак, голова екзаменаційної комісії передавав результати іспиту до ДСС. Усі судді та працівники судів зобов'язувались скласти присягу на вірність Українській державі. У зв’язку з «надзвичайними обставинами, ведення війни» [1] у судочинстві були внесені зміни. Українська Національна Рада розпорядилася, щоб до прийняття закону про судоустрій і судочинство попередні судді, а значну частину їх становили українці, та весь канцелярський апарат залишилися на своїх місцях. Звільнили тільки тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю. Територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суддів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв) [5]. Оскільки суддів-українців не вистачало, Законом «Про скорочення підготовки судової служби» термін стажування суддів скорочувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджувалися демократичні принципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову. Зокрема, тимчасово для розгляду кримінальних справ були створені трибунали першої інстанції. Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат судівництва, а затверджувала УНРада. У наукових розробках зазначено, що трибунали першої інстанції діяли у складі: 1) одноосібного судді (якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало одного року в'язниці і грошова кара – незалежно від розміру); 2) у всіх інших випадках трибунал діяв колегіально, у складі трьох суддів. Серед інших вимушених змін були: скорочення з трьох до двох років «підготовки до суддівської служби» і тимчасове припинення діяльності суду присяжних. До обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували Окремий судовий Сенат другої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції. Вони були створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі [3]. 
З 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР при кожній військовій команді запроваджувалися польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності тощо. Смертні вироки, винесені судами, затверджувалися урядом республіки. Функції звинувачення у судочинстві виконувала державна прокуратура. 
ЗУНР було створено військову прокуратуру, яку очолював генеральний військовий прокурор. У трьох військових областях існували військові прокуратури, в округах  військові офіцери. Прокуратура розслідувала найважливіші кримінальні справи, в основному пов’язані з розкраданням державного майна, та посадові злочини. Відсутність достатньої кількості прокурорських кадрів стала головною причиною неможливості забезпечення високоефективної діяльності прокурорських органів у ЗУНР. Були створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба.
Таким чином, ЗУНР мала чітко побудовану структуру державного апарату, в тому числі органів правопорядку. Судові органи ЗУНР були важливою ланкою функціонування її державного механізму. Створення власної судової системи, органів прокуратури базувалися на відповідній нормативній базі. Значна частина керівництва ЗУНР були кваліфікованими правознавцями, котрі добре усвідомлювали необхідність формування ефективного суду для держави. Можна погодитися з думкою науковців В. Комара і С. Сворака, що організація і налагодження судової справи в ЗУНР проводились в інтересах більшості громадян і мала забезпечити спокій і нормальні умови життя та праці в краю. Проте, важке внутрішнє і зовнішнє становище не дало змоги повністю реалізувати ці плани.

Список використаних джерел:
1. Єфремова Н.В. Суд і судочинство в УНР, Українській державі, ЗУНР (1917—1920 рр.). Одеса: Фенікс, 2007. 297 с.
2. Збірник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріатом Західноукраїнської Народної Республіки. Станіслав: Галичина, 1918. 348 с.
3. Лісна І. Становлення української державності в Галичині (1918—1923 рр.). Тернопіль: Ад-хок, 2001. 324 с.
4. Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918—1923). Історія держави і права. Львів: Тріада плюс, 2004. 468 с.
5. Ухач В.З. Історія держави і права України. Тернопіль, 2016. С. 192—193.
6. Чубатий М. Державний лад на Західній області Української Народної Республіки. Львів, 1921. С. 25. 

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету.
 

Останнє оновлення (11.04.18 07:34)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Недарма конституцію називають Основним Законом, адже вона є важливим політико-правовим документом будь-якої держави. У конституції містяться норми не лише юридичного, а й політичного характеру, які тісно взаємопов’язані і в сукупності утворюють правову основу, необхідну для регулювання найважливіших суспільних відносин та подальшого розвитку держави. Тому в будь-яку епоху питання дослідження сутності конституції, її функцій та змісту, ролі в державі як регулятора суспільних відносин привертало особливу увагу науковців. 
Значний внесок у галузі конституційного права належить професору Львівського та Українського Вільного в Празі університетів, академіку Всеукраїнської Академії Наук Станіславу Дністрянському. Погляди вченого на сутність модерної конституційної держави, на її конституцію якнайкраще відображено в авторському проекті – «Конституції Західноукраїнської Народної Республіки» 1920 р. [3, с. 68].
Сучасні дослідники активно вивчають творчу спадщину мислителя та її значимість і актуальність для сьогодення. Серед таких науковців: Т. Андрусяк, В. Бабкін, В. Возьний, М.Кравчук, К. Левицький, М. Мельник, М. Мушинка, П. Рабінович, О. Скакун, В. Старосольський, П. Стецюк, І. Усенко та ін.
Своє бачення конституції Станіслав Дністрянський відобразив в проекті Конституції Західноукраїнської Народної Республіки 1920 р. За твердженням вченого, конституція – це, передусім, певна «система правного ладу в новітній державі. Лад у державі мусить стояти на правних основах. На те вона видає закони, і єсть звичайно законом, і то засновним законом від якого бере початок законодавча власть, що має дальшими законами нормувати суспільне життя в державі» [1, с. 192].
Проект Конституції ЗУНР, підготовлений на замовлення уряду Є. Петрушевича, став значним кроком у розбудові правової демократичної держави. Конституційний проект С.Дністрянського мав досить оригінальну структуру для того часу: 130 параграфів логічно об’єднаних у три глави – «Держава і право», «Державна влада» та «Право народів на самовизначення».
За конституційними характеристиками Західноукраїнську Народну Республіку академік С.Дністрянський бачив, насамперед, як державу правову, суверенну та демократичну. У цій державі мали б визнаватися права і свободи людини, місцеве самоврядування як обов’язковий конституційно-правовий інститут, а сама державна влада мала будуватися за принципом її чіткого поділу на законодавчу, виконавчу і судову [3, с. 69].
Відповідно до проекту Конституції ЗУНР законодавча влада мала належати парламенту – Народній Палаті, яка обирається строком на 4 роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Система органів державної виконавчої влади мала б включати Президента Республіки, Уряд (Державну Раду) та місцеві органи державної виконавчої влади. Цікавим є статус Президента, який одночасно мав би бути главою держави та очолювати виконавчу владу. До повноважень Президента відноситься призначення членів Уряду, яких мало бути шість. Водночас передбачалося і створення шести міністерств: Внутрішніх справ, Фінансів, Релігії і освіти, Сільського і лісового господарств, Торгівлі і промислу, Сполучень.
Судову систему майбутньої держави мали складати: звичайні суди, Державний Судовий Трибунал та Голова Державної Юстиції. Також проектом допускалося створення, поруч із звичайними судами, адміністративних, господарських, управлінських та інших спеціалізованих судів. Основними завданнями Голови Державної Юстиції є «піклування про забезпечення порядку в правосудді» та експертна робота на чолі спеціального бюро над законопроектами парламенту [3, с. 69].
Найцікавішим положенням у конституційному проекті Станіслава Дністрянського є віднесення до повноважень Державного Судового Трибуналу права перевірки законів на предмет їх відповідності Конституції Республіки, а також пряма можливість скасовувати неконституційні закони.
У конституційному проекті широко представлені права і свободи людини та громадянина. Науковець поділяє їх на три групи – особисті, політичні та економічні. До особистих прав і свобод у Проекті віднесені такі фундаментальні права, як право на недоторканність особи, недоторканність житла, свободу поселення і пересування, таємницю особистого життя, а також свободу совісті та свободу наукової творчості. Групу політичних прав та свобод складають право на свободу зборів, право на створення громадських спілок, право на подання петицій, свободу думки і слова, виборче право громадян. Блок економічних прав та свобод представлено правом на власність, доступністю та свободою промислу, свободою промислової конкуренції та інші. В проекті проголошується право кожного, хто вважає себе скривдженим, на правовий захист держави, що є важливою та прогресивною нормою [2].
У проекті Конституції ЗУНР Станіслав Дністрянський вмістив і блок найосновніших конституційних обов’язків, між якими: обов’язок військової служби, обов’язок сплачувати податки, обов’язок дотримуватись законів держави, відвідування початкових шкіл.
Отож, здійснивши ґрунтовний аналіз праці вченого, П. Стецюк виділяє три групи положень, які б могли закласти основи конституційного ладу держави: 1) положення про ЗУНР як правову, самостійну, демократичну, соціальну та національну державу; 2) положення про ЗУНР як державу, яка визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю; 3) положення про ЗУНР як державу, в якій державна влада побудована за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, а держава визнає місцеве самоврядування [4, с. 188].
Таким чином, у проекті Конституції ЗУНР викладені положення, що регулюють основні сфери суспільного та державного життя. Досліджуючи проект Конституції ЗУНР 1920 р., можна простежити велику кількість подібних із сучасною Конституцією України рис, що свідчить про прогресивні та неординарні погляди Станіслава Дністрянського. Наукові праці академіка Дністрянського є складовою частиною скарбниці національної політико-правової думки і не втрачають своєї актуальності й сьогодні.

Список використаних джерел:
1. Дністрянський С. Теорія конституції. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. С. 186—208.
2. Савчак А.В. Конституційно-правові погляди Станіслава Дністрянського : автореф. … канд. юр. наук: 12.00.01. Київ, 2009. 22 с.
3. Стецюк Н. Академік Станіслав Дністрянський і його проект Конституції. Український часопис конституційного права. 2016. №1. С. 67—70.
4. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. 232 с.

Науковий керівник: Подковенко Т. О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (11.04.18 07:41)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Серпень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція