... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Сучасний поступ на шляху реформування політичних, економічних, правових, організаційних засад суспільного життя зумовлює потребу критичного аналізу та глибокого переосмислення вітчизняної політико-правової спадщини. Творена на засадах верховенства права, гуманізму та справедливості, українська політико-правова думка є невід’ємною складовою європейської гуманістичної традиції, яскравим свідченням зародження та утвердження ідеї правової держави. Особливо переломним для вітчизняної історії став період 1917–1921 років – період національно-визвольних змагань українського народу за власну державність, період визрівання ідеї національної держави та її практичної реалізації у доволі складних умовах внутрішньої та зовнішньої інтервенції. 
Правові ідеї стосовно розбудови української держави обґрунтовані у наукових працях видатних політичних діячів цієї доби, зокрема В. Винниченка, М. Грушевського, С.Дністрянського, Д. Донцова, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, В. Липинського, М.Міхновського, П. Скоропадського стали не тільки теоретичними моделями державотворення, а й своєрідними дороговказами, правовими орієнтирами для нащадків. 
Національно-демократичну модель української державності активно розробляв галицький правознавець, громадський і політичний діяч, академік Станіслав Дністрянський. Він пропонував розвиток української держави як народної демократичної республіки, що мала ґрунтуватися на засадах поділу влади, притаманних президентській республіці [1, с. 385]. Концепція С. Дністрянського стала для свого часу оригінальною та новаторською, оскільки ряд її положень співзвучні сучасним теоріям громадянського суспільства і правової держави, ідеям соціально орієнтованої держави та пріоритету прав і свобод людини. 
Наукова концепція С. Дністрянського є оригінальною, цілісною, синтетичною, соціальною концепцією права та держави, що вдало поєднує елементи природної, позитивістської та матеріалістичної політичних та правових теорій [2, с. 13-14]. У працях: «Границі науки права», «Природні засади права», «Ґенеза та основи права», «Погляди на теорії права та держави», «Соціальні форми права» та у незавершеній фундаментальній праці «Загальна наука права і політики» автору вдалося, широко використовуючи історико-генетичний та соціально-економічний методи, створити власну концепцію права та держави як соціальних явищ, що ґрунтуються на особливих генетичних зв’язках різного рівня. 
Розвиваючи свою концепцію на поглядах Платона та Аристотеля, мислитель відмічав особливу соціальну сутність людини, її внутрішню потребу життя із собі подібними. На думку вченого, в основі формування соціальних зв’язків лежить природна необхідність людей до задоволення своїх потреб та спілкування. Протягом тривалого історичного періоду соціальні зв’язки еволюціонували від найпростіших (родина, рід, плем’я) до найскладніших (держава, народ). Головним чинником в утворенні соціальних зв’язків, на думку мислителя, в першу чергу, є саме економічні мотиви, які вимагають певної організації суспільного життя, впорядкованості та злагодженості.
У свою чергу, С. Дністрянський розрізняв два види соціальних зв’язків – органічні, до яких відносив сім’ю, рід, плем’я, народ, державу (які виходять із самої сутності, природи людини), та організаційні, носіями яких, на його думку, є класи, партії, товариства, церква (зумовлені конкретними суспільними цілями). І що важливо, усі ці зв’язки є джерелами права. 
Підкреслюючи соціальну природу людини, мислитель тим самим виводить і соціальну природу права та держави. Кожен індивід є природним організмом і, лише об’єднавшись з таким ж індивідами як сам, він може стати соціальним індивідом: «чоловік живе в суспільності і для суспільності» [3, с. 9]. Тому, відповідно і право, яке врегульовує життя людей є особливим «соціальним витвором». 
Досліджуючи поняття права, С. Дністрянський писав: «Право є соціальним інститутом тому, що для людини, яка є зовсім ізольованою від світу, право не існує, бо право існує у зв’язках між індивідами, тобто у соціальних зв’язках» [4, с. 7]. Саме виникненням соціальних зв’язків між індивідами С.Дністрянським обґрунтовується і виникнення права. Мислитель підкреслював, що суспільство виступає фактичним джерелом права, яке, за ним, є найважливішими, соціальними, етичними та моральними нормами, які «авторитарною» силою тої чи іншої соціальної групи визнаються правовими.
Розкриваючи роль права С. Дністрянський писав так: «Право завжди виступає по відношенню до суспільствознавства регулятором суспільних відносин. Воно регулює економічні, політичні та інші відносини, які склались у суспільстві. Право закріплює в тій чи іншій країні державний та суспільний лад» [4, с. 5-7].
Виникнення права в суспільних зв’язках С. Дністрянський пов’язував із суб’єктивними правами людини, які існували ще в родовому суспільстві. Вчений доводив, що в рамках поодиноких організмів витворюються незалежно від них окремі групи інтересів або круги інтересів, що викликають до життя самі між собою та у відношенні до інших груп інтересів норми, які пізніше можуть стати правовими нормами [5, с. 109]. Додержавний характер права підкреслюється науковцем ще й тим аспектом, що соціальні зв’язки сформувалися ще до держави, не є витвором держави, а навпаки, основою їхнього розвитку є внутрішня сила суспільства, той особливий потенціал, що формує основи суспільного ладу. 
На думку С. Дністрянського, право виникає ще задовго до виникнення держави у формі правових звичаїв, а з її виникненням воно продовжує розвиватися, в силу ускладнення суспільних зв’язків. Варто зазначити, що така позиція первинності права над державою у розумінні С. Дністрянського співзвучна з сучасними природно-правовими концепціями у розумінні природного права. 
Стосовно відмінностей правових та звичаєвих норм, то С. Дністрянський визначив наступні риси: 1) правові норми, що існують в суспільних зв’язках (звичаєве право), «стають правом дотичної держави» після санкціонування їх відповідними державними органами; 2) правові норми, встановлені або санкціоновані державою, тримаються на зовнішньому примусі (фізичному), звичаєве право тримається на внутрішньому примусі (морально-етичному); 3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв’язках та утримуються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати «цей первісний, безпосередній спосіб творення права» [6, с. 119-120]. У цьому аспекті варто навести твердження науковця: «право є соціально-етичний мінімум. Коли ж усього загалу соціально-етичних норм, які існують у соціальному житті, вибрано такі норми, які є необхідні для існування певного суспільного відношення з його визначеними цілями, та такі, що є крайньо необхідними для мирного співжиття суб’єктів відносин між собою і для збереження спільної мети, то такі норми є правом. Коли ці тільки що вибрані соціально-етичні норми є правовими нормами, то хтось мусить бути покликаний у суспільстві вибирати з загалу норм ті, що мають бути правом. Той, хто має право обирати, повинен мати авторитетну владу у суспільному зв’язку. Саме те, що влада суспільного зв’язку визнала як його обов’язкову норму, і це без огляду на те, у якій формі вона це зробила – є правом. Отже, поки влада суспільного зв’язку не підтвердить своїм авторитетом якоїсь соціально-етичної норми, доти вона ще не є правом, навіть якщо вона і була вже у загальному використанні поодиноких членів. Правда, поняття права не можна обмежувати лише державною владою, бо воно існує в усіх суспільних зв’язках» [4, с. 47]. Саме такий підхід розкриває не тільки виникнення права, його владну сутність, авторитетність, а й особливу соціальну природу з внутрішнім етичним змістом. 
Таким чином, в обґрунтуванні права С. Дністрянському вдалося відійти від класичного позитивізму та підкреслити соціальний характер норм та природних засад права. Право не починається і не закінчується державними приписами. Сфера застосування права ширша та багатоманітна, оскільки складним та багатогранним є суспільне життя та суспільні зв’язки, які відтворюють відносини між індивідами. Саме тому такий соціологічний підхід до права дає можливість віднайти у праві соціальну природу, наблизити його до людини та її потреб та інтересів. 

Список використаних джерел:
1. Мокін І.С. Правові ідеї та стан громадянського суспільства в Україні в добу визвольних змагань. Форум права. 2013. № 2. С. 383-388.
2. Коваль А.Ф. Погляди Станіслава Дністрянського на право та державу (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис... канд. юрид. наук. Львів, 2005. 16 с.
3. Дністрянський С. Звичаєве право – а соціяльні зв’язки. Львів, 1902.
4. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Прага: Наклад українського університету в Празі, 1923. Т. 1. 381 с.
5. Коваль А. Джерела та форми права в правовій концепції Станіслава Дністрянського. Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії «Актуальні проблеми держави і права». Випуск 16. Одеса, 2002. С. 107-111.
6. Луцька Г.В. Формування української правової думки в науковому товаристві імені Шевченка наприкінці ХІХ – початку ХХ століття: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ, 2015. 239 с. 
 

Останнє оновлення (05.04.18 11:49)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Про історію Західно-Української Народної Республіки є чимало літератури, різнопланової за широтою проблематики і фрагментів в окремих виданнях до монографій та колективних праць. Водночас слід зазначити, що в історичній та юридичній літературі трапляються не лише неоднозначні, а й принципово відмінні, інколи діаметрально протилежні трактування історій ЗУНР. Це можна пояснити не лише різними світоглядами та методологічними підходами, політичними симпатіями її дослідників, але й панівних для багатьох істориків, юристів радянської доби ідеологічними постулатами.
Але, як стверджують численні учасники й очевидці цих подій, як засвідчують факти й документи, у більшості своїй український народ  не був готовий до вирішального етапу боротьби за незалежність і державність. І. Нагаєвський згадував, що за час перебування під владою Росії, Україна була «скаліченою духовно, національно, культурно і соціально», тільки «селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані [1, c. 406].
Процес вивчення історії Західно-Української Народної Республіки, яким займалися українські дослідники, відображає основні тенденції розвитку історичної науки і в радянський час, і в умовах становлення новітньої національної державності, а також зарубіжної україністики. Хронологічно розвиток досліджень з історії ЗУНР простежується від часів існування цього державного утворення до наших днів.
    Після розпаду Київської держави і захоплення її земель сусідами – Литвою, Польщею, Туреччиною та іншими, українська державність зникає. Другий період її становлення припадає на часи Гетьманщини, коли була утворена козацька держава за Б. Хмельницького та його наступників [2, c. 87].
Така ж доля спіткала й іншу державу – Західно-Українську Народну Республіку. Навколо їх існування накопичились різні міфи, домисли, неправдива інформація. Але найпоширенішим засобом відходу від історичної правди було елементарне замовчування. Документальні, законодавчі, інформативні матеріали, того часу, преса знаходилась у спецфондах, були майже недоступними для дослідників. А коли дещо з цього й публікувалось, то тенденційно, на вибірковій основі. Тому хоч період громадянської війни В Україні відображені у понад 15 тисячних колективних та індивідуальних монографіях, книжках, брошурах та статтях, майже 80 збірниках документів, але в них виникнення та діяльність альтернативних щодо радянської влади або прямо ворожих їй державних утворень, держав, органів викривлялись або замовчувались, а документи підбирались вибірково, «препарувались», іноді підроблялись [3, c. 7].
Отож, впродовж багатьох років правда про ЗУНР в Україні замовчувалась, спецфонди архівів, де зберігалися численні документи, заборонені книги, статті та преса були недоступні. Різко негативною була оцінка ЗУНР там, де вона згадувалась – і в ґрунтовних, в цілому колективних графічних дослідженнях того часу [4, c. 6].
Мали у той час можливість об’єктивніше писати про знаменні події на західно-українських землях українські дослідники і мемуаристи за рубежем: К. Левицький, М. Лозинський, С. Вітик, Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко,  М. Гуцуляк,  І. Макух, О. Назарук,  М. Стахів, М. Тарнавський, В. Шухевич,  А. Кравс, О. Кузьма, М. Чубатий, О. Субтельний, А. Жуковський, В. Вернига.
Здобуття Україною незалежності, ліквідація реакційного, антиукраїнського комуністично-тоталітарного режиму, розкриття архівів і спецфондів дозволило українським дослідникам видати  ряд  ґрунтовних аналітичних праць з історії ЗУНР. Тут у першу чергу, слід назвати праці М. Когутяка, М. Литвина і К. Науменка, С. Макарчука, О. Карпенка, В. Гордієнка й інших.
Особливо, на нашу думку, слід виділити колективну монографію, підготовлену і видану в 2001 р. у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (відп. редактор і керівник авторського колективу проф. О. Карпенко) «Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Історія». Книга вирізняється сучасним підходом до вирішення проблем, глибиною і всесторонністю дослідження, об’єктивністю в оцінці явищ, подій і фактів. Подібної їй до цього часу в українській історико-політичній літературі не було.
Що стосується правничої літератури, то тут ситуація значно гірша. З істориків права тільки кілька осіб досліджували цю проблему: відомий професор Львівського університету Кульчицький В.С., професор Тищик Б.Й., доцент Вівчаренко О.А. у 1993 р. опублікували окреме дослідження. Автори її вперше в українській історико-правовій літературі зробили спробу по-новому висвітлити державно-правові аспекти виникнення і діяльності ЗУНР.
Висвітлюючи історію Західно-Української Народної Республіки, автори намагалися охопити достатньо репрезентативний комплекс джерел, серед яких слід виділити такі групи: документи вищих органів ЗУНР і УНР; документи місцевих органів влади та управління ЗУНР; документи політичних партій, громадських, культурно-освітніх, військових організацій і конференцій; праці політичних і державних діячів ЗУНР і УНР; періодичні видання; спогади безпосередніх учасників і свідків подій.
Дуже важливим законодавчим актом початкового періоду діяльності української державної влади став прийнятий УН  Радою 13 листопада 1918р. «Тимчасовий Основний закон», тобто, по суті тимчасова Конституція Української держави. Цей закон налічував 5 аркушів.
В аркуші 1 закріплювалась назва держави – «Західно-Українська Народна Республіка».
В аркуші 2 вказувалося, що її територія включає українські етнографічні землі Австро-Угорської монархії, тобто колишні краї Галичини з Володимерією і Буковини, а також українські повіти (комітети) Закарпаття – згідно з «етнографічною картою Австрійської монархії».
Ця територія, зазначалося в аркуші 3, «творить самостійну «Західно-Українську Народну Республіку».
В аркуші 4 закріплювалось верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого виборчого права за таємного голосування, за пропорційною системою. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої – Державному Секретаріату.
Гербом ЗУНР (аркуш 5) був затверджений золотий лев на синьому полі, повернений вправо; прапором – синьо-жовтий прапор. Затверджено й державну печатку ЗУНР [5, c.4].
У теперішній час, в період відродження української державності і культури, вертаються до духовної спадщини, нещодавно знані в Україні лише з критичної преси, імена українських учених діаспори.
До них відноситься і наш, ваш співвітчизник Станіслав Дністрянський – це насамперед, юрист-науковець в галузі теорії права і держави, філософії, соціології права, цивільного, адміністративного, конституційного, міжнародного приватного права, вчений європейського рівня, невтомний політичний діяч. В процесі розбудови та зміцнення української державності в Галичині, активно працював на ниві законотворення. Його своєрідною вершиною законопроектної діяльності став проект Конституції ЗУНР. Її переклад з німецької мови і публікацію вперше здійснив П. Стецюк [6, c.161].
Війна з Польщею продовжувалась. Польща, яка 5 разів перевищувала Східну Галичину територією і у 6 разів населенням та була значно розвиненіша в політичному і економічному відношенні, надсилала у Галичину все більше військових сил. Правителі ЗУНР з самого початку усвідомлювали, що без допомоги ззовні у цій війні Українській державі з її обмеженими матеріальними і людськими ресурсами не вистояти. Спершу головну подію покладали на допомогу Великої України, розраховуючи, що тоді вдасться витіснити поляків за межі української етнографічної території, зокрема, за річку Сям, яка була природним кордоном між обома державами, і підписати з ними якщо не мир, то хоч би довготривале перемир’я.
А остаточно завершить справу Паризька мирна конференція на засадах права на самовизначення народів, проголошеного В. Вільсоном [7, c.73].
Однак влада Директорії в Україні не зміцнювалась, а слабшала, її війська відступали до галицьких кордонів. Не ЗУНР одержувала військову допомогу від Директорії, а навпаки.
Всі українські верстви в Галичині, інтелігенція, свідома частина селянства і робітників віддали своє серце та душу для будови і оборони Західно-Української Народної Республіки. Але історичні події і великий революційний зрив були несподівані. На усіх ділянках державного будівництва відчувався брак урядовців у фінансах, залізничних шляхах, особливо в армії. Нестача кадрів, воєнного спорядження, зброї та амуніції давались взнаки на кожному кроці. На цій території не було жодної фабрики зброї. Австрія не залишила жодного магазину з воєнним спорядженням та зброєю.
Ще однією причиною поразки Іван Макух, міністр ЗУНР називав слабкий зв’язок із зовнішнім світом. ЗУНР блокувала Франція, а Польща допомагала всіма засобами. Франція подарувала Польщі армію Галлера, яка, замість бити більшовиків, вдарила по українській армії, змусивши перейти її за Збруч.
ЗУНР, твердив І. Макух, не мала сусідів, які б допомогли у будівництві держави. Навпаки, Червона і Біла Росія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина були проти державності України.
ЗУНР також не мала більшості українського населення у містах, і цей факт особливо дався взнаки у перший день встановлення української влади у Львові, який довелося з цієї причини і залишити. У місто, яке було комунікаційно-залізничним центром, перейшло до рук польського війська.
ЗУНР не мала належного зв’язку із політичним світом, не отримувала жодної закордонної преси.
Зрештою, ЗУНР не мала і своїх дипломатів, які могли б на Найвищій Раді в Парижі відстояти кращу долю свого народу. А швидкість і спритність були тоді вирішальними. «Ми спізнилися – отож, програли», – згадував І. Макух [8, c.114].
Однак поряд з гіркотою тяжкої поразки, цей час, 1918-1923 рр., приніс українцям і певні здобутки. Значно зросла, зокрема на Східній Україні, національна свідомість, яка поширилась на всі верстви суспільства.
Народ здобув упевненість у власних силах, почуття поваги до себе, почуття самоцінності. За ці роки і після них здійснилося якщо й н переможна соціально-політична, то хоч національна революція. І це був великий крок вперед, крок до державності. Цей період, притаманні йому події створили реальну основу для наступного періоду боротьби, появи плеяди відданих борців-патріотів за національне визволення, відродження української соборної держави.
Вважаю обов’язком совісті і серця, нехай не повно, згадати про нашу еліту минулого, що стільки серця, знання, часу і важкої праці присвятили своєму рідному народові. Завжди прагнути відобразити діяльність наших попередників, щоб молоді наступники про них знали, їх шанували та не ставилися байдуже до їхніх заслуг, щоб не повторилося те, про що так майстерно відзначив у «Гайдамаках» наш Тарас Шевченко:
…Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче, ніхто не згадає.
Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними.
Тільки роси ранесенько
Сльозами дрібними їх умиють…
Зайде сонце, осушить, погріє;
А онуки? Їм байдуже – панам жито сіють!

Список використаних джерел:
1. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993. С. 406.
2. Історія держави і права України / За ред. акад. А.Й. Рогожина. Київ, 1996. С. 61.
3. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в Україні (1917-1922 рр.). Коломия, 2000. 217 с.
4. Тищик Б. Західно-Українська Народна Республіка (1918-1923). Львів, 2004. С. 6.
5. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях в 1918-1923 роках. Філадельфія, 1956. С. 41.
6. Стецюк П. Конституція Західно-Української Народної Республіки (Проект, 1920). Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. С. 161-185.
7. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С.73-74.
8. Дземан М. Іван Макух, адвокат із Товмачика, – міністр ЗУНР. Тлумач, 2010. 114 с. 
 

Останнє оновлення (04.04.18 11:35)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
У цьому році виповнюється сто років з часу проголошення ЗУНР, яка займає важливе місце в історії національного державотворення. Сьогодні важливим завданням є показати, що Україна має власну багатовікову історію державотворення, власні державотворчі традиції, які формувалися упродовж багатьох століть, що творцем Української державності був і є український народ, і що він є джерелом влади.  Варто пригадати з нашої давнішої історії, що на відміну від таких країн Європи, як Франція чи Іспанія, український народ з ІV ст. осів на території східно-європейської рівнини між Дністром і Дніпром, його притоками на межі античного західного світу і кочового східного степу. І ця обставина зробила Український народ і орачем-землеробом, співтворцем європейської цивілізації, і воїном, оборонцем власної території від постійних зазіхань кочових ординців та агресивних сусідів. Ось ця обставина і визначила історичну долю українців: вони завжди перебували і перебувають на розпуттях двох цивілізації – Сходу і Заходу. Між двох мечів. Через те державницьке існування українського народу постійно перебувало під загрозою і сьогоднішня агресії Російської Федерації проти України є цьому свідченням. І все-таки українці – народ з давньою державницькою історією [1]. Історія України – це фактично історія національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу. Ця боротьба була спрямована на звільнення українського народу з-під іноземного панування та здобуття національної державної незалежності. Генетична пам’ять українського народу зберігала в собі зерна власного державницького існування. У періодизації історії Української держави можна виділити такі періоди її становлення і розвитку: Перший період – Антська держава, київська княжа держава – Україна-Русь, Галицько­Волинська держава. Сімсотлітній період існування Києво-Руської держави – України-Руси та Галицько-Волинської держави став могутнім фундаментом становлення української держави, а також основою для духовного і державницького відродження народу у ХVІ-ХVІІІ ст. Другий період – Козацько-Гетьманська держава, яка залишила у спадщину українському народові величезні державницькі традиції і досягнення в тому числі і у галузі права, які стали акумулятором відродження національної державницької ідеї у ХІХ і ХХ століттях. Як  і за часів козаччини політичні діячі спиралися на традиції Київської Русі і Галицько-Волинської держави, так і в новітній історії ХІХ-ХХ століття Гетьманщина стає основою нового державницького відродження. Усвідомлення спадкоємності державницького життя давало новому поколінню українських політичних діячів впевненість у правоті свої державницьких домагань. Третій період – УНР за Центральної Ради, Українська Держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР. Четвертий – Сучасна Українська держава. На жаль, були періоди, коли Українська державність була перервана і її територія перебувала у складі іноземних держав. Чому так складалося? Вважаю, що однією з причин втрати Україною своєї державності було надмірне втручання іноземних держав, які мали свої плани та інтереси щодо українських земель. Політика, яку проводили поневолювачі українських земель, переважно негативно позначалася на етнічній свідомості українців. Проте українці, перебуваючи у цих складних умовах, вистояли, зберегли свою національну ідентичність і волелюбність, завжди прагнули мати свою державу, а в часи її відсутності піднімалися на боротьбу за її відродження. Як і інші європейські народи, українці із сивої давнини цінували особисту свободу та право діяти відповідно до своєї совісті і здорового глузду, жити у любові до ближнього. Багатовікова історія української нації є також відображенням глибокої криниці мудрості, яка дійшла до нас через тисячоліття мовою обрядів, традицій, звичаїв, правосвідомості, пам’яток права. Про щирість, доброзичливість, миролюбність, працьовитість, гуманність та інші характерні риси українців можна дізнатися з етнографічних описів українських і зарубіжних дослідників, правових пам’яток [2, с. 7]. Упродовж своєї історії українці сформували демократичний світогляд та особливу політико-правову свідомість, яка відображає прагнення до упорядкованості, справедливості і демократичності у відносинах між людьми, а також прагнення мати власну державу.
У тисячолітній історії державотворення українського народу важливе місце займає відновлення національної державності у період визвольних змагань у 1917 – 1923 рр. 
Однією з найбільш важливих подій визвольних змагань на початку ХХ століття було проголошення 1 листопада 1918 р. у Львові Української держави, яка 13 листопада 1918 р. отримала назву Західно-Українська Народна Республіка [3]. Це була знакова подія у тисячолітній історії національного державотворення, яка свідчила про реалізацію українським народом свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським і світовим стандартами і традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. ЗУНР була повноцінною державою, яка забезпечувала цілісність тогочасного українського народу, його функціонування та розвиток шляхом управління та координації інтересів різних соціальних груп. Ознаками відродженої Західно-Української Народної Республіки були: наявність власної території, на якій упродовж тисячоліть проживав український народ; було демократично сформовано і діяли органи публічної влади, які виконували свої функції і поширювали свою владу щодо громадян, які проживали на території ЗУНР; наявність суверенітету, права, мови, державних символів, власної назви.
Проголошена держава – ЗУНР, як і інші європейські держави, створила власні законодавчі та виконавчі органи влади, правоохоронні органи та збройні сили. Парламент – Українська Національна Рада та уряд – Державний Секретаріат прийняли низку законів та розпоряджень, що регламентували діяльність усіх галузей державного життя.
13 листопада 1918 р. УН Радою було затверджено Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії»,  який визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км², населення – 6 млн. осіб. Затверджено герб держави – золотий Лев на синьому тлі, та прапор – синьо-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.
ЗУНР постала як демократична держава, політичний устрій якої передбачав модель тогочасної європейської правової держави. ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на гуманізмі та поступовому затвердженні демократичних засад у суспільстві. На території ЗУНР за весь час існування не було жодного випадку виступів проти цивільного польського населення, чи представників інших національностей. Приклад ЗУНР наочно продемонстрував переваги австрійської правової школи та австрійського політикуму  над російським правовим нігілізмом.
В ЗУНР було прийнято низку важливих для існування держави законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).
Наслідком активної державотворчої діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині й дипломатичних представництв у Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та інших державах.
Проте великою перешкодою державотворчої діяльності ЗУНР стала військова агресія спочатку Польщі, а згодом Румунії. 1 листопада 1918 р. розпочався польсько-українська війна. Польщу підтримували країни Антанти, насамперед Франція. Польсько-українська війна 1918-1919 рр. завершилася, на жаль, поразкою ЗУНР. Падіння ЗУНР у протистоянні з Польщею було зумовлене, передусім, кількісним переважанням польських військ, підтриманих Антантою, а також у зв’язку з невдачами українців у дипломатичній боротьбі, адже поляки переконали держави Антанти в ідеологічній близькості керівництва ЗУНР і УНР з більшовиками, які на той час вважалися найбільшою загрозою для Європи. До середини 1919 р. Польща, якій матеріально, дипломатично та збройно допомагала Антанта, витіснила українську владу та Українську Галицьку Армію з Галичини за Збруч, на Велику Україну. Згодом звідти, після падіння УНР, українська влада (президент, уряд, депутати УН Ради, інші державні органи) переїхали у Відень, де продовжували (вже на еміграції) свою діяльність. Там же у Відні, був розроблений проект Конституції ЗУНР. Українська влада добивалась у країн Антанти визнання ЗУНР і усунути польську владу та армію з території ЗУНР, оскільки вони були окупантами, які діяли всупереч волевиявленню корінного українського населення. Проте 25 червня 1919 р. Верховна рада Антанти прийняла рішення «уповноважити» збройні сили Польщі окупувати (тимчасово) територію ЗУНР (Східної Галичини) аж до остаточного вирішення долі цього краю. Еміграційна влада ЗУНР рішуче запротестувала, але це не допомогло: Польща мала у Антанти значно більший авторитет і вагу. Влада ЗУНР продовжувала активну діяльність (дипломатичну) щодо визнання ЗУНР Антантою[4, с. 318-325].
Між тим, навесні 1920 р. розпочалась польсько-радянська війна. На частині земель Східної Галичини, зайнятих Червоною Армією, 15 липня 1920 р. було проголошено територіальне утворення – Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Тернополі, ліквідоване 21 вересня. Польсько-радянська війна закінчилася мирними переговорами у м. Рига, на які прибули, не будучи, однак, запрошеними, делегації ЗУНР та УНР. Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухін та делегація ЗУНР під проводом К. Левицького. Їх правда, ніхто не залучав до переговорів (виступали на брифінгах перед кореспондентами газет). Мирний договір був підписаний у Ризі між представниками Польщі та РРФСР і УСРР, який формально закінчив польсько-радянський конфлікт 1919–1920 рр., санкціонував поділ українських та білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір. За Ризьким договором 1921 р. до складу Польщі всупереч волі українського населення відійшли землі Східної Галичини і Західної Волині, які в історичній та істотко-правовій літературі отримали назву Західна Україна. Кордон між Польщею і Радянськими республіками Білорусії та України визначився по східних межах Рівненського повіту і р. Збруч. Делегація ЗУНР виступала з різким протестом, опублікувала у пресі ноту «До всіх», але це не допомагало. З протестами і вимогами визнати ЗУНР її влада виступала на міжнародних конференціях у бельгійському місті Спа (5-16 липня 1920 р.), Севрі (поблизу Парижа 10 серпня 1920 р.) і ін. Покладала надії на Лігу Націй, пославши свою делегацію, яку особисто очолив президент Є. Петрушевич у Женеву, де у листопаді 1920 р. розпочалося засідання Ліги Націй.
Проблема державної незалежності ЗУНР розглядалася на різних міжнародних форумах упродовж 1919–1923 рр. Була навіть прийнята постанова Ліги Націй (23.ІІ.1921 р.), що Східна Галичина не є частиною Польщі, вона не мала мандату від Ліги Націй на Східну Галичину, бо була тільки «фактичним мілітарним окупантом цього краю». Але Рада послів Антанти не поспішала повернути владі ЗУНР хоч би територію Східної Галичини. Зрештою й польські дипломати надіслали усім міжнародним організаціям ноти, так зване «обґрунтування» Польщі на територію ЗУНР. Польщу активно підтримували США, Франція, Італія й ін. І ось 14 березня 1923 р. на пропозицію спеціальної комісії Ради послів країн Антанти остання визначала територію Східної Галичини, тобто ЗУНР, без жодних застережень за Польщею. Протести влади ЗУНР і українського населення Галичини не допомогли. Намагаючись змінити рішення Ради Послів греко-католицький митрополит Андрей Шептицький зустрічався з Прем’єр міністром Франції Раймоном Пуанкаре, але безуспішно. Невдовзі влада ЗУНР припинила свою діяльність.  Саме ця дата (14 березня 1923 р.) є остаточним терміном завершення боротьби українського народу за свою державну незалежність після Першої світової війни. 
Долю України на довгі десятиріччя знову вирішували чужинці. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки. Чимала провина у цьому керівників ЗУНР, які хоч і робили все можливе для порятунку рідного краю, держави, допустили чимало прорахунків. 
Це, в першу чергу, певна політична нерішучість, політика вичікування, відкладання на пізніші часи вирішення гострих соціально-економічних проблем, неенергійне, нерішуче ведення війни, військово-стратегічні прорахунки, невдале командування військами на перших етапах війни, коли вже тоді можна і необхідно було добитися серйозного успіху, що послужив би міцною запорукою боротьби за державність; це – зайва толерантність до нещадних ворогів. Однією з головних помилок ЗУНР була майже сліпа віра у всемогутність і справедливість Антанти, тобто надія на когось, а не на свої власні сили, на свій народ. Пізніше, перебуваючи на еміграції президент ЗУНР Є. Петрушевич, зрозумівши помилку і виступаючи на засіданні Ліги Націй у 1923 р., сказав доленосні  слова, які актуальні і наш час: «Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою»[5, с. 500].
Основною причиною падіння ЗУНР була військова агресія Польщі і Румунії, надзвичайно складні міжнародні обставини, підтримка післявоєнною Європою експансіоністських, загарбницьких дій щодо ЗУНР Польщі та Румунії. Власне, зовнішньополітичні фактори й були основною причиною загибелі обох українських держав: щодо УНР — це наступ російських більшовицьких військ, підтриманих місцевими більшовиками, що зайняли всю Україну; щодо ЗУНР — це захоплення її території Польщею й Румунією. З внутрішніми негараздами та проблемами  обидві українські держави напевне могли б справитись, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильніших сусідів не змогли.
Західно-Українська Народна Республіка мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити національну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, своє право, свою ідеологію, свою історію. Великим позитивом було й те, що українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам'ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, в тому числі і ХХ ст. Історичне значення ЗУНР також полягає в тому, що було збережено ідентичність української нації й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі.
Які уроки необхідно винести з періоду діяльності ЗУНР?
Необхідність єдності усіх політичних сил держави та консолідації українського суспільства. Саме відсутність такої єдності була основною причиною поразки української національно-демократичної революції 1917–1923 рр. і є найважливішим уроком для сучасної України. Враховуючи історичні уроки та сучасні події на Сході України, насамперед потрібно: зміцнювати свою обороноздатність, усвідомлюючи, що захист територіальної цілісності України покладається на власний народ; покращувати рівень життя народу, особливо пенсіонерів, забезпечувати працевлаштування українській молоді, оперативно вирішувати невідкладні соціально-економічні завдання, турбота про забезпечення добробуту народу; формулювати чітко програмні завдання розбудови національної держави; активізувати агітаційно-пропагандистську роботу серед народу; здійснювати забезпечення єдності державної влади  в суспільстві та взаємної довіри загалом; гарантувати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні інтереси держави.
Однією з найважливіших проблем сьогодення є формування патріотичної політичної еліти, яка б відстоювала соціальну справедливість і рівність, дотримувалася б верховенства права, уникала відірваності від народу, мала повну довіру у свого народу, дбала про його добробут, а не про свій власний тощо. Особливе завдання покладається на українську дипломатію, яка повинна переконати західних партнерів, зокрема США і Велику Британію як підписантів Будапештського меморандуму, виконати свої політичні і моральні зобов’язання перед Україною.
Сьогодні, коли захист державного суверенітету і територіальної цілісності України ставить нові завдання і проблеми, необхідно врахувати уроки української історії, використовувати досвід попередніх періодів української державності та причини їх занепаду. І в цьому відношенні державно-правовий досвід Західно-Української Народної Республіки  є особливо актуальним для сучасної України.

Список використаних джерел:
1. Іванченко Р. Четверте воскресіння України. Урядовий кур’єр. 21 серпня 1999. №157.
2. Безклубий І.А., Гриценко І.С., Шевченко О.О. Історія українського права: посібник. Київ, 2010. 336 с.
3.Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права. Львів: Тріада плюс, 2004. 392 с.
4. Бойко І.Й., Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Харків, 2016. Т. 1: Історія держави і права України / редкол.: В.Д. Гончаренко (голова) та ін.; Національна академія правових наук України; Історія держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого. C. 318-325. 
5. Тищик Б.Й., Бойко І.Й. Історія держави і права України: акад. курс: підручник. Київ, 2015. 808 с. 
 

Останнє оновлення (04.04.18 09:04)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Серпень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція