... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №2
У сфері контролю за безпекою промислової продукції держава визначає допустимі умови і порядок реалізації діяльності суб’єктів господарювання, які здійснюють виробництво та реалізацію продукції, а також умови і порядок діяльності державних органів, які здійснюють державний контроль і державний нагляд. 
Державний контроль – це діяльність уповноважених державних органів, спрямована на встановлення відповідності об'єкта контролю встановленим вимогам, яка здійснюється під час розгляду питання про право об'єкта займатися певним видом діяльності. Критеріями віднесення діяльності органів виконавчої влади до контрольної є: 
 наявність зустрічного волевиявлення сторін;
 розгляд питання про право займатися певним видом діяльності; 
 видача за результатами контролю дозвільного або заборонного адміністративного акту.
Науковці у своїх працях по-різному визначали поняття «державний контроль». В.М. Гаращук, розглядаючи державний контроль в контексті функції державного управління, пояснював контроль як «перевірку, або спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, відвернення та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь» [1]. Водночас, М.Я. Малиновський пояснює контроль, як процес забезпечення організацією досягнення своєї мети, що складається з установлення критеріїв, визначення фактично досягнутих результатів і запровадження критеріїв, якщо досягнуті результати суттєво відрізняються від визначених вище критеріїв [2]. 
Державний нагляд – це систематична діяльність уповноважених державних органів з перевірки дотримання виконання законів та інших нормативних актів піднаглядними об'єктами, що здійснюється в межах встановленої компетенції. Критеріями віднесення діяльності органів виконавчої влади до наглядової є:
 наявність чіткої системи діяльності державних органів; 
 мета – перевірка дотримання виконання законів та інших нормативних актів піднаглядними об'єктами;
 наявність ініціативи з боку державного органу;
 видача за результатами нагляду адміністративного акта, який встановлює факт правового стану піднаглядних об'єктів.
Контроль та нагляд – основні способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. Водночас, вони є найважливішими функціями держави. Контроль та нагляд – важливі фактори вдосконалення державного управління в Україні, оновлення якого має здійснюватись шляхом використання відповідних заходів щодо відслідковування процесу реформ, які здійснюються в суспільстві . 
5 квітня 2007 року Верховною Радою Закону України було прийнято Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», який визначає правові та організаційні засади здійснення державного нагляду (контролю) [3]. Одним із головних надбань зазначеного закону є те, що державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності має здійснюватися залежно від ступеня її ризику, тобто імовірності виникнення внаслідок діяльності суб’єкта господарювання негативних наслідків для здоров’я людей та безпеки навколишнього середовища. Ще одним, надзвичайно значимим, досягненням є регламентація не лише прав та обов’язків органів, які уповноважені державою на здійснення заходів нагляду (контролю), а й правам суб’єктів господарювання, господарська діяльність яких перевіряється. 
Таким чином, Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» є рішучим кроком до встановлення якісно нового механізму здійснення державного нагляду (контролю). Ним визначені правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю) [4].
Система державного нагляду та контролю в Україні на сьогоднішній день перебуває в процесі становлення. Контроль здійснюють державні органи загальної компетенції (надвідомчий контроль), вищі за підпорядкованістю органи відомчої компетенції (відомчий контроль), спеціалізовані контролюючі органи міжвідомчої компетенції, створені для здійснення суто контрольних повноважень за предметною спрямованістю (міжвідомчий контроль). Удосконалення потребує як законодавство, що визначає правовий статус та повноваження контрольно-наглядових органів, так і їх структура. 
Прийнятним шляхом реформування державного нагляду та контролю є застосування європейських практик. На думку науковців, в Україні протягом 2010 – 2011 років відбувся перехід на ринковий нагляд щодо забезпечення безпечності нехарчової продукції. [5] Такий перехід пов'язаний із прийняттям Законів України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції», «Про загальну безпечність нехарчової продукції», «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» [6–8]
Процес реформування у сфері контролю за безпекою промислової продукції в Україні частково відображений у постанові Кабінету Міністрів України від 28.12.2016 №1069 «Про затвердження переліку видів продукції, щодо яких органи державного ринкового нагляду здійснюють державний ринковий нагляд». Постанова акцентує увагу на видах промислової продукції, які підлягають ринковому нагляду. Однією з тенденцій удосконалення контролю та нагляду як методів адміністративно-правового впливу держави є скорочення переліку наглядових (контролюючих) органів при збільшенні видів продукції, які підлягають контролю [9].
З 1 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», який передбачає наступні кроки в державному управлінні [10]:
 суттєве зменшення сфер нагляду (контролю), на які не поширюється дія Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі – Закон про нагляд);
 поширення дії Закону про нагляд на відносини, що виникають під час здійснення заходів державного нагляду (контролю), які раніше були виведені з-під сфери його дії, а саме на заходи контролю які здійснюються органами Державної фіскальної служби, державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації; державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення, але з урахуванням особливостей встановленими спеціальними законами. При цьому встановлено необхідність забезпечити дотримання відповідних основних вимог Закону про нагляд;
 усунення дублювання повноважень з реалізації державної політики у сфері державного нагляду та контролю між Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та Державною регуляторною службою (ДРС), закріпивши ці повноваження за ДРС;
 підвищення відповідальності посадових осіб органів державного нагляду (контролю);
 створення Інтегрованої автоматизованої системи державного нагляду (контролю) з інформацією про всі заходи державного нагляду (контролю), до якої підприємці будуть мати вільний доступ, що сприятиме захисту від зайвого втручання посадових осіб контролюючих органів у діяльність суб’єктів господарювання при проведенні заходів державного нагляду (контролю);
 розміщення на офіційних веб-сайтах органів державного нагляду (контролю) нормативно-правових актів, дотримання яких перевіряється під час здійснення заходів контролю;
 розширення переліку основних принципів державного нагляду (контролю);
 розширення положень щодо консультативної підтримки суб’єктів господарювання органами державного нагляду (контролю), в тому числі звільнення від відповідальності суб’єктів господарювання, якщо вони діяли відповідно до консультації органу державного нагляду (контролю).
Запроваджується адміністративна відповідальність за невнесення або внесення недостовірних відомостей чи відомостей не в повному обсязі щодо заходів державного нагляду (контролю) до інтегрованої автоматизованої системи державного нагляду (контролю). Оскільки до відомостей цієї системи передбачається вільний доступ, то з’являється додатковий механізм відкритого контролю за діями органами державного нагляду (контролю) в тому числі і зі сторони суб’єктів господарювання, громадських організацій [11].
Отже, можна зробити висновок, що адміністративно-правовий вплив держави на контроль безпеки промислової продукції здійснюється шляхом державного контролю та нагляду. Державний контроль та нагляд за безпекою промислової продукції перебуває у процесі постійного реформування. Останні зміни, які відбулися у законодавстві щодо державного контролю та нагляду, з одного боку не обмежують здійснення цих заходів у сфері безпеки промислової продукції, а з іншого – передбачають певне пом’якшення примусових способів контролю (нагляду) та санкцій щодо недотримання вимог якості та безпечності при виробництві продукції.

Список використаних джерел:
1. Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні: навч. посіб. Харків, Фоліо, 2002. 176 с.
2. Маліновський В.Я. Державне управління. Київ, 2003. 573 с.
3. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Закон України від 05.04.2007 № 877-V. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/877-16 (дата звернення 06.04.2018)
4. Правові аспекти здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. URL: https://minjust.gov.ua/m/str_24659 (дата звернення 06.04.2018)
5. Віткін Л., Луценко Д. Удосконалення державного ринкового нагляду за безпечністю нехарчової продукції відповідно до європейських підходів. Стандартизація. Сертифікація. Якість. 2012. №5. С. 1–25
6. Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції. Закон України від 02.12.2010 № 2735-VI. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2735-17 (дата звернення 06.04.2018)
7. Про загальну безпечність нехарчової продукції. Закон України від 02.12.2010 № 2736-VI. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2736-17 (дата звернення 06.04.2018)
8. Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції. Закон України від 19.05.2011 № 3390-VI. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3390-17 (дата звернення 06.04.2018)
9. Про затвердження переліку видів продукції, щодо яких органи державного ринкового нагляду здійснюють державний ринковий нагляд. Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2016 №1069. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1069-2016-%D0%BF (дата звернення 06.04.2018)
10. Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Закон України від 03.11.2016 №1728-VIII. База даних Законодавство України / ВР України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1728-19 (дата звернення 06.04.2018)
11. Нововведення у сфері державного нагляду і контролю. URL: http://www.drs.gov.ua/press-room/novovvedennya-u-sferi-derzhavnogo-naglyadu-ta-kontrolyu-za-diyalnistyu-sub-yektiv-gospodaryuvannya/ (дата звернення 06.04.2018) 
 

Останнє оновлення (13.04.18 19:38)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №5
У кожної людини та громадянина є чимало прав і свобод, які гарантує їй держава для вільного розвитку та функціонування як індивіда. Серед цих прав і свобод виокремлюються ті, які вважаються «основними». 
Право на недоторканість житла є одним із таких прав і, у зв’язку з цим, поставлено під особливу охорону. Про це свідчить зміст ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тощо, а також ст. 162 КК України. 
Водночас кримінальний процес вважається сферою діяльності, де обмеження прав, в тому числі основних, іноді є вимушеним явищем. Зокрема, зі змісту тієї ж ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вбачається, що право на недоторканість житла може бути обмежено, але, як додатково вказує Європейський суд з прав людини: з дотриманням норм національного законодавства; повинно переслідувати правомірну мету та бути необхідним тощо [1, с. 90, 94]. 
У свою чергу, норми кримінально-процесуального законодавства України, навпаки, в частині, що стосуються правил проникнення до житла чи іншого володіння особи в порядку ст. 233 КПК України, є непередбачуваними і незрозумілими.
Обмеження права на недоторканість житла є темою, що завжди привертала увагу вченої спільноти нашої держави. Науково-практичними діячами, які проводили дослідження з цього приводу, є В.Г. Гончаренко, О.В. Капліна, В.В. Касько, Р.О. Куйбіда, Н.О. Марчук, В.Т. Нор, В.Я. Тацій, М.І. Хавронюк, М.Є. Шумило та інші. Але питання підстав проникнення до житла чи іншого володіння особи дотепер залишається недостатньо опрацьованим. 
У сучасних словниках української мови, підстава розуміється як: «Те головне, на чому базується, основується що-небудь // Те, чим пояснюється, виправдовуються вчинки, поведінка і т. ін. кого-небудь. На підставі чого – виходячи з чого-небудь, спираючись на щось» [2, с. 966]. Тобто з урахуванням етимологічного визначення цього терміну можна дійти висновків, що у кримінальному процесі під підставою слід розуміти всі ті передумови, які повинні існувати на час проведення відповідної слідчої (розшукової) чи процесуальної дії, прийняття відповідного рішення.
Якщо брати за основу проникнення до житла чи іншого володіння особи, то зміст ст. 233 КПК України свідчить, що законодавцем визначено наступні підстави (передумови) проведення даної слідчої (розшукової) дії: 1) має бути або добровільна згода особи, яка володіє домоволодінням; або ухвала слідчого судді (ч. 1 ст. 233 КПК України); 2) проникнення повинно стосуватися невідкладного випадку, пов’язаного з врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ч. 3 ст. 233 КПК України).
При системному та комплексному аналізі наведених підстав, тобто у порівнянні та взаємозв’язку [2, с. 568, 1328] з іншими положеннями цього Кодексу, що є одним із кращих способів встановити гармонічність діючого законодавства, можна дійти висновків, що кожна з наведених передумов для проникнення у житло чи інше володіння особи в порядку ст. 233 КПК України, має суттєві суперечності порівняно з іншими вимогами цього Кодексу. Хоча Європейський суд неодноразово наголошував: «що стосується втручання у приватне та сімейне життя, це повинно спиратися на національний закон. Закон, у свою чергу, повинен відповідати певним вимогам, зокрема бути передбачуваним» [1, с. 90].
Зокрема, при обговоренні такої підстави проникнення до житла чи іншого володіння особи як: «або наявність добровільної згоди власника домоволодіння», «або наявність ухвали слідчого судді» (ч. 1 ст. 233 КПК України), одним із дискусійних питань є реалізація зазначених положень у контексті змісту ч. 3 ст. 233 цього Кодексу. 
Безпосередньо проблематика полягає у тому, що згідно висновків відомої дослідниці теорії держави і права О.Ф. Скакун, кожна галузь права, кожна норма права має свій специфічний метод правового регулювання суспільних відносин. Загальновідомими є два види норм права: 
 імперативні – норми, що встановлюють у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки;
 диспозитивні – норми, в яких держава зазначає варіант поведінки, але дозволяє сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов’язки в окремих випадках, Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки [3, с. 277–278].
З урахуванням цього та аналізуючи зміст ч. 1 та ч. 3 ст. 233 КПК України можна побачити, що:
– положення ч. 1 ст. 233 цього Кодексу надають право суб’єкту розслідування (слідчому, прокурору), в разі проникнення до житла чи іншого володіння особи, обрати модель відповідної поведінки, зокрема, «або отримати добровільну згоду власника домоволодіння» або «отримати в подальшому ухвалу слідчого судді»;
– положення ч. 3 ст. 233 цього Кодексу зобов’язують слідчого, прокурора, які увійшли до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді.
У зв’язку з цим виникає питання, яким повинен бути алгоритм дій слідчого, прокурора в частині отримання дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи в порядку ст. 233 КПК України: «Чи потрібно отримати або згоду власника домоволодіння або ухвалу слідчого судді після проникнення до житла чи іншого володіння особи?»; «Чи завжди необхідно отримувати ухвалу слідчого судді?».
У правозастосовній діяльності зазначене питання вирішується по-різному. Для прикладу, апеляційний суд Львівської області визнав допустимим протокол огляду домоволодіння, проведений в порядку ст. 233 КПК України, оскільки власник надав згоду на такий огляд [4]. Апеляційний суд Херсонської області за аналогічних підстав визнав неправильними дії суду першої інстанції при визнанні допустимим протоколу огляду житла з дозволу власниці будинку [5].
Дана проблема потребує окремого ретельного дослідження, тому що існуючі суперечності не обмежуються положеннями ст. 233 КПК України. Зазначена норма пов’язана та перебуває у тісному зв’язку зі змістом ст. 13, 234, 237 КПК України, а, як вже зазначалося, для системності та комплексності змін, всі взаємопов’язані норми потрібно опрацьовувати у сукупності. Лише таким чином можна досягти гармонізації кримінального процесуального законодавства України, а саме чіткої відповідності усіх його норм між собою [2, с. 223].
Норма, що регулює питання проникнення до житла чи іншого володіння особи, тобто ст. 233 КПК України, віднесена до Глави 20 КПК України, яка регламентує проведення слідчих (розшукових) дій. 
Кожна слідча (розшукова) дія проводиться задля отримання (збирання) доказів або перевірки вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 223 КПК України). Як додатково визначено ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. 
Перелік обставин, що підлягають доказуванню, нагадаємо, визначено ст. 91 КПК України. Згідно слушних роз’яснень В.Я. Тація, зміст даної статті свідчить, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину (чи кримінального правопорушення), що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження [6, с. 266].
Однак, якщо йдеться про проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК України) відразу привертає увагу, що законодавцем проігноровано дані загальні правила проведення слідчих (розшукових) дій. Зокрема, ч. 1 ст. 233 КПК України акцентує увагу на тому, що проникнення до житла може стосуватися будь-якої мети (підкр. авт.), а зміст ч. 3 ст. 233 КПК України вказує, що задля проникнення в житло чи інше володіння особи, повинні існувати невідкладні випадки, пов’язані з врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (підкр. авт.), що, додамо, не має жодного відношення до предмету доказування у кримінальному провадженні.
Існування таких розбіжностей на законодавчому рівні, призводить до неоднозначних роз’яснень у науковому просторі. Наприклад, колектив авторів на чолі з В.Я. Тацієм вважає, що підстави проникнення за ч. 1 та ч. 3 ст. 233 КПК України різняться. Так, ч. 1 ст. 233 цього Кодексу дозволяє проникнути у житло в разі необхідності отримати докази (речі, документи тощо) шляхом проведення таких слідчих (розшукових) дій як: «допит в житлі, слідчий експеримент, освідування особи, обшук, огляд», а ч. 3 ст. 233 КПК України – якщо необхідно врятувати життя людини, її майно, затримати злочинця [6, с. 589–591]. 
Іншої точки зору притримується Н.О. Марчук, В.В. Касько, Р.О. Куйбіда, М. І. Хавронюк, оскільки ними вказується, що як ч. 1, так і ч. 3 ст. 233 КПК України, мають єдині підстави проникнення до домоволодіння особи, в тому числі необхідність отримати докази [7, с. 119]. 
До речі, зазначеної точки дотримується О.В. Капліна, оскільки положення ст. 233 КПК України даним вченим також пов’язано з необхідністю отримати докази у справі [8].
У свою чергу В.Г. Гончаренко, В.Т. Нор, М.Є. Шумило стверджують, що підставами проникнення до житла чи іншого володіння особи в порядку ст. 233 КПК України є: «невідкладний випадок, пов'язаний з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину» [9, с. 516–517].
Неоднозначне відображення на законодавчому рівні підстав проникнення у житло чи інше володіння особи (ст. 233 КПК України), поряд з відсутністю одностайних теоретичних роз’яснень, призводить і до протиріч у судовій практиці. Окремі судді переконані, що ст. 233 КПК України надає право слідчому, прокурору, проникати у житло чи інше володіння особи з метою виявити і невідкладно вилучити речі та документи тощо, які використовуватимуться у кримінальному провадженні як докази, незалежно від того, чи існувала необхідність врятувати життя людини, її майно, чи пов’язувалося це з переслідування злочинця [10]. Інші судді вважають, що в ст. 233 КПК України визначальною є ч. 3, відповідно до якої, проникнення у житло чи інше володіння особи без дозволу суду, дозволяється лише в разі існування: або необхідності врятувати життя, майна людини або в разі переслідування злочинця [11]. Окремої уваги заслуговує приклад у Дніпропетровській області, де суддя розтлумачив положення ст. 233 КПК України наступним чином: «… ст. 233 КПК України фактично передбачає тільки підстави проникнення до житла чи іншого володіння особи … ч. 3 ст. 233 КПК України, містить вичерпний перелік обставин, за яких слідчий, прокурор мають право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи … Єдиною підставою для проведення обшуку, і відповідно огляду, є винесена в порядку, встановленому КПК України, ухвала слідчого судді …» [12]. Тобто, як дійшов висновків цей суддя, ст. 233 КПК України дозволяє прокурору, слідчому лише проникнути у житло чи інше володіння особи. Якщо існує намір вилучити з домоволодіння речі та документи, потрібно звертатися до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, огляду. 
Прив’язка ч. 3 ст. 233 КПК України до таких підстав проникнення у житло чи інше володіння особи як необхідність врятувати життя, майна, переслідування злочинця, суперечить таким правилам цієї ж статті як: «… У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов’язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. …» (ч. 3 ст. 233 КПК України).
Слід пам’ятати, що обшук як слідча (розшукова) дія проводиться задля виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб (ч. 1 ст. 234 КПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 234 КПК України, в клопотанні про проведення обшуку потрібно вказувати речі, документи або осіб, які планується відшукати під час проведення обшуку. 
Тобто, структура ч. 3 ст. 233 КПК України побудована таким чином, що дана стаття є тісно пов’язаною з правилами проведення обшуку (ст. 234 цього Кодексу), але в ст. 234 КПК України не має жодної прив’язки до таких підстав проведення обшуку як «врятування життя, майна, переслідування злочинця». Лише зазначено, що метою обшуку є: «… виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб» (ч. 1 ст. 234 КПК України). 
Зауважимо, це ж стосується проведення огляду в житлі чи іншому володіння особи до отримання дозволу слідчого судді. Згідно ч. 1 ст. 237 КПК України, огляд приміщення проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення. Якщо це огляд домоволодіння, дотримуються правила, встановлені для проведення обшуку (ч. 2 ст. 237 КПК України). Проведення обшуку до отримання дозволу слідчого судді, як попередньо зазначалося, може відбуватися в порядку ч. 3 ст. 233 КПК України, що, в свою чергу, вимагає існування наступних підстав (передумов): необхідність врятувати життя людини, майно чи безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. 
    Цікаво, що невідповідність підстав проникнення у житло чи інше володіння особи підставам проведення обшуку, огляду до отримання дозволу слідчого судді, було одним із зауважень, яке висловив Директорат з питань правосуддя та захисту людської гідності, Генерального директорату І – Права людини і верховенство права Ради Європи, ще на проект КПК України. Зокрема, як було відмічено у п. 37 цього Документу, ввівши окремою статтею поняття «невідкладні випадки проведення слідчих (розшукових) дій», в одних положеннях КПК України зроблено додаткове посилання на ці «невідкладні випадки», в інших статтях – ні [13, с. 16].
Тобто можна констатувати, що огляд житла чи іншого володіння особи має одні підстави проведення, серед яких необхідність фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення. Тоді як у разі необхідності визнати такі докази допустимими, якщо це було здійснено до отримання дозволу слідчого судді, потрібні інші (додаткові) підстави, а саме: врятування життя людей та майна чи безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. 
Для вирішення існуючих проблем в частині підстав проникнення у житло чи інше володіння особи слід врахувати сталу практику Європейського суду з прав людини по ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Право на повагу до приватного і сімейного життя»), де неодноразово наголошувалося, що при правомірному обмеженні права на приватне і сімейне життя, порушення недоторканості житла, важливо переслідувати правомірну мету, щоб це було необхідним у демократичному суспільстві [1, с. 99]. 
Доцільно було б ст. 233 КПК України доповнити частиною 4 наступного змісту: «Проникнення у житло чи інше володіння особи дозволяється також у випадках, коли наявна необхідність виявити і вилучити речі та документи, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні, а зволікання з їх отриманням може призвести до їхньої подальшої втрати, знищення чи пошкодження. За таких обставин, прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, по завершенню цих дії повинен негайно звернутися до слідчого судді в порядку ст. 234, 237 КПК України». 

Список використаних джерел:
1. Ахтирська Н., Філатов В., Фулей Т., Хембай Х. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: стандарти застосування при здійсненні правосуддя. Київ, Істина, 2011. 200 с.
2. Великий тлумачний слоник сучасної української мови (з дод. і допов.). Київ, Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.
3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. Харків, Консум, 2001. 656 с.
4. Ухвала Апеляційного суду Львівської області від 25.09.2015 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51725294
5. Ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 02.04.2015 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43404703
6. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 ч. Харків, Право, 2012. Ч. 1. 768 с. 
7. Марчук Н.О., Касько В.В., Куйбіда Р.О., Хавронюк М.І. та ін. Настільна книга професійного судді (кримінальне провадження). Київ, «Арт-Дизайн», 2015. 248 с. 
8. Капліна О.В. Проблеми нормативного регулювання та практики проведення обшуку під час кримінального провадження. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2015. №2 (12). С. 1—20.
9. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Київ, «Юстініан», 2012. 1224 с.
10. Ухвала Соснівського районного суду м. Черкаси від 30.05.2017 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66818851
11. Ухвала Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області від 23.05.2017 р. у справі № 209/1315/17 URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66659525
12. Ухвала Ленінського районного суду м. Дніпропетровськ від 18.12.2013 р. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38775488
13. Висновок щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України: підготовлено Директоратом з питань правосуддя та захисту людської гідності, Генерального директорату І – Права людини і верховенство права, на підставі експертизи Лорени Бахмайєр-Вінтер, Джеремі МакБрайда, Еріка Сванідзе. Київ, 2011. 91 с. 
 

Останнє оновлення (13.04.18 19:15)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Унікальною можливістю власного державотворення та об’єднання етнічних українських земель стала Українська національна революція 1917-1920 років. Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні полегшила прихід до влади демократичних сил та дала шанс галицьким українцям на створення власної держави [4, с. 35]. 
Визначною подією та яскравою сторінкою вітчизняної історії стало об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Проголошення Акту соборності українських держав було детерміновано багатьма причинами, зокрема:
 прагнення громадян обох держав до соборного життя, яке залишалося основним завданням тривалого бездержавного існування;
 потужне відновлення соборницької ідеї в умовах розпаду Російської, Австро-Угорської імперій та утвердження української державності по обидва береги Збруча;
 потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань;
 гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль з відстоювання українських інтересів [3, с. 45].
На зборах, які відбулись 18 жовтня 1918 року у Львові, були присутні представники політичних партій Галичини і Буковини, до яких входили духовенство та депутати австрійського парламенту, представники громадськості (всього 69 осіб), було затверджено Українську Національну раду на чолі з Є. Петрушевичем та статут майбутньої держави [1, с. 27].
Українською Національною радою 13 листопада 1918 року було прийнято Тимчасовий основний закон про державну самостійність західноукраїнських земель – утворення Західно-Української Народної Республіки. Його тимчасовість була зумовлена тим, що Галичина, Буковина, Закарпаття в майбутньому стануть частиною соборної української держави зі столицею в Києві [2, с.98].
1 грудня 1918 року у м. Фастові Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою було підписано «передвступний договір про злуку обох українських держав», у статті 1 якого йшлось про те, що ЗУНР заявляє, підписанням цього договору, намір на злиття у найкоротші терміни в одну державу з УНР. Натомість у ст.2 цього договору йшлось про те, що УНР має намір злитись у найкоротші терміни з Західно-Українською Народною Республікою та прийняти всю територію цієї держави і населення, як обов’язкову складову державної цілісності. У ст.3 договору була вказана привілея для ЗУНР – «як будучій частині неподільної УНР» гарантувалась територіальна автономія. Тобто галичани отримають автономію у межах УНР [4, с. 33].
Договір про возз’єднання двох держав повинен пройти процес надання йому юридичної сили (ратифікації), але цьому перешкоджала війна. Тому Західноукраїнський уряд, покинувши Львів, переїхав до Тернополя, а потім і до Станіславова. Так, 3 січня 1919 року у Станіславові на засіданні УНРади одноголосно було прийнято рішення про затвердження ухвали Злуки ЗУНР та УНР [6, с. 26].
Після ухвали УНРади злуки обох республік територіальну та законодавчу владу колишньої ЗУНР виконує УНРада, військову і цивільну адміністрацію – Державний Секретаріат УНР [5, с. 14]. УНРада виконувала певний обсяг роботи щодо нормативно-правової бази ЗУНР, принципів функціонування на повітовому та управлінських рівнях [1, с. 28].
21 січня 1919 року відбулось засідання Ради Народних Міністрів (РНМ), цього ж дня нарада РНМ з делегацією ЗУНР, після закінчення наради відбулось заслуховування тексту акту ЗУНР про об’єднання ЗУНР та УНР. РНМ винесла постанову «З’єднання УНР та ЗУНР ухвалити», виходячи з цього побудова держави на правовому фундаменті була  запроваджена керівними колами ЗУНР та УНР [5, с. 14].
22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві відбулась визначальна історична подія проголошення Акту Злуки здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Відповідно, 23 січня 1919 р. Конгресом Трудового Народу Української Народної Республіки було затверджено Акти з’єднання ЗУНР і УНР.
Таким чином, приєднання УНР та ЗУНР було прийнято найвищими владними органами обох тоді ще окремих республік і затвердженого Конгресом Трудового Народу – вищим діючим представницьким органом УНР, у складі якого перебували делегати від Західно-Української Народної Республіки.
Основні положення відповідно до «Акту Злуки»:
1. ЗУНР користувалася повною автономією і отримувала назву Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР). 
2. Збройні сили двох держав об’єднувалися. 
3. Всім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи [5, с. 13].
Найголовніше те, що відносини між ЗУНР та УНР повинні відображати конфедерацію. Законодавча влада належала Українській Національній Раді, а виконавча, розпорядча – Державному Секретаріату. Символікою цієї держави став тризуб, замість раніше затвердженого золотого лева на голубому фоні для Західно-Української Народної Республіки [6, с.26]
Юридичне та політичне об’єднання обох держав відбулось, проте політика в них була зовсім різною. Український народ був роз’єднаний лише політично, тому що кожна зі сторін мала конфлікт з іншими державами [2, с. 99].
Після Акту Злуки, на початковому етапі, ЗУНР та УНР ще підтримували тісні стосунки. Проте військові дії наддніпрянців з більшовиками та галичан з поляками були негативним показником і підривали основи співпраці. Для вирішення цього конфлікту було проведено зустріч між поляками та галичанами у м. Ходорові. Генералом Ж. Бартелемі було запропоновано особистий варіант кордону, до якого б входили майже третя частина Східної Галичини, Львів та дрогобицько-бориславський нафтовий басейн. Йшла мова про тимчасовий кордон, а повноцінне вирішення конфлікту мало відбутись у Парижі. Відмова галичан спиралась на  Акт Злуки, пояснюючи це тим, що ЗУНР та УНР єдина держава з встановленими нормами закону та власною конституцією. Але поляки погоджувались лише на визнання галицької держави. Це тягнуло за собою негативні наслідки не тільки для Галичини, а й для соборності України [3, с. 46].
Отаман С. Петлюра, висловлюючи власну думку галичанам щодо прийняття умов генерала Бартелемі, запевняв, що це відкриває шлях до визнання України в Європі та дасть можливість отримання допомоги амуніцією та військовими товарами [2, с. 98].
В основному перспектива полягала в тому, щоб збагатити військо амуніцією, добитись визнання від Антанти, отримати певну підтримку від Європи в боротьбі з більшовиками, проте наддніпрянцям це було неприйнятним. Галичани, дотримувавшись власної думки і опираючись на Акт Злуки, відмовились від даних умов. Тому що, це прямо загрожувало цілісності даного об’єднання.
Отже, справдитися надіям політичних сил Наддніпрянщини та Західної України не вдалося з декількох причин: 
– байдужість країн Антанти до долі УНР (ставка робилася на сильну Польщу – як щит від більшовизму та на відновлення «єдіной и нєдєлімой» Росії); 
– «двовладдя» урядів та суперечлива внутрішня політика;
– особисте протистояння лідерів всередині Директорії (С. Петлюри та В. Винниченка) та з диктатором ЗУНР (Є. Петрушевичем); 
– значна кількість претендентів на владу в умовах громадянської війни [2, с. 98].
Акт Злуки був логічним і правовим закінченням процесу об’єднання українських земель в одну державу, таке питання злиття піднімалось ще УНР періоду УЦР.
Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки чітко продемонстрував процес злиття обох окремих держав. В певній мірі це було конфедеративне об’єднання до визначення питання про форму держави. Нормативно-правові акти, на основі яких відбувалась Злука, були прийняті, видані та укладені повноваженим органом влади, затверджені найвищим органом влади УНР – Конгресом Трудового Народу, у складі якого перебували представники ЗУНР. Процедура Злуки юридично була завершена.
Договір обох сторін став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного об’єднання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. День 22 січня 1919 року став одним із найвизначальніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, залишившись у пам’яті українського народу як свято Соборності України. 

Список використаних джерел:
1. Мацькевич М. Історико-правові аспекти проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР. Юридична Україна. 2010. №10. С. 25—31.
2. Скорич Л.В. Акт Злуки 22 січня 1919 р.: передумови і наслідки. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». 2008. № 612: Держава та армія. С.97—101.
3. Кондратюк В.О. Злука УНР і ЗУНР – чергова спроба реалізувати ідею соборності українських етнічних земель. Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки. 2010. Випуск 9. С. 43—50.
4. Луцький М.І. Правовий аспект акту злуки УНР та ЗУНР. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького. 2014. № 9. С. 32—37.
5. Іванова І.С. Злука ЗУНР з УНР: історико-правовий аспект. Вісник Херсонського державного університету. Серія юридичні науки. 2013. Випуск 4. Том 1. С. 12—16.
6. Мацькевич М. М. Етапи юридичного оформлення об’єднання УНР і ЗУНР. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2011. № 1. С. 25—29.
7. Оніщук М.В. Акт Злуки – символ єднання та соборності незалежної України. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2009. № 1. С. 5—9.

Науковий керівник: Подковенко Т.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (13.04.18 08:03)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Події, які відбувались на початку ХХ ст. дуже вплинули на подальший розвиток України. Однією з таких подій стало утворення Української Галицької Армії. 
Питанням правових засад утворення і розбудови УГА і ЗУНР в цілому, цікавились і досліджували такі знані науковці: М. Кравчук, Н. Шумінська, В. Гордієнко, М. Литвин, В. Голубка, В.Сідак, М. Андрусяк, М. Лазарович та багато інших. Завдяки цим вченим було закладено певний фундамент для подальшого вивчення даної теми. 
Метою наукової розвідки є дослідити правові засади утворення і розвитку Української Галицької Армії 
УГА – це Українська Галицька Армія -  армія ЗУНР, яка діяла регулярно. Вже з перших днів проголошення держави військове будівництво в Республіці мало характер спрямованого на захист національної державності стихійного народного руху, початок якому поклав патріотичний заклик УНРади до українців стати на захист рідного краю (1 листопада 1918 р.). У відозві УНРади «Під зброю» (5 листопада 1918 р.) обґрунтовувалася необхідність створення власної армії. УГА має особливо повчальний досвід, який став підґрунтям для подальшого розвитку армії і в майбутньому Збройних сил України [1, с. 180-181]. 
Українська Галицька Армія була утворена в Галичині у 1918 році саме в період національно-демократичної революції. Саме завдяки згуртованості, силі та іншим важливим якостям, Галицька Армія зуміла за короткий час з угрупувань, в основному складі яких були добровольці та колишні бійці УСС, які утворювались на добровільних засадах в бойові підрозділи, створити багатотисячну постійну армію з чіткими цілями. 
Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. Старшин вищих рангів, особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було, але УГА була добре організована та боєздатна і доказом цього є її численні перемоги навіть над сильнішими противниками в плані озброєння та чисельності [1, с. 181]. 
Першим полковником, начальним командантом Української Галицької Армії був Вітовський Дмитро Дмитрович. У зв’язку із зростанням протидії поляків Д. Вітовський розгубився і подав К. Левицькому рапорт про свою відставку. УНРада прийняла рішення про заміну Д. Вітовського Г. Коссаком – комендантом Легіону СС часів Першої світової війни, а начальником штабу цим же наказом було призначено С. Горшка. Та це була не остання заміна керівника Начальної Команди, за три тижні було замінено три коменданти. Причиною такої частої зміни вищого військового керівництва ЗУНР на думку С. Макарчука була наступна: «З самого початку уряд Республіки знав, що серед галицьких старшин не було військового командира здатного очолити молоду армію, належно організувати військове будівництво, забезпечити боєздатність війська» [2, с. 109]. 
Правовими засадами утворення армії в ЗУНР, яка б діяла постійно, стали нормативні акти Державного секретарства військових справ (ДСВС), УНРади та Державного Секретаріату. Для належного формування та розбудови Збройних сил ЗУНР, 13 листопада 1918 р. ДСВС було видано ряд нормативних документів. Одним з розпоряджень військового міністерства оголошено про демобілізацію всіх команд, військових урядів, формацій колишньої Австро-Угорської монархії, що перебували на території ЗУНР [4, с. 132]. До функцій Державного секретарства військових справ належало: забезпечувати армію як матеріально, так і в плані підготовки військовослужбовців; службовців повністю забезпечувати зброєю та боєприпасами. З погляду започаткування правової організації армії найважливішим розпорядженням 13 листопада 1918 р. стало розпорядження про часткову мобілізацію. Саме з його оголошенням створення військових частин почало позбуватися елементів безладдя та стихії. Наведемо ряд цитат з цього документу: «Призвати на службу до армії: 1. Всіх найманців колишньої австрійської армії до 50 року життя; 2. Всіх чоловіків 1883 – 1900 року народження із демобілізованої колишньої австрійської армії; 3. Оголошено перегляд чоловіків 1901 та 1883 – 1900 року народження з повітів, де під час війни австрійська влада не проводила рекрутування…». В цей самий день було опубліковано роз’яснення для окружних командантів звказівками для виконання розпорядження про мобілізацію такого змісту: «…Всі зобов’язані до служби, зазначені в п. 1 мають негайно прибути до відповідної окружної команди… Щодо 2 пункту, то керівники громад мають протягом 3-ох днів скласти список у 3-ох примірниках усіх зобов’язаних до служби…» [1, с. 181]. Ще одним важливим документом, виданим того ж дня, було розпорядження про військовий огляд чоловіків 1901 року народження. У ньому зазначалося, що «…протягом 48 годин з моменту отримання цього розпорядження, повітові комісари мають скласти списки всіх осіб чоловічої статі української національності 1901 року народження в 2-ох примірниках. До непридатних до служби осіб відносяться лише ті, які не мають однієї руки або ноги, сліпі на обидва ока, глухонімі, кретини та ті, що висновком суду визнані божевільними та дурними» [1, с. 181-182]. Прийнятий закон про загальний військовий обов’язок від 13-ого листопада було створено за зразком аналогічного документа австрійського командування. За цим документом вводився територіальний принцип комплектування армії: територія ЗУНР розподілялася на 12 округів; в армії призов проводився в декілька етапів на основі списків, які складали особи, відповідальні за певну ділянку мобілізації. А сам перегляд рекрутів проводили акредитовані призовні комісії; мобілізація стосувалася чоловіків 17–18-річного віку. 
На початку лютого 1919 р. в Станіславові відбулася нарада окружних військових командантів під проводом полковника Д. Вітовського. Метою її було узагальнення організаційної та адміністративної схеми окружних команд. Слід зазначити, що до цього часу кожний округ творив для себе ніби окрему республіку. Результати цієї наради були досить корисними, адже йшлося про зведення до спільного знаменника неузгоджених до сих пір, хоча й добре продуманих заходів окружних команд. ДСВС 1 грудня видав «Обіжник ради державних секретаріатів до державних повітових комісарів», який офіційно поклав завдання мобілізації на повітових комісарів. Для здійснення призову повітовий комісар спільно з військовою повітовою командою зобов’язувався створити призовну комісію, яка в кожній громаді мала провести рекрутський набір чоловіків. Питання мобілізації залишалося проблемним на всій території Східної Галичини. В одних повітах призовники втікали від служби, в інших було багато нездібних до служби зі зброєю, а проблемою спільної для всієї території ЗУНР залишалося забезпечення призовників амуніцією, харчами, одягом та взуттям. 
Відповідно до розпорядження від 14 червня 1919 р., військовозобов’язаними вважалися всі чоловіки, що належали до ЗОУНР у віці до 40-кароків включно, а старшини – до 50-ти років включно. Протягом всього існування ДСВС постійно видавав нові розпорядження, накази та роз’яснення, що стосувалися проведення мобілізації на території ЗУНР. У деяких округах призов військовозобов’язаних здійснювався у чіткий відповідності до розпоряджень командування. А в деяких округах повітові комісари вносили свої корективи. До прикладу, повітова військова команда Збаража 22 квітня 1919 р. опублікувала звернення до українського народу, в якому закликала до служби в ГА не лише військовозобов’язаних, а всіх хто володіє зброєю. Є письмові докази того, що в ГА мобілізація проводилась примусово [3, с. 164]. Для того, щоб збільшити чисельність армії на Наддіпрянській Україні було виділено повіти Вінниця, Летичів, Літин, Старокостянтинів. У травні 1919 року УГА була реорганізована, що зробило її більш мобільною. Під Чортковом, мобілізувавши останні діючі ресурси, галичани кинулись на переважаюче польське військо. Наступ українців був успішним, але нестача боєприпасів змусила відступити, поклавши кінець найславетнішим дням в історії УГА.
Таким чином, під час комплектування армії особовим складом виникла низка проблемних питань. По-перше, заходи мобілізаційного відділу ДСВС були доволі хаотичними, і часто завдавали лише шкоди та підривали повагу до державної влади через неналежну організацію призову. По-друге, оскільки ОВК створювалися безпосередньо в період мобілізації, їхні кадри не мали належного досвіду. По-третє, українських частин на території Східної Галичини було не так багато, а переважна більшість досвідчених вояків перебували на фронтах закордоном. Багато також потрапили до італійського та сербського полону. Ті що залишалися на території Галичини, були виснажені чотирирічною війною і не бажали приступати до початку нової війни. По-четверте, багато призовників використовували мобілізацію, як можливість поїхати до міста для вирішення власних справ або можливість отримати добрий одяг та обмундирування, а потім за найліпшої нагоди втекти додому. УГА пройшла шлях розвитку від стихійного формування, неузгоджених партизанських дій, недосконалого зв’язку й озброєння до усталеної штатної структури, єдиного однострою, чіткого управління, модерного озброєння при цьому долаючи часту зміну вищого військового керівництва, партизанщину, отаманщину, безмежну надію на переговорний процес при військовому конфлікті. Але, незважаючи на проблеми, злидні, наругу та багато іншого горя, УГА зуміла стояти до кінця за ідею визволення свого краю та незалежність держави.

Список використаних джерел:
1. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914—1993 рр. (Орг., структура, штати): Історико-правове дослідження. Івано-Франківськ Коломия, 1997. 292 с.
2. Макарчук С. Українська республіка Галичан. Нариси про ЗУНР. Львів: Світ, 1997. 192 с.
3. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
4. Шумінська Н.В. Становлення Галицької Армії, особливості комплектування та підготовки особового складу (листопад 1918—листопад 1919 рр.).: Дисерт. на здоб. наук. ступеня канд. істор. наук. Львів, 2016. 263 с.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (13.04.18 07:55)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
З іменем Станіслава Дністрянського – яскравого представника соціологічної школи права першої чверті ХХ ст., сьогодні пов’язують початок українського соціологічно-правового напряму в науці. Аналіз окремих конституційно-правових інститутів в науковій спадщині вченого має місце у працях П. Стецюка, А. Коваля, А. Савчака та ін. З позицій конституційного права ці вчені досить глибоко оцінювали погляди С. Дністрянського на проблеми парламентаризму, розподілу влади та співвідношення між її гілками.
Визначний український правник і політолог, представник української політичної думки національно-демократичного спрямування міжвоєнного періоду ХХ ст. С. Дністрянський вважав виникнення державної організації природнім наслідком реалізації соціальних потреб, логічним розвитком суспільних зв’язків нижчого рівня – родин, родів, племен. Тож держава, на думку дослідника, не ліквідовує соціальних норм нижчих ступенів розвитку, а лише розвиває їх і пристосовує до власних потреб [1, с. 47].
Аналізуючи проблеми державотворення в Європі в першій чверті ХХ ст. він вважав, що «Кожна конституція держави тих часів повинна мати в основі три опори, які в єдності повинні закласти для неї належний фундамент. Складовими цього умовного фундаменту основного закону повинні виступати історична, політична та юридична основи.» [2, с. 235]. Учений був глибоко переконаний, що тільки той основний закон держави, що тісно пов’язаний з ментальністю народу, має майбутнє і може стати регулятором найважливіших суспільних відносин.
Конституційний проект С. Дністрянського «Устрій Галицької держави» є авторським рукописом, викладеним українською мовою, і містить вказівку на безпосереднє авторство академіка С.Дністрянського на першій сторінці – «Проект тимчасових основних законів, виготовлених у Віденському парламенті С. Дністрянським 1918 р. для покликання в життя Галицької Держави». Отже, сумнівів відносно авторства цього документа не виникає [3, с. 80-88].
Імовірно проект було підготовано в жовтні 1918 р. Проект тимчасових основних законів складається з двох розділів: 1-й під назвою «Основні закони» та 2-й – «Народний устрій», які поділяються на артикули та параграфи [4, с. 155]. У першому розділі автор викладає такі загальні положення: як про державну територію, єдність українських етнографічних земель, положення про те, що саме український народ на своїй території здійснює державну владу; забезпечення прав національних меншин і надання їм (особливо польському, єврейському та німецькому народам) права «народної самоуправи»; положення про основні права і свободи громадян Галицької Держави, серед яких зазначались право на користування рідною мовою, свобода преси, таємниця листування, свобода віросповідання, науки і думки, вільний вибір місця проживання, право на організацію товариств (арт. 3); положення про розвиток правової держави – «усі горожани є рівні супроти права. Нема ніяких привілеїв місця, походження, родини, стану особи» (арт. 4). Також зазначалось, що український народ «переймає правління Галицькою Державою на основі права на самовизначення народів» (арт. 5). Встановлений устрій повинен був зберігатися «аж до постанови нового устрою через Народний Сойм, вибраний по загальному, рівному, безпосередньому та таємному виборчому праві».
Другий розділ складався з трьох частин під назвами: «Народна Рада», «Старійшина Народної Ради» та «Народна Управа». Він містив загальну характеристику організації органів державної влади та управління.
У першій частині, в § 1 зазначалось, що «На чолі Галицької Держави стоїть Народна Рада, вибрана на Народному Зборі дня 19 жовтня 1918 р. (Як відомо 18–19 жовтня 1918 р. у Львові на спільному засіданні було обрано Українську Національну Раду. – Н.Є.). До Народної Ради належать усі парламентарні й сеймові посли української народності з Галичини та Буковини з вибраними представниками українських народних сторонництв». 
Народній Раді належало виконання законотворчої влади в державі (§ 4). У § 2 зазначалось: «Народна Рада вибирає свого провідника, двох заступників у проводі та секретаря… Провідник або його заступник скликає засідання Народної Ради та проводить наради. А до рішення треба абсолютної кількості голосів». У першій частині також передбачалось негайно виготовити законопроекти нового виборчого права до Народного Сейму на засадах рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом для національних меншин та розробити основний проект земельної реформи (§ 5). Безумовно, щодо причин появи цього пункту стосовно земельної реформи у своєму проекті, С. Дністрянський враховував «гіркий» досвід прорахунків Центральної Ради. Проект передбачав сесійну організацію роботи парламенту Галицької Держави. 
У другій частині йшлося і про обрання Народною Радою з числа своїх членів Старшини – органу верховних постанов та верховного нагляду. Там С. Дністрянський зазначив, що з правом видавати постанови про все, що вважає потрібним до постійного та відповідного функціонування державної адміністрації, до удержанія порядку внутрі держави та для забезпеки спокою на зверх» (§ 7). Також до її компетенції було віднесено право нагляду над Народною Управою та військом Галицької держави. Старшина Народної Ради мала б працювати постійно у складі 9 членів. Тобто, на нашу думку, статус цього органу можна визначити приблизно як Президію Верховної Ради України перед введенням у 1990 р. інституту Президента України. 
Згідно § 10 проекту виконавча влада, належала Народній Управі (виконавчий орган держави. – Н.Є.), яка поділялась на: «Внутрішню управу, закордонну, військову, культурну, оборотову (торговельно-економічна. – Н.Є.) та судову. Під управами розумілись міністерства, а їх керівники мали б призначатись парламентом. Всім управам призначався окремий державний апарат з відповідним числом урядників, яким підпорядковувалась уся крайова і повітова влада». Згідно § 11 «Старшина Народної Ради покличе на повітах замість повітових рад і виділив нові повітові управи, що матимуть громадянський нагляд над діловодством староств по керму справ живних (сільськогосподарських. – Н.Є.) і податкових. Повітові управи підчинятимуться Народній Управі та Старшині Народної Ради». 
За проектом, громади діставали повну місцеву автономію. Скасовувалось право обмеження людини у праві на полювання та рибну ловлю на своїх чи публічних водоймах. Невдовзі передбачалось розробити новий закон щодо використання природних ресурсів. Гадаємо, що цей пункт навряд чи можна назвати вдалим, бо за таких обставин припускалась можливість нанесення шкоди не лише власникам (приватним чи державі), а й в цілому екології країни. 
Параграф 15 затверджував внутрішньою урядовою мовою українську. Також акцентувалось на великій відповідальності урядників та їхньому обов’язку постійно дбати про благоустрій на місцях: «Урядник є для народу, а не народ для урядників» (§ 13–16). 
У проекті зазначалось, що цей документ є тимчасовим та діє до «постанови нового устрою через Народний Сойм, обраний по загальному, рівному, безпосередньому та тайному виборчому праву». На жаль, подальша доля цього проекту невідома, про нього не згадує ні сам автор у своїх працях, ні його оточення. 
18 жовтня 1918 р. С. Дністрянський як депутат австрійського парламенту прийняв участь у засіданні української Конституанти у Львові [4, с. 13]. Точно не відомо, чи брав він безпосередньо участь у розробці Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, проте аналіз положень конституційного проекту Галицької Держави С. Дністрянського, положень Резолюції УН Ради у Львові від 18 жовтня та Тимчасового Основного Закону ЗУНР дає підстави зробити декілька припущень. Треба зауважити, що проект конституції С. Дністрянського «Устрій Галицької Держави» повністю відповідає загальній суті та основним положенням Резолюції Конституанти від 18 жовтня 1918 р., а порівняно з положеннями Тимчасової Конституції ЗУНР від 13 листопада 1918 р. проект С. Дністрянського був розроблений більш ґрунтовно, тому переважна більшість положень, викладених у ньому згодом, у тій чи іншій формі знайшли застосування на практиці. Наприклад, положення проекту про «Старійшину Народної Ради» і положення про «Президію Української Національної Ради» – у Законі від 4 січня 1919 р. 
Слід зазначити, що і в проекті конституції академіка С. Дністрянського 1918 р. «Устрій Галицької Держави», і в наступному його проекті Конституції ЗУНР (1920), учений відобразив своє бачення поняття «конституція» та системи державної влади. Під цим поняттям він розумів «систему правного ладу в новітній державі», а лад у державі, за його словами: «мусить стояти на правних основах. На те вона видає закони. Сама конституція єсть звичайним законом, від якого бере почин законодатна власть, що має дальшими законами формувати суспільне життя в державі… Всі громадяни є рівні перед правом… Конституційна держава є правовою державою…» [5].  
Демократична держава, на його думку, повинна стояти на загалі своїх громадян. Цей загал є не тільки суб’єктом права, але й творцем права. Законодавча влада, а за нею виконавча і судова опираються на народ. Народ є як загал усіх громадян сувереном держави, який виконує свою суверенність або через заступників, або безпосередньо на народних зборах.  
У свої працях термін «правова» держава С. Дністрянський вживає не часто, разом з тим, саме право вчений проголошує провідним принципом модерної держави. Права людини і громадянина з одного боку та права народу з іншого, на його думку, мають лежати в основі правового ладу сучасної держави. Науковець визначав особисті, політичні, економічні права і свободи. Незаперечним завоюванням передової політико-правової думки Станіслав Дністрянський вважав право народів (націй) на самовизначення.
Створення конституції він вважав неможливим без урахування національного досвіду державного будівництва і розвитку національних конституційно-правових доктрин, а також відкидаючи основи європейського конституціоналізму: «Історичну основу конституція держави повинна мати у своєму народові» [2, с. 233-235].
Ще з початку ХХ ст. С. Дністрянський наголошував на доцільності створення спеціальної системи захисту конституції з метою недопущення свавільних змін її положень. Аналізуючи його наукову спадщину ми доходимо беззаперечного висновку, що науковий спадок вченого в галузі конституційного права став вагомим внеском у розвитку конституційного права України та Європи.
Погляд С. Дністрянського на структуру та функціонування системи державної влади однозначно позиціонує його як апологета демократії. В його працях представлені як механізми прямої демократії (вибори, референдум), так і представницької (парламент, місцеві представницькі органи). Причому вибори, за С. Дністрянським, повинні відбуватися відповідно до базових демократичних принципів: загального, рівного, прямого, безпосереднього виборчого права при таємному голосуванні. Вчений зазначав, що тенденцією розвитку демократичного процесу у модерних державах є максимальне залучення громадян до участі у здійсненні влади, рух у напрямі «безпосередньої участи самого народу в правлінню державою» [5, с. 28].

Список використаних джерел:
1. Демчишак Р.Б. Держава у політологічній спадщині Станіслава Дністрянського. Вісник Дніпропетровського університету. 2015. № 1. С. 47—54.
2. Дністрянський С. Нові проекти української конституції. Воля. Відень, 1920. Т.6. Ч.5. С. 232237; Т.6 Ч.6. С. 301-309; Т.6. Ч. 7-8. С. 342—348. 
3. ЦДАВО України. – Ф. 4465 Документи і матеріали українських емігрантських установ, організацій та різних осіб (колекція). 1901—1948 рр. Оп. 1. Спр. 474 Статті та реферати С.Дністрянського про проекти конституції Західно-Української Народної Республіки. Рукописи. 1918—1919 рр. – Арк. 2—88.
4. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. 230 с.
5. Дністрянський С. Нова держава. Український скиталець. Відень, Прага, Львів, 1923. 29 с. 
 

Останнє оновлення (13.04.18 07:50)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція