... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Постановка проблеми. Розбудова сучасної держави неможлива без ґрунтовного розвитку культурного життя суспільства, зокрема, освіти як одного із пріоритетних напрямів. Нинішнє українське суспільство розуміє важливість освоєння новітніх технологій в освітній галузі, але усвідомлює цінність історичного досвіду щодо дослідження шляхів розвитку гуманітарної сфери в Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР).
Сьогодні в нових наукових та політичних умовах, для яких характерні демократія, свобода слова, науковці мають можливість по-новому дослідити спробу українців відновити свою державу на поч. XX ст.. Вивчення державно-управлінської діяльності ЗУНР в галузі культури сприятиме пізнанню історичного досвіду у вирішенні освітянських проблем Українською державою під час революції 1917-1920 рр.
Національно-культурна й гуманітарна сфера ЗУНР знайшли відображення в дослідженнях багатьох авторів, таких як А. Боровик, О. Карпенко, М. Кравчук, О. Павлишин, Н. Ротар, Б. Ступарик, Л. Шологон та інших. У своїх працях науковці розкривають основні тенденції розвитку державного управління в галузі освіти, досліджують роль і місце громадськості у вирішенні освітянських справ, аналізують принципи гуманітарної політики Української держави тощо. Осмислення подій, процесів і явищ, які мали доленосне значення для розвитку української нації, її самоутвердження, – важливий пріоритетний напрям наукових досліджень. 
Метою даної публікації є аналіз розвитку державного управління освітою в період становлення Західноукраїнської Народної Республіки, оскільки це диктується потребою у творчому використанні наявного історичного досвіду, динамікою суспільних перетворень в сучасній незалежній Україні.
Виклад основного матеріалу. XX століття в житті українського народу можна вважати періодом державно-національних спадів і злетів, тому що пошук нових шляхів побудови власної держави досяг найбільшої активності. Активізації національно-визвольного руху на західноукраїнських землях сприяли Лютнева й Жовтнева революції в Росії, утворення Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. За часів Австро-Угорщини в Західній Україні перешкодою розвитку українського шкільництва була нечисельність українських закладів освіти. Так, у 1918 році в Галичині не існувало жодної української гімназії, учительської семінарії, було всього три державні гімназії, декілька приватних. Кадрова забезпеченість закладів освіти була актуальною проблемою українського освітнього процесу. Тому існуюча система шкільної та гімназійної освіти вимагала в першу чергу українізації та демократизації.
Творча енергія свідомого українства спрямовувалася на практичне творення нового життя. Провідні діячі культури, освіти, науки вважали, що надзвичайно важливою є реалізація природного права українців на національну освіту. 
Національно-визвольні змагання на західноукраїнських землях призвели до виникнення Західноукраїнської Народної Республіки. Новостворена держава – ЗУНР – за прикладом інших держав Європи розробила власні законодавчі та виконавчі органи влади, збройні сили та правоохоронні органи. Було прийнято низку законів та розпоряджень, які регламентували діяльність державного управління в гуманітарній сфері, зокрема, в галузі освіти. 
ЗУНР (1918-1919 рр.) упродовж усього свого існування значну увагу приділяла розбудові саме національної школи. Освітня політика, безперечно, була одним із ключових чинників національно-культурного відродження. Створювалися умови для культурного самовираження українського населення. За визначенням відомого історика й громадського діяча Д. Дорошенка, українське національне відродження настало й «почало розвиватися так швидко, що далеко випередило процес розвитку української мови та її поширення серед усіх верств суспільства» [1]. Реформуючи освіту, владі, щоб уникнути соціально-політичного напруження в суспільстві, необхідно було враховувати всі обставини.
Показовим є той факт, що до початку нового навчального року в Україні в 1917 році було відкрито 53 українські середні школи, які існували на приватні та громадські кошти, що свідчить про свідоме ставлення значної частини українського суспільства до створення національної школи, про розуміння її ролі в національно-культурному і державному відродженні [2].
На західноукраїнських землях 29 грудня 1918 року у Коломиї проведено з’їзд, у якому взяли участь представники українського народного учительства Коломийського, Косівського, Товмацького та інших повітів. Після обговорення таких питань як справи рідної школи, станові відносини, забезпечення учнів шкільними підручниками було прийнято резолюцію, відображену в Законі про шкільництво (13 лютого 1919 р.). 
Початковим етапом будівництва національної системи освіти було створення Українською Національною Радою 6 листопада 1918 р. Державного Секретаріату освіти і віросповідань, який очолив О. Барвінський, після переїзду уряду в Станіславів – доктор А. Артимович, а з 17 квітня 1919 року – педагог і письменник А. Крушельницький. Серед питань, які розглядав Секретаріат, було забезпечення нормального функціонування навчальних закладів, охоплення достатньої кількості шкіл для національних меншин, підготовка до реформування шкільництва, обов’язкове вивчення української мови в навчальних закладах, покращення матеріального забезпечення учителів [3].
Уся діяльність державного проводу ЗУНР в сфері освіти  ґрунтувалася на законодавчій основі. Найбільш важливі закони щодо організації системи освіти були прийняті урядом після Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року.
У лютому 1919 року у Станіславові відбувся з’їзд представників народного учительства. Відомий педагог О. Власійчук доповідав «Про станові справи українського народного учительства». На з’їзді обговорювалися питання про організацію народного шкільництва, відлучення школи від політичних властей, проголошення школи державною інституцією… Було прийнято закон «Про основи шкільництва», який закріпив найважливіші аспекти освітньої політики  в ЗУНР. Щоб його впровадити у життя, 23 лютого 1919 р. видано постанову Державного Секретаріату освіти і віросповідань про зміну навчальних планів у народних або початкових школах, навчання у яких було обов’язковим для дітей віком з 8 до 14 років. Вона дозволяла збільшити обсяг навчального часу для вивчення української мови, літератури та математики, а польську та німецьку мови вивчати факультативно. У школах з недержавною мовою навчання як навчальний предмет було введено українську мову. Навчальна програма з географії та історії базувалася на історії та географії України, незалежно від мови навчання [4].
Також на цьому з’їзді було обрано «Виконуючий Комітет народнього учительства» (ВКНУ), головою якого був О. Власійчук. ВКНУ тимчасово видавав вчительський орган під назвою «Учительський Голос», де повідомляв про найбільш важливі урядові рішення щодо вчительства, порушував питання реорганізації народного шкільництва, а також детально розглядав принципи позашкільної освіти.
У класичних та реальних гімназіях, які готували чиновників середнього рангу для роботи в державних установах, відповідно до розпорядження Державного Секретаріату було введено викладання українською мовою. Публічні школи оголошувалися державними, а освітяни отримали статус державних службовців. Маючи окремі пільги, повинні були виконувати ряд обов’язків, зокрема, мали у письмовій формі засвідчити свою відданість Українській державі. 
Західноукраїнські школи долучилися до створення єдиної концепції реформування національної освіти спільно з колегами з Наддніпрянщини. Комісію, що працювала над створенням «Проекту єдиної школи на Вкраїні», очолив відомий український педагог П. Холодний. У першому розділі документу йшлося про те, що «через єдину школу повинні проходити всі діти держави», незалежно від їхньої статі, віросповідань чи соціального становища.
Окрім того, виховання дитини було основним завданням національної української школи. Найперше діти повинні були знати природні та соціально-культурні умови життя українського народу, а вже потім вивчати історію та культуру народів світу. Саме українська мова повинна була стати найважливішим чинником такого пізнання та виховання.
Варто звернути увагу на ідеї референта Державного секретаріату освіти і віросповідань ЗУНР С. Сірополка. У своїх статтях «Завдання нової школи» він писав: «Для сучасного життя необхідні самодіяльні, настирливі в досягненні своєї мети, шануючі працю, розумово та морально розвинені працівники як безпосередні учасники родинного, громадського та державного життя. Щоб навчання було дійсно виховуючим і формуючим розум та волю дітей, необхідно сполучити шкільний матеріал з особистими враженнями дітей, пов’язати його з певною місцевістю, зі студіюванням тієї місцевості в різних відношеннях...». Педагоги повинні розвивати у дітей любов до своєї нації. Школа не повинна залежати від політики чи релігійних поглядів, вона має бути світсько-нейтральною [5].
«Статут єдиної школи в УНР» регламентував діяльність української школи. Документ визначав завдання навчальних закладів, права та обов’язки педагогів, правові норми адміністрації, обслуговуючого персоналу та учнів. Єдина школа, передбачалося, буде дванадцятикласною, матиме 3 ступені: перший (1-4 класи), другий (5-8 класи) і третій (9-12 класи). Навчання здійснюватиметься «рідною мовою кожної нації, що живе на Україні». Програми та навчальні плани з неукраїнською мовою викладання повинні погоджуватися у Міністерстві відповідної національності [6].
Багато з виданих законодавчих документів, таких як Закон «Про заробітну плату вчителів» та Резолюція УНРади «Про підвищення зарплати учителям середніх шкіл» скеровувалися на підвищення матеріального та соціального становища педагогів початкових та середніх шкіл, які забезпечували належний рівень освіти та виховання національно свідомих громадян ЗУНР. Передбачалося, що найменша винагорода вчителя народної школи буде 1200 корон щороку, а вчителя середнього навчального закладу – 2000 корон. Окрім цього, підвищено пенсії педагогам, вдовам та сиротам освітян, враховуючи високий рівень інфляції. 
Державний Секретаріат, органи місцевого самоврядування докладали багато зусиль для забезпечення державного управління щодо нормального функціонування навчальних закладів у державі, незважаючи на складні військові та політичні умови діяльності ЗУНР. Державно-управлінські заходи сприяли належній організації навчального процесу в школах, були спрямовані і на підготовку необхідної кількості освітян. Були створені кваліфікаційні комісії для складання педагогами кваліфікаційних іспитів. Це полегшувало вимоги до вступників учительських семінарій, адже існувала гостра потреба у вчителях. Польські педагоги не хотіли присягати на вірність новоствореній Українській державі, тим більше залишати робочі місця. 
На території Західної області УНР діяли гімназії у Золочеві, Бережанах, Самборі, Стрию, Тернополі, Дрогобичі, працювали учительські семінарії у Бережанах, Тернополі, Коломиї та інших містах. Щоб покращити фінансове становище, власники приватних шкіл погодилися на одержавлення приватних закладів. Це дало змогу суттєво збільшити кількість державних україномовних шкіл. Усього в ЗУНР діяло 7 учительських гімназій, 20 українських гімназій і 3 реальні школи. Закривалися ті заклади, керівництво і педагоги яких не погоджувалися виконувати державні закони і розпорядження. Відповідно до розпорядження про приватні школи було відкрито одну німецьку гімназію й 4 єврейські школи [7].
Уряд ЗУНР прийняв рішення про тримісячні підготовчі курси, щоб мати змогу охопити навчанням якомога більше селянських дітей. Планувалося, що після закінчення курсів учні продовжать навчання у гімназіях та фахових школах відповідно до своїх здібностей.
У проведенні реформ народної освіти в Західній Україні варто відзначити активну участь та діяльність таких відомих діячів як Антін Крушельницький, міністр освіти УНР у 1919 році; Агенор Артимович, міністр освіти і релігії в уряді ЗУНР; Августин Домбровський, член виконкому народного учительства та інші. 
Висновки. Діяльність ЗУНР в галузі освіти дозволяє стверджувати, що однією з найважливіших складових ідеї української державності залишається державна освітня політика. Започатковані реформи системи освіти докорінно змінили громадянську позицію педагогів Західної України. Органи державної влади ЗУНР впроваджували у життя чимало прогресивних ідей, законодавчо забезпечуючи навчальний процес. 
Проте найбільшою проблемою була короткотривалість реформ, що була зумовлена політичною нестабільністю і втратою завоювань Листопадової революції 1918 року. Через встановлення в Україні радянської влади підготовлені учителями з Наддніпрянщини та галицькими освітянами спільні проекти щодо реформування шкільництва УНР, так і не були втілені в життя. 
Історичний досвід діяльності державного управління ЗУНР в галузі освіти (листопад 1918-1919 рр.) став важливим надбанням національно-культурного розвитку української нації. Розвиток освіти на всіх рівнях відбувався на українознавчій основі, враховувалися національні інтереси українців, відроджувалася українська духовність. 

Список використаних джерел:
1. Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 рр.: у 2 т. / Т. 2 Українська Гетьманська Держава 1918 року. Ужгород, 1930. С. 339.
2. Вільна українська школа. 1917. № 2. С. 115.
3. Альманах Станиславівської Землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред.-упоряд. Б. Кравців. Нью-Йорк — Торонто – Мюнхен: [б. в.], 1975. XV+959 c.
4. Купрійчук В. Державне управління у галузі освіти Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918—1919 рік). Вісн. Національної академії державного управління. 2013. С. 218—224.
5. Сірополко С. Завдання нової школи. Республіка. 1919. 10 травня.
6. Марчук М. Освітня складова політики Західноукраїнської народної республіки. 2014. С.145-147.
7. Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772—1939 рр.). Івано-Франківськ, 1994. 142 с.
8. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І.С. Зуляка. У двох частинах. Тернопіль, 2013. Вип. 1. Ч. 1. 202 с. 
9. Грабовська Г.М. Правове забезпечення освітньої сфери в період Західноукраїнської Народної Республіки. Часопис Київського університету права. 2009. №4. С. 65-69.
10. Статут єдиної школи в УНР / Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 2582, Оп. 2. Спр. 114. Арк. 136. 
11. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Збройних Сил України 1917—1993 р. Історико-правове дослідження: монографія. Івано-Франківськ, 1997. 292 с. 
 

Останнє оновлення (17.04.18 14:12)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
I. Речові права в період Центральної Ради (листопад 1917 р. – квітень 1918р.)
1. Перемога в Росії лютневої революції 1917 р. створила реальні умови для національно-державного відродження національних окраїн колишньої імперії, передусім – України.
Політику вітчизняного права в період української революції 1917–1921 рр. визначали близькі українському національно-демократичному руху, який значною мірою був соціалістичним [1, c. 488], ідеї соціалізації землі, безоплатної передачі у загальнонародну власність (власність трудового народу) поміщицької, церковних, інших земель, вод, надр, фактичного перетворення приватної власності на землю в індивідуальну трудову власність. Її обслуговування найманою працею допускалося лише у виключних випадках, тимчасово і згідно з правилами, які встановлювали земельні комітети.
2. Відповідно до закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р. правові акти колишньої Російської імперії в Українській Народній Республіці (УНР) не припиняли дії на території УНР, якщо вони не були скасовані універсалами, законами і постановами Центральної Ради і Генерального Секретаріату [2, c. 477].
3. Визначально вплинуло на систему вітчизняного права, зокрема, й речового права, ухвалення актів конституційного значення УНР – Універсалами. Так, Третім Універсалом (7 листопада 1917 р.) було проголошено створення УНР і закладено економічні та державно-правові засади УНР. Зазначеним універсалом, зокрема, скасовувалася приватна власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські і церковні землі та проголошено їх власністю всього трудового народу. Четвертий Універсал (9 січня 1918 р.) проголосив УНР самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у злагоді і дружбі з усіма сусідами. В Універсалі підтверджувалася спрямованість на соціалізацію і передачу землі трудовому народу без викупу, а лісів, вод і надр – у відання Рад народних депутатів УНР. Видані Генеральним Секретаріатом у розвиток зазначених Універсалів положення про земельну справу забороняли продавати, купувати, передавати в заставу, дарувати і передавати землю будь-кому іншим способом, підкреслюючи, що вона є загальнонародною власністю. Власність на землю в межах до 50 десятин не скасовувалася. 
4. Тимчасовий земельний закон було затверджено 18 січня 1918 р. [2, c. 128-130]. Відповідно до нього верховне управління землею, водами, лісами і надрами до скликання Установчого Зібрання взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджалися органи місцевого самоуправління, всіма іншими – сільські громади і земельні комітети.
    Земля надавалася для суспільного користування, під житло і будівлі окремим особам, товариствам, громадським закладам для проживання, розміщення торговельних і промислових підприємств, і, звичайно, для приватних трудових господарств, обробіток землі, в яких повинні були здійснювати своєю працею окремі особи, сім’ї або спільно товариства. Наймана праця могла застосовуватися лише у виключних випадках, тимчасово і згідно з правилами, які встановлювали земельні комітети.
Присадибні ділянки під господарські будівлі і підприємства надавалися згідно з нормами, встановленими органами міського самоуправління і земельними комітетами. 
Користування землею проголошувалося безоплатним. Оподаткуванню підлягали лише надлишки землі понад встановленої норми. Право користування землею могло переходити в порядку спадкування.
Викокультурні господарства не підлягали поділу і передавалися в користування товариствам або сільським громадам. Це саме правило поширювалося на сади, виноградники, хмільники тощо.
29 квітня 1918 р. Центральна Рада встановила нову норму земельної ділянки, яка могла знаходитися в приватному володінні, в розмірі 30 десятин.
5. В умовах світової війни, упадку господарства все більшою ставала загроза голоду, що вимагало концентрації продовольства в руках держави. Після створення УНР Генеральний Секретаріат став вважати хліб власністю держави. Спочатку справа реквізиції хліба взяли в свої руки земельні комітети, а коли виникла потреба кормити 400-тисячну армію Німеччини та Австро-Угорщини і ще й відправляти продукти харчування в ці держави, до цієї справи підключилися продовольчі загони із співвітчизників, окупаційні війська, напівбандитські формування, створене на початку квітня 1917 р. Державне хлібне бюро та його контори на місцях.
У селах вилучався не лише хліб, але й худоба, машини, будівлі, одяг, насіння. 15 березня 1918 р. майже в кожному селі були створені особливі комісії «з відчуження надлишків зернових, фуражних і м’ясних продуктів» [1, c.465].
II. Речові права в період Української держави гетьмана П. Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.)
6. За період неповних восьми місяців існування Гетьманата (квітень–грудень 1918 р.) державній владі вдалося провести цілий ряд заходів, покликаних відновити баланс між приватною власністю і публічними інтересами держави.
Політика права в період Української держави гетьмана П. Скоропадського грунтувалася на ідеях відновлення і недоторканності права приватної власності. Свідченням цього може бути Гетьманська Грамота від 29 квітня 1918 р., в якій йшлося про скасування всіх розпоряджень уряду УНР і Тимчасового уряду, але це стосувалося лише тих актів, які порушували права приватної власності.
7. До нормативно-правових актів, які визначали конституційні засади Української держави, перш за все, належить Грамота до всього українського народу і Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. 
Грамота, поряд із проголошенням основних напрямів діяльності майбутнього уряду, містила норми прямої дії. Наприклад, приватна власність проголошувалася фундаментом культури і цивілізації та відроджувалася повною мірою, встановлювалася свобода купівлі-продажу землі, відкривався простір для торгівлі, приватного підприємництва та ініціативи. 
8. Земельне законодавство Гетьманата було націлено на скасування загальнонародної і відновлення приватної власності на земельні ресурси України.
14 червня 1918 р. було прийнято закон про право продажу і купівлі землі поза міських меж. Право продажу надавалося кожному власнику сільськогосподарських і лісових угідь, з одним обмеженням, що ці земельні ділянки не повинні були перевищувати 25 десятин.
Без обмеження розміру можна було купувати ділянки, які продавалися на публічних торгах у порядку примусового стягнення іпотечних і приватних боргів. Новий закон не отримав зворотної сили: купчі і дарчі записи, складені до 31 грудня 1917 р., підлягали затвердженню без застосування встановлених законом норм.
У кінці серпня уряд дозволив продавати земельну власність навіть тоді, коли вона була передана в оренду. Орендний договір після затвердження акту про продаж втрачав силу.
У листопаді 1918 р. гетьман затвердив законопроект, підготовлений В. Леонтовичем, який передбачав, що земельні ділянки понад 200 десятин будуть скуповуватися державою і через Державний банк розподілятися між малоземельними, виходячи з тієї самої норми в 25 десятин на одне господарство.
Однак всі заходи, які стосуються власності на землю і користування землею, не могли виправити важке становище з продовольством.
9. У кінці травня 1918 р. гетьман дозволив вільну торгівлю хлібом й іншими продуктами. Однак після цього було видано наказ Міністерства продовольчих справ, де зазначалося, що це не скасовує державної монополії на хліб і що жодні закупівлі хліба поза Державного бюро не допускаються.
У липні 1918 р. Рада міністрів прийняла закон про хлібну повинність в Українській державі, згідно з яким весь продовольчий і фуражний хліб урожаю 1918 р., за винятком запасу, визначеного міністром продовольчих справ, для продовольчих і господарських потреб власника, поступав у розпорядження Української держави і міг відчужуватися лише державними продовольчими установами.
За першою вимогою продовольчих органів власник хліба зобов’язувався доповісти про кількість і місце зберігання його запасів, про число осіб, які повинні харчуватися за рахунок його господарства, про кількість власної худоби і десятин посіву. Всі «залишки» необхідно було здати державі суворо у встановлені строки за твердими цінами. У тих, хто намагався ухилитися від здачі хліба, він реквізовувався за цінами вище встановлених на 30 %, а хто приховував, – на 50 %. Зберігати хліб власник повинен був на свій страх і ризик, оскільки за неналежне зберігання зерна він притягувався до матеріальної та кримінальної відповідальності.
Селянину на рік залишалося для харчування лише по 240 кг. жита і пшениці і по 48 кг. круп у розрахунку на одну душу (денна норма споживання однією людиною становила 660 г. пшениці і 130 г. круп) [3; 1, c.472].
III. Речові права в період Директорії (грудень 1918 – серпень 1919 р.)
10. Українське право в період Директорії визначали принципи парламентаризму, як форма вираження волі «робочого класу і селянства». 
Закон Директорії про землю в УНР від 8 січня 1919 р. не відновлював, але певною мірою модифікував відповідний закон Центральної Ради. Він підтверджував скасування приватної власності на «всі землі з їх водами, наземними і підземними природними багатствами і лісами» і перехід їх у загальнонародну власність. Місце земельних комітетів зайняли земельні управи, створювалися запасний земельний і державний меліоративний фонди, переслідувалися самочинні захоплення землі, організовувався сільськогосподарський кредит, визначалися землі, які необхідні для громадського користування. 
Ділянки для приватнотрудової діяльності визначалися в кожному регіоні земельними управами, але вони повинні були бути не менше 5-6 десятин на господарство і не більше трудової земельної норми.
Землі звільнялися, переходили в користування земельних управ і ставали запасним земельним фондом, із якого виділялися ділянки для малоземельних селян і загальнодержавних потреб.
Площі з висококультурним хліборобством не дробилися, а переходили в користування трудових товариств, які повинні були створюватися з цією метою.
Незважаючи на тимчасове полегшення хлібної повинності з березня 1919 р., уже влітку (з липня 1919 р.) було прийнято новий закон про злібну повинність, яким норми обов’язкової хлібоздачі підвищувалися в 2-5 разів. Встановлювалися жорсткі покарання за відмову, чи ухилення від здачі продуктів й інші дії, які перешкоджали здачі хліба [4, с.501-502; 1, c.481].
IV. Речові права в період ЗУНР (листопад 1918–1919 рр.)
11. В українських землях Австро-Угорщини 1 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Від самого початку ЗУНР мала чіткі орієнтири на побудову парламентської республіки, не вдавалася до радикальних соціалістичних експериментів, поширених на сході України, а в основу адміністрації і права було покладено «австрійські моделі». 
12. На західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрії та Австро-Угорщини (Галичина, Буковина) діяло Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. (далі – А.з.ц.у.), яке було кодексом цивільного права, просякнутого ідеями природного права та ідеалами доби Просвіта. У зв’язку з розпадом Австро-Угорщини у 1918 р. А.з.ц.у. діяло із деякими змінами на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 року. У 1933 році було затверджено польський кодекс зобов’язань, який припинив дію значної частини А.з.ц.у. на Буковині, яку захопила Румунія, цей кодекс був чиним аж до 1938 року [5, c. 9-10]. 
13. Основними речовими правами за А.з.ц.у. були право власності, право володіння, право на заставу, а також сервітути. Стаття 353 А.з.ц.у. надавала таке визначення поняття власності: «все, що кому-небудь належить, всі його тілесні та безтілесні речі». Власність розглядалась як право розпоряджатися сутністю та вигодами певної речі на свій вибір і позбавляти цього права всіх інших. Повний власник мав право вільно розпоряджатися своєю власністю. 
14. Речі поділяли на тілесні, безтілесні, рухомі та нерухомі, користовані та некористовані, з ціною та без ціни. Тілесними речами були ті, що сприймались органами чуття. До безтілесних речей належали насамперед майнові права – право ловити рибу, полювати тощо. Речі, які безперешкодно можна було переміщати у просторі, вважали рухомими, а інші – нерухомими. Рухомі речі, які були приналежністю до нерухомих речей, теж визнавали нерухомими.
15. Предмет права власності становили речі, і кожна особа, якій це не заборонено законом, могла набувати цього права особисто чи від свого імені через іншу особу. Власник на підставі свого права мав право вільно розпоряджатися своєю власністю (майном), на свій розсуд користуватися чи не користуватися своєю річчю, він мав право її знищити, віддати іншим повністю або частково, або відмовитися від речі безумовно, тобто залишити її.
16. Підставами для набуття права власності були присвоєння, прирощування та передача майна. Без правових підстав і без законного способу набуття жодна власність не може бути набутою. Правовою підставою для заволодіння безхазяйними речами була свобода людини вилучати такі речі з їх природного стану. Таким способом було присвоєння, за допомогою якого особа набувала у власність безхазяйну річ із наміром використовувати її як власну.
V. Речові права в період УСРР (січень 1919–1922 рр.)
17. Створений у Курську 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України витісняв місцеві органи влади Другої Української Народної Республіки, встановлюючи свою владу. 14 січня 1919 року радянська державність на українських землях була конституйована з новою назвою – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Вона зберіглася до 1937 року.
У період до створення в 1922 р. Радянського Союзу право УСРР відображало класові інтереси пролетарської держави в період «військового комунізму», які орієнтувалися на революційній доцільності і правовій свідомості.
18. Цей період у праві характеризується прагненням української держави перейти від товарно-грошових відносин до безтоварного продуктообміну (тобто від ринку до розподілу), внаслідок чого відбулося небачене звуження предмету цивільного права. Диспозитивні засади регулювання майнових відносин замінюються адміністративним методом. Приватне право витісняється публічним. «У декретах радянської влади центральне місце займає інститут права власності. Володіння і права на чужі речі практично не згадуються. Законодавство знає лише дві форми власності: державну і приватну» [6, с. 129]. 
19. В УСРР відносини з використання земель сільськогосподарського призначення регулювалися нормами Земельного кодексу УСРР від 16 жовтня 1922 р. Зазначений кодекс передбачав, що право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди (ст. 1), а всі землі в межах УСРР, у чийому б віданні вони не були, становлять власність робітничо-селянської держави (ст. 2). Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).
Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише у складі земельної громади. 
ЗК УСРР 1922 р. передбачав трудову оренду землі і допоміжну найману працю в трудових землеробських господарствах.

Список використаних джерел:
1. Правовая система Украины: история, состояние и перспективы: в 5 т. /Т. 1 Методологические и историко-правовые проблемы формирования и развития правовой системы Украины / под общ. ред. В.М. Цвика, А.В. Петришина. Харьков, 2011. 896 с.
2. Українська Центральна Рада [Текст]: Док. і матеріали: у 2 т. /Т. 1. 4 березня — 9 грудня 1917 р. Київ, 1997. 590 с.
3. ЦДАВО України. Ф. 1064, оп. 1, спр. 13. Арк. 3 зв.
4. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки [Текст]. Т. 2. С.501—502.
5. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. /Т. 1 Історія держави і права України / редкол.: В.Д. Гончаренко (голова) та ін.; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2016. 848 с.
6. История отечественного государства и права [Текст]. Ч. 2: учеб. / под ред. О.И.Чистякова. Москва, 1997. 
 

Останнє оновлення (17.04.18 14:02)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №3
The Convention on Jurisdiction and the Recognition and Enforcement of Judgments in Civil and Commercial Matters was concluded in Lugano on 30 October 2007 (hereinafter: Lugano II Convention). This Convention replaced the previously binding Lugano Convention on Jurisdiction and Enforcement of Judgments in Civil and Commercial Matters of 16 September 1988 dated of 1988 (hereinafter: Lugano I Convention). The text of the new Convention to a large extent reflects the revised Brussels Convention of 27 September 1968. It is underlined in the doctrine that the adoption of a new version of the Lugano Convention aimed at providing harmonization of the legislation and resolving the problems that had emerged in practice in the course of the application of these international legal acts and their interpretation by the Court of Justice of the European Union [6, p. 2-4]. 
As the scope of application and content of the Lugano II Convention corresponds very closely to the Council Regulation (EC) No 44/2001 of 22 December 2000 on jurisdiction and recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters (hereinafter: the Brussels I Regulation), they are therefore referred to as 'parallel conventions'. Namely, a considerable number of its provisions are reproduced from the Brussels Convention. It is important to note that the Court of Justice of the European Union is conferred with a power to decide matters that belong to the scope of application only of the mentioned Brussels Regulation. Namely, this jurisdiction to rule on the interpretation of the Brussels Convention was granted under the 3 June 1971 Protocol on the uniform interpretation of the Brussels Convention. Nevertheless, when applying the Lugano Convention, the courts of the EU Member States should adhere to the interpretation of the Brussels Convention and the Brussels Regulation rendered by the Court of Justice of the European Union [7, p. 2-4; 9, p. 74-75].
The main difference between the mentioned international legal acts is the scope of their territorial application. The Brussels I Regulation refers to only the European Union's Member States. The 2007 Lugano Convention applies to relations between EU Member States and Contracting States of the Convention that are non-EU Member States. At present, it applies to relations with such countries as Iceland, Norway and Switzerland, which are the Member States of the European Free Trade Association. It should be also noted that after the date of Brussels Ia Regulation came into force the currently binding Lugano II Convention has not been revised yet. As a result, the regimes of these two international legal instruments are slightly divergent, although both the Brussels and Lugano Conventions are devoted to civil and commercial matters [8]. 
To be more precise, the maintenance obligations are covered by provisions of the Lugano Conventions. However, the maintenance obligations were excluded from the Brussels Ia Regulation and covered within a separate legal instrument, i.e. the Council Regulation (EC) No 4/2009 of 18 December 2008 on jurisdiction, applicable law, recognition and enforcement of decisions and cooperation in matters relating to maintenance obligations. The purpose for that was to abolish the exequatur procedure for maintenance claims in order to accelerate proceedings and subsequently enabling a creditor to recover their claims swiftly. In accordance with this Regulation, the decisions relating to maintenance obligations, that are given in the Member State bound by the 2007 Hague Protocol, shall be recognised and regarded as enforceable in all other Member States. Any procedure or any form of control on the substance are not to be required in the Member State of enforcement. At the same time, for decisions on maintenance obligations given in the Member State which are not bound by the 2007 Hague Protocol, the procedure for recognition and declaration of enforceability shall still be provided. Furthermore, it is to be noted that such a procedure is modeled on the grounds for refusing recognition and enforcement set out in the Brussels I Regulation (recital 26 in the preamble of this Maintenance Regulation No 4/2009).
It is also worth noting that the 2007 Lugano Convention was signed by the European Union as a Party acting on behalf of its Member States. The Treaty of Amsterdam amending the Treaty on European Union, the Treaties establishing the European Communities and certain related acts was signed on 2 October 1997. Under its provisions the European Union has been conferred the exclusive power to conclude such a convention [1, p. 5; 4]. As it is stated in doctrine, such an implied external competence to conclude international agreements on jurisdiction and recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters was confirmed by the EU Court of Justice by its Opinion of 7 February 2006 on the competence of the European Community to conclude the new Lugano Convention on jurisdiction and the recognition and enforcement of judgments in civil and commercial matters (case No. 1/03). As a result, the EU Member States' right to undertake obligations with third countries which affect those rules or alter their scope was confined substantially. At that regard, the EU as the regional economic integration organization acceded to the following Conventions adopted within the framework of the Hague Conference on Private International Law: the Hague Convention on the Choice of Court Agreements of 30 June 2005, the Hague Protocol of 23 November 2007 on the Law Applicable to Maintenance Obligations, and the Convention of 23 November 2007 on the International Recovery of Child Support and Other Forms of Family Maintenance [5, p. 129-148].
The special attention should also be drawn to the requirements the candidate's state shall meet in order to become a party to the Lugano Convention. Under the provisions of the article 70 thereof it refers to the state which, at the time of the opening of the Convention for signature, is a members of the European Communities or the European Free Trade Association (EFTA), or a state which, after that time, is to become a member of the above mentioned groups, or any other state, under the conditions laid down in Article 72. The Articles 70-72 of the 2007 Lugano Convention contain the conditions to be fulfilled in order to accede to this Convention. The Article 72 of the Lugano Convention stipulates that any State wishing to become a Contracting Party hereto shall provide the Depositary with the information on, in particular: (1) their judicial system, including information on the appointment and independence of judges; (2) their internal law concerning civil procedure and enforcement of judgments; and (3) their private international law relating to civil procedure. In accordance with provisions of the mentioned Convention the Depositary shall invite the State concerned to accede only if it has obtained the unanimous agreement of the Contracting Parties. It is necessary for the Contracting Parties to give their consent at the latest within one year after the invitation by the Depositary [1].
In this regard, the Poland's experience of accession to this Convention deserves mentioning. Namely, regardless of being the EFTA Member State and before entering the European Union, Poland became the Party to the Lugano Convention. The process of accession thereto consisted of several stages to be followed and requirements to be met. To start with, on 15th of November 1993, the Netherlands requested the Swiss Federal Council, i.e. the Depositary State, for inviting Poland. The longest stage of this process related to obtaining the approval of 18 States for inviting Poland to accede to the Convention. Eventually, in March 1998 Poland received a formal invitation to accede thereto. On 26 August 1999 the Lugano Convention was ratified by the President of the Republic of Poland and the ratification document had been deposited with the Swiss Federal Council. There were no objections from the Member Parties to the Lugano Convention concerning Poland's accession hereto. In relations between Poland and the Member States this Convention came into force on the first day of the third month following the deposit of the document of accession, i.e. on 1 February 2000 [2].
    Reasoning from the above, the following conditions for the accession to the Lugano Convention should be mentioned: (1) a request to the Depositary State made by one of the Contracting States, (2) communication by the State concerned, in accordance with Article 72 of the Convention, (3) a unanimous acceptance of the Depositary State's invitation for accession to the Lugano Convention made by its Contracting States [2].
A conclusion may be made that it is possible to anticipate further cooperation between Ukraine and EU Member States in the field of 'judicial cooperation in civil matters'. In this regard, the accession by Ukraine to the 2007 Lugano Convention should be considered as a proper preliminary international instrument. The comprehensive elaboration concerning the sphere of the Ukrainian civil procedure and its proper functioning is essential in order to make possible for Ukraine to become party to the Lugano Convention. It would also enable Ukraine to develop a legal framework corresponding to the existing one within the European Union, including introduction of the common rules on recognition and enforcement of foreign judgments. As a result, it is anticipated the facilitation of mutual cooperation, legal assistance in civil and commercial matters and circulation of judgments in these matters in the European Union and Ukraine.

References:
1. The Explanatory Report on the 2007 Lugano II Convention, prepared by Prof. Fausta Pocara, Official Journal of the European Union. 23.12.2009. C 319/01.
2. For more information about the process and activities aiming at acceding to the 1988 Lugano Convention, see on the webpage of Poland's Ministry of Justice: URL: http://bip.ms.gov.pl/pl/ministerstwo/wspolpraca-miedzynarodowa/konwencja-z-lugano/accession-to-the-lugano-convention/.
3. Mączyński A. Jednolite europejskie normy o jurysdykcji krajowej i skuteczności orzeczeń zagranicznych [w]: Księga pamiątkowa. I Kongres Notariuszy Rzeczypospolitej Polskiej. Kluczbork, 1993. P. 137—154.
4. P. Mostowik, Międzynarodowe prawo prywatne i postępowanie cywilne w dekadę po wejściu w życie Traktatu Amsterdamskiego. Przegląd Sądowy. 2010. P. 33-60.
5. Niedźwiedź M., Mostowik P. Implications of the ECJ ‘Lugano II’ Opinion for European Union’s External Actions Concerning Private International Law. Yearbook of Polish European Studies. 2010. № 13. P. 129—148. URL: http://www.ce.uw.edu.pl/pliki/pw/y13_niedzwiedz.pdf.
6. Fausto POCAR, The New Lugano Convention on Jurisdiction and the Recognition and Enforcement Of Judgments in Civil and Commercial Matters, Yearbook of Private International Law. 2008. Volume 10. P. 1-17.
7. The Report on the 1988 Lugano I Convention, prepared by Mr P. Jenard and Mr. G. Moller, Official Journal of the European Communities. 28.7.1990, No. C 189/57, P. 89—90. URL: http://aei.pitt.edu/1464/1/Commercial_reports_Jenard_OJ_C_189_90.pdf.
8. Weitz K. Przedmiotowy zakres zastosowania konwencji lugańskiej, Kwartalnik Prawa Prywatnego. Rok IX: 2000. Z. 2. P.427—470.
9.Włosińska A. Orzecznictwo Trybunału Sprawiedliwości Wspólnot Europejskich dotyczące Konwencji Brukselskiej a Konwencja z Lugano. Ruch prawniczy, ekonomiczny i socjologiczny. Rok LXI. 1999. Zeszyt 3, 4. P. 69—80. 
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція