... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №4
Аграрне право є однією із складових частин системи права України. Це – порівняно молода галузь в системі права, що сформувалася лише у 70-х рр. минулого століття внаслідок об’єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували на той час. Як справедливо зазначають дослідники, комплексні галузі права містять як норми фундаментальних галузей – цивільного, адміністративного, кримінального тощо, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу [1, с. 6-7].
На думку науковців аграрне право є приватно-публічною галуззю права, що виражає як інтереси держави у веденні ефективного сільськогосподарського виробництва, так і інтереси окремих аграрних товаровиробників в одержанні відповідної сільськогосподарської продукції [2, с. 44; 3, с. 15-16].
На сьогоднішній день в літературі склалася переважаюча думка, що аграрне право – це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права, яка включає у себе правові норми, що регулюють аграрні відносини у сфері виробничої та пов’язаної із нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб’єктами [1, с. 8; 4, с. 12]. 
Комплексність аграрного права означає, що частина його норм – похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового, земельного та інших. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, земельні, управлінські та інші відносини.
Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переносяться до його складу, а зазнають певної аграрної спеціалізації, внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими тощо. 
Інтегрованість аграрного права означає єдине або однотипне правове регулювання відносин різноманітних аграрних суб’єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних, державних та комунальних аграрних підприємств тощо. Підставами для єдиного правового регулювання аграрних відносин цих суб’єктів є використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва сільськогосподарської продукції.
Окремі науковці визначають ще одну специфічну рису аграрного права – відповідність окремій галузі економіки – агропромисловому комплексу [1, с. 8].
Головним критерієм виділення аграрного права в самостійну галузь права є наявність спеціального, особливого предмета правового регулювання [5, с. 125-126]. Предметом аграрного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. 
Переважна більшість дослідників одностайні у думці, що предметом аграрного права є сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими та організаційно-управлінськими та які функціонують у сфері здійснення аграрними суб’єктами сільськогосподарської виробничої та пов’язаної з нею іншої діяльності [1, с. 12; 2, с. 48; 6, с. 3].
Як вчені-юристи [1, с. 10; 2, с. 48], так і дослідники-економісти [7, с. 5] погоджуються, що базовими в системі аграрних відносин є земельні відносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення. Тільки у сільськогосподарському виробництві земля є не лише просторовим базисом формування і функціонування продуктивних сил, а й засобом виробництва, причому виступає водночас як знаряддя праці та як предмет праці. Але якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі – земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право – лише правовий режим земель сільськогосподарського призначення. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний розвиток у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов’язану з раціональним використання сільськогосподарських земель різними аграрними суб’єктами.
Із земельно-правовими тісно пов’язані і майнові аграрні відносини. Приватна власність зробила можливим виникнення нових суб’єктів аграрних відносин, зокрема, виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо. До того ж, змінився правовий режим майна суб’єктів аграрного господарювання та майнові відносини всередині них (право приватної власності на пай у сільськогосподарському кооперативі, на землю та інше майно у фермерському чи особистому селянському господарстві тощо). 
Складовою предмета аграрного права виступають аграрні трудові відносини. Ст. 3 Кодексу законів про працю України встановлює, що особливості праці членів сільськогосподарських підприємств визначаються законодавством та їх статутами (якщо загальна мінімальна межа працездатності встановлена у віці 15 років, то спеціальним аграрним законодавством для фермерського господарства визначено найменший працездатний вік у 14 років). 
До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини, які можуть мати як внутрішній, так і зовнішній характер. Якщо до внутрішніх організаційно-управлінських відносин належать відносини щодо управління сільськогосподарськими кооперативами різних видів, фермерськими господарствами, сільськогосподарськими державними та приватними підприємствами тощо, то зовнішні організаційно-управлінські відносини стосуються державного управління у відповідній галузі економіки. 
Подібна неоднорідність предмета аграрного права пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших, фундаментальних галузей, спеціалізуючи їх відповідно до власної специфіки. На думку О.О. Погрібного, незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер [1, с.9].
Таким чином, вбачається, що предмет аграрного права становлять різні за змістом і галузевою приналежністю суспільні відносини, об’єднані існуванням у сфері сільськогосподарського виробництва чи суміжної діяльності, що, у свою чергу, зумовлює комплексний характер галузі аграрного права.

Список використаних джерел:
1. Погрібний О.О. Аграрне право України: підручник. Київ, 2007. 448 с.
2. Єрмоленко В.М., Гафурова О.В., Гребенюк М.В. Аграрне право України: підручник. Київ, 2010. 610 с.
3. Уркевич В.Ю. Проблеми теорії аграрних правовідносин: монографія. Харків, 2007. 496с.
4. Янчук В.З., Андрейцев В.І., Василюк С.Ф. Аграрне право України: підручник. 2-ге вид., перероб. і допов. Київ, 2000. 720 с. 
5. Копейчиков В.В. Теорія держави і права: навч. посібник. Київ, 1995. 190 с.
6. Жушман В.П. Аграрне право та законодавство України: Навчально-практичний посібник. Харків, 2004. 688 с. 
7. Майовець Є.Й. Теорія аграрних відносин. Київ, 2005. 276 с. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 21:12)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №5
Право затриманого у будь-який час оскаржити в суді своє затримання гарантується ст. 29 Конституції України, яка втілює міжнародно-правовий стандарт, що міститься у п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – КЗПЛ): «кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) передбачає, що кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання (ч. 2 ст. 12 КПК України). Водночас законом не встановлено порядку оскарження затримання під час досудового розслідування, що призводить до неоднакової судової практики. Аналіз чинного законодавства в контексті практики правозастосування надає можливість стверджувати, що оскарження затримання фактично реалізується стороною захисту під час досудового розслідування у порядку ст. 206 КПК України.
За змістом ч. 1 ст. 303 КПК України незаконне затримання не є предметом оскарження під час досудового розслідування, тому сторона захисту позбавлена можливості звернутися до слідчого судді зі скаргою на незаконність затримання у зв’язку із недосконалістю нормативної конструкції ст. 303 КПК України. На практиці способом подолання цієї законодавчої прогалини є ініціювання стороною захисту перевірки законності затримання шляхом подання скарги у порядку ст. 206 КПК України, яка визначає загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини. Така скарга може бути розглянута як в окремому судовому засіданні, так і безпосередньо при розгляді слідчим суддею клопотання слідчого, прокурора про застосування до підозрюваного запобіжного заходу. Втім вивчення судової практики свідчить, що слідчі судді доволі часто відмовляють у відкритті провадження за скаргами на незаконні затримання, оскільки вони не є предметом оскарження на стадії досудового розслідування [1]. Однак слід наголосити на помилковості даного підходу, оскільки в такому разі особа фактично позбавляється права на оскарження затримання під час досудового розслідування. Ігнорування права сторони захисту на оскарження затримання призводить до позбавлення затриманої особи ефективного захисту її права на свободу та особисту недоторканність. Тому слід визнати правильною практику тих суддів, які розглядають у порядку ст. 206 КПК України скарги сторони захисту на незаконне затримання особи.
У переважній більшості сторона захисту ініціює питання щодо перевірки законності затримання безпосередньо під час розгляду клопотання слідчого, прокурора про застосування до підозрюваного запобіжного заходу. Законом не передбачено обов’язку слідчого, прокурора обґрунтовувати у клопотанні про застосування запобіжного заходу існування підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи відсутність зволікання у доставленні особи до суду. Водночас системне тлумачення норм КПК України, які передбачають підстави та порядок затримання та тримання під вартою, дозволяє дійти висновку про те, що предметом кожного судового розгляду щодо застосування запобіжного заходу має бути питання законності затримання особи (якщо вона була затримана) та своєчасності її доставлення до суду незалежно від ініціювання затриманою особою перевірки правомірності її затримання. Тобто слідчий суддя має обов’язково здійснювати таку перевірку з метою дотримання прав затриманої особи, оскільки вона може не скористатися правом на оскарження з різних причин (правової необізнаності, інших суб’єктивних чинників).
Поширеною є практика, коли слідчі судді відмовляють у задоволенні скарги сторони захисту на визнання затримання незаконним, аргументуючи свою позицію існуванням законної підстави для тримання особи під вартою [2]. І навпаки, якщо застосовують до підозрюваного запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, відмовляють у задоволенні скарги на незаконне затримання, мотивуючи тим, що слідчий суддя вирішує питання про дотримання прав особи, яка знаходиться під вартою та не має повноважень його розглядати щодо особи, яка під вартою не перебуває [3]. Втім така судова практика не відповідає правовим позиціям ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на необхідності дотримання міжнародного стандарту щодо перевірки законності затримання без зволікань. Так, у рішенні у справі «Малик проти України» від 29 січня 2015 р. ЄСПЛ констатував, що заявник подав скаргу наступного дня після його затримання, вказавши підстави, через які його затримання слід було визнати незаконними. Проте, розглядаючи питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд не розглянув скаргу на незаконність затримання. ЄСПЛ зазначив, що не вбачає жодних виправдань нерозгляду скарги заявника того дня. Більше того, коли заявника звільнили, його скаргу все ще не було розглянуто. Таким чином ЄСПЛ зауважив, що спосіб, у який національні суди розглядали скаргу заявника щодо законності його затримання та тримання під вартою, не відповідав вимозі п. 4 ст. 5 КЗПЛ щодо розгляду «без зволікання» [4]. 
Тобто, оскільки до повноважень слідчого судді належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, він зобов’язаний розглянути скаргу сторони захисту на незаконність затримання незалежно від існування рішення компетентного суду про застосування запобіжного заходу або звільнення особи з-під варти. В іншому випадку такі скарги залишаються поза межами судового контролю, що є підґрунтям до продовження порушень у цій сфері. 
Законом не визначено, як має діяти слідчий суддя у разі визнання затримання незаконним та наявності підстав для застосування щодо підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Втім, підстави затримання та підстави застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є різними та не пов’язані між собою. У цьому контексті ілюстративним є підхід слідчого судді Дніпровського суду м. Києва, викладений у резолютивній частині ухвали: «Скаргу захисника Особа_4 про незаконне затримання та звільнення особи із-під варти – задовольнити. Звільнити підозрюваного Особа_4, з-під варти в залі суду. Клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 115 КК України відносно підозрюваного Особа_4 – задовольнити. Застосувати до Особа_4, запобіжний захід у виді тримання під вартою, взявши його під варту в залі суду» [5]. Тобто позиція суду, який розглянув скаргу підозрюваного щодо його незаконного затримання, дає зрозуміти, що незважаючи на застосування запобіжного заходу, його скарга перевірена, і порушення його прав не залишилося поза увагою держави. Вбачається, що така практика є оптимальним варіантом вирішення ситуацій, коли слідчий суддя визнає затримання незаконним та звільняє особу з-під варти до моменту вирішення клопотання про застосування запобіжного заходу. В іншому випадку тримання особи під вартою під час розгляду такого клопотання можна вважати свавільним затриманням, отже, порушенням ч. 4 ст. 5 КЗПЛ.
Скарга на незаконне затримання може бути розглянута в окремому судовому засіданні, проте КПК України не визначає протягом якого строку з моменту її надходження. На практиці слідчі судді розглядають такі скарги переважно в день їх надходження або на наступний день після їх подання. Орієнтуючись на міжнародний стандарт встановлення законності затримання «без зволікань», перевірка законності затримання має відбуватися у мінімальних часових межах з метою ефективного захисту права особи на свободу та особисту недоторканність. Втім доволі поширеними на практиці є випадки, коли затримана особа подає таку скаргу, а потім подає заяву про залишення скарги без розгляду. У таких ситуаціях слідчі судді переважно залишають скарги на незаконне затримання без розгляду. Проте така практика є суперечливою, оскільки засобами судового контролю слідчий суддя має перевірити підстави відмови особи від власної заяви. Оскільки особа, перебуваючи під вартою, може мати різні, не завжди об’єктивні підстави для відмови від такої заяви. 
Отже, механізм оскарження незаконного затримання під час досудового розслідування має бути чітким і досконалим, що дозволить своєчасно здійснюватися захист фундаментального конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність.

Список використаних джерел:
1. Ухвала слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 грудня 2017 р. № 686/25116/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71099560.
2. Ухвала слідчого судді Скадовського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2018 р. № 663/216/18. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71975796.
3. Ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2016 р. № 200/20087/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63841960.
4. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Малик проти України» від 29 січня 2015 р. (заява № 37198/10). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/974_a61. 
5. Ухвала слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 06 лютого 2018 р. № 755/1910/18. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72021191. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Мета доповіді – привернути увагу до конституційних основ  творення української національної державності за доби  ЗУНР. За об’єкт аналізу візьмемо проект Конституції Західно-Української Народної Республіки (1920 р.) – авторства чільного представника національно-державницького напрямку в українському правознавстві академіка ВУАН Станіслава Севериновича Дністрянського (1870-1935).  
Методологічна підстава аналізу  природно-правова доктрина в її органічному поєднанні з ідеями соціологічної та історичної шкіл права, яка за оцінкою сучасного українського філософа Д.Є.Прокопова лягла в основу розробки конституційних проектів на теренах України початку ХХ ст. [1, c. 499–501]. Тоді панувала парадигма конституційної національної держави, що орієнтує на аналіз проблем в аспекті самообмеження державної влади та в контексті соціокультурних і історичних традицій. 
В узгодженні із зазначеною парадигмою висловимо кілька тез, сформульованих у руслі методології історії яка, за влучним висловлюванням українського історика С.П. Стельмаха, звернена на «приріст» досвіду, що має бути переданий наступним поколінням [2]. Ці тези відображають наше розуміння ключових принципів проекту Конституції з урахуванням історичного часу  його написання та поглядів С.С. Дністрянського на перспективний конституційний процес для народів, які мають остаточно скинути ярмо колоніальної залежності. 
Із-за обмеженого ресурсу доповіді зупинимося лише на  гранично важливих, на наш погляд, положеннях проекту, які випереджали час. Вони були і залишаються архіактуальними як для тогочасного, так і для сучасного перспективного конституційного процесу в Україні.
Український дослідник творчості С.С. Дністрянського А.В. Савчик зауважує, що визначальне значення для формування та розвитку конституційно-правових поглядів вченого: «… мало австрійське державне (конституційне) законодавство другої половини ХІХ-го ст., розвиток європейського конституціоналізму після Першої світової війни, а також праці визначних державних діячів та вчених-правознавців того часу (Є. Бенеша, А. Вагнера, В.Вільсона, В. Гессена, М. Грушевського, Л. Дюгі, О. Ейхельмана, Г. Єллінека, Г. Кельзена, М.Коркунова, Т. Масарика, А. Менґера, Є. Петрушевича, Е. Штайнбаха, Р. Штамлера та ін.» [3]. Усі вони були прихильниками розбудови конституційної (правової) держави. Як видається, до плеяди цих імен слід долучити відомого історика права, правознавця А.Яковліва, який зокрема писав: «…українському народові судилося відновити своє державне життя в ті часи, коли в цілому цивілізованому світі були признані й прийняті такі основні принципи конституції демократичних держав: а) суверенітет народу і виявлення його в «самоозначенні», себто в установлені форми й компетенції державної влади; б) суверенність держави, що складається з внутрішньої самостійності й зовнішньої незалежності держави; в) організація державної влади на основі розподілу законодавчої й виконавчої функцій між окремими органами цієї влади, парламентарна форма законодавчого органу і контроль над виконавчою владою. З погляду цих принципів і належить оцінювати ті акти, як виявлення суверенної волі українського народу…» [4, с. 5]. Ретельний аналіз проекту Конституції С.С.Дністрянського підтверджує правильність висновків А. Яковліва. Усі названі ним принципи лягли в основу формулювання норм-гарантій, відображених у трьох главах проекту Конституції: I. Держава і право, II. Державна влада, III. Право народів на самовизначення.  
З часу буржуазної революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, національне життя в підавстрійській Україні розвивалось в руслі конституційного процесу. Австрійські конституції: квітнева 1848 р., березнева 1849 р., груднева 1867 р.(була чинною до розпаду імперії у 1918 р.), послідовно закладали у розбудову конституційної монархії наріжний принцип національної рівноправності. Важливо зауважити, що з огляду на багатоетнічність імперії Габсбургів конституція сприймалась учасниками конституційного процесу як юридично-договірна форма втілення в життя системи функціонування (на основі правових звичаїв, традицій та основних конституційних законів) владних самоврядних і державних інститутів, що у взаємодії забезпечують баланс інтересів людини (громадянина), етносів, народів і держави у межах усієї державної території. В доктрині конституціоналізму панувала теорія суспільного договору, в межах якої конституційний процес розглядається природно-об’єктивним, не суперечить духовним цінностям кожного окремого народу (нації), прямо визначає стратегію розвитку конституційної держави з конституційними цінностями і пріоритетами. Серед цих цінностей  провідними є народний суверенітет і народовладдя. Сутність конституційної держави, як нам уже доводилось писати, виражається «… у забезпеченні на конституційному рівні реальних умов народовладдя, що є відображенням ідеї народного суверенітету» [5, с. 51].
Після Першої світової війни у європейському конституціоналізмі та міжнародних відносинах запанував принцип права народів (націй) на самовизначення, який взаємодоповнювався принципом територіальної цілісності держави й усвідомленням того, що власне територіальна цілісність держави залежить від забезпечення потреб розвитку прав та свобод людини й громадянина, національних меншин, кожної нації. Проте на рівні і доктрини, і практики залишалось нерозв’язаним питання: хто, власне, має право на самовизначення «народ» чи «нація»? 
Проект конституції С.С. Дністрянського дає чітку відповідь на це запитання [6]: право на самовизначення має народ. У нашому разі, український народ. « Як політичний  власник національної території український народ є носієм територіального верховенства в державі. Він користується повним правом самовизначення, яке витікає з його безпосереднього зв’язку з державною територією» (Глава III. Право народів на самовизначення, параграф 126). « Усі інші народи, які постійно проживають в державі (параграфи 46, 48) приймають пропорційну участь як у створенні волевиявлення народу (параграф 45 і наст.), так і в його здійсненні (параграф 93 і наст.)». Чому таке право конституція гарантувала саме українському народові? Тому, що цей народ має тисячолітню історію державотворення, але із-за дискретного розвитку своєї національної державності на своїх етнографічно сполучених територіях він завжди перебував (і надалі перебуває) у статусі національної меншини. Це була новела!
Піднята на конституційний рівень С.С. Дністрянським норма стала звичною в міжнародному праві лише після деколонізації африканського континенту (рік Африки-1960). Після цієї події у всіх міжнародних актах, які регулюють питання самовизначення, в переліку умов,  за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет, обов’язковою є «відсутність власних національних держав» [7, c. 56]. 
Тільки через сорок років після появи проекту Конституції С.С. Дністрянського, Генеральною Асамблеєю ООН (14 грудня 1960 р.) було прийнято Декларацію про надання незалежності державам і народам, яка однозначно проголошувала, що «всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток» [8]. Ця норма у повному обсязі була продубльована в ст. 1 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права (набрав чинності 23 березня 1976 року) та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року (набрав чинності 3 січня 1976 р.). Наголошуємо: проголошення саме права народів (а не націй) на самовизначення було важливим кроком на шляху до збереження спокою і миру на планеті, позаяк розв’язувало проблему практичної, а не декларативної реалізації принципу самовизначення саме для народів поліетнічних.
Як справедливо зазначає М.М. Розумний: «Самовизначення – це принцип, згідно з яким кожна спільнота є вільною у влаштуванні свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На підставі цього принципу за кожним народом визнається право на утворення власної держави або добровільне входження в договірні відносини з іншими народами» [9, с. 9]. Дієвим механізмом запровадження цього принципу в життя є закріплення в Конституції природного права народу-суверена на реалізацію установчої влади з чітко окресленими умовами про доступ до цієї влади.
З огляду на вищенаведене, варто звернути увагу на зміст норм проекту Конституції, які прямо свідчать на користь закріплення природного права народу Західно-Української Народної Республіки на здійснення установчої влади, якій належить первинна легітимність (Глава.II. Державна влада, розділ 1.Основи державної влади). Усі норми виписані згідно класичної теорії установчої влади*, основи якої розробив французький політичний діяч, аббат Е.-Ж. Сійєс у часи Великої Французької революції. 
Водночас слід наголосити, що неперевершено історичний досвід українського конституціоналізму доби Української революції початку ХХ ст. в українських сучасників-конституціоналістів не в пошані. В Україні і досі немає чітко сформульованої доктрини установчої влади, яка б справляла конструктивний вплив на практичний зріз конституційного процесу. Чинна Конституція України не містить у своєму тексті поняття «установча влада». Водночас, слід зауважити, що закріплення в Конституції норми на здійснення установчої влади народом та механізму реального забезпечення народовладдя на основі принципу народного суверенітету є важливим, позаяк унеможливлює спробу на «привласнення» права народу на установчу владу  вищими органами держави. Така практика в сучасній Україні існує, але це тема окремої розмови. 
Варто звернути увагу ще на одне гранично важливе положення проекту Конституції. В параграфі 1 (Глава.1., розділ «Правова держава») Західно-Українська Республіка проголошується правовою державою. Як видається, поняття «правова держава» тут вживається не стільки в традиційному для сучасників розумінні, як у значенні конституційно закріпленої політичної форми самовизначення всіх народів, які постійно населяли «етнографічно сполучені українські області колишньої Австро-Угорської монархії», є самостійними суб’єктами права та мають самостійні національні права, визначені в Главі.III «Право народів на самовизначення».  У цьому разі, мова йде про єдиний народ держави. «Спільність усіх громадян утворює народ держави, який складається із декількох народностей, що проживають у державі» (розділ «Права народу», параграф 39). Засадою єднання народу держави виступає громадянство.  «Західноукраїнське громадянство випливає із осілості. Воно виводиться частково з попереднього австрійського або угорського громадянства (параграф 1, абз.2), або насувається внаслідок народження, шлюбу, а також державної натуралізації» (Глава I. «Держава і право», розділ «Людські та громадянські права», параграф 4). Який висновок випливає з цього положення? Висновок про те, що народ – це історично територіальна спільнота, його детермінує спільна історія в усіх її соціальних проявах та характеризує спільне бачення майбутнього. Інститут громадянства виконує роль юридичного критерію визначення внутрішньої структури вже самоідентифікованого народу держави (ЗУНР). Ідентифікатором його є титульний український етнос (народ), на національній території якого (етнографічно сполучених землях колишньої Австро-Угорської монархії) проживають інші народи, які теж є самостійними суб’єктами права  і мають  «самостійні національні права в школі, установах та в суспільному житті» (параграф 41, абз.2). 
Отже, діалектичний зв’язок вживаних у проекті Конституції понять «український народ» і «народ держави» виражає сутність ЗУНР як правової держави, а саме: вона є організацією політичної влади українського народу та юридичною формою самоідентифікації державного народу (народу ЗУНР). Відповідно, стає зрозумілим чому саме український народ, який володіє тисячолітньою традицією державотворення має право на самовизначення, утворення своєї національної держави, здійснення влади на своїй національній території. А державний народ, громадяни ЗУНР, перебуваючи у стійкому, постійному, специфічно оформленому політико-правовому зв’язку із державою, забезпечують власне наступність демократичної держави від покоління до покоління, за умови реалізації права на  національне управління «відповідно до права на самовизначення українського народу» ( параграф 41). Із вище наведеного стає зрозумілим: а) чому згідно вимог Конституції ЗУНР «Президент Республіки, Голови Народної Палати і Державної Ради, а також Голова Державного судового трибуналу повинні бути української національності» (Глава III. Право народів на самовизначення, параграф 126, абз.2)? Тому, що історично склалось так, що український народ не мав національно-орієнтованої правлячої еліти Отже, це був правильний крок. б) Чому згідно Конституції «Командна мова в армії,а також внутрішня службова мова цивільної державної служби є українською (параграф 126, абз.3)? Тому, що мова титульного українського народу є засобом ідентифікації народу ЗУНР. У параграфі 127 закріплено норму «Усі інші народи, які постійно проживають в державі (параграфи 46, 48) приймають пропорційну участь у створенні та організації волевиявлення народу (параграф 45 і наст. параграф 53 і наст.), так і в його здійсненні (параграф 93 і наст.)». «Три національні курії Народної Палати (параграф 70) є правовим показником права самовизначення окремих народів» (параграф 127, абз.2).
Підсумовуючи, звернемо увагу, що закріплений в проекті Конституції С.С.Дністрянського ключовий принцип національного самовизначення, базується на уявленні про український народ як повноцінний суб’єкт самовизначення, а також про колективну волю громадян держави (ЗУНР) як джерело суверенітету і головну підставу для реалізації тієї чи іншої державної політики. 
На підставі цього принципу Конституція за українським народом визнала право на утворення власної держави, а  для інших народів добровільного входження в договірні відносини в межах цієї незалежної національної держави (ЗУНР).
    
*Принципи теорії Є.Ж. Сійєса: 1) народ володіє установчою владою (pouvoir constituant), яка відмінна від установлених конституцією законодавчої, виконавчої і судової влади (pouvoirs cohstitués); 2) установча влада народу не обмежена будь-якими конституційними рамками. Вона є природним правом народу 3) установча влада може бути здійснена як народом, так і надзвичайними представниками від народу; 4) надзвичайні представники так само, як і народ, практично не обмежені в своїх діях тягарем зобов’язань; 5) особи, які здійснюють установчу владу, не повинні займатися тією діяльністю, яка делегована звичайним органам державної влади. Вони повинні лише створити конституцію.

Список використаних джерел:
1. Прокопов Д.Є. Розвиток теорії природного права у вітчизняній і російській правовій думці (середина ХІХ — початок ХХ ст.): монографія. Київ, 2011. 543 с.
2. Стельмах С.П. Методологія історії, методологія історичної науки // Енциклопедія історії України: Т. 6: / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ, 2009. 790 с. URL: http:www. http://www. history.org.ua/? termin=Metodologiya_istorii
3.Савчак А.В. Конституційно-правові погляди Станіслава Дністрянського: автореф. дис. ... к.ю.н.: 12.00.01. Київ, 2009. 
4. Яковлів А. Основи Конституції У.Н.Р. Нью-Йорк, 1964. 63 с. 
5. Мірошниченко М. Ідея конституційної держави в стратегії державотворення за доби Української Народної Республіки. Право України. 2017. №11. С.48—55.
6. Конституція Західно-Української Народної Республіки [Проект Станіслава Дністрянського] 1920. URL: https://constituanta.blogspot.com/2012/08/1920.html 
7. Клименко О.А. Право на самовизначення націй(народів) чи сепаратизм. Міжнародні читання присвячені пам’яті професора Імператорського Новоросійського університету П.Є.Казанського (м. Одеса, 22—23 жовтня 2010 року). Одеса, 2010. С. 55—57.
8. Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам. Принята резолюцией 1514 (XV) Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1960 года. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_280
9. Розумний М.М. Виклики національного самовизначення: монографія. Київ, 2016. 196с. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 18:00)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Впродовж XX століття в Україні відбувалися важливі історико-правові процеси, розвивалися основні засади для функціонування законодавчої системи, зокрема виборчого законодавства, оскільки держава, яка прагне розбудовуватися, повинна вдосконалювати систему органів державної та місцевої влади та власне законодавство. Так, у період діяльності Української Національної Ради, як вищого представницького органу Західноукраїнської Народної Республіки, було прийнято конституційний акт – «Тимчасовий Основний закон» від 13 листопада 1918 р., у якому було зафіксовано принцип верховенства і суверенітету народу. Не менш цінною пам’яткою українського правового законодавства цього періоду став Закон про вибори до Сейму, прийнятий 14 квітня 1919 р., який закріплював основи виборчої системи ЗУНР. 
До дослідження історичних аспектів діяльності ЗУНР зверталася низка науковців, зокрема, О. Полянський [7, 8], В. Шепетюк [12], І. Васюта [1], С. Макарчук [3]. Однак менш дослідженим залишається окреслений історичний період у державно-правовому аспекті. Так, законодавству ЗУНР присвячено чимало праць вчених-науковців, серед них, зокрема, І.Мищака [5] М. Кравчука, С. Кульчицького та Б. Тищика [9, 10]. До цієї проблеми звертаються і сучасні історики, зокрема, М. Луцький, В. Ухач. [11], П. Музиченко [6].
Метою статті є аналіз змісту, принципів і положень виборчого законодавства ЗУНР.
Виходячи із мети у науковій розвідці поставлено завдання розглянути основні законодавчі документи для аналізу змісту, основних положень та принципів виборчого законодавства ЗУНРу.
Короткий та драматичний період діяльності ЗУНР, попри складні історичні умови щодо формування власної правової законодавчої системи, демонструє напрацювання у напрямках законодавчого забезпечення державотворення. У правовому полі уряд ЗУНР певний час опирався на сформоване законодавство Австро-Угорщини, зокрема, щодо функціонування інституту виборчого права, адаптуючи їх до тогочасних суспільно-історичних умов та викликів. Так, дослідник І. Луцький у статті «Правова характеристика конституційного законодавства ЗУНР» провів аналіз Тимчасової Конституції і, зокрема, прийнятий 13 листопада 1918 року «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії», що складався з п'яти артикулів і визначив основні конституційні засади ЗУНР. Як зазначає М.І. Луцький, «Артикул 4 закріплював верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права під час таємного голосування, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, без урахування національності, статі» [2].
Нова легітимна влада, виражаючи волю народу, прийняла закони «Про скликання Сойму Західної области Української народної республіки» від 19.03.1919 року. М. Луцький підкреслює, що посли Сейму обиралися національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті [2].
Для проведення виборів до Сейму утворювалися територіальні виборчі округи, які в свою чергу ділилися на менші дільниці. Ці дільниці в більшості випадків прирівнювалися громаді. Якщо громада становила понад 2 тисячі осіб, вона утворювала кілька виборчих дільниць. Виборчі комісії, склад яких, їх діяльність визначалися законом, проводили вибори. Кожну таку виборчу комісію очолював державний повітовий комісар. УНРада призначала членів Головної виборчої комісії, які мали засідати у Державному Секретаріаті внутрішніх справ [9]. Приміщення державних адміністративних органів виділялись для діяльності дільничних та окружних виборчих комісій. Представники партій, громадськості могли бути присутніми під час виборів як спостерігачі, контролювати підрахунок голосів, їм було надано право підпису виборчих документів разом із членами комісій. 
Для того, аби було забезпечене виборче право усіх національних меншин на представництво у парламенті, було впроваджено національно-пропорційну систему. Для цього вся територія ЗОУНР була поділена на 18 округів, з яких 12 були українськими, 5 польсько-єврейськими, 1 німецький округ [14]. Загальна кількість депутатів однопалатного Сейму становила 226 осіб, серед них 160 становили українці, 33 особи – поляки, 27 осіб – євреї та 6 осіб – німці [5]. Для того, щоб представники від тої чи іншої партії могли обиратися виборцями, укладалися списки кандидатів від партії, які мали містити не менше сотні підписів виборців. Лише особа, якій виповнилося не менше 25 років і яка йшла лише в одному партійному списку, могла бути затвердженою в кандидати до виборів. Кандидати, які після виборів залишилися не обраними, вважалися заступниками послів згідно виборчого списку. Якщо із певних причин обраний посол вибував, то його місце посідав перший серед не обраних його заступник. Усім виборцям надавалося активне право голосу з 21 року, а право бути обраним (пасивне) – з 25 років [4]. Існувала певна категорія осіб, які позбавлялися свого виборчого права обирати чи бути обраними, а саме – особи душевнохворі, раніше засуджені за вчинення кримінальних злочинів, за злочини і порушення проти виборчої свободи. Цікавим є і факт позбавлення виборчого права осіб, які протягом останніх двох років більше двох разів засуджувалися за пияцтво [13].
Однак розвиток історичних подій унеможливив скликання Сейму у червні 1919 року, а також проведення самих виборів.
Таким чином, проведений аналіз сучасних наукових розробок заявленої наукової теми дозволяє говорити про особливу увагу, приділену проблемі виборності та виборчому праву періоду ЗУНРу, у яких окреслено вибори як важливий інститут народовладдя, що забезпечує можливість народу здійснювати свої конституційні права через представницькі органи влади, обрані на основі загального, прямого, рівного, таємного голосування.
Історичні уроки боротьби українського народу за незалежність періоду 1917-1923 років, зокрема, у законодавчому полі, довели важливість головних положень виборчого законодавства ЗУНР та дають можливість говорити про їх актуальність і сьогодні.
     
Список використаних джерел:
1. Васюта І. Політична історія Західної України (1918—1939). Львів, 2006. 335 с.
2. Луцький М. Правова характеристика конституційного законодавства ЗУНР. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2014. Вип. 27(1). С. 30—33.
3. Макарчук С. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР. Львів, 1997. 192 с.
4. Маланій О. Конституційне законодавство ЗУНР. Університетські наукові записки. 2010. № 1. С. 56—63. 
5. Мищак І. До історії законотворчості Західноукраїнської народної республіки. Право України. 2008. № 10. С. 156—163.
6. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. 5-те вид., випр. і доп. К., 2006. 437 с.
7. Полянський О. Західноукраїнська народна республіка в контексті української національної революції 1917-1921 рр. Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. 2003. Вип. 3. С. 80—82.
8. Полянський О. ЗУНР: місце і роль в загальноукраїнському національно-визвольному русі ХХ ст. (до 80-річчя ЗУНР). Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. 1999. Вип. 8. С. 3—8.
9. Тищик Б. Законотворча діяльність та державний устрій Західноукраїнської народної республіки. Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. 2001. № 5—6. С. 195—201.
10. Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923 рр. (до 75-річчя утворення і діяльності). Коломия, 1993. 118 с.
11. Ухач В.З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
12. Шепетюк В. Уроки ЗУНР: проблеми сучасного українського державотворення. Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. 2003. Вип. 3. С. 83—85. 
13. Відозва Української Національної Ради від 01.11.1918. URL: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/ (дата звернення: 07.04.2018).
14. Статут Української Національної Ради від 18.10.1918. URL: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/ (дата звернення: 08.04.2018).
15. Кравчук Н.В. Военный фактор в строительстве Западноукраинской Народной Республики. Закон и жизнь. 2013. №12/2. С. 108–111.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 08:37)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Споконвіків українці стикалися з проблемою правового врегулювання земельного питання. Питання земельної реформи актуальне й сьогодні. Історія показує, що земля для нашого народу завжди була не тільки цінним природним благом, але й основою економіки, оскільки Україна – це аграрна країна. Тому історичний досвід у цьому питанні є фактором, який не лише дозволить запозичити важливі досягнення минулого, але й вивчивши недоліки попередніх реформ, уникнути помилок у майбутньому. 
У зв’язку з нагальною потребою удосконалення нинішнього законодавства багато науковців приділяють увагу вивченню питання стану українських земель, земельної політики, земельних реформ, правового регулювання права власності українців на землю в різні історичні періоди. Проблема земельної реформи ЗУНР, яка є безпосереднім предметом цього дослідження, цікавила таких видатних науковців як Я. Малик, В. Чуприна, С. Макарчук, Р. Тимченко та М. Луцький, на працях яких базується дане дослідження.
Західна Україна впродовж століть перебувала в складі інших держав. Будучи сировинним придатком панівних держав, Східна Галичина, Північна Буковина, Лемківщина й Закарпаття залишалися економічно нерозвиненими, соціально пригнобленими, клаптиковими, розірваними територіями. Тяжке становище закріпачених селян, їх безземелля і малоземелля, пережитки феодалізму і відсутність розвиненої промисловості спричинили те, що населення цієї частини Австро-Угорської імперії було найбіднішим у державі. Абсурдність такої політики, яка була збитковою для самої ж імперії, стала зрозумілою лише Марії-Терезі та її сину Йосифу II, за правління яких було скасоване кріпацтво, здійснювалося інвестування в промисловість. З того часу регіон став розвиватися не тільки як матеріальний ресурс чи місце збуту, але й як осередок переробки цього ж добутого продукту, що дало можливість працевлаштувати населення. Проте навіть за таких умов селяни залишалися без власної землі, відробляли повинності поміщикам, подекуди наймалися до них за мізерну плату. Діти своєї землі були позбавлені права мати цю землю у власності, а їх тяжке економічне становище не цікавило імперську верхівку, яка прагнула догодити собі та польським і австрійським поміщикам.
Ситуація погіршилася під час Першої Світової війни, коли територія Західної України стала плацдармом воєнних дій; землі переходили то австрійцям, то росіянам. Наприкінці війни, коли Російська імперія відступала, солдати масово знищували села, спалювали хати, збіжжя, ліси, пасовища, худобу, залишаючи ворогові випалений пустир, а українському населенню  перспективу померти від голоду безхатченками. 
Саме на такий період припали основні спроби вибороти незалежність підкорених народів. Розпад Австро-Угорщини був неминучий, і народи почали державотворчий рух. Не стояли осторонь і українці Східної Галичини, Північної Буковини, Лемківщини й Закарпаття, які нарешті повірили в можливість отримати автономію. Революційні настрої, які поширювалися серед інших народів імперії сприяли прагненню українського населення і освіченої інтелігенції не тільки одержати автономію, але й повну незалежність і навіть об’єднатися з Наддніпрянською Україною в єдину вільну, суверенну державу.
Захоплення влади внаслідок Листопадової революції, проголошення ЗУНР, відбулися в надзвичайно скрутний час, коли перед новоствореною державою постали одночасно і потреба в організації устрою держави, створення законодавства, і ведення воєнних дій з Польщею. Загроза голоду, розруха господарства вимагали від уряду швидких дій. УНРада розуміла, що нагальною проблемою залишається земельне питання, оскільки населення підтримало їх, бо повірило, що отримає землю, свободу, майнову самостійність, права і свободи, як повноцінні громадяни нової власної держави. Тому аграрна реформа опрацьовувалася дуже скрупульозно і, на жаль, аж занадто довго.
Проведенням же аграрної реформи ЗУНР мав займатися Державний Секретаріат земельних справ. До його обов’язків входив контроль за сільським господарством та підготовка проведення земельної реформи. Йому підпорядковувалися рільничі референти при державних повітових комісаріатах, які поступово переросли в земельний відділ. Референти повинні були співпрацювати з лісовими інспекторами та управами державних маєтків [2].
У зв’язку з потребою відновлення сільського господарства, запобігання голоду серед населення і забезпечення армії харчами, 21 лютого 1919 р. була прийнята постанова Державного секретаріату землеробства й внутрішніх справ про примусовий обробіток землі: «Всі ґрунти, пригожі для рільничої культури мають бути управлені і нікому не вільно лишати придатного до культури ґрунту облогом» [1]. Вільні землі, що раніше належали поміщикам, держава передавала в оренду для обробітку. За ухиляння від виконання постанови, приховування земель передбачався штраф або загроза арешту. Вважаємо, якби землі уже були у власності селян, тобто звільнені і перерозподілені, не було б потреби в таких діях. Проте влада і надалі зволікала із земельною реформою.
Ситуація погіршилася недалекоглядністю українських бійців. Солдати, які повернулися з війни, більше не хотіли обороняти Львів, оскільки вважали, що в цей час відбудеться перерозподіл земель, а через їх відсутність, землі вони не отримають. Такі думки були абсолютно безпідставними, навіть тому, що їх сім’ї, батьки, родичі змогли б отримати для них землю, а небажання воювати з Польщею взагалі могло їх позбавити можливості мати вільну державу, не те, що землю. Масове «сидіння» солдат по селах в очікуванні переділу земель зумовило неспроможність армії відстояти Львів. ЗУНР скорочувалася в територіях. 
8 січня Директорія прийняла земельну реформу, за якою всі землі вивільнювалися, тобто конфісковувалися із великого поміщицького землеволодіння без виплати вартості, і переходили в державну власність, а все населення наділялося правом користування [4]. 30 січня правничою комісією ЗО УНР було обговорено реформу. Для галицьких лідерів така реформа сприймалася неприпустимою, оскільки не відповідала галичанському менталітету. Вони знали, що населення хоче отримати землю у приватну власність, а не в користування. Було прийнято рішення не слідувати прикладу Директорії, і розробити власну реформу, що ще раз підтверджує суто декларативний характер Злуки ЗУНР і УНР, фактично ж уряди діяли самостійно і окремо.
Лише в березні, після тривалих дискусій були прийняті «Основи земельного закону», головними постулатами якого були наступні положення: для наділу малоземельних і безземельних селян землею мають бути вивільнені всі земельні посілості приватних власників і мертвої руки, які перевищують зазначений максимум в законі, а без огляду на максимум – землі спекулянтів; вивласнені землі підлягають відшкодуванню таким чином, що менші посілості будуть викуплені з оплатою повної вартості, а більші – лише процент вартості, який буде зменшуватися таким чином, що землі понад норму не будуть відшкодовуватися; ліси не становлять предмету наділу, і переходять у власність Західної області Української Народної Республіки; полонини і пасовища переходять у власність громад в користування дрібних годовців худоби; право розпоряджатися земельним наділом обмежене, а певний мінімум не можна буде відчужувати; наділи не отримають дезертири у війні з поляками і ті, хто ухилявся воювати; наділятися землею будуть в першу чергу жовніри, які воюють проти Польщі, солдати Світової війни, інваліди війни, вдови загиблих на війні, а далі – безземельні і малоземельні селяни [4].
«Основи» свідчать про соціальне спрямування реформи і західноєвропейську спрямованість політики тодішньої влади. Єдиний недолік, який спричинив в подальшому невдачі в утриманні влади це те, що згідно з положенням VIII, наділення відбудеться лише після закінчення війни і повернення жовнірів додому з війни і з полону [5].
Можна зробити висновок, що реформа, якої потребувало все населення, не тільки відкладалася в розробці, а й навіть у реалізації. Невдоволення селян зростало, чимало повстань були придушені загонами ЗОУНР.
Гострим залишалося питання церковних землеволодінь і лісів. Протоігумен греко-католицької церкви закликав залишити певний мінімум земель за церквами і монастирями, а селян не робити залежними від державного лісового капіталу. «Не відсуваємо інтелігенції від права користування землею. Не випробовуймо надто принципу, що земля належить тільки тим, що власники руками працюють на ній» [2]. 
Невдоволення населення зростало, різко критикували політику УНРади і опоненти, і колишні прихильники. Ситуація погіршилася у зв’язку з голодом. Селяни почали самовільно ділити землю. «Місцевій владі УНРада надала право ув’язнювати на 6 місяців або штрафувати на суму 10 тисяч крон за самовільне захоплення земель, однак і це не дало позитивного результату... Із Тернопільського повіту 1 квітня надійшла також скарга: «Ми всі мешканці громади Дітківці єстесьмо дуже бідні[…] всі наші господарства в часі австрійської війни знищені […], не маємо куска хліба, ані картоплі […], не осталось ні одної хати…» [2]. Такі скарги не були поодиноким явищем.
Кінець кінцем, 14 квітня було ухвалено Закон про реформу. Головним завданням реформи було вивласнення великого землеволодіння і наділення мало- і безземельних селян земельними наділами. Відповідно до Закону, «у земельний фонд ЗОУНР конфіскації підлягали поміщицькі, монастирські, церковні, єпископські, ерекціональні та фондаційні землі, набуті власниками з метою спекуляції, не оброблювальні й ті, що перевищують зазначену площу. Живий і мертвий інвентар, що належить до певного наділу підлягав також конфіскації, на відміну від предметів домашнього вжитку, одягу тощо. Це пов’язано з подальшим раціональним використанням землі, яка без них могла залишитися без обробки» [3]. Реалізація Закону відкладалася до скликання Сойму.
На жаль, попри прогресивний характер реформи, його соціальну спрямованість і правову досконалість, йому не судилося реалізуватися. Реформа залишилася на папері, а населення і надалі залишилося при своїх інтересах. Через зволікання у вирішенні такого нагального питання, ЗУНР втратила підтримку населення. Згодом наблизилися війська Галлера, і про реформу уже можна було забути.
Тривожний і нестабільний післявоєнний час, наявність зовнішнього ворога в особі Польщі, необхідність стабільного і грамотного законодавства, проведення численних соціальних реформ – це ті виклики, які постали перед ЗУНР і потребували негайного вирішення. Зараз можна ствердно наголосити, що керманичі УНРади і Секретаріату мали бути надзвичайно відважними і ризиковими людьми, які попри всі перешкоди прагнули створити європейську незалежну державу нарівні зі світовими. Всі зміни і реформи уряду були побудовані на засадах соціальної рівності і справедливості. З погляду державотворення це був прекрасний старт, який приніс би хороші плоди. На жаль, сусіди не були зацікавлені в сильній українській державі. Як зазвичай, з Україною чинили як з розмінною монетою, а на людей взагалі не зважали. Історія вчить і показує, що правильно побудовані і своєчасно проведені реформи можуть не тільки сприяти економічному і соціальному мікроклімату держави, але й зміцнити державність.

Список використаних джерел:
1. Тимченко Р. Листопадова революція 1918р.: передумови, очікування й наслідки. Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 років. 2012. Випуск 7. С.177—198.
2. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР. Український історичний збірник. 2012. Випуск 15. C.105—118.
3. Луцький М. Основи формування і практична реалізація земельного законодавства ЗУНР. Право і суспільство. 2014. Випуск № 5-2. С. 167—170.
4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Том 2. Київ, 1997. 426с. URL: http://history.org.ua/LiberUA/966-00-0013-8/966-00-0013-8.pdf (дата звернення 05.04.2018).
5. Архівні документи ЗУНР –ЗО УНР (1918-1921). URL: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1919%20(03)%20(07).zem.%20reforma.php (дата звернення 05.04.2018).

Науковий керівник: Подковенко Т.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 08:28)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Прoцес фoрмування і рoзвитку системи правooхoрoнних oрганів є невід’ємним атрибутoм державoтвoрення. Не стала виняткoм Українська держава, в якій з часу прoгoлoшення незалежнoсті прoхoдить пoшук фoрм та засoбів гарантування і oхoрoни прав, свoбoд та закoнних інтересів людини. У зв’язку з цим виникає неoбхідність дoслідження oсoбливoстей станoвлення націoнальних opгaнів правoпoрядку наприкінці 1918 – на пoч. 1919 рр. – у яскравий періoд державoтвoрення на теренах Західнoї України.
Націoнальнo-демoкратична ревoлюція листoпада 1918 р. мала наслідкoм утвoрення Захiднo-Українськoї Нарoднoї Республіки. Прoблема кваліфікoваних кадрів в різних галузях гoспoдарства була вкрай важливoю для ЗУНР. Oднак, фoрмування правooхoрoнних oрганів булo в цілoму дoстатньo кадрoвo та oрганізаційнo забезпеченим у пoрівнянні, наприклад, з транспoртoм, пoштoю, телеграфoм чи фінансами. 
Грoмадський пoрядoк забезпечувала насамперед державна жандармерiя. У відoзві Українськoї Націoнальнoї Ради від 1 листoпада 1918 р. зазначенo, щo «всі жoвніри українськoї нарoднoсти підлягають від нині виключнo Українській Націoнальній Раді і приказам устанoвлених нею військoвих властий Українськoї Держави. Всі вoни мають стати на її oбoрoну» [1, с. 99]. У дoкументі передбаченo відкликання «українських жoвнірів» з фрoнтів для oбoрoни державнoсті та ствoрення населенням «бoєвих відділів», щo мали увійти дo складку армії абo oхoрoняти правoпoрядoк. Oсь як згадував прo цi часи сoтник І. Кoзак: «Пiд час перевoрoту 1 листoпада 1918 р. рoзoруженo вci станиці жандармерії. Видячи oднак неoбхідність стoрoжі безпеки, утвoренo в кoжній мicцeвocтi т.зв. міліцію, злoжену з дoбрoвoльців ... В місцевoстях, де перед перевoрoтoм були приділені жандарми-українці, перебрали вoни oрганізацію міліції ... Oднак їx у Східній Галичині булo ще замалo. Тoму міліція здебільшoгo рекрутувалась з людей, які не мали дo ceї преважнoї служби ніякoї кваліфікації … Се спoнукалo пoвітoві центри негайнo взятися за oрганізацію правильнoї стoрoжoї безпеки. В кiлькoх пoвітах завдання се перебрали дoбрoвільнo старшини-чужинці (гoлoвнo німці), бувшi австрiйськi вiддiлoвi кoманданти. Се були oднак виїмкoві випадки, так, щo дo прибуття старшин-українців припала oрганізаційна праця передусім старшим старшинам жандармерiї українськoї нарoднoсті, якi служили у Схiднiй Галичинi ...абo вспiли були вже в перших днях вернути дoмiв з чужини ...» [2, с. 278-279]. 
Фoрмування українськoї жандармерiї супрoвoджувалoся рoззбрoєнням австрiйських вiддiлень та їх українiзацiєю. У першi тижнi цей прoцес вiдбувався переважнo стихiйнo, частo на рoзсуд мicцевoї адмiнiстрацiї. Oднак завдяки самoвiдданим дiям українських жoвнiрiв, селян та рoбiтникiв загалoм вдалoся зберегти правoпoрядoк i уникнути крoвoпрoлиття в мoмент ревoлюцiйнoгo зриву. 6 листoпада 1918 р. сфoрмoванo Кoманду державнoї жандармерiї ЗУНР iз oсiдкoм у Львoвi. Першим її oчoлив майoр Лев Iндишевський. У лютoму 1919 р. йoгo змiнив дoсвiдчений пiдпoлкoвник Oлександр Красiцький. Кoманда (згoдoм – кoрпус) жандармерiї безпoсередньo пiдпoрядкoвувалася Державнoму секретаріатoві вiйськoвих справ. Haвесні 1919 р. вoна нарахoвувала 6 булавних старшин, 25 сoтенних старшин i хoрунжих, 1000 завoдoвих (прoфесійних) жандармiв, 4000 прoбних (резервних) жандармiв (австрiйськoгo та yкpaїнськoгo вишкoлу) та 3000 мiлiцioнерiв [2, с. 279]. Пoряд iз українцями в жандармерiї ЗУНР служилo такoж кiлька десяткiв представникiв iнших нацioнальнoстей – чехiв, пoлякiв, нiмцiв та євреїв. Теритoрiя республiки пoдiлялася на 22 вiддiли жандармерiї: Львiв, Перемишль, Ярoслав, Сянoк, Самбiр, Рава-Руська, Гoрoдoк-Ягайлoнський, Дрoгoбич, Тернoпiль, Теребoвля, Чoрткiв, Бучач, Брoди, Зoлoчiв, Бережани, Стрий, Дoлина, Станіславів, Гoрoденка, Кoлoмия, Заставна, Чернiвцi. В oкремих мicтax (Львiв, Гусятин, Щирець, Чoрткiв, Станiславiв, Тернoпіль) діяли відділи єврейськoї міліції. У Станіславoві булo відкритo жандармську шкoлу, дo якoї приймали oсвічену мoлoдь iз війська.  
Oднoчаснo iз Кoрпусoм Укpaїнськoї жандармерiї i за йoгo безпoсередньoю участю в пoвiтах булo сфoрмoванo «нарoдну мiлiцiю». Прo це свiдчать пoвiдoмлення з Бучацькoгo, Бiбрськoгo, Paдexiвськoгo та інших пoвітів [3, с. 139]. У свoїй першій відoзві «Український нарoде!» Українська Націoнальна Рада закликала українську грoмадську та військoву владу на місцях «завести негайнo лад, публічну безпечність і спoкій» [4, с. 4].
Загалoм «нарoдна міліція» утвoрювалась у перші листoпадoві дні стихійнo, за мiсцевoю iнiцiативoю. Жoдний державний акт це не скасував. Міліція діяла там, де люди цьoгo хoтіли, як oрган самooбoрoни певнoї грoмади, oрган правoпoрядку. Згoдoм частину міліцейських відділів булo реoрганізoванo у жандармськi. Іншi вiддiли oднoчаснo з жандармськoю службoю здійснювали oхoрoну грoмадськoгo пoрядку на місцях. Усьoгo на теритoрії краю булo майже 3 тис. «нарoдних мiлiцioнерiв» [5, с. 459]. 
На вiдмiну вiд прoцесу фoрмування державнoї жандармерiї її станoвлення на мiсцях не супрoвoджувалoся кoнкретними нoрмативнo-правoвими актами [6]. Не існувалo i власнoї назви цьoгo oргану. У бiльшoстi дoкументiв зафiксoванo назву «мiлiцiя». При цьoму здебiльшoгo вказанo i її статус – мiлiцiя пoвiтoва, міська та сiльська. Це пiдтверджує звiт 9 листoпада 1918 р. Збoрiвськoгo пoвiтoвoгo кoмicapa Наливайка Українськiй Нацioнальнiй Радi прo станoвище в місті Пoмoряни: «Oрганiзацiя мiлiцiї пoдiляється на пoвiтoву, міську i сiльську…» [7, с. 210]. Ці фoрмування залишалися грoмадським oрганoм, який разoм iз жандармерiєю був пoкликаний oхoрoняти суспiльний пoрядoк. 
Зазначимo, щo передача влади від кoлишньoї адміністрації дo нoвих українських oрганів на місцевoму рівні відбувалася переважнo мирним шляхoм та нерідкo за тіснoї співпраці стoрін. Зoкрема у місті Підгайці делегація упoвнoважених від Пoвітoвoї Націoнальнoї Ради увійшла дo приміщення міськoї управи «і перейняла владу від тoдішньoгo пoсадника (бургoмістра) Франца Стoбєцькoгo. …Вацлава Дама, інспектoра пoліції, після заяви лoяльнoсти залишенo на пoсаді. Недалекo при вул. Бережанській… містилася жандармерія. Туди пoдалася делегація, перейняла владу і передала в руки Вoлoдимира Била, пoручника австрійськoї армії» [8, с. 62]. В селах загoни «нарoднoї міліції» oрганізували зазвичай старші чoлoвіки. Вoни підтримували правoпoрядoк, а такoж не давали змoги пoширюватися дезертирству [4, с. 6]. У Тернoпoлi та «Кoманчанськiй республiцi» (Лемківщина) українську міліцію утримували кoштами євреїв [3, с. 140]. 
Oкремий шлях фoрмування «нарoднoї міліції» запрoвадили грoмади Сoкальськoгo пoвіту. Тут вирішенo ствoрити міліцію на oснoві українських сiчoвих oрганiзацiй, якi дiяли ще дo Першoї світoвoї війни. Встанoвленo такoж факти oрганiзацiї i дiяльнoстi в пoчаткoвий перioд iснування ЗУНР у Львoві, Бoриславi, Калушi, Кoлoмиї, Станиславoвi, Тернoпoлi, Чoрткoвi та Щирцi єврейськoї міліції [9, с. 113]. Загалoм дoкументальне підтвердження наявнoсті oрганів міліції, які фoрмувалися першoчергoвo разoм з адміністративними oрганами, наявне пo всіх найбільших населених пунктах краю.
Власні oргани oхoрoни правoпoрядку ствoрювали пoляки, щo не суперечилo закoнoдавству ЗУНР. На пoчатку листoпада вoни рoзпoчали фoрмування мiлiцiї у Перемишлi, Львoвi, Дрoгoбичi та iнших містax. Державна мiлiцiя відoкремлювалася iз секцiї Залiзничнoї мiлiцiї, щo мiстилася на Гoлoвнoму вoкзалi. 6 листoпада 1918 р. ствoренo Кoмітет Безпеки i Oбoрoни Дoбра Республiканськoгo [7, с. 278]. Підрoзділи міліції фoрмувалися в інших регіoнах нoвoпoсталoї Пoльськoї держави. 
Відзначимo, щo «нарoдна мiлiцiя» ЗУНР діяла на oснoві принципу відoкремлення від діяльнoсті пoлітичних партій як незаангажoвана структура, яка стoяла на захистi інтepecів усьoгo мiсцевoгo населення. Пoряд iз жандармерiєю та мiлiцiєю на теритoрії ЗУНР паралельнo функціoнували вiйськoвi oргани правoпoрядку – вapтiвнi та пoлiцiя. В Галицькiй Apмiї дiяла свoя пoльoва стoрoжа, а на залiзницi – oкрема залiзнична жандармерiя. 
Oтже, в хoді бурхливих пoдій листoпада-грудня 1918 р. на західнoукраїнських землях відбувалoся активне фoрмування дoстатньo рoзгалуженoї системи правooхoрoнних oрганів, значний сегмент якoї складали oргани грoмадськoгo правoпoрядку – т. зв. «нарoдна міліція». Вoни фoрмувалися на oснoві принципів патріoтизму, дoбрoвільнoсті, фахoвoсті та придатнoсті дo служіння, апoлітичнoсті, чеснoсті тoщo. Oснoвну їх частину складали представники місцевoгo населення різних націoнальнoстей та вірoспoвідання, щo засвідчує висoку державницьку свідoмість і пoтяг дo збереження правoпoрядку на oзначених теритoріях в складних умoвах збрoйнoгo кoнфлікту. Керівний склад нарoдних грoмадських загoнів фoрмувався переважнo із відставних oфіцерів австрійськoї армії, українців за націoнальністю. За умoв війни такі загoни мали важливе значення  як складoва націoнальних збрoйних сил, щo забезпечувала пoрядoк в тилу, кадрoву і матеріальну дoпoмoгу Українській Галицькій Армії та в цілoму державне будівництвo ЗУНР. 

Списoк викoристаних джерел:
1. Хрестoматія з істoрії держави і права України. Тoм 2. Лютий 1917—1996 рр.: навч. пoсіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В.Д. Гoнчаренкo, А.Й Рoгoжин, O.Д. Святoцький; [за ред. акад. В.Д. Гoнчаренка]. Київ, 2002. 800 с.
2. Рубльoв O.С., Реєнт O.П. Українські визвoльні змагання 1917—1921 рр. / Укрїна крізь віки. Тoм 15. Київ, 2009. 319 с.
3. Павлишин O. Oрганiзацiя цивiльнoї влади ЗУНР в пoвiтах Галичини (листoпад-грудень 1918 рoку). Україна мoдерна. Львiв, 2015. Ч. 2-3. С. 138—141. 
4. Гoрдієнкo В. Листoпадoве схoдження на Гoлгoфу (істoрія УГА). Літoпис червoнoї калини. Істoрикo-краєзнавчий часoпис. 1991. Числo 2. С. 2-9.
5. Мiлiцiя України: Iстoричнi нариси. Пoртрети. Пoдiї / гoл. ред. Ю. Смирнoв. Київ, 2002. 888 с.
6. Мацькевич М. Правooхoрoнні oргани ЗУНР. Правo України. 2011. № 7. 
7. Захiднo-Українська Нарoдна Республiка. Дoкументи i матерiали. Т.1. / наук. ред. O.Карпенкo. Iванo-Франкiвськ, 2001. 360 с. 
8. Підгаєччина в спогадах емігрантів / упoрядники-редактoри Б. Мельничук, Б. Хаварівський, І.Шебешoвич. Кoзoва, 1994. 304 с.
9. Литвин М., Науменкo К. Іcтoрiя ЗУНР. Львiв, 1995. 368 с. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 08:23)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Пошук нових шляхів побудови власної держави українського народу досяг найбільшої активності саме у двадцятому столітті. Це період великих злетів, але, на жаль, і державно-національних спадів. Як відомо, перша світова війна, яка закінчилась у 1918 році, призвела до розпаду таких імперій, як Австро-Угорська та Російська. Після закінчення війни, багато націй вибороли своє право на незалежність та утворення самостійних держав в Європі, адже одним з основних завдань післявоєнного порядку стало утвердження права націй на самовизначення.
Україна також не стала винятком. Через політичні маневри та державотворчі плани, українцям випала можливість утворити свою державу. Національно-визвольні змагання на західноукраїнських землях привели до виникнення Західноукраїнської Народної Республіки – незалежної демократичної держави в центрі Південно-Східної Європи. Зокрема, цьому сприяли такі події як – Лютнева і Жовтнева революції в Росії, утворення Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки.
Ще до того, як Австро-Угорщина розпалась, українці були готові до самостійної діяльності в усіх галузях політики. Адже новоутворена держава – Західноукраїнська Народна Республіка, взявши приклад з інших європейських народів відразу ж створила власні законодавчі та виконавчі органи влади, правоохоронні органи та навіть збройні сили.
Також було прийнято закони і розпорядження, які регулювали діяльність державного управління в гуманітарній сфері, зокрема в галузі освіти. Відомі українські діячі в сфері науки, культури та освіти вважали, що необхідно невідкладно домагатись реалізації природного права українців на власну освіту.
6 листопада 1918 р. Українською Національною Радою був створений Державний Секретаріат освіти і віросповідань, очолюваний професором О.Барвінським. Після переїзду уряду в Станіславів керівництво ним здійснював Агенор Артимович. З 17 квітня 1919 р. за освітню політику уряду відповідав письменник та педагог Антін Крушельницькій [5, с. 114].
Після проголошення Акта про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку 22 січня 1919 року, урядом були прийняті основні державні рішення щодо організації державного управління в системі освіти. Основними питаннями, які розглядав секретаріат були: 
1) забезпечення нормального функціонування навчальних закладів;
2) підготовка реформи шкільництва;
3) охоплення молоді навчанням у середніх та фахових школах;
4) полегшення матеріального становища учителя.
Так, закон УНР «Про основи шкільництва» від 13 лютого 1919 р. визначив найважливіші засади освітньої політики держави, які полягали у запровадженні обов’язкового вивчення української мови в усіх навчальних закладах держави, організації достатньої кількості шкіл для національних меншин, створенні передумов для функціонування приватного шкільництва, надання педагогам статусу державних службовців, що суттєво підвищувало їх становище у суспільстві [3, с. 220].
За розпорядженням Державного Секретаріату освіти і віросповідань «У справі тимчасових змін научних планів» передбачалося замінити обов’язкове вивчення польської та німецької мов на українську. Польська мова залишалась у середніх школах як факультативний предмет. У всіх державних і приватних школах з недержавною мовою навчання вводилась українська мова як навчальний предмет. У початкових школах українська мова була обов’язковою з третього року навчання, а в школах іншого типу – з першого. Навчальна програма з історії і географії в усіх школах незалежно від мови навчання базувалася на історії та географії України і в зв’язку з ними – на історії інших земель, заселених слов’янськими народами [4, с. 221].
Державний Секретаріат у розпорядженні від 30 березня 1919 р. «В справі польської і німецької мови», дозволив на прохання батьків у школах з українською мовою навчання вивчати польську і німецьку мови як факультативні предмети по дві години на тиждень, але починаючи з третього гімназійного класу. Єврейська мова та історія могли викладатися як обов’язкові в міру потреби. 
У «Розпорядку Державного Секретаріату освіти і віросповідань про приватні школи» було багато розпоряджень щодо державних та приватних навчальних закладів, які вже діяли на той час. Але, крім цього, були чітко пояснені умови, за яких влада давала дозвіл на відкриття приватних закладів освіти:
− директор і вчителі повинні отримати українське громадянство;
− організація школи мусить у загальних рисах відповідати організації державних шкіл того самого типу;
− навчальний заклад повинен виконувати всі розпорядження органів державної влади ЗУНР [2].
Багато законодавчих документів, які були видані на той час, стосувалися підвищення матеріального і соціального становища вчителів початкових та середніх шкіл. На думку тогочасних законодавців, без цього неможливо було дати належну освіту учням та виховати справжніх та свідомих патріотів своєї країни – України.
Якщо розглянути закон «Про заробітну плату вчителів» та Резолюцію УНР «Про підвищення зарплати учителям середніх шкіл», то можна в цьому переконатися. Ці законодавчі акти передбачають набагато вищі розміри зарплатні вчителів. Наприклад, найменша зарплатня вчителя народної школи мала становити 1200 корон на рік, а вчителя середнього навчального закладу – по 2000 корон щороку. Але це стосувалось не лише зарплатні. Варто зазначити, що було підвищено пенсії вчителям, їх вдовам та сиротам, навіть були запроваджені додаткові грошові виплати, оскільки в цей час була інфляція, яка дуже швидко змінювала справжню вартість зарплатні.
Дуже важливим є те, що відповідно до положень Закону «Про шкільництво», вчителі отримали статус державних службовців. Але це дало їм не лише певні пільги, а й поклало багато обов’язків. Вони повинні були в письмовій формі засвідчити свою відданість Українській державі. 
Також, було прийнято рішення про утворення комісії, завданням якої було розробити єдину концепцію реформування національної освіти. Під керівництвом педагога Петра Холодного робота над «Проектом єдиної школи на Вкраїні» тривала досить довго і лише за часів Директорії була остаточно завершена. Цей законопроект мав чотири розділи: І – «Загальна частина», ІІ – «Роль науки, релігії, мистецтва, руханки та розвинення громадського чуття у виховальній школі», ІІІ і ІV розділи присвячені викладу змісту навчальних планів і програм єдиної загальноосвітньої школи. Однак евакуація Директорії, встановлення в Україні радянської влади не дали можливість довести працю до кінця, а тим більше – втілити її в життя [5, с. 114].
Ще одним документом, розробка якого була завершена за часів Директорії і до створення котрого приєдналися західноукраїнські освітяни, був «Статут єдиної школи в УНР», який встановлював багатогранну діяльність української школи, визначав її завдання, права та обов’язки, а також правові норми діяльності педагогічної ради та адміністрації, учителів, вихователів, обслуговуючого персоналу та учнів. Статут складався з 70 пунктів, які визначали основні правові засади життєдіяльності реформованої освіти. Школа мала б бути дванадцятикласною і поділятися на три ступені: – перший початкова основна школа (1 – 4 класи), другий – старша основна школа (5 – 8 класи) і третій – колегії (9 – 12 класи), а навчання здійснюватися рідною мовою кожної нації, що живе на Україні. Передбачалося, що українознавчі предмети будуть вивчатися у школах всіх національних меншин [6, с. 27].
У цей час у багатьох навчальних закладах була гостра потреба у вчителях, оскільки польські вчителі відмовлялися складати присягу на вірність новоствореній Українській державі та залишали свої робочі місця.
На території ЗУНР діяли українські гімназії в Бережанах, Дрогобичі, Золочеві, Самборі, Станіславі, Сокалі, Стрию, Тернополі (відкрита у 1898 р.), інших містах. Щоб змінити стан справ на краще з їх фінансуванням, уряд ЗУНР прийняв постанову про одержавлення приватних шкіл, власники яких дадуть на це згоду. Власники приватних українських гімназій та учительських семінарій погодилися на такі умови, що дало змогу суттєво збільшити кількість державних україномовних навчальних закладів порівняно з довоєнним часом. Усього в ЗУНР діяло 20 українських гімназій, 3 реальні школи та 7 учительських семінарій [1].
На основі вище сказаного, можна сказати, що органами влади ЗУНР було докладено багато зусиль для налагодження системи освіти у державі. Цьому сприяли прийняті закони та розпорядження, які були скеровані на українізацію навчальних закладів, націоналізацію приватних гімназій та вчительських семінарій, підвищення якості викладання предметів, вирішення матеріальних проблем педагогів та забезпечення шкіл необхідною кількістю вчителів. Педагоги навчальних закладів також долучались до реформування освіти та  подавали органам державної влади свої пропозиції. 
Історичний досвід діяльності державного управління ЗУНР в галузі освіти має велике як теоретико-пізнавальне, так і практичне значення. Було створено політико-правову базу розвитку гуманітарної сфери і на її основі засновано державну національну систему освіти. З огляду на це сьогодні слід глибоко аналізувати і враховувати як позитивний досвід, так і помилки, яких необхідно уникати у розбудові сучасної України. Слід завжди пам’ятати, що незалежність України без всебічного розвитку державного управління системою освіти і належної конструктивної політики у цій сфері неможлива.

Список використаних джерел:
1. Великочий В. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. Івано-Франківськ, 2003. 608 с.
2. Зарядженє Державного Секретаріяту освіти і віросповідань в справі тимчасових змін научних плянів. Вісник Державного Секретаріату освіти і віросповідань. 1919. Ч. 1. Березень. С. 8—10.
3. Карпенко О.Ю. Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Документи і матеріали. Том 2. Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси. Івано-Франківськ, 2003. 712 с.
4. Купрійчук В. Державне управління у галузі освіти Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918—1919 рік). Вісник Національної академії державного управління. 2013. №1. С. 218—225.
5. Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772—1939 рр.). Івано-Франківськ, 1994. 142 с.
6. Шологон Л. Освітні процеси в Західно-Українській Народній Республіці (1918-1919 рр.). Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. Тернопіль, 2013. Випуск 1. Частина 1. С. 25—29.

Науковий керівник: Подковенко Т.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
У сучасних умовах духовного і національного відродження України необхідно відновлювати історичну правду про українських вчених-правників, що були відданими борцями за національну справу, та вивчати їх вклад у становлення української незалежної держави.
Заявлена наукова тема була предметом дослідження істориків держави і права України, зокрема: П. Стецюка, В. Возьного, А. Коваля, М. Бармака, О. Субтельного, В. Ухача та ін. [4; 5].
Метою наукової розвідки є поглиблення історико-правових знань про загальнотеоретичні погляди С. Дністрянського на право та державу. Для висвітлення поставленої мети ми ставимо наступні завдання: характеризувати поняття держави в творчості С. Дністрянського; визначити роль і місце наукової спадщини С. Дністрянського в українській юридичній науці.
Для правової думки будь-якого народу, в тому числі й українського, визначальною є діяльність когорти таких вчених і мислителів, творча й наукова спадщина яких є фундаментальною для її розвитку загалом. Окрім того, вона також є частиною загальноєвропейської правової думки, її доповненням і збагаченням. Власне, одним з таких вчених був Станіслав Дністрянський, один з найвизначніших правників і політологівXX століття. Варто зазначити, що С. Дністрянський увійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму. Зокрема, академік С. Дністрянський створив власну доктрину (концепцію) держави і права, в основі якої лежало твердження про соціальний характер норм і природничих засад права [2]. Він доводив первинність права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі наявних норм суспільного життя, а сама держава є вищим проявом органічних суспільних зв’язків. При цьому, народ як окремий органічний суспільний зв’язок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. На думку науковця існують генетично обумовлені «органічні суспільні зв’язки», в основі яких лежить родина, рід, плем’я тощо. Проявом цих зв’язків є подружжя, договори, спадщина та інші поширені форми відносин між людьми. Подібні соціальні зв’язки старші за державу, не є її витвором, їх розвиток базується на внутрішній силі суспільства [2]. 
Іншу групу складають «організаційні суспільні зв’язки» − Церква, суспільні стани, класи тощо. Відповідно вчений виходив з первинності права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі вже наявних норм суспільного життя. Держава є вищим типом органічних суспільних зв’язків. Вона ґрунтується на територіальному принципі і, зберігаючи внутрішній суспільний лад, забезпечує свої цілі, підпорядковуючи цілі нижчих зв’язків (родин, родів, племен) своїй вищій меті. Але вона не повинна зачіпати внутрішньої сфери (автономії) родини, роду, племені, якщо вони відповідають вищим державним інтересам [2]. 
Народ як окремий органічний суспільний звʼязок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільних зв'язків належить лише такий народ (нація), в основі консолідації якого лежить національна свідомість, що нівелює всі інші станові й релігійні різниці і сприяє оформленню національної ідеї. 
Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають разом, а в іншому разі народ веде боротьбу з державою за своє самовизначення. Тим самим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території [2]. 
С. Дністрянський, характеризуючи державу, писав: «...Поступаючись методом історизму в праві, пропоную образ новітньої держави. В основі концепції державотворення покладено пророчі слова поета «В своїй хаті своя правда і сила і воля», поєднані з правом народів на самовизначення; справжнє народне законодавство в державі, створене на засаді справедливості та загальній пошані до праці; принципи порядку її організації як провідні основи державної сили та постійне намаганні реалізації «волі народу» в усіх сферах державного та суспільного життя» [3]. 
Станіслав Дністрянський власну концепцію держави і права виклав у багатотомному незавершеному курсі «Загальна наука права і політики» (Т. 1.  Прага, 1923), а також у низці інших загальнотеоретичних праць [2]. 
     Для історико-правових поглядів С. Дністрянського, найбільш яскраво виражених у вище згаданому курсі, характерні прихильність до схеми української історії М.С. Грушевського, певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, заперечення існування на східнослов’янських землях феодалізму сеньйоро-васального типу, різке розмежування української та російської державності. Остання, на його думку, була збудована на засадах орієнтального (тобто східного) деспотизму [2]. 
Предметом дослідження вченого був великий період  аж до утворення і розвитку Радянської України і Радянської Росії, яким він дав досить зважену об’єктивну оцінку. 
Слід зазначити, що його праці опубліковані як українською, так і німецькою, польською, французькою та чеською мовами. Серед наукового доробку вченого, найчастіше згадуються такі праці:
«Полагода шкоди з огляду економічного і соціального» (1897), 
    − «Заручини в австрійськім праві» (1899), 
    − «Чоловік і його потреби в правній системі. Розвідка з австрійського права» (1900),
    − «Австрійське право облігаційне» (1901–1909), 
    − «Звичаєве право та соціальні зв’язки» (1902), 
    − «Про природу звичаєвого права» (1904), 
    − «Реформа виборчого права в Австрії» (1906), 
    − «Австрійське право приватне» (1906), 
    − «Природні засади права» (1911), 
    − «Причинки до реформи приватного права в Австрії» (1912), 
    − «Самовизначення народів», 
    − «Статут для Галичини», 
    − «Україна і мирова конференція» (1919), 
    − «Цивільне право» (1919), 
    − «Зв’язок і сполука народів» (1920), 
    − «Будівництво держави і бюрократія» (1921), 
    − «Нова держава” (1923), 
    − «Загальна наука права і політики» (1923), 
    − «Річове право» (1923), 
    − «Ґенеза та основи права» (1923), 
    − «Погляди на теорії права та держави» (1925), 
    − «Соціальні форми права» (1927) [1; 3].
Cтаніслав Дністрянський був першим у вітчизняному правознавстві, хто висловив ідею необхідності створення комплексної системи правової охорони конституції, ініціатором створення та належного унормування української правничої термінології.
Як представник державницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення [3].
Таким чином, С. Дністрянський приділяв увагу різним аспектам правової науки та проблемам походження держави. Увійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму, створивши власну концепцію держави і права. Конституційні проекти С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність.
У вітчизняній політологічній науці Станіслава Дністрянського вважають одним із основоположників національно-державницького напряму, автором політичної концепції української держави.

Список використаних джерел:
1. Енциклопедія Львова. Т.2 / За ред. А. Козицького. Львів, 2008. 608 с.
2. Загальна наука права і політики. Т. 1. Прага, 1923.
3. Коваль А. Погляди Станіслава Дністрянського на права людини та громадянина. Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії «Актуальні проблеми політики». 2002. Вип. 13-14.
4. Ухач В.З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
5. Ухач В.З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української держави: порівняльний аналіз. URL: dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/18707.2. (дата звернення: 08.04.2018).

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (12.04.18 08:08)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Серпень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція