... Час проходить, але сказане слово залишається (Л. М. Толстой) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Закінчувалася Перша світова війна. У Європі почалася епоха соціальних і національно-визвольних революцій. Розпалися ще недавно, здавалось, могутні імперії – Російська, Австро-Угорська, Німецька, Турецька.
Розгорнувся національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях, які на той час входили до складу Австро-Угорської монархії – у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті. Зокрема, у Східній Галичині у жовтні 1918 р. у Львові був утворений представницький орган українського краю – Українська національна рада (далі – УНР).
У жовтні цього ж року розпалася «клаптикова» Австро-Угорська монархія. На її розвалинах почали виникати нові незалежні держави – Угорська, Чехословацька, Югославська. Стала республікою і сама Австрія. 11 листопада, після перемоги революції у Німеччині (а ще раніше лютневої революції 1917 р. у Росії) відновила свою державну незалежність і Польща. Вона тут же пред’явила свої претензії на територію Східної Галичини. Отож, українському населенню цього віковічного українського краю не можна було гаятись, і вже з початку листопада за допомогою своєї військової організації УНР взяла владу у краї у свої руки. Правда, поляки тут же почали проти УНР військові дії. У Східній Галичині почалась масштабна, кривава й тривала війна.
9 листопада 1918 р. на засіданні УНР, яка була повноваженим представницьким органом українського населення Східної Галичини, вирішено проголосити створення окремої незалежної Української держави, яку названо Західно-Українська Народна Республіка. Вона охоплювала територію Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто землі, споконвіків населені українцями. Вони складали 70 тис. кв. км території з 6 млн. населення. Правда, невдовзі Буковину захопила Румунія, Закарпаття – Угорщина (потім – Чехословаччина). Отже, у підсумку держава ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення (74 % українців, 12 % поляків, 12 % євреїв, 2 % – інших) [8, с.152].
Тоді ж, 9 листопада, на засіданні УНР утворено уряд молодої української держави – Державний секретаріат (у складі 14 міністерств – державних секретаріатів). 13 листопада прийнято тимчасову конституцію республіки – «Тимчасовий основний закон», у якому, серед інших важливих положень закріплювались верховенство і суверенітет народу [3, с. 268].
Згідно з цим законом, найвищим державним представницьким, законодавчим органом до виборів повноважного парламенту – Сейму, залишалась Українська національна рада, головою (президентом) якої був Євген Петрушевич, а урядом країни – Державний секретаріат. Створено систему місцевих органів державної адміністрації і самоврядування, збройні сили.
ЗУНР швидко приступила до створення системи правоохоронних органів, які є дуже важливою ланкою державно-політичної системи будь-якої держави. За основу організації судової системи була взята стара, австрійська, оскільки українська влада не міняла поки-що попереднього адміністративно-територіального поділу. Та й чимало суддів за австрійських часів були українцями. «На перший план, – писав один з сучасників, – висунулася потреба замінити старі закони, які мали на меті охорону австрійської держави».
Виходячи з цього, усіх попередніх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і зобов’язались служити українському народові і державі, власті ЗУНР залишили на своїх місцях. Як судді, так і технічний персонал, складали відповідну присягу. Так, у всякому разі, було спочатку. Незабаром Державний секретаріат судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнув активну діяльність з перебудови судової системи. Територія ЗУНР була розділена на 12 судових округів, а ті – на судові повіти (130). В судових округах повинні були утворитися окружні суди, в повітах – повітові. Суддів мало обирати населення (1 мандат від 40 тис. жителів). Враховуючи інтереси національних меншин, встановлено «національні квоти». Отже, належало обрати 144 окружні судді, з них 102 українців, 25 поляків, 17 євреїв. За браком відповідних кандидатур на пропозицію ДС судівництва 11 лютого УНР прийняла закон про скорочення «підготовчої суддівської служби» (стажування) з 3-х років до 2-х. ДСС видав розпорядження про проведення т. зв. «судових іспитів» для кандидатів на суддівські посади. Розмежовано компетенцію повітових та окружних суддів. Одні й другі повинні були розглядати тільки цивільні справи. Для розгляду кримінальних справ згідно з законом УНР від 11 лютого належало утворити у повітах трибунали 1-ї інстанції, які діяли у складі одного судді (якщо покарання не перевищувало 1 року позбавлення волі або полягало у накладенні грошової кари) та трьох суддів (в усіх інших випадках). Другою, вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ, мав бути Вищий суд і третьою, останньою  Найвищий державний суд. До їх створення функції другої і третьої інстанцій належало виконувати тимчасово утвореним Сенатам: «Окремому судовому Сенату ІІ-Ї інстанції» та «Окремому судовому Сенату ІІІ-Ї інстанції». Вони, згідно розпорядження ДС судівництва від 8 березня, були утворені у Станиславові. Членів і голів Сенатів призначав ДС судівництва, затверджувала УНР або уряд. Засідання «окремих Сенатів» проходили один раз у місяць. Розпорядженнями ДС судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплати при розгляді цивільних справ, оплата праці покликуваних експертів тощо [8, с. 191-198].
У компетентних колах обговорювалось питання про створення для розгляду дрібних, зокрема побутових, сімейних справ т. зв. «громадських судів».
Функції звинувачення та нагляду за дотриманням законодавства виконувала державна прокуратура Західно-Української Народної Республіки. Оскільки у попередній час прокурорами і слідчими в Галичині переважно були австрійці й поляки, то кадровий склад прокуратури прийшлось комплектувати віднова, відповідних людей не вистачало. Називалась вона «Державна прокураторія», а її найвища інстанція – «Вища державна прокураторія». Очолював її Генеральний державний прокурор (його так і не було призначено). Планувалось утворити прокуратури в судових округах і судових повітах. Призначати прокурорів за поданням Генерального державного прокурора повинен був Державний секретаріат судівництва. Але реалізувати справу створення прокуратури власті ЗУНР не встигли.
Відновила свою діяльність адвокатура. Адвокатам запропоновано організуватись у Палату адвокатів, встановлено офіційну назву «адвокат». Усі вони повинні були скласти офіційну обіцянку, що будуть дотримуватись законів країни і служити для її добра і добра громадян.
Окремим розпорядженням Державного судівництва (від 1 березня 1919 р.) створено нотаріальну службу. У § 1 цього акту вказувалось, що «закони і розпорядження, на підставі яких у колишній австрійській державі урядували нотарі, остають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі остільки, оскільки не протирічать українській державності». Нотаріуси повинні були скласти присягу на вірність українській державі і надалі здійснювати нотаріальні функції тільки від її імені. Кожен нотаріус повинен був добре володіти українською мовою. Призначав нотаріусів ДС судівництва. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, підпорядкована цьому ж секретаріату [8, с. 203]. 
Усім вищевказаним правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі належало виготовити відповідні вивіски і таблиці українською, з державним гербом посередині, такі ж печатки. Якщо на даній території компактно проживали національні меншини, то написи слід було зробити ще й на їх мовах. Офіційною мовою урядування була українська.
«Начальною адміністративною владою» над судами, прокуратурою і нотаріатом був Державний секретаріат судівництва, який мав два основні відділи: особово-управлінський і законодавчий. До першого належало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, підбір і призначення кадрів та ін. До другого – розробка законодавчих пропозицій для парламенту і уряду, розробка і видання нормативних актів самого секретаріату. Він відповідав за видання «Вістника державних законів і розпорядків ЗУНР».
Крім органів цивільної юстиції була утворена військова юстиція. Ще 16 листопада 1918 р. ДС судівництва видав розпорядження про організацію військового судочинства. Структура військових судів виглядала так: 1) Найвищий військовий трибунал; 2) Військові обласні суди; 3) Військові окружні суди. Усіх суддів призначав ДС судівництва в погодженні з ДС військових справ. Утворено також інститут військової прокуратури.
Складна внутрішня ситуація, наявність великого числа ворожих шпигунів, саботажників і диверсантів, відверті терористичні акти з боку цивільного польського населення, стан кровопролитної війни з Польщею змусили власті ЗУНР 30 листопада 1918 р. ввести військово-польові суди. Вони утворювались при кожній окружній військовій команді. Складалися з трьох чоловік кожен: голови і двох суддів, один з яких виконував ще й функції слідчого, другий – прокурора, тобто звинувачення. При винесенні смертних вироків їх належало через ДС військових справ представляти на затвердження уряду. Згодом (у січні) були утворені три фронтові польові суди – військової групи «Північ», групи «Південь» і групи «Львів», а також Польовий суд Головної команди Українських військ.
Діяльність цих судів поширювалась на військових і цивільних осіб, якщо вони вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності, на транспорті, зв'язку тощо.
Для охорони правопорядку, майна і безпеки громадян, державного майна та ін. вже 6 листопада УНР розпорядилась утворити «Корпус української державної жандармерії». Її очолювала Команда УДЖ на чолі з Головним комендантом (ним призначено П.Індишевського). На місцях створювались окружні і повітові команди жандармерії та сільські і міські станиці, їх особовий склад і комендантів підбирали і призначали повітові комісари спільно з військовими комендантами. 15 лютого УН Рада видала спеціальний закон, яким колишня, австрійська жандармерія, оголошувалась розпущеною, врегламентовано правове становище української жандармерії. Вона в конечному рахунку підпорядковувалась ДС внутрішніх справ. Комплектувалась жандармерія на добровільних засадах з «здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська» [8, с. 201-202].
Крім того, зберігалась і т. зв. «народна міліція», яку у дні встановлення української влади для дотримання порядку і безпеки обирало по багатьох містах і селах населення. Чисельність української державної жандармерії на весну 1919 р. виносила 31 старшин та біля тисячі жандармів. Нараховувалось ще біля 3 тис. чол. народної міліції. Ось цими невеликими силами утримувався весь лад і порядок у державі.
Такою, в загальних рамках, була система правоохоронних органів у Західно-Українській Народній Республіці. Короткотривалий період їх існування не дав їм можливості як слід розгорнути своєї практичної діяльності, оскільки вже влітку 1919р. польські війська зайняли територію Східної Галичини, витіснивши з краю українські війська і владу. Але й той кількамісячний період, коли вони діяли, особливо органи суду, жандармерія, прокуратура, адвокатура – вони залишили помітний слід у становленні української правової системи і практики у новітній час.

Список використаних джерел:
1. Верига В. Визвольні змагання Україні 1914—1923. У 2-х т. Т.1. Львів, 1998.
2. Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923 рр. Історія. Відп. ред. О.Карпенко. Івано-Франківськ, 2001.
3. Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923 рр. Документи і матеріали у 5-ти томах. Відп.ред. О.Карпенко. Т.1. Івано-Франківськ, 2001.
4. Klimecki M. Lwow 1918—1919. Warszawa, 2000.
5. Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. Львів, 1938.
6. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.
7. Макарчук С.А. Українська республіка галичан. Львів, 1997.
8. Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1923 рр.) Історія держави і права. Львів, 2004. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 23:28)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
С. Дністрянський належить до плеяди тих вчених і мислителів, творча й наукова спадщина яких є фундаментальною для розвитку науки правознавства загалом. Парадигма наукових досліджень у галузі правознавства С. Дністрянського ґрунтувалася на синтезі положень теорій природного та позитивного походження права. 
Значний вплив на становлення С. Дністрянського як теоретика юриспруденції мали погляди Аристотеля, А. Вагнера (прихильника органічної теорії права та держави), Г.Єллінека (представника формально-догматичної юриспруденції та теорії законів у державному праві), Р. Ієрінга (засновника теорії «інтересу в праві»), А. Менгера (прихильника соціалістичної теорії), Р. Штамлера (засновника теорії «правдивого права»), Ф.Цайлера (прихильника теорії природного права), Р. Гофмана, Р. Пфаффа, Й. Унгера (представників історичної школи права), Е. Штайнбаха [1, с. 6].
Зокрема, науковий метод, використаний Е. Штайнбахом у двох головних його працях «Erwerb und Beruf» та «Rechtsgeschäfte der wirtschaftlichen Organisationen», де вчений відійшов від догматичного методу пануючого на той час романізму та звернув увагу на соціально-економічний аспект у праві, справив величезне враження на С. Дністрянського, в результаті чого С. Дністрянський присвятив даному методу частину докторської праці, хоч у ній застосував цілком оригінальну наукову концепцію. 
Е. Штейнбах признав повну оригінальність наукової концепції С. Дністрянського та зазначив: «Ihre Schrift ist eine wirkliche Bereicherung der Öster. Rechtsliteratur und behandelt  eine sehr schwierige Materie mit voller Sachkenntnis und großem Scharfsinn» [2, c. 16].
Здійснивши фундаментальний аналіз поглядів знаних правознавців, С. Дністрянський одним із перших у теорії держави i права запропонував власне трактування понять «право», «держава», «народ», що базувались на засадах нової течії позитивістської школи права, а саме на соціологічному позитивізмі. 
Науку про державу i право С. Дністрянський розумів як фундаментальну науку, бо вона генерує основоположні закони для існування соціуму та різних форм його організації. 
Вирішальне значення, на думку вченого, мають спільні взаємозв’язки наук одна з одною. Зокрема, через взаємодію правознавства з іншими суспільними та природніми науками С. Дністрянський доводить виникнення таких новітніх наук як філософія права, соціологія права, судова медицина тощо. 
Такий підхід С. Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема. 
Вагоме місце в науковій діяльності С. Дністрянського посідало дослідження поняття права, його сутності, видів та форм. Зокрема у праці «Звичаєве право а соціальні зв’язки. Причинки до пояснення § 10 австрійської книги законів цивільних» вчений розуміє право як «соціальне явище, яке зароджується в суспільстві з метою врегулювання суспільних відносин. Зароджується воно з елементарних соціально-етичних правил, які існували в різних суспільних групах». Довівши, що соціальна етика «подає правила до успішного життя серед соціальних зв’язків, то не можемо заперечити, що й право має на меті правила соціального життя» [3, c. 14]. 
Право, за словами вченого, нерозривно пов’язане зі звичаєм. Трансформація звичаю у право спостерігається, коли звичай стає часто повторюваним у суспільних відносинах. У такому випадку, звичай стає правилом поведінки членів соціуму і може стати правовим звичаєм. Проте, звичай впливає на ширше коло суспільних відносин, на відміну від права, яке врегульовує лише найважливіші суспільні відносини. 
Аналізуючи сутність права, С. Дністрянський зосередив увагу на тому, що право у розумінні прихильників школи природнього права суттєво різниться від розуміння права, яке містилось в законодавстві Австро-Угорщини. Вчений доводить, що ідеї школи природного права мали на меті вдосконалити законодавство, яке діяло раніше. Так виникло ідеальне право з незмінним та однозначно зобов’язальним правовим змістом. Не зважаючи на те, що право не є незмінним, не є абстракцією, яку можна вивести апріорно шляхом філософських висновків, воно завжди залишається, на думку С. Дністрянського, природнім правом.
С. Дністрянський категорично не поділяв поглядів прихильників позитивістської школи права, які стверджували, що право виникає лише після виникнення держави та існує лише в ній, i лише державний примус забезпечує дотримання права. Вчений доводив, що право як явище суспільне та природнє може існувати поза державою і без санкцій з боку держави. Отож, С. Дністрянський чітко виділяє межу між природнім та державним (позитивним) правом. 
Вчений зазначав, що у природному праві знаходяться дві складові: приватна (або особиста) й публічна (або суспільна). Виходячи з цього С. Дністрянський теоретично виділяє право in abstrakto та право in сonсreto.
Право іn abstrakto – це поняття права, що включає норми, які регулюють відносини між індивідами у суспільстві, а правом іn сonсreto володіє кожен індивід зокрема. У більшості випадків це стосується цивільного права, де виникають відносини по задоволенню потреб окремих громадян. Але все ж таки, яким конкретним не було б право, воно завжди буде захищатися державою, носити суспільне визнання і мати значення для держави [4, c. 37].
Отже, розглядаючи сутність права С. Дністрянський наголошує на його подвійному характері. З одного боку він стверджує, що право є суспільним (публічним) поняттям, а з іншого – конкретним (приватним).
Вагоме значення у розвиток теоретичної юриспруденції має внесок С. Дністрянського у вивчення джерел та форм права. Здійснивши детальний аналіз тогочасних теорій джерел права, С. Дністрянський доводить, що джерелом права є лише суспільство, тобто те, із чого право виникає. Адже право, на думку С. Дністрянського, є утворенням соціуму, тому джерелом права є лише саме суспільство, тобто ті суспільні зв’язки, у яких воно народжується, а саме: родина, рід, плем’я, народ, держава, громада, церква, стани та класи, товариства та ін. Тому, закони, звичаєве та юридичне право не є джерелами права, а лише його формами. Ці форми мають суспільний характер, бо виникли із відносин між індивідами.
Форми права, за словами вченого, це закони, звичаєве право та т. зв. «право юристів». Звичаєве право є первісною формою будь-якого права. Щоб дослідити сутність звичаєвого права, необхідно дати визначення поняття права загалом, здійснити історичний аналіз та виокремити відмінності між звичаєм, етичними нормами та правом, а також обґрунтувати взаємозв’язок права та держави. 
На думку С. Дністрянського, якщо правові норми, забезпечені державним примусом – це закони, то будь-які інші правові норми, які не мають державної санкції, але все-таки носять на собі авторитетну владу інших суспільних зв’язків, є звичаєвим правом. Щодо такого джерела права як закон, то С. Дністрянський формулює власне його поняття, суть якого полягає в тому, закони – це «державою усталені основи суспільного життя чи поміж людьми, чи у відношенні людей до держави або держави до людей» [4, c. 37]. 
Поряд із звичаєвим правом та законами С. Дністрянський виділяє ще одну форму права – право юристів. Учений доводить, що між звичаєвим правом та правом держави є посередники, які, в свою чергу, також впливають на утворення права. Такими посередниками, які долучаються до безпосереднього утворення права, є юристи двох груп: теоретики права, тобто юристи-вчені, а також практики, тобто судді. 
Аналіз форм права С. Дністрянським доводить нерозривність взаємозв’язків однієї форми з іншою. Зокрема, і державне право, i звичаєве право та «право юристів» є продуктом життя суспільства у певній державі. Власне, залежно від того як взаємодіють суспільство i держава, таким є й співвідношення форм права між собою.

Список використаних джерел:
1. Мельник М. Новими шляхами (З приводу 25-літнього ювілею наукової діяльності професора д-ра Станіслава Дністрянського). Прага, 1923. С. 1—18.
2. Коваль А.Ф. Погляди Станіслава Дністрянського на право та державу (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. … канд. юрид. наук. Львів, 2005. 16 с.
3. Дністрянський С. Звичаєве право а соціальні зв’язки. Причинки до пояснення § 10 австрійської книги законів цивільних. Часопись правнича і економічна. 1902. Т. 4-5. С. 1—45.
4. Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави. Ювілейний збірник Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові в п’ятдесятиліття основання 1873—1923. Львів, 1925. 63с. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 23:04)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Важливим кроком на шляху демократичних перетворень та інтеграції України в європейський ціннісний простір стало прийняття Концепції вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової підготовки правника відповідно до європейських стандартів вищої освіти та правничої професії (Далі по тексту – Концепція). Ядро правничої освіти складає формування у студента розуміння ролі правника – утверджувати верховенство права через захист прав і свобод людини на засадах верховенства права; служіння суспільству; поєднання фахової юридичної, так і професійної етичної підготовки на засадах справедливості, неупередженості, співпереживання. Відтак Концепція скеровує навчальні дисципліни правничої школи до ціннісних орієнтирів Європи та соціально-виховної ролі. 
Ініціювання змін є справедливим. Історія держави і права як навчальна дисципліна перебуває у стані боротьби за студента і викладача. Потрібно доводити престиж, функціональність, доцільність, а також цінність історико-правового знання. Нажаль, дисципліна за цими критеріями не витримує конкуренції з галузевими дисциплінами. Уявити вищу юридичну школу без історії, мені особисто важко. Однак її традиційне викладання повинно змінитися. На сьогодні курс історії держави і права позбавлений найголовнішого – життєво необхідного сенсу і соціально-виховного ефекту. Він обмежений фрагментами тем і констатуванням фактажу, які можна за пріоритетом охопити в рамках скороченого навчального плану.
Як змінитися? Для вирішення цього питання пропоную звернутися до актуальної праці М.Грушевського «Історія та її виховне значення» (квітень 1918 р). Вона написана з позиції науковця та політика, є дуже критичною і містить глибокий аналіз кризових явищ у викладанні історії та пропозиції щодо модернізації дисципліни.
За спостереженням вченого в школі найбільше місце займають дисципліни гуманітарні, які мають дати людині пізнання себе і своїх відносин з навколишнім світом. Таке пізнання проходить в проекції часу і простору, в розрізах вертикальних і горизонтальних, в перспективах сучасного життя й його історії. 
При цьому М. Грушевський підкреслив загальну допоміжну роль історії, яка вживається для з’ясування і усвідомлення сучасного становища і служить підставою його інтерпретації. Саме історія допомагає реалізувати головне завдання навчання за античним принципом – «пізнай себе». Адже дає можливість пізнавати різні сфери людського єства [1, с. 55]. 
За переконанням М. Грушевського, історія наділена незвичайно важливим виховним значенням. Останнє визнавалося за нею від початків виховання людини у формі вивчення діл предків та становило предмет виховання ще в дуже ранніх стадіях культури. Тому тепер вона мусить бути могутнім засобом виховання [1, с. 56].
Однак М. Грушевський вже 1918 року пропонував змінити класичну модель викладання історії, яка утвердилася ще в XVIII ст. Він надав дуже слушні пропозиції, актуальні й для сьогодення. На його думку, українська школа при перегляді планів повинна рішуче розірвати з традиціями і організувати науку історії на нових підставах і назвав стереотипи, які завжди будуть притаманні викладу історії.
Михайло Грушевський констатував, що шкільне навчання все ще стоїть на старій позиції «вибраних народів». Воно дістало таку спадщину від античної історіографії, схоластичного середньовічного літописання, і не звільнилося від них. Школа обмежувалася історією старого завіту (давня історія), античного світу, християнської церкви, історією своєї держави, германо-романського життя в середніх і нових віках. Іноді за межі навчальних циклів додавалися історія Сходу – Єгипту, Вавилонії, історія Візантії, ісламу, слов’ян. Часто це не вдавалося «тому що при не великім числі годин уділених науці історії, і всяких інших обставинах шкільного навчання, потрібно налягати на головні цикли і втиснути в голови ученіка». За такого підходу, учні не мали поняття про Індію, Китай, Середню Азію, або американські культури. За спостереженнями професора, «блискучі» епохи роздуті літературною чи монументальною рекламою….інші забуті шкільною історіографією ...однак мали величезне конструктивне значення в історії людства» [1, с. 58].
На противагу такому підходу, М. Грушевський наполягав на поданні просторових перспектив людського життя. Історію в такому разі він тлумачить як тло певної пропорції. Тому при створенні загальної картини, важливо «не розгубити увагу на маловартих дрібницях», – писав вчений. Інакше буде не історія, «а хрестоматія виривків з історії людства – і такою власне хрестоматією дуже слабко пов’язаних між собою або зовсім не пов’язаних. Саме такою «хрестоматією» бачив М. Грушевський «всю ту історію, котрої вчить наша школа і з котрою виходить в життя наш інтелігент». Якою ми бачимо її сьогодні [1, с. 58]. 
За такого механічного і фрагментарного викладання, аналізує професор, втрачалася охота до поповнення своїх історичних знань. Пасивність не викликала в учня жодного інтересу до «тої великої, єдиної, незрівняної епопеї, якою є похід до щастя і правди». У такій передачі, пояснив М.Грушевський, історія не має і того соціально-виховного значення, яке вона може і повинна мати [1, с. 58].
У такому стані історія, на жаль, перебуває до тепер – вже 100 років. 
Михайло Грушевський закликає «гонити античний елемент про історичні перекази звитяг своїх предків в двері». Проте, водночас констатує глибоке коріння цього підходу і його невід’ємність від суспільної свідомості – «однак він вернеться вікном, тому що вже є традицією – культом заслуг попередніх поколінь за одержане від попередників відслужити заслугами перед своїми сучасниками й потомками, послужити їх щастю так, як старалися послужити нашому щастю покоління попередні» [1, с. 59-60].
Крім того, М. Грушевський виявив серед спільноти істориків й іншу традицію – оцінка «судом історії» історичних прецедентів, історичних діл, типів і індивідуальностей з позиції сучасного моменту, його завдань і поглядів, його соціальних і моральних вимог. Такий суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, як культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками. Цей моральний елемент, за переконанням М. Грушевського, неможливо нічим вирвати з історичного контексту. Це є річ глибоко людська, яка має свої корені в самих основах людського життя. Тому нема чого й ігнорувати чи силуватися виривати [1, с. 59-60].
Михайло Грушевський пропонує концепцію модернізації викладання історії в контексті цих невід’ємних особливостей: «Треба її тільки відповідно направити і використати згідно соціально-виховним завданням». Цьому завданню суперечить виродження історії «в чиїхось руках… в знаряддя людиножерського шовінізму, національної виключности й «ура-патріотизму». Саме такому зловживанню мають протистояти педагоги і організація освіти, послуживши перемозі й закріпленню ідей та настроїв гуманності, демократизму й соціалізму [1, с. 60].
З метою уникнення негативних тенденцій та подолання консерватизму професор пропонує викладати історію в широкій перспективі «історії людства». Саме через інтеграцію в загальну світову перспективу історія дає відповідний масштаб для об’єктивної оцінки її змісту, сприяє переоцінці національних моментів, інтересів, заслуг і обов'язків зі становища загального історичного процесу. Таким чином остерігає від переборщень в національнім егоцентризмі. Тобто від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і інтересів.
За такого підходу, власне і «рідна історія», на думку М. Грушевського, повинна бути розвинена найбільш повно й детально в загальній історичній перспективі. Їй потрібно надати відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами і критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить «свому» в загальному. Це є необхідним для того, щоб «своє» в його уяві не було занадто великим, ані занадто малим. З цих міркувань М. Грушевський виступає проти перебільшеної уваги, яка присвячується певним частинам чи епізодам історії, з «занедбанням» інших, і з порушенням загальної перспективи й об’єктивної міри в оцінці історичного процесу.
Такі корективи, підкреслив М. Грушевський, дуже важливі в епохи інтенсивного національного будівництва проти гіпертрофії національного самовеличання і виключности. Він звертається до них, підкреслюючи їх актуальність в період державотворчих процесів 1918р. М. Грушевський підкреслив: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності» [1, с. 62].
Михайло Грушевський закликає попрощатися зі спадщиною старої школи: «рамки історичного процесу повинні бути поширені за межі історії сучасної європейської культури, європейського егоцентризму й відкинути таку мірку, що тільки те важне і варте відомости, що діялося в Європі і мало вплив на вироблене її життя й культури» [1, с. 63]. Особливо критично і з пересторогою науковець ставиться до останнього як найбільш сильного. Михайло Грушевський пише: «Ми стрічаємося з ним не тільки в сфері теорії – в надмірній оцінці європейського життя й європейської культури, в якій ніби то замикається все істотно цінне, що є в людським житті взагалі, і поза нею ніби то й нема нічого, що варто було цінити і з чим рахуватися. Така короткозорість дуже шкідлива. Ми зустрічаємося з дуже прикрими, просто таки ганебними проявами, чи приложеннями такої європейської виключности» [1, с. 64]. Саме навчання історії, на його думку, повинно мати на меті дати корективи до такого егоцентризму, звільняти від нього і залишатися вільною від подібних пристрастей [1, с. 62]. 
Крім національного та державного егоцентризму в історії, М. Грушевський висловив занепокоєння й щодо егоцентризму расового, християнського або католицького [1, с. 64]. 
Запобігти такому ментальному засліпленню має навчання всесвітньої історії нової концепції на засадах історії людства та історичної солідарності людства, його пошани і культу людського колективу, неподільного людства, його великих подвигів, страждань і жертв – великого вселюдського пантеону, в котрім є місце Будді, Павлу й Магометові, Антонію, Акбарові й Вашингтону, Лао-цзи, Сократу й Спінозі. Школа з особливою силою повинна розгорнути величний образ історії людської солідарності, яка переборювала расові, релігійні, кастові бар’єри, географічні, економічні й культурні різниці, застарілі конфлікти розв’язувала кінцем кінцем принципами пожиття і співробітництва. Головно історії належить розвинути в противагу хвилевим конфліктам людства постійну і тяглу його кооперацію [1, с. 64].
Дійсно М. Грушевський вбачав в історії величну соціально-виховну роль поколінь. Наділив навчання історії глибинним сенсом: наблизити нас від формули homo homini lupus (людина людині вовк), котрою фактично живе нинішній момент, до формули homo homini res sacra (людина людині річ свята) [1, с. 64].
Отже, надихаючись мудрістю і далекоглядністю М. Грушевського, варто обрати вектор на сучасне модерне осмислення історії в контексті загальнолюдських цінностей та виховання студентів в дусі гуманізму, демократії, солідарності та спільного блага людства. Курс повинен стати змістовно лаконічним, але водночас глобальним. Нести в собі сенси і формулу homo homini res sacra.

Список використаних джерел:
1. Грушевський М.С. На порозі нової України: гадкі і мрії. Київ, 1918. 120 с. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Актуальність теми. На сучасному розвитку державотворення Української держави особливо актуальною є тема військового будівництва, адже в умовах збройних конфліктів, що виникають на території України, необхідна власна опора держави, тобто збройні сили. Військове будівництво є одним із головних напрямків успішного державотворення. В Україні протягом багатьох років не було боєздатної армії, готової для успішних воєнних дій. Для вдалого формування Збройних Сил України (далі ЗСУ) необхідно враховувати історичний досвід, щоб прорахувати всі успіхи та невдачі. Одним із уроків в цьому плані є досвід будівництва збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки (далі ЗУНР). ЗУНР – це українська держава, що охоплювала історичну область Закарпаття, Галичини і Буковини, утворилася внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії та проіснувала протягом 1918-1919 рр. 
Для ЗУНР факт існування і боєздатність армії відігравала важливу роль, оскільки із самого початку над державою виникла загроза експансії з боку Польщі. Це було однією з причин гальмування розвитку ЗУНР, оскільки необхідно було організовувати та устатковувати армію. Але це було також і додатковим плюсом, оскільки армія ЗУНР повинна була щоразу вдосконалюватися, що дало майбутнім поколінням безцінний досвід. Постійною регулярною армією Західноукраїнської Народної Республіки була Українська Галицька Армія.
Предметом дослідження є формування та діяльність армії Західноукраїнської Народної Республіки. 
Історично відомо, що створення ЗУНР відбулося 16 жовтня 1918 року, коли Австрійський імператор Карл І видав маніфест «До моїх вірних австрійських народів», щоб уникнути загрозу розпаду своєї монархії. В маніфесті йшлося про перебудову держави в «союз вільних народів», так, український народ скористався цією можливістю і почав створювати власну державу, що охоплювала більшу частину Західної області України. 18 жовтня український народ, не гаючи часу, утворив Українську Національну Раду, що проголосила утворення нової Західноукраїнської Народної Республіки [3, с. 37].
Необхідно зазначити, що у вересні 1918 року було утворено військовий загін для боротьби за національну незалежність, який потім подолав сумніви і невпевненість Української Національної Ради і виборов право на незалежність від монарха шляхом утворення нової держави. Так, вже першого листопада військові формування Західноукраїнської Народної Республіки вели боротьбу проти військових блоків Польщі на території Львову. Внаслідок таких подій все гостріше набирало питання військового формування ЗУНР. Українська Національна Рада вже першого і другого листопада звернулася до всіх вояків-українців колишньої австрійської армії з проханням стати на оборону рідного краю. На допомогу в боротьбі за Львів прийшли добровольці Золочева, Рави-Руської, Комарно, Тернополя, Снятина, Коломиї. Але внаслідок недисциплінованості і неготовності нести військову службу добровольці не принесли серйозної допомоги. І вже 21 листопада війська ЗУНР покинули Львів, оскільки сили противника переважали і Східна Галичина змушена перейти під владу Польщі, бо це корені польських історичних земель [1, с. 535].
Внаслідок невдалих воєнних дій війська ЗУНР починається активна організація Української Галицької Армії. Весною 1919 року була утворена багаточисельна армія – 100 тисячне військо. У цій армії були наступні роди військ і служб:
 
Піхота 67 % усієї армії складала піхота, що була озброєна гвинтівками та карабінами. Основною бойовою одиницею того часу був курінь
АртилеріяАртилерія Української Галицької Армії була оснащена дуже добре і відзначалася однією із найкращих на той час у Східній Європі. Вона займала 10,5% армії УГ
КіннотаВ УГА великого значення до формування кінноти не надавали, хоча кіннота в тодішній час надавала великі можливості. В армії ЗУНР було 2 полка кінноти завдяки ініціативи генерала Олександра Грекова
АвіаціяАвіаційні війська в УГА також мали вагоме значення для армії. Нараховували три сотні (Дулібах, Красному, Тернополі) [4]
 
Необхідно зазначити, що також були створені технічні частини, до яких входили 9 саперних сотень, телефоні сотні при корпусах та чотири радіостанції. Ще варто згадати про тилові служби, що були утворені для внутрішнього забезпечення миру.
Основними недоліками Української Галицької Армії були:
– велика нестача озброєння. Це пояснюється тим, що молода держава не мала грошових ресурсів для закупівлі чи вироблення військової зброї, патронів, обмундирування;
– дефіцит кваліфікованих медиків. На той час було дуже мало навчальних закладів, де можна було отримати медичну освіту;
– брак досвідчених офіцерських кадрів. Адже велика кількість кваліфікованих військових залишилася чи перейшла під юрисдикцію польської влади.
Незважаючи на всі недоліки та труднощі, необхідно відзначити, що Західноукраїнська Народна Республіка здобула великі успіхи у військовому будівництві. Доказом цього є довготривалий опір УГА Польській армії, яка була набагато чисельніша та добре озброєна. Згадаймо і Чортківську офензиву, де багаточисельне військо Польщі довго не могло подолати опір УГА. До здобутків керівництва УГА можна зарахувати регулярний характер УГА, який підтверджував закон Української Національної Ради від 13 листопада 1918 року «Про загальний обов’язок військової служби громадян ЗУНР», на основі якого в листопаді були проголошені розпорядження Державного Секретаріату Військових Справ (ДСВС) про військово-територіальний поділ ЗУНР, організаційну схему ГА та мобілізацію до ГА чоловіків-українців віком від 18 до 35 років. Не можна забувати й про організований УГА антибільшовицький фронт, який чинив спротив більшовикам в Києві та Одесі, хоча успіхами це не увінчалося, оскільки стан медицини в УГА був низький і спалахи тифу та інших хвороб вивели з ладу більшу частину армії і на лініях фронту могли чинити опір лише одиниці. Якими б не були успіхи, але найважливішу роль має кінцевий результат: в той час УГА не змогла відвоювати свій край, хоча так старанно намагалася.
22 січня 1919 року відбулася важлива подія в історії українського народу – акт об’єднання ЗУНР і УНР. Об’єднання західних і східні земель України в єдину соборну національну державу було одним з стратегічних завдань як листопадової революції, так і національно-державного будівництва в Україні того часу [2].
Отже, у висновках нашого дослідження можна сказати, що Західноукраїнська Народна Республіка, здобувши незалежність, почала формувати армію, щоб втримувати натиск польської влади. Регулярною армією ЗУНР була Українська Галицька Армія. УГА у своїй структурі мала авіацію, кінноту, піхоту та артилерію. Необхідно зазначити, що Українська Галицька Армія відзначалася своєю дисциплінованістю та високо організованістю і будувалася виключно на правових засадах. Свідченням цього є факт, що за весь час будівництва і функціонування УГА польське населення не відчувало утисків чи дискримінації. Тому можна сказати, що Українська Галицька Армія була високоморальною і боролася за національне визволення, на прикладі УГА ми бачимо, що для будівництва вільної та незалежної держави необхідні власні національні збройні сили.

Список використаних джерел:
1. Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька армія. Історія Українського Війська. Львів, 1936. С. 533—535.
2. Держава і право ЗУНР. URL: http://www.refine.org.ua/pageid-5045-4.html (дата звернення: 03.04.2018).
3. Кравчук М.В. Організаційно-правові засади військового будівництва Західно-Української Народної Республіки. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2003, №7. С. 34—41.
4. Присяга військ Західно-Української Народної Республіки. URL: http://www.ucrainarma.org/doc/prysiaha-vijsk-zunr.html (дата звернення: 03.04.2018).
5. Кравчук М.В. Організація і структура Збройних Сил ЗУНР. Міжнародна наукова конференція присвячена 75-річчю ЗУНР. Івано-Франківськ, 1993. С. 35—37.
6. Кравчук Н.В. Военный фактор в строительстве Западноукраинской Народной Республики. Закон и жизнь. 2013, №12/2. С. 108—111.
    
Науковий керівник: Грубінко А.В., к.і.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:48)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Шлях формування та розвитку права в Україні. Протягом багатьох століть тисячі науковців та юристів докладали зусиль задля урегулювання суспільних відносин. Тож, у результаті, розвитку правовідносин утворилося безліч правових шкіл, які розглядали юридичну сферу з різних точок зору. Кожен з напрямків у праворозумінні відрізняється своїм впливом на формування правових та суспільних відносин у державі. 
Однією з найвпливовіших стала соціологічна школа права, яка відома своїми представниками: Ф. Тенніс, Г. Єллінек, Б. Штайнбах, В. Вундт, Р. Штамлер, Є. Ерліх. Кожен з цих вчених зробив вагомий внесок у соціальні умови формування, існування та вдосконалення права. Проте, якщо вести мову про українських науковців, то необхідно згадати Станіслава Севериновича Дністрянського. Український вчений-правник посів чільне місце у витоків вітчизняного правознавства. У роботах він розкривав методологічні проблеми теорії держави і права, питання тогочасної практики цивільного права і законодавства, теорії і практики конституціоналізму; ідеї, пов'язані з українським національним державотворенням; розвиток історії української правової культури, звичаєвого права та багато іншого.
Станіслав Северинович – визначний український вчений юрист, професор Львівського та Українського Вільного в Празі університетів, дійсний члена Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ), академік Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) та громадський діяч. Заслуги цього науковця незліченні та він безперечно увійшов у історію Української держави, проте одним з найвагоміших його внесків є проект конституції для Західноукраїнської Народної Республіки. Однією з причин необхідності написання головного юридичного документу держави було те, що у Відні 1 серпня 1920 року був сформований екзильний уряд Диктатора ЗУНР, мета якого полягала у відновленні державності Західноукраїнської Республіки дипломатичними ресурсами, які б могли налагодити міжнародні відносини з іншими державами та заручитися їх підтримкою [1].
Тож Євген Петрушевич, уповноважений диктатор ЗУНР, замовив у професора Станіслава Дністрянського проект конституції, який би затвердив незалежність Західноукраїнської Республіки. Проект складався з 130 параграфів, які вміщалися в трьох розділах: «Держава і право», «Державна влада», «Право народів на самовизначення» [2].
Конституція передбачала становлення державності за певний проміжок часу, за умови дотримання основних правових норм та принципів цього документу. Перший етап – це законодавчий. Характеризувався скликанням Установчих зборів, під час яких проходив процес узаконення остаточного тексту конституції, здійснення адміністративного поділу, прийняття низки нормативних актів, які б регулювали процес реформування. Згодом найвищим органом законодавчої влади мусила стати Народна палата (обрана на 4 роки), а виконавчої – державні органи на чолі з президентом (обраний на 4 роки) [2].
Особливість проекту конституції Станіслава Севериновича полягала у тому, що суспільство було рівним у правах у всіх сферах життя. Було можливе лише зберігання шляхетського титулу, проте за умови, що під час розподілу державних посад родові привілеї не впливатимуть на цей процес. 
Суспільство мало змогу виражати свою волю та думку через уповноважених на це осіб або у формі референдуму. Проект конституції ЗУНР визначав державу як демократичну, тому народні збори були одним з яскравих прикладів упорядкування вищого юридичного документу, який суттєво вплинув на написання Конституції України 1996 року. Загальна народна рада виконувала функції надзвичайного органу, який приймав найважливіші державні рішення, серед яких внесення змін до конституції [2].
Проект конституції Станіслава Дністрянського вирізняється тим, що спрямовувався на пересічних громадян, була доступною та лаконічною. Видатний вчений юрист на перше місце ставив не права правлячої верхівки, а цінність людської особи, зрівнявши суспільство у правах. Саме роботи Станіслава Дністрянського стали початком побудови сучасного українського конституціоналізму. Тому, безпечно, роботи професора становлять величезну цінність для сучасної Української держави.

Список використаних джерел:
1. Західноукраїнські землі в 1918–1920 рр. Проголошення ЗУНР. Українсько-польська війна. Проблеми відносин УНР і ЗУНР. Студопедія. База навчальних матеріалів. URL: http://studepedia.org/index.php?vol=1&post=59531 (дата звернення: 03.04.2018).
2. Вакіряк В.П. Правова характеристика проекту конституції Станіслава Дністрянського. Актуальна юриспруденція. URL: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=741%3A171213-02&catid=90%3A7-1213&Itemid=110&lang=ru (дата звернення: 03.04.2018).

Науковий керівник: Сердюк Н.А., к.ю.н., доцент, доцент кафедри права факультету економіки і права Київського національного лінгвістичного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:35)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Вибори до усіх рівнів державної влади, проведені за умов дотримання азбуки демократії, мають усі підстави вважатися легітимним волевиявленням народу. Саме такими вони уявлялися у ст. 4 Основного Закону Західноукраїнської Народної Республіки, де вказувалося: «Владу від імені Західноукраїнської Народної Республіки здійснює весь її народ через своїх представників, обраних на підставі загального права голосу, незважаючи на стать» [1, с.330]. Найвищим представницьким органом влади мали стати Установчі Збори ЗУНРу. До скликання парламенту вся повнота законодавчої влади мала належати Українській Національній Раді (далі-УНРада) [2, с. 274]. До розроблення конституційних положень безпосередньо долучився митрополит А. Шептицький, єпископи І. Коциловський та Г.Хомишин.
В основу майбутніх виборів до вищого законодавчого органу новоствореної держави була покладена виборча модель, у підвалини якої закладалися принципи народовладдя. Під народовладдям сучасна наука конституційного права розуміє таку сутність держави, яка полягає у належності та здійсненні влади народом у власних інтересах у правовій, демократичній формі на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини [3, с. 39]. Народовладдя ґрунтується на елементах прямої демократії, рівності виборчих прав усіх громадян, незалежно від національності, віросповідання, статі. 
Для втілення ідей народовладдя на черговій сесії, яка тривала з 25 березня по 15 квітня 1919 р., УНРада ухвалила необхідні виборчі закони («Про скликання Сейму Західноукраїнської Народної Республіки», «Про вибори (виборчу ординацію»). Однопалатний парламент (Сейм) мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Враховувався національне розмаїття краю. Вибори мали відбуватися за національно-пропорційним принципом, а Сейм мав складатися із 226 депутатів і поділятися на квоти: 160 українців (70,8 % від загальної кількості голосуючих), 33 поляки (14,6 %), 27 євреїв (11,9 %) та 6 німців (2,7 %). Утворювалися окремі виборчі округи для кожної національної меншини: 15 українських, 5 польських, 5 єврейських і 1 німецький [4, с. 123]. «Новий виборчий закон відіграв важливу роль у примиренні різних національностей, які проживали на західноукраїнських землях, бо гарантував національним меншинам 30 % місць у майбутньому парламенті», – цілком резонно заявляв сучасний дослідник національно-визвольних змагань у Західній Україні А. Бойчук [5, с. 288].
Необхідно зауважити, що українські округи визначалися з різною кількістю представників (послів) від кожного, залежно від кількості виборців. Наприклад від Львівського – 22, Станіславського – 20, Коломийського – 19, Золочівського – 13, Тернопільського – 9, Перемишльського, Бережанського, Чортківського, Стрийського – по 12 тощо [7, с. 180]. В оригінальний спосіб було вирішене питання про участь у голосуванні військових. Вони віддавали голоси через своїх «повновласників» в окрузі. Позбавлялися права голосу так звані «обезволені» особи, до яких належали душевнохворі; засуджені за вчинення майнових злочинів, вбивство, звідництво, зґвалтування тощо; раніше засуджені за злочини проти виборчих прав; особи, які впродовж останніх двох років двічі засуджувалися за пияцтво [2, с. 276].
Виборчі дільниці населених пунктів не повинні були охоплювати більше 2 тис. осіб, а очолювати виборчі комісії мали державні повітові комісари або уповноважені ними «заступники». Головна виборча комісія призначалася Українською Національною Радою і підпорядковувалася Державному Секретаріату внутрішніх справ, а місцеві виборчі комісії мали працювати у приміщеннях державних адміністративних органів.
Закон про вибори регулював право партій формувати партійні списки кандидатів у посли Сейму, а також відповідну процедуру. Кожен кандидат мав бути зазначений тільки в одному партійному списку. Не обрані кандидати вважалися заступниками послів (депутатів) за відповідним списком. Якщо посол (депутат) із будь-яких причин вибував, то його місце посідав заступник, зазначений першим у партійному списку серед не обраних кандидатів [6, с. 76].
Оцінюючи Закон «Про вибори до Сойму ЗУНР» від 14 квітня 1919 р., можна констатувати, що для того часу це був надзвичайно демократичний, ліберальний до національних меншин нормативно-правовий акт, який створив рідкісний у світовій виборчій практиці прецедент, що дало можливість сучасному досліднику історії українського права Б. Тищику відзначити його унікальність серед законодавчих актів інших держав світу, адже ніде «не було такої не на словах, а на ділі національної толерантності, поваги до людей інших націй, іншого віросповідання» [8, c. 185]. На жаль, Закон, що розроблявся в екстремальних умовах воєнних дій, так і не був реалізований у зв’язку з раптовим погіршенням ситуації на польсько-українському фронті. Втім, не може залишитися поза увагою той факт, що лідери ЗУНРу, розбудовуючи державу, перебували у полоні пошуків оптимальної моделі співвідношення національних і соціальних пріоритетів. Політична еліта, незважаючи на розбіжності ідеологічного характеру, все ж змогла подолати загрозу політичного чи особистісного протистояння і сформувати на демократичній міжнародній основі представницькі та урядові структури.
Разом із тим, аналізуючи виборче законодавство ЗУНРу, необхідно звернути увагу на те, що воно передбачало певні обмеження стосовно здійснення активного і пасивного виборчого права, зокрема для осіб, зазначених вище. Виходячи із практики нинішнього національного та європейського виборчого законодавства, вважаємо, що такі широкі обмеження одного із ключових видів політичних прав як право голосу були зайвими. Особи, позбавлені виборчої правосуб’єктності, не створювали жодної загрози для формування найвищого представницького органу новоствореної держави.
Потреби Республіки зумовили деталізацію функцій і завдань повітових, міських та сільських органів влади. Тому в «Уставі і інструкції для повітових органів Української Національної Ради» визначалися принципи співпраці державних повітових, міських та сільських комісарів із відповідними комітетами Ради. Повітові збори «відпоручників» усіх громад обирали повітових комісарів. До числа виборців належали мешканці громад віком від 20 років, а якщо кількість таких осіб перевищувала 3 тис., то їм надавалося право обирати від кожних наступних 2 тис. мешканців ще по відпоручнику. Процес їхнього обрання відбувався під контролем місцевих політичних організацій. У разі коли таких не було, то процес обрання мали контролювати просвітні або січові товариства.
Обраного повітового комісара оголошували «верховним органом громадської національної влади» та виконавчої влади у повіті. До його обов’язків входили: втілення у життя розпоряджень Української Національної Ради і Державного Секретаріату, затвердження кандидатур міських та сільських комісарів, забезпечення організації охорони публічного спокою і запобігання «самочинним ворожим виступам проти національних меншин», спрямування національно-політичного руху, вжиття заходів із метою оборони української державності, визначення «урядників на нагальні та інші урядові посади повітової адміністрації» [6, с. 117-118].
Все, що відбувалося на західноукраїнських землях одразу після завершення Першої світової війни, стало не локальним історичним явищем, а складовою єдиного процесу, який охопив не тільки українські землі, але й територію усієї Європи, та призвів до змін як у державному устрої, так і у демократизації прав людини, що підтверджувалося новаціями у виборчому процесі. Наведене також є очевидним з огляду на те, що після завершення війни з’явився цілий ряд проектів законів, які передбачали уконституювання здобутків західних українців на ниві державного будівництва, де пріоритети були беззастережно віддані інституційним органам представницького характеру [6, с. 118]. 
Таким чином, виборче законодавство Західноукраїнської республіки, ухвалене в період Української революції 1917-1921 рр. промовисто свідчить про те, що інститут народовладдя мав широку присутність в ньому. Воно врахувало присутність національних меншин, що проживали на її території, надавши право на створення у парламенті окремих фракцій за національною ознакою. Ліквідація цензових обмежень, надання виборчого права жінкам і військовослужбовцям також стало невід’ємним елементом новаторського законодавства, що забезпечувало демократичний поступ українській державі. 

Список використаних джерел:
1. Гай-Нижник П. Формування органів державної влади та управління ЗУНР (1918-1920 рр.). Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Київ, 2009. Вип. ХХІІІ. С. 326—348.
2. Захарченко П. Історія держави і права України: підручник. Київ, 2005. 368 с. 
3. Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави: монографія. Харків, 2009. 216 с.
4. Панкевич І.М. Виборче право в Україні у період спроб відродження Української державності після І світової війни. Вроцлавсько-Львівський юридичний збірник. 2011. № 2. С.117—134.
5. Бойчук А.Ю. Внесок Костя Левицького у розвиток інституту адвокатури на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ– на початку ХХ століть. Митна справа. 2011. № 1. Ч. 2. С. 284—290.
6. Павленко В.В. Еволюція виборчої системи в Україні (1917—1939 рр.): дис. … канд. юр. наук. Київ, 2017. 230 с.
7. Кульчицький В.С., Настюк М. І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. Львів, 1996. 296 с.
8. Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918—1923). Історія держави і права. Львів, 2005. 392 c. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:29)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Конституційний процес української держави знаходить своє відображення ще за часів національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького. Поступово розвиваючись, конституційні засади набували важливого значення і мали на меті соціальну спрямованість. 
Говорячи про становлення конституціоналізму, варто було б проаналізувати кожен період в історії України. Досить важливим етапом становлення незалежності нашої держави був період виникнення ЗУНР держави, що фактично існувала протягом 1918-1919 років, формально ж і до 1923 року, на території Західної України зі столицею у Львові [2, с. 114].
Українська Національна Рада з метою врегулювання суспільних відносин прийняла безліч різноманітних законодавчих актів, що мали важливе значення для побудови сучасного конституціоналізму.
Одним з найперших конституційних законів ЗУНР був Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, який проголосив державною мовою українську. Національним меншинам дозволялося «уживати як усно, так і в письмі їх рідної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами» [4], а також гарантувалося право вільно розвивати свою мову, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання. Якщо провести паралель із Конституцією незалежної України, то знайдемо багато спільного, адже ст. 10 КУ вказує на те, що «державною мовою є українська… В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» [1].
Важливого значення набув прийнятий 8 квітня 1919 року Закон «Про право горожанства (громадянства) на Західній області Української Народної Республіки». Бажаючі стати громадянами ЗУНР повинні були подати заяву про набуття громадянства. Якщо цього не відбувалося, особа вважалася чужинцем і мала право виїхати закордон. Заява подавалася за місцем проживання на ім’я державного повітового комісара. Письмове звернення батька, чоловіка автоматично поширювалося на неповнолітніх дітей та дружину. Питання іноземців та осіб без громадянства теж було врегульоване. Вони набували статус громадянина після 5 років постійного проживання на території республіки, зазначимо, що і сучасне законодавство встановило одну із умов для отримання громадянства: 5-річний термін постійного проживання на території України.
Для побудови незалежної держави значний вплив мав конституційний акт під назвою «Тимчасовий Основний закон» від 13 листопада 1918 року [6, с. 30]. Складався він з 5 артикулів:
‒ В артикулі І було вказано, що «держава проголошена на підставі самовизначення народів, обнимаючи весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народня Республіка».
‒ II артикул визначав кордони цієї держави.
‒ Закріплення незалежності ЗУНР зазначалося у III артикулі.
‒ Важливим для конституційного ладу був артикул IV, який передбачав, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами незалежно від статі на підставі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. (Аналізуючи дану тезу, розуміємо, що це знайшло своє відображення і у сучасній Конституції України). Найвищим органом влади ‒ парламентом ‒ повинні були стати Установчі Збори, а до їхнього обрання функції парламенту виконуватиме Українська Національна Рада, а уряду ‒ Державний Секретаріат.
‒ В артикулі V йшлося про герб і прапор ЗУНР. Гербом став золотий лев на синьому полі, повернутий у свій правий бік. Прапором ‒ синьо-жовтий прапор. Затверджено й державну печатку країни.
Також для будь-якої держави значення має народне волевиявлення як ознака суверенітету. Виборчим законом від 14 квітня 1919 р., запроваджувалася пропорційна система виборів до сейму на основі рівного, загального, безпосереднього виборчого права за таємного голосування. Активне виборче право належало громадянам, що досягли 21-річного віку, пасивне ‒ 28 років без різниці статі [7, с. 258]. Слід зазначити, що право голосу мали не всі, наприклад, ті, що визнані повністю або частково недієздатними; раніше засуджені за кримінальні злочини; раніше засуджені за злочини проти виборчої системи та ті, які повторно вчинили їх при виборах до законодавчих органів ЗОУНР, особи, які більше двох разів засуджувалися за зловживання спиртними напоями, ‒ не мали права голосувати.
Територіальний устрій для держави теж має неабияке значення, тому 16 листопада 1918 р. УН Рада прийняла тимчасовий закон «Про адміністрацію Західно-Української Народньої Республіки» [4], яким встановлено, що у повіті адміністративна влада належить повітовому комісару, якого призначає державний секретар внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, у яких брало участь населення повіту, утворювали так звану повітову національну раду з дорадчим голосом. У більших містах міських комісарів теж призначав держсекретар внутрішніх справ, а у містах і селах (міських і сільських громадах) громадських комісарів призначали повітові комісари. Населення обирало так звані «прибічні ради», що діяли при міських і сільських комісарах.
Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади й управління. Цікавим є той факт, що усі попередні службовці державного апарату, пошти, залізниці тощо, незалежно від національності, могли працювати на своєму робочому місці, якщо тільки склали «письмове приречення чесно служити Українській державі».
Важливими законами також були закони УН Ради, які стосувалися організації судової системи і судочинства (21.11. 1918 р., 11.02, 15.02., 08.03. 1919 р.), органів прокуратури та органів охорони суспільного порядку (13.11., 16.11. 1918 р.) та ін.
Конституційну парламентарну систему гарантував спеціальний закон (березень 1919 р.) про скликання Сейму ЗУНР. Однопалатний Сейм повинен був зібратися у червні 1919 р.
Потрібно зазначити, що чимале значення мав закон ‒ «Проект основ державного устрою Галицької Республіки» [5]. Складався він з 42 статей, 12 розділів. Особливістю його є те, що в даному акті закріплювалися важливі для держави питання: кордон, форма правління (Галицька республіка мала бути демократичною парламентарною республікою), розмежування влади, передбачалося пост глави держави-президента, який повинен бути українцем, обирався строком на 6 років шляхом вільного волевиявлення, тобто шляхом виборів ( як бачимо, інститут виборчого права в Україні був відомий давно). 
Та все таки, враховуючи усю важливість конституційних проектів ЗУНР, потрібно сказати, що справжнім феноменом XX століття стала Конституція С. Дністрянського, яка відзначилася своєю надзвичайною логічністю і лаконічністю. Цей проект конституцій складався зі 130 параграфів, об’єднаних у три глави: «Держава і право» (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»), «Державна влада» (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»), «Право народів на самовизначення» [3, с. 29].
Аналізуючи конституційний проект С. Дністрянського, можна виділити три основних складники, які мали стати фундаментом нової конституції:
1. ЗУНР як правова, демократична, суверенна держава.
2. ЗУНР як держава, яка визнає людину з її правами та свободами.
3. ЗУНР як держава, в якій державна влада побудована за принципом трьох гілок влади: судової, виконавчої, законодавчої. 
Таким чином, С. Дністрянський бачив ЗУНР як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку, а його проект Конституції безумовно мав великий вплив на розвиток українського конституціоналізму.
Підсумовуючи, хочеться зробити акцент на тому, що конституційний процес сучасної незалежної держави розпочинав свої витоки ще дуже давно, і безліч факторів впливали на його становлення. Якщо окремо говорити про конституційне законодавство Західноукраїнської Народної Республіки, то з впевненістю можна сказати, що воно відзначилося демократичним та гуманним напрямком, і незважаючи на складні умови, довело на конституційно-правовому рівні ідею правової, незалежної України, яка має свою державу, мову і культуру. Законодавчі акти ЗУНР ‒ одні з перших практичних зразків новітнього українського національного конституціоналізму, які збагатили як вітчизняний, так і світовий досвід.

Список використаних джерел:
1. Конституція України: Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР станом на 30.09.2016. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення: 03.04.2018). 
2. Колюх В.В. Конституційний процес як різновид політичного процесу. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. 2015. Вип. 1. С. 114—116.
3. Коваль А. Ідея національної держави у правових поглядах Станіслава Дністрянського. Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2001 р.) «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні». Б.м., 2011. С. 28—30.
4. Крусян А.Р. Сучасний український конституціоналізм: монографія. Київ, 2010. 560 с. 
5. Кульчицький П. Законодавство Західноукраїнської народної республіки: проблеми дослідження. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2012. №56. С. 111—116. 
6. Луцький М.І. Правова характеристика конституційного законодавства в ЗУНР. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Вип. 27. Том 1, 2014. С. 30—33. 
7. Мацькевич М.М. Конституційне законодавство у ЗУНР: історико-правові аспекти. Право України. 2011. № 2. С. 255—261. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Проголошення державної незалежності України сприяло введенню до наукового обігу багатьох фактів, імен, явищ, які з тих чи інших причин тривалий час зовсім випадали з поля зору вчених або діставали неповну чи необ’єктивну оцінку. У тому числі донедавна поза увагою залишалася велика та багатогранна наукова спадщина академіка Станіслава Севериновича Дністрянського (1870-1935 рр.), його багаторічна й плідна праця на ниві вітчизняної науки і освіти.
Дослідження творчості С. Дністрянського набуває важливого значення  для сьогодення, оскільки в силу штучної перерваності історичної тяглості наукових пошуків нині вийти на новий рівень пізнання можна лише через реконструювання процесу попереднього розвитку української науки і введення до наукового обігу максимально повного фактичного матеріалу. Варто підкреслити, що ряд державно-правових ідей науковця не втратило своєї актуальності і в наш час. 
Метою наукової розвідки є комплексний аналіз державотворчих поглядів С. Дністрянського, які знайшли своє втілення в працях науковця
Особливий акцент буде зроблений на вирішення таких дослідницький питань: проаналізувати становлення і розвиток державно-правових поглядів С. Дністрянського; з’ясувати погляди вченого на конкретні державотворчі та правотворчі  процеси.
Погляди С. Дністрянського на державу розкриті з позиції юридичної науки в дисертаціях В. Возьного («Державно-правові погляди академіка С.С. Дністрянського») й А. Коваля («Погляди С.Дністрянського на державу та право») ті ін. [8].
Насамперед слід наголосити, що Станiслав Днiстровський був академiком, професор Львiвського унiверситету, засновником Українського Вiльного Унiверситету в Празi i його ректором, редактор перших українських правових журналiв, дiйсним член Наукового товариства iменi Т.Г.Шевченка у Львовi, послом австрiйського парламенту вiд Галичини.
Постать С. Днiстрянського можна розглядати в трьох аспектах: 
1) як засновника нової течiї українського цивiльного права. Окрiм розвитку цивiльно-правових поглядiв, значним досягненням Станiслава Днiстрянського було створення української правничої термінології;
2) Станiслав Днiстровський був видатним конституцiоналiстом України. У 1920 роцi вiн пише проект Конституцiї ЗУНР, використовуючи при цьому демократичнi положення Конституцiї iнших держав, органiчно поєднуючи їх з традицiями українського народу;
3) Станiслава Днiстрянського можна вважати творцем нової української теорiї та iсторiї держави i права. Його дiяльнiсть мала велике наукове, полiтичне i суспiльне значення [4, c. 21-26].
Зазначимо, що С. Днiстрянський вважав, по-перше, що держава, хоча i зберiгає контроль над нижчими соцiальними групами, все ж не може нехтувати внутрiшньою органiчною силою суспiльних зв’язкiв, що витворюють iз себе щораз новi соцiально-етичнi норми, значить, не може усунути тих правничих норм, якi творяться «питомою силою iнших соцiальних груп» [2]. Тому в новiтнiй державi безлiч соцiальних зв’язкiв розпочали свою суспiльну роботу, i, таким чином, крiм державного, утворюється суспiльне, тобто народне право [1, c. 6-8].
По-друге, держава погоджує суперечливі правничi норми рiзних груп i найважливiшi з них захищає. Елементами нацiї як соціального зв’язку є: люди; природна територiя (а не iсторiя, як у держави); народна культура [3]. Саме культура є головною соцiальною основою нацiї, кожна нацiя має свою власну культуру. На думку С. Днiстрянського еволюцiйний розвиток іде в тому напрямi, що й нацiя, як спiльнота, яка мешкає на своїй територiї, прагне того, щоб власнiй культурi вiдкрити шлях до «цивiлiзацiї», тобто щоб на своїй нацiональнiй території створити власну державну органiзацiю. Загальнi методологiчнi основи нацiонально-державницької концепцiї вченого викладенi в однiй з перших його наукових праць – «Звичаєве право та соцiальнi зв’язки».
На переконання С. Днiстрянського, в основi суспiльних зв’язкiв лежить фактор iсторичної справедливостi – у тому сенсi, що вони стали можливими в результатi iсторичного розвитку i спадкоємностi народiв i держав [5, c. 42-46].
Проаналiзувавши процес зародження держав, С. Днiстрянський звернув увагу на те, що часто одна i та ж сама людина виступає членом декiлькох суспiльних груп, а тому може мати рiзнi соцiальнi статуси. Варто наголосити, що держава, за С. Днiстрянським, утворюється як результат органiчної потреби суспiльства. Завдання, яке покладається на державу в момент її виникнення, – це утворення правового ладу, який був вiдсутнiй на попереднiх етапах розвитку людства. Отже, держава повинна була об’єднати у своїх межах соцiальнi групи нижчого рiвня та визнати їх органiчне (природне) iснування. Крiм того, держава, визнавши їхнє iснування i пiсля власного виникнення, повинна була зберегти соцiальне життя цих груп i визнати створенi ними соцiально-етичнi норми. Державнi закони, на думку С. Днiстрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правовi норми соцiальних груп, а навпаки, вони повиннi базуватись на цих нормах i якомога бiльше їм вiдповiдати. Тобто держава, як окреме соціальне об’єднання, отримує право на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появою держави суспiльний лад змiнюється на правовий [5, c. 44-45].
Держава не скасовує правових норм первiсних суспiльних об’єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання вiдносин мiж державою та iншими соцiальними об’єднаннями. Оскiльки норми первiсних соцiальних об’єднань часто суперечили мiж собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членiв суспiльства, узгодження iнтересiв соцiальних об’єднань та подальшого їхнього iснування та розвитку, створює власну систему правових норм. Iншими словами, держава створює власну правову систему як механiзм узгодження рiзних правових норм [7, c. 120-126].
  На думку С. Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою [9, c. 51-58].
Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С. Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави.
Слід наголосити, що сьогодні в Україні знову назріває протистояння держави (влади) та народу. Очевидно воно починається, оскільки порушується згаданий вище принцип, коли влада перестає відображати потреби народу. Формально створені всі інституції, проте головний їх зміст (забезпечення базових потреб і відображення провідних настроїв народу) починає порушуватися. Свідчення цього – різні протести й мітинги, які дедалі більше набирають потужнішого характеру. Про це свідчать і результати соціологічних опитувань, у яких відображена недовіра до влади. Імовірно, потрібні смислові зміни, а саме звернення до соціально-моральних підвалин організації людського життя, на яких і наголошував С. Дністрянський: «Не держава є само метою, тільки народ; держава має служити цілям народу, вона має бути видимим знаком народної спільноти, – правною організацією народу» [6, с. 67]. Тут науковець визначає природний суспільний порядок народу й держави. За його правильного дотримання таких протистоянь між державою та народом не відбуватиметься. Адже народ створює свою державу як оформлення організації забезпечення порядку в спільноті, а не держава створює під себе народ [6, c. 67-69]. Держава в С.Дністрянського, хоч і виникла як результат природної потреби суспільства, є все ж механічним утворенням, своєрідним засобом для розвитку народу.
Таким чином, особливістю поглядів вченого на формування держави є надання пріоритету народу у відносинах «народ – держава». Адже держава є правовою організацією народу й має відображати та втілювати інтереси й потреби народу, опираючись на його соціально-моральне підґрунтя. Останнє визначає специфічність соціологічного бачення державотворчої концепції Станіслава Дністрянського. Вона полягає в соціально-психологічних підставах буття спільноти, які засновані, передусім, на високій моральній культурі людини, яка визначає розуміння добра й порядку в суспільстві.

Список використаних джерел:
1. Бичук І.О. Генезис української національної ідеї у поглядах С. Дністрянського. Грані. 2015. № 4. С. 6—11.
2. Демчишак Р.Б. Держава у політологічній спадщині Станіслава Дністрянського. Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Філософія. Соціологія. Політологія. 2015. № 1. – С. 47—54.
3. Коваль А. Поняття «народу» та «національних держав» у творчій спадщині С.Дністрянського. Вісник Львівського університету. Сер. юридична.  2011. Вип. 53. С. 64—68.
4.Олещук К.М. Соціологічний підхід до розуміння права в спадщині С. Дністрянського. Соціологічні студії: наук.-практ. журн. 2013. № 1(2). С. 21—26.
5. Подковенко Т.О. Сутність права та держави у творчості С. Дністрянського. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.: Юридичні науки. 2017. Вип. 1(1). С. 42—46.
6. Стецюк Н.В. Академік Станіслав Дністрянський і його проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. Український часопис конституційного права. 2016. № 1. С. 67—70.
7. Токарчук О.В. Теоретичні проблеми державного будівництва (на основі аналізу проектів конституцій С. Дністрянського та О. Ейхельмана). Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2015. Вип. 30. С. 120—126.
8. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
9. Федик Л.Б. Правові та економічні погляди С. Дністрянського на людські потреби. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія: Право. 2016. № 2. С. 51—58.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:10)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Конституція є важливим і впливовим інструментом управління суспільством, юридичною основою законодавства держави. Конституція України має найвищу юридичну силу, є базою для прийняття інших нормативно-правових актів. До моменту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та прийняття нової конституції 28 червня 1996 року, яка з деякими змінами, доповненнями чинна й сьогодні, на її території правове регулювання здійснювалося й іншими юридичними документами. Використання історичного досвіду конституційного процесу на різних етапах українського державотворення – кроки, необхідні для вдосконалення теперішнього основного закону держави. Одним із таких документів є Проект Конституції ЗУНР Станіслава Дністрянського.
Заявлена наукова тема була предметом дослідження істориків держави і права України, зокрема: П. Стецюка, В. Возьного, А. Коваля, М. Бармака, О. Субтельного, В. Ухача та ін. [7]
Метою наукової розвідки є правова характеристика проекту Конституції ЗУНР українського вченого Станіслава Дністрянського. 
Станіслав Северинович Дністрянський – видатний український вчений, юрист європейського рівня, громадський діяч [6]. Народився в м. Тернопіль, закінчив юридичний факультет Віденського університету. Його оригінальні наукові дослідження в різних напрямках правознавства не втратили своєї актуальності і в наші дні. Станіслава Дністрянського двічі обирали депутатом Державної Ради. Вчений виступав за використання української мови в судочинстві, навчанні та державному управлінні [2]. Деякий час займав посаду депутата Української Національної Ради, був співзасновником Українського Вільного Університету у Відні. 
С. Дністрянський залишив по собі велику наукову спадщину, зокрема, у галузі цивільного та міжнародного приватного права. Не менш цінними є його дослідження в галузі теорії та філософії права, конституційного права. Станіслав Дністрянський знав декілька мов, тому його праці опубліковані не тільки українською, а й німецькою, польською, французькою та чеською мовами. 
Академік С. Дністрянський створив власну концепцію держави і права. Він доводив первинність права та сприйняття народу як окремого суспільного зв’язку, який значно вищий за державу. Після Першої світової війни Дністрянський виступав прихильником ідеї створення національних конституційних держав у Європі, у яких кожен народ та нація мали б право на самовизначення. Звісно, забезпечення прав людини та національних меншин – одна з основних функцій новостворених держав.
Погляди науковця лягли в основу його авторського проекту «Конституції Західноукраїнської Народної Республіки» 1920 року [5, с. 161–185].Згідно зі згадками вченого, документ був створений за проханням Уряду Євгена Петрушевича [3, с. 337]. Конституційний проект С.С. Дністрянського справедливо вважається пам'яткою української політико-правової думки початку ХХ ст. Він складався зі 130 параграфів, об’єднаних у три глави: «Держава і право» (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»), «Державна влада» (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»), «Право народів на самовизначення» [4].
С. Дністрянський наполягав на створенні спеціальної системи захисту конституції з метою уникнення неправомірних та необґрунтованих змін [1]. В основу конституції було закладено принцип свободи: політичної, економічної та особистої.
Відповідно до статей конституції ЗУНР є самостійною правовою державою, що ґрунтується на праві. Носіями правопорядку в державі є люди та народності (§1-2) [4].
Для обґрунтування тривалої народної влади в державі мали скликатися Установчі Збори. Право обирати та бути обраним належало громадянам, які досягли 21 року життя (§44). Варто зазначити, що голосування здійснювалося за національностями. Тобто українське, польське, єврейське та німецьке населення обирало депутатів окремо в різних містах (§46). Після розпуску Установчих Зборів, або припинення їх діяльності, законодавча влада переходить до Народної Палати (§55), обраної на чотири роки шляхом загального, прямого, рівного й таємного голосування. Крім створення законів, Народна Палата могла оголошувати війну та укладати мир. Для безпосереднього вираження загального волевиявлення повинні були скликатися Народні Збори, як збори громадян, що мають право голосу (§80) [4]. Цивільними справами мала опікуватися Рада держави. Місцева влада зосереджувалася в окружних, повітових та громадських заступницьких органах, обраних на чотири роки. Важливою була й посада Президента Республіки, претендувати на яку міг громадянин, який досяг 35-річного віку. Він мав очолювати Уряд, представляти державу у міжнародно-правових відносинах, здійснювати головнокомандування збройними силами та право помилування. Амністія ж належала до повноважень Народної Палати (§94, 97, 98, 100). Президент Республіки мав мати Раду, в якій він би головував і мав вирішальний голос (§102) [5].
Судова система ЗУНР складалася з: звичайних судів (місцевих та апеляційних), Державного Судового Трибуналу та Голови Державної Юстиції. Допускалося створення адміністративних, господарських та інших спеціалізованих судів. Президент призначав суддів пожиттєво [4]. 
Одним із найцікавіших фактів є віднесення до повноважень Державного Судового Трибуналу, «якому належить верховне правосуддя», права перевіряти закони на відповідність Конституції ЗУНР. Дія закону скасовувалася у разі його неконституційності. 
У Конституції зазначалося, що кожна людина має основні громадянські права, що гарантують свободу, рівність, державний захист і піклування (§5). Громадяни ЗУНР мали право на недоторканість особи, недоторканість житла, свободу поселення і пересування, таємницю особистого життя. Серед політичних прав і свобод проголошувались право на створення спілок, виборче право. Економічні права і свободи представлено правом на власність. Проголошувалося право кожного, хто вважав себе скривдженим, на правовий захист держави. Закон повинен накладати точні і виключно необхідні покарання (§8) [4]. Гарантувалося збереження таємниці листів і телеграм (§12). Кожен громадянин мав право на збереження своєї мови та національності (§14). Проголошувалося вільне об’єднання й громадські спілки та подання петицій (§16-17). Якщо говорити про науку, то вона була вільною. Зокрема, запроваджувалося обов’язкове відвідування початкових шкіл (§19). Цивільні професії однаково доступні всім громадянам, незалежно від статі. Загалом, усі були рівними перед законом, не було виключного правосуддя для привілейованих (§25-26). Особлива увага приділялася питанню укладення шлюбів. Вони були моногамними і спиралися на вільне волевиявлення чоловіка та жінки, проте визнавалися і полігамні шлюби іноземців, відповідно до їхнього віросповідання [4]. 
Стверджувалося, що власність і право спадщини знаходяться під особливим захистом законів. За відшкодування кожен повинен поступитися навіть власністю на свої речі, якщо такі дії принесуть користь для суспільства загалом, тобто підуть на загальне благо. Водночас, експропріація могла здійснюватися лише на основі законних підстав. Для підтримки середніх класів у сільському господарстві, промислах і торгівлі у законодавстві було запропонувати провести ефективну земельну реформу [8], шляхом конфіскації великих землеволодінь та їх поділу серед простолюду. Держава здійснювала серйозний нагляд за корисними копалинами та природними силами, придатними для господарського використання.
Окрім прав, у Проекті Конституції ЗУНР йшлося і про обов’язки громадян: проходити військову службу, платити податки. 
Отже, процес побудови української правової держави триває протягом століть. Я впевнена, що наша держава «крокує» у правильному напрямку. Станіслав Дністрянський, творець Проекту Конституції ЗУНР, у якому були закладені основи для побудови правової держави, зміг втілити передову політично-правову українську думку періоду боротьби за національну державність. Він мріяв побудувати майбутню західноукраїнську державу, як самостійну унітарну напівпрезидентську демократичну республіку, де визнається людина з її правами та свободами. Не менш важливим був принцип поділу влади на три гілки з метою уникнення узурпації влади в одних руках і перетворення республіки на монархії. Даний принцип знайшов своє місце на сторінках теперішньої Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. 
У цілому, Конституція ЗУНР була побудована логічно і лаконічно, адже базувалася на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Титанічну працю Станіслава Дністрянського вшановано премією, яка заснована у 2003 році Тернопільськими обласними організаціями Спілки юристів України. Справді, його документ вважають одним із найвищих досягнень української правознавчої думки початку XX століття. 

Список використаних джерел:
1. Академік Станіслав Северинович Дністрянський: життя і діяльність. Історія науки, освіти і культури в Україні: традиції і сучасність: Матеріали VI всеукраїнської наукової конференції молодих вчених, 18-19 квітня 1995. Київ. 1995. С. 14—17.
2. Автобіографія та бібліографія проф. С. Дністрянського. Відень, 4 жовтня 1911 р. ЦДІА у Львові. Ф. 26 Оп. 14. Спр. 2317. Арк. 1—2 зв.
3. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Прага, 1923. Т. 1. 393 с.
4. Конституція Західноукраїнської Народної Республіки [проект Станіслава Дністрянського] (1920 року). URL: http://constituanta.blogspot.com/2012/08/1920.html.
5. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999. 232 с.
6. Усенко І.Б., Возьний В.І. Дністрянський Станіслав Северинович. В кн.: Юридична енциклопедія: Т.2: Д-Й. Київ, 1999. С. 219—220.
7. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
8. Ухач В.З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української держави: порівняльний аналіз URL: dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/18707.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 22:03)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Дністрянський – академік Вільної Української Академії Наук, один із найкращих українських вчених та теоретиків конституціоналізму, людина, яка досягнула визначних результатів у різних галузях права. Його законопроекти та праці стали важливим фундаментом для розвитку національного правового процесу. Варто додати, що науковий доробок вченого досі залишається актуальним і неповторним в системі накопичених знань українського правознавства. Неабияке значення Станіслав Дністрянський надавав питанням і проблемам у сфері права і держави. Вчений один із перших використав соціологічно-правовий підхід до осмислення понять «держава» і «право», зокрема, стверджуючи, що право виникло як результат появи соціальних відносин та зв’язків. На нашу думку, дослідження ролі, яку вчений-юрист відводив саме праву є необхідним і цікавим, оскільки дає можливість краще зрозуміти концепцію даного поняття, ближче ознайомитися із науковою спадщиною С. Дністрянського, яка, безумовно, вимагає детальнішого дослідження українськими науковцями-правниками.
Наукова спадщина С. Дністрянського займає важливе місце в українській правовій науці. Праці академіка складно назвати повністю дослідженими і осмисленими, але чимало вчених вже звернули увагу на його наукову діяльність і продовжують вивчати її і сьогодні. Виокремимо таких вчених А. Коваль, М. Мушинка, П. Рабінович, В. Бабкін, О. Скакун та ін.
Метою наукової розвідки є проаналізувати роль права у науковому доробку Станіслава Дністрянського. Особливий акцент буде зроблений на вирішенні таких дослідницьких питань: висвітлити погляди науковця на правові явища (роль та сутність права); проаналізувати вплив праць Станіслава Дністрянського на вітчизняну юриспруденцію.
Слід наголосити, що Станіслав Дністрянський доклав значних зусиль для розвитку європейської та української правничих шкіл. У його творчому доробку можна нарахувати не менше 300 наукових праць, в яких академік вивчав і аналізував різні галузі права. Науковець жив у непрості часи для української державності, але ніколи не покидав спроб її відновлення, активно сприяв політичному визнанню української нації. Підтвердженням цього є відомі його конституційні проекти «Конституція Західноукраїнської Народної Республіки» та «Устрій Галицької держави», які вважаються взірцем вітчизняного конституціоналізму [6].
С. Дністрянський проводив детальні аналізи проблем походження права, його джерел, співвідношення права і політики. Погляди науковця щодо ролі права були закріплені у таких працях: «Природні засади права», «Соціальні засади права», «Погляди на теорії права та держави», а також у його незавершеній роботі «Загальна наука права і політики». Усі ці твори дозволяють нам детально висвітлити причини виникнення права, його форми, походження джерел права, взаємодію його із різними соціальними інститутами. 
Проаналізуємо основні концепції і бачення академіка. На думку Станіслава Дністрянського, початком для правового дослідження є поняття «спільності», яке в свою чергу складається із сукупності «спільнот». Саме суспільні зв’язки, які беруть свій початок від родини і продовжуються у державі, є непідробними джерелами права і, власне, формують його. Ці основи права є особливими витворами конкретного суспільства і мають властиві їм форми існування. Право не може існувати без суспільства, бо від нього тоді немає ніякої користі, людина ж не може існувати без суспільства, що і зумовлює породження і необхідність права. «Ми знаємо чоловіка тільки як соціальне єство, та маємо важливі причини сумніватися, чи чоловік існував коли не будь інакше, ніж у суспільному зв’язку з другими людьми. Для чоловіка, ізольованого від світа, не треба права…» [1]. У часи до існування державності, суспільні відносини, які мали правовий характер, реалізовувалися силовими методами примусу. У більш розвинутих суспільних зв’язках, таких як держава, остання створює специфічний апарат примусу і поступово бере під вищий нагляд і контроль більшість видів суспільних відносин (незалежною залишається мораль і її вплив). Таким чином, можна стверджувати, що право виникло набагато раніше, ніж держава, оскільки існувало у додержавних соціумах та суспільних зв’язках нижчого типу. Тоді як держава, розвиваючись, встановлювала владу над цими соціумами у питаннях, пов’язаних з її існуванням та еволюцією і у спільних справах, використовуючи при цьому апарат примусу, хоч і залишала внутрішню автономію для суспільних відносин нижчої ланки. Право досі розвивається в будь-яких суспільних зв’язках, які володіють автономністю (тобто, мають певну організацію та структуру), яка є визнаною, але лімітованою державою для досягнення спільного благоденства на більш високих рівнях суспільних відносин. Саме таким чином науковець вказує на особливу роль права, яке, на його думку, виникнуло раніше за державу; пояснює першоджерела права і необхідність його синтезу із державою для забезпечення максимального суспільного благоденства.
Станіслав Дністрянський також проводить аналіз зв’язку права і політики у своїй незавершеній фундаментальній роботі «Загальна наука права і політики».  «Право є нормою суспільного життя - політика методом, як ним кермувати»,– стверджує автор у своїй праці [1, с 5]. Хоч і він і погоджується, що політика неможлива без існування правових норм, а розвиток права є результатом політичної боротьби минулого, та все ж схиляється до думки, що у цьому взаємозв’язку, право є первинним. Саме тому, юридичне вчення є головною складовою політичної науки, а хорошим політиком може бути лише той, хто став хорошим правником. А це ще раз доводить первинність права над державою. Оскільки правові норми з’явилися раніше політики, Дністрянський стверджує, що державна політика, фактично, утворюється в умовах вже існуючих норм життя суспільства. Таким чином, органічні суспільні взаємовідносини( родина, народ і т. д.) і суспільні інститути (спадщина, договори і т. д.) не можна назвати творінням держави. Отже, право може існувати не лише в державі, тоді як остання є соціальним зв’язком найвищого типу, який наглядає за порядком, використовуючи адміністративний апарат.
Станіслав Дністрянський також приділив значну увагу класифікації форм права [3]. На його думку, право можна розділити на три категорії: звичаєве право, закони, право юристів. Подібна класифікація є досить незвичною і новаторською (особливо у реаліях XX ст.). Академік вважав, що право юристів повинне виступати, як своєрідний «арбітр», посередник між звичаєвим правом та законами. Таким чином, вченим розглядалася можливість судового прецеденту як одної із форм джерел права, що властиво для англо-саксонської правової системи. Не оминув С. Дністрянський і поділу права на приватне і публічне, яке визначалося залежно від зацікавленості приватної особи і держави відповідно. Основне ж право науковець-юрист визначав як «подвійне» у такій класифікації, тобто таке, яке має особливості одночасно приватного і публічного права.
Важливим доробком наукової спадщини С. Дністрянського стали і його конституційні проекти. У них передбачався ряд важливих гуманістичних норм і необхідних прав людини, таких як свобода віросповідання, зібрань, свобода преси і тому подібне, заборона цензури і проголошення повної свободи слова [4]. У законопроектах науковця пропагувалися рівноправність громадян у потенційній державі і їхня рівність при відповідальності перед усіма законами, відсутність будь-яких привілеїв, які би стосувалися родинного походження та статусу особи. Прогресивність такого законопроекту у свій час була очевидною і нормативно-правовий акт став важливою сходинкою у розвитку українського конституційного права [5]. Без сумніву, подібні свободи і права зараз закріплені у багатьох основних національних та міжнародних нормативно-правових документах, в основі яких лежать головні людські права і свободи, без яких ми не можемо уявити сучасний світ та існування у ньому держав соціально-демократичної орієнтації. І не дивно, що С. Дністрянський створив такий демократичний законопроект, адже науковець у свій час приділив дуже багато уваги проблемам прав і свобод людини, поділивши останні на чотири категорії: 1) «свободи натуральні» (природні, вроджені права), 2) «свободи політичні», 3) «свободи фізичні» (особисті права), 4) «свободи економічні» [5]. С. Дністрянський хотів максимально забезпечити усі права і закріпити їх у своїх конституційних проектах.
Варто зазначити, що С. Дністрянський покладав у значення права такі характеристики як рівність, справедливість та свободу і визначав його «народною правдою», що загалом у своїй вже назві відображає автентичність і особливість вітчизняного права, нагадує про його витоки (назва пов’язана із давньою пам’яткою правотворчості українців «Руською Правдою»). Без сумніву, можна стверджувати, що таким чином С. Дністрянський не лише наголосив на важливість ролі права, але і зробив акцент на необхідність відображення народного менталітету і моралі у нормативно-правових актах [2].
Важливо також проаналізувати вплив наукових праць Станіслава Дністрянського на українську правову науку, зокрема його думки про роль права. У доробку мислителя понад 50 фундаментальних монографій на різних мовах, які вплинули на розвиток і переосмислення різних галузей права. Важливо, що саме Станіслав Дністрянський вважається одним із батьків української політології, оскільки заклав основи і підвалини для її існування та подальшого розвитку. Також, неймовірно важливими є його праці з філософії та теорії права та держави. Практично уся наукова спадщина С. Дністрянського базується на осмисленні права, вивченні різних його галузей та правових явищ, як фундаментальних і одних із найголовніших при розбудові держави.
Таким чином, Станіслав Дністрянський був і залишається одним із найважливіших фундаторів та вчених у різних галузях правознавства, цілком заслужено отримавши почесне місце серед основних і впливових теоретиків та практиків вітчизняного права. Його науковий спадок складає безліч важливих монографій, які досліджували цивільне, кримінальне, конституційне права, теорію права та держави, філософію права і, звичайно, основи політики. Такий різносторонній погляд на право і його розвиток заслуговує на ще більше визнання та аналіз праць зі сторони сучасних правовиків-теоретиків. С. Дністрянський визнавав особливу роль права у розвитку суспільства, держави, політики, вважаючи його первинним і необхідним для існування будь-якого соціуму. Станіслав Дністрянський здійснив величезну роботу і сприяв розвитку, і появі нових знань у вітчизняній правовій школі, виділив особливе місце для права та правових явищ у своїй науковій спадщині.

Список використаних джерел:
1. Дністрянський С.С. Загальна наука права і політики. Перша книга. Генеза та основи права. Прага, 1923. С. 9.
2. Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави. Ювілейний збірник Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові в п'ятдесятиліття заснування 1873—1923. Львів, 1925. 324 с.
3. Коваль А.Ф. Погляди Cтаніслава Дністрянського на право та державу (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. канд. юрид. Наук. Львів, 2005. 16 с.
4. Конституція Західноукраїнської Народної Республіки [проект Станіслава Дністрянського] (1920 року) URL: Режим доступу: http: constituanta.blogspot.com/2012/08/1920.html.
5. Савчак А. Західноукраїнська Народна Республіка в Конституційному проекті С.Дністрянського. Вибори та демократія. 2008. № 4 (18). C. 59.
6. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 21:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
В умовах сьогодення, надзвичайно актуальними є наукові теми, які стосуються подій сторічної давнини, зокрема державотворення ЗУНР. У державотворенні ЗУНР чільне місце посідає наш земляк, тернополянин Станіслав Северинович Дністрянський.
Історіографія заявленої наукової теми достатньо повно представлена в історико-правовій науці, зокрема слід виокремити праці: П. Стецюка, В. Возьного, А. Коваля, З. Боярської, М. Бармака, С. Кульчицького, І. Бойка, Б. Тищика, В. Ухача та ін. [7].
Метою наукової розвідки є висвітлення вкладу цього видатного вченого, юриста та науковця європейського рівня в розбудову Західноукраїнської народної республіки.
13 жовтня 1918 року утворюється нова українська держава, в західному регіоні України, ця держава охоплювала етнічні українські землі зокрема: «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію» [3, c. 115]
Після утворення держави виникла потреба в укладанні нового закону, який мав би регулювати суспільні відносини між її громадянами, тому цього ж дня було проголошено про те що: «Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин» [1].
С. Дністрянський на цей період був уже знаним правником, також 18 жовтня 1918 року, він приймав участь у засіданні української Конститудіати у Львові як представник австрійського парламенту, депутатом у якому був на той час. Метою цього заходу було забезпечення законного передання влади на теренах Західної України українцям.
Одним з авторів проекту Конституції Галицької Держави був С. Дністрянський [6]. Надалі С. Дністрянський продовжує працювати над законодавчою базою існування ЗУНРу, а саме основну увагу його приковує законодавче затвердження прагнення українців до створення власної незалежної держави на етнічних українських землях, абсолютну більшість населення цих земель складав український народ. 
Чому саме С. Дністрянський став творцем цього фундаментального закону для кожної країни? С. Дністрянський був дипломованим юристом, він закінчив юридичний факультет Віденського університету, був доктором права й політичних наук, почесним членом НТШ. Немалу роль у становленні такої визначної постаті відіграли його батьки, які працювали педагогами, тому освіта завжди займала визначне місце в його житті [2].
У 1920 році С. Дністрянський отримує нове замовлення від презеднта ЗУНРу Євгена Петрушкевича, на новий проект конституції більш довершений [5, c. 59]. Найголовнішою відмінністю між проектами цих конституцій Галицької Держави (1918) та Західноукраїнської народної республіки (1920) було те, що в останній був пункт в якому було прописано те, що в подальшому ЗУНР мала об'єднатися з Українською Народною республікою. Даний документ базувався на основі права народів на самовизначення. Ці проекти стали втіленням передової політико-правової української думки періоду боротьби за національну державність. У них вчений органічно поєднав глибинні традиції українського народу й основні демократичні досягнення європейського конституціоналізму.
На нашу думку, слід зазначити, що концепція нацонально-демократичної держави С. Дністрянського базувалася на географічному детермізмі. Саме тому, природні умови, відігравала для нього чи ненайважливішу роль в національному самовизначенні. Територія мала диференційоване значення, для держави – політичне, а для нації територія відіграє роль національно-етнічного походження. Керуючись вище зазначеним принципом, українська нація мала право на створення вланої держави в межах етнічних територій. Також, дуже важливі положення щодо статусу національних меншин були покладені в основу конституції ЗУНР, а саме їх автономні права в державі, в місцях їх компактного проживання, також представники національних меншин були присутні в уряді ЗУНРу. Також на думку С.Дністрянського у творені держави мають брати участь не лише люди, які проживають на її теренах, а й представники нації, які перебувають в інших державах, які мають об'єднатися задля збереження держави і захисту її від агресій інших держав.
Слід наголосити, що С. Дністрянський гостро засуджував більшовицький режим, попереджав про небезпеку його проникнення в Європу. Він вважав, що Україна як самостійна держава має ґрунтуватися на справжній демократії, міцній народній організації, народоправстві і свободі, гарантованому праві на працю. Така позиція вченого не суперечила соціалістичній спрямованості його світогляду. Так, у праці «Погляди на теорію права та держави» він зазначав: «В новітній боротьбі капіталу з працею виборола собі праця провідне становище в суспільному житті і тому тільки праця може бути справжнім мірилом рівності, а за тим і справедливості в новій державі».
Після захоплення західноукраїнських земель Польщею, С. Дністрянський відправився в еміграцію, де продовжував співпрацювати з українськими юристами. Надиво, сильними були зв'язки з радянською Україною, зокрема, з Харківськими і Київськими правовими школами, ці зв'язки почали відновлюватись з 1925 року, саме в цей час на території нашої держави рядянська влада проводила політику «українізації». Саме в цей період С. Дністрянський отримує пропозицію очолити кафедру цивільного права Всеукраїнської академії наук, яку все ж він відхиляє.
У 1928 році Дністрянський вирішує повернутися в Україну, для зайняття цієї ж посади яку йому пропонували раніше, та польська держава відмовляє йому в наданні закордонного паспорту, обурений такою поведінкою польських дипломатів Дністрянський відмовляється від польського громадянства, після чого отримує  громадянство ЧСР [4].
Після отримання чехословацького громадянства, у 1934 році С. Дністрянський разом із дружиною Софією Рудницькою (сестрою Степана Рудницького вченого-географа) переїзджає в Ужгород. Однією з причин цього переїзду стали плани чехословацької влади перенесення на Закарпаття Українського вільного університету. Проте плани не здійснилися, а 5 травня 1935 року на 65-ому році життя С. Дністрянський помирає.
С. Дністрянський залишив по собі великий науковий доробок, він є автором понад 50 базових монографічних досліджень і численних наукових статей українською, польською, чеською та французькою мовами з теорії держави і права, філософії права, конституційного, сімейного (за визначенням вченого - родинного) та цивільного права.
Отже, С. Дністрянський є однією з провідних постатей в історії Західноукраїнської народної республіки, саме він є фундатором українського конституціалізму на теренах Галичини. Вклад цього визначного вченого - правника неможливо переоцінити, оскільки, він також являється одним з початківців української політології. 
Саме тому, на нашу думку, сучасні і майбутні покоління, повинні вивчати, досліджувати, аналізувати та працювати, над науковою спадщиною цього визначного вченого-правника, політолога, одного з основоположників національно-державницького напряму в українській політології, автора політичної концепції української держави. 

Список використаних джерел:
1. Архівні документи ЗУНР-ЗОУНР (1918-1921). Проклямація Української Національної ради від 19 жовтня 1918 року. URL: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua.
2. Бармак М.В. Станіслав Дністрянський – правознавець зі світовим ім’ям. Київська Старовина. 2009. № 4. С. 34—39.
3. Левицький К. Великий зрив (До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Київ, Львів, 1931. С. 115—116.
4. Поліковський М.Ф. Конституційно-правові ідеї академіка Станіслава Дністрянського: URL: http://historylaw.lp.edu.ua/index.php?option=com_ content&view=article&id= 85:2013-05-08-10-46-13&catid=45:2013-04-25-08-46-36&Itemid=66.
5. Савчак А. Західно-Українська Народна Республіка в Конституційному проекті С. Дністрянського. Вибори та демократія. 2008. № 4 (18). C. 59.
6. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
7. Ухач В.З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української держави: порівняльний аналіз. URL: dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/18707.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 21:51)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Зростання ролі України як повноправного учасника міжнародної дипломатії, визнання на міжнародному рівні нашої держави як учасника абсолютної більшості світових та регіональних політичних об’єднань визначило перед нею завдання майбутнього удосконалення діяльності дипломатичної служби, впровадження її дієвих методів діяльності. 
Україна в сфері міжнародної діяльності має певний власний історичний досвід, набутий протягом періоду боротьби українського народу за незалежність та власну державність 1917–1923 рр. У зв’язку з цим зростає значимість досвіду зовнішньополітичної діяльності українських урядів доби Української революції, коли були зроблені перші кроки на шляху розбудови зовнішньої політики України новітнього часу. Уроки тієї доби актуальні і нині, вони потребують неупередженого та уважного ставлення сучасників для зрозуміння витоків зовнішньої політики України, її традиції.
Проблематика дипломатичних відносин та міжнародно-правового статусу ЗУНР були предметом дослідження багатьох вітчизняних науковців та істориків держави і права, серед, яких можна виділити І.Й. Бойка, О.А. Вівчаренка, Д.С. Гринько, М.І. Заріцької, М.М.Кобилецького, В.С. Кульчицького, М.В. Кравчука, І.М. Луцького, І.Н. Панича, Я.В. Савочки, Б.Й. Тищика, В.З. Ухача [9] та багатьох інших.
Метою наукової розвідки є дослідження специфіка розгортання дипломатичної діяльності та визначення міжнародно-правового статусу ЗУНР в 1918–1923 роках, визначення характерних рис взаємовідносин з іншими державами та визначення місця і ролі зовнішньополітичної діяльності у вирішенні питання міжнародного визнання ЗУНР.
Об’єктом вивчення є міжнародно-правовий статус ЗУНР в період боротьби українського народу за незалежність та власну державність в 1917–1923рр. Предметом дослідження є закономірності та особливості становлення і розвитку міжнародної політики ЗУНР.
18 жовтня 1918 року українськими послами до австрійського парламенту на чолі з Є. Петрушевичем було заявлено про створення Західноукраїнської Народної Республіки в складі Східної Галичини, Лемківщини, Північної частини Буковини та Закарпатської Русі. З переліку нагальних державотворчих питань (земельного питання та ін. [10]), уряд ЗУНРу намагався активно розбудовувати і зовнішньополітичну службу.
Загалом, ЗУНР мала суттєве значення в рамках процесу посилення національно-визвольного руху українців та формуванні ідей стосовно майбутнього українського державотворення. Правотворча діяльність ЗУНР допомогла розширити сприйняття українцями демократичних ідей, визначила засади конституційно-правової теорії, що в майбутньому мали особливий вплив на побудову вітчизняного конституціоналізму [5, с. 45-48; 6, с. 101-102]. Так, 13.11.1918 року було прийнято «Тимчасовий Основний закон держави», положеннями якого було визначено базові засади державного устрою, а також внутрішньої і зовнішньої політики ЗУНР та яким вперше на західноукраїнських землях встановлено норми стосовно дипломатичної діяльності [7, с. 67]. Згідно з вказаним нормативним актом головою Державного секретаріату закордонних справ став В. Панейко. Завдяки його активній позиції ЗУНР почали визнавати на міжнародному рівні в якості самостійної країни. Цим тільки підтверджується той факт що, вирішуючи внутрішньополітичні проблеми, уряд ЗУНР надавав неабияке значення власній зовнішньополітичній діяльності, яка включала такі базові напрямки: 1) взаємозв’язки з Наддніпрянською УНР; 2) взаємозв’язки ЗУНР з іншими впливовими суб’єктами міжнародних відносин, зокрема, країнами-учасниками Антанти. Але, намагання тогочасного польського політикуму забезпечити включення в склад Польщі землі Східної Галичини швидко перетворилися у жорстку військову агресію поляків проти українців. Саме тому, головною метою ЗУНР у зовнішньополітичній діяльності було спрямувати активні дії країн Антанти на розв’язання питання статусу земель Східної Галичини на користь українців та з врахуванням принципу визнання права націй на самовизначення [3, с. 68]. Загалом, на думку багатьох сучасних вітчизняних дослідників, політичній верхівці під час існування ЗУНР все ж таки вдалося незважаючи на суперечливі міжнародно-політичні умови та польсько-український військовий конфлікт забезпечити успішне формування державного апарату та спрямувати його діяльність на розв’язання першочергових проблем та створити дієву Українську Галицьку Армію.
Одним з перших доказів успішності цього процесу можна вважати Акт злуки з Українською Народною Республікою, адже 22.01.1919 року Трудовий конгрес прийняв декларацію «До народів усього світу», де зазначив про формування самостійної єдиної та неподільної УНР, супротивниками якої стали, насамперед, Польща, більшовицька Росія, а також Румунія [8, с. 87-88]. Визнанню ЗУНР як самостійної держави на міжнародній арені також сприяло встановлення дипломатичних відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, США, Канадою та низкою інших держав. Але, насправді головною ціллю ЗУНР було визнання її на Паризькій мирній конференції, адже саме вона мала остаточний вплив на визначення кордонів Європи як наслідок Першої світової війни. Згідно з положеннями Сен-Жерменського договору усі права на Галичину були надані Раді країн Антанти Австрії [11, с. 234-236; 4, с. 4]. Зважаючи на неучасть УНР та ЗУНР серед держав-учасниць Паризької конференції та нерозв’язання східно-галицького питання, країни-учасниці Антанти не зважали на позицію ЗУНР та симпатизували тогочасній Польщі як ефективному супротивнику більшовицькій Росії. О. Назарук зазначив, що Варшавський договір в Галичині був сприйнятий як трагедія, бо перекреслював боротьбу галичан за незалежність. За твердженням дослідників політика урядів західних країн у східно-галицькій проблемі значною мірою зумовлювалося франко-англійським протистоянням: по-перше,за економічні інтереси в нафтовій промисловості Східної Галичини; по-друге, побоюванням посилення впливу Франції в Центрально-Східній Європі. Тому уряд Великобританії не поділяв планів щодо створення «Великої Польщі» і таким чином це сприяло розвитку зовнішньополітичній діяльності ЗУНР.
Ключове значення для вирішення питання щодо міжнародно-правового статусу ЗУНР мала відіграти Ризька мирна конференція. Заява більшовицької радянської верхівки про визнання права націй на самовизначення вселяло надії в урядовців та прихильників ЗУНР. Але, нажаль, питання Східної Галичини не стали предметом окремого та глибокого обговорення й розгляду. Так, 14.03.1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про передачу управління Галичиною відновленій Польщі. Це рішення стало поразкою українських визвольних змагань на міжнародній арені та останнім етапом розподілу українських земель у повоєнному світі [12, с. 145]. Тогочасний уряд ЗУНР сподівання щодо власного міжнародного визнання покладав на рішення Ліги Націй та мирних конференцій, які мали б врегулювати міжнародні взаємозв’язки у Європі. Але, певні успіхи українців були зведені нанівець переважанням політичних інтересів та амбіцій інших держав, зокрема Польщі, та тогочасною підтримкою сильної польської держави з боку країн-учасниць Антанти. Проголошення незалежності ЗУНР сприяло тому, що застосування австрійського законодавства стало можливістю забезпечення стабільності всередині країни, гарантією її європейського майбутнього, оскільки ліквідація старого законодавства і відсутність нового могли призвести до правового нігілізму та анархії в державі [1, с. 142]. На думку вітчизняних вчених різноманітна й багатовекторна зовнішньополітична діяльність уряду ЗУНР, при підтримці широких мас галичан активізувала проблему західноукраїнської державності на міжнародній арені. Однак, створення західноукраїнської держави не входило в егоїстичні плани великих держав тодішньої Європи.
Таким чином, міжнародно-правовий статус ЗУНР з врахуванням тогочасної історико-політичних умов характеризувався обмеженими можливостями створення законодавчої бази, зокрема конституційного та земельного права, оскільки галузі приватного права були представлені регулюванням австрійського законодавства [2, с. 17-19]. Неодноразові спроби ЗУНР утвердитися на міжнародному рівні як повноправний учасник дипломатичних відносин після 1921 р. зазнали нищівної поразки. Загалом, слід відмітити, що міжнародні відносини ЗУНР мали місце у несприятливий період зважаючи на загарбницький  характер дій сусідніх країн, антипатію країн-учасниць Антанти до ЗУНР та активну діяльність більшовицької Росії щодо невизнання існування самостійної ЗУНР [13, с. 2-4]. Значна слабкість тогочасного національно-визвольного руху на західноукраїнських землях  негативно вплинула на спроби забезпечити формування незалежного суб’єкта міжнародно-правових відносин в якості ЗУНР. Але, незважаючи на вищевикладене, за короткий час Державний Секретаріат закордонних справ ЗУНР зміг встановити досить тісні міжнародні взаємозв’язки з багатьма західноєвропейськими країнами та Америки, чим підтвердив споконвічні прагнення українців до незалежності та соборності.

Список використаних джерел:
1. Кривець Н.В. Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка. 1918—1933 рр. Київ, 2008. 322 с.
2. Мороз В. Історія Західно-Української Народної Республіки. Мандрівець. 1999. № 1—2. С. 3—21. 
3. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР. Київська старовина. 1997. № 3—4. С. 114—138; його ж. США і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конференції 1919 р. Київська старовина. 1999. № 6. С. 67—69. 
4. Полянський О. ЗУНР: місце і роль в загальноукраїнському національно-визвольному русі ХХ ст. (до 80-річчя ЗУНР). Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. 1999. Вип. 8. С. 3—8.
5. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917–1920 роках. Київ, 1999. 412 с. 
6. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920—1939). Київ, 1985. 188 с.
7. Стовбуха Д. Українсько-польське дипломатичнее протистояння довкола східного питання у 1918—1923 рр. Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. 2002. Вип. 5. С. 65—68. 
8. Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918—1923 рр. (до 75-річчя утворення і діяльності). Коломия, 1993. 118 с. 
9. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.
10. Ухач В.З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української держави: порівняльний аналіз URL: dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/18707.
11. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політичний аналіз Київ. 1996. 448 с.
12. Чуйко І. Дипломатична діяльність ЗУНР у 1919—1923 рр. Наукові записки ТДПУ ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. 2003. Вип. 1. С. 141—146.
13. Шашкевич Я. ЗУНР: позитивний і негативний досвід. Шлях перемоги. – 1998. – 28 жовтня. – С. 4.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 21:31)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Актуальність даної теми полягає у вивченні досвіду державного будівництва перших українських конституційних держав УНР-ЗУНР. До процесу їх творення мали відношення конституційно-правові ідеї та погляди українського вченого-правознавця Станіслава Севериновича Дністрянського (1870-1935 рр.).
Заявлена наукова тема ставала предметом дослідження таких вчених як О. Бармак, П.Стецюка, А. Коваль, В. Возьного, І. Усенка, В. Ухача тощо [6].
Метою наукової розвідки є вивчення та поглиблення історико-правових знань про конституційні нововведення С. Дністрянського, його погляди на право та державу. 
Станіслав Северинович Дністрянський народився 13 листопада 1870 року в м. Тернопіль. Його батько був директором місцевої семінарії. Навчався майбутній професор у Тернопільській гімназії, Віденському університеті на юридичному факультеті, а після закінчення останнього поступив в університети Берліна та Лейпцига. У 1894 року отримав звання доктора права за працю у галузі австрійського права. Через 4 роки працював у Львівському університеті на посаді доцента. На початку XX століття взяв шлюб із Софією Рудницькою, яка була донька тернопільського освітнього діяча. З часом Станіслав Дністрянський емігрував та був засновником Українського вільного університету в Празі, де був першим деканом факультету права і політичних наук, а пізніше посів посаду ректора у цьому навчальному закладі. Разом із тим працював у Німецькому університеті в Празі та Вільній школі політичних наук. Також співробітничав з Українською господарською академією в Подєбродах і Українським інститутом у Берліні. У 1927 році заочно обраний членом Всеукраїнської Академії наук по кафедрі цивільного права і політики. Через 6 років відмовився від польського громадянства та отримав – чехословацьке, щоб переїхати в м. Київ, але йому завадила репресивна політика радянської влади щодо інтелігенції. В 1933 році відмовився від викладацької роботи у зв’язку зі станом здоров’я. Після однієї з публічних лекцій, помер від розриву серця 5 травня 1935 року [5, c. 13-18].
Конституційні проекти Станіслава Дністрянського є політично-правовою думкою XX століття. Вони були складені професором з метою уконституціонування західноукраїнських земель на території Австрійської імперії. Перший з проектів «Устрій Галицької держави», був написаний у 18 жовтня 1918 року після утворення Української Національної Ради. Рада проголосила Галичину, Північну Буковину та Закарпаття територією цілісної українською держави. Згодом вона постановила розробити конституцію цієї держави. Дністрянський підготував свій проект, який містив 2 розділи: «Основні положення» та «Народний устрій». Цей акт проголосив основні засади новоутвореної держави та його устрою. В основу державності покладено принцип народу на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населенню гарантувалася «народна самоуправа». Українська, польська, німецька мови визнавалися державними, хоча внутрішньою урядовою мовою мала бути українська [3]. Проголошувалися також рівність всіх громадян: «Кожний горожанин має право плекати свою народність і мову. Усі горожани є рівні супроти права. Запоручається повна свобода віри й науки. Нема ніяких привілеїв місця, походження, родини, стану особи» (Арт. 1-5) [1].
На чолі держави ставала Українська Національна Рада, яка була утворена 1918 року, але під іншою назвою – Народна Рада. Народна Рада вибирає свого провідника, двох заступників та секретаря, старійшин (президію) з 9 чоловік, також Народну Управу. «Провідник Народної Ради єсть рівночасно провідником Галицької Держави» (§ 3) [1]. Народна Рада виконувала законодавчу функцію, а на Народну Управу - виконавчу функцію, яка у свою чергу складалася з окремих управ: Внутрішньої, Заграничної, Військової, Культурної, Оборотової, Судової – на чолі яких стояли начальники, обрані Народною Радою. Старійшина Народної Ради була органом “верховних постанов та верховного нагляду”. Громaдам надавалася повна автономія у вирішенні місцевих справ. Вибори громад, рад повинні бути проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. Затверджувалися закони австрійської держави, які мали тимчасову правничу силу (§ 12) [1].
Другий з проектів Станіслав Дністрянський написав 1920 року на замовлення уряду ЗУНР під назвою «Конституція ЗУНР». В її основу було покладено «Устрій Галицької Держави» – перший з проектів професора. Головна відмінність між цими двома документами в тому, що у новому документі передбачалoся об’єднання ЗУНРу з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Конституція складалася з трьох частин: «Держава і право», «Державна влада», «Право народів на самовизначення». За правовим статусом учений уявляв майбутню державу як незалежною, правовою, демократичною, напівпрезидентською унітарною республікою (§1). Громадянам гарантувалися «натуральна, особиста, політична та економічна свобода» [2]. У цій державі визнавалися права і свободи людини, право вільного пересування, право на збори та вільні об’єднання, право на подання петиції, кожна людська праця перебувала під захистом закону, було відоме авторське право, положення про недоторканість особи, держава повинна опікуватися «… економічно слабшим, а сама влада повинна будуватися за принципом поділу на законодавчу, виконавчу та судову влади тощо. Загальний економічний порядок мав опиратися на приватну власність» [3]. Усі громадян були рівні перед законом, не мали жодних привілеїв щодо народження, стану, сім'ї або осіб, хоча можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при розподілі державних посад (§25). Також проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. Народ виражає свою волю через представників у формі законів або безпосередньо у формi референдумів, тобто народними рішеннями. Закони видаються представницькими органами, а народні рішення приймаються народними з'їздами (зборами).
На першому етапі державного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів з метою узаконити конституцію, здійснити територіальний поділ, прийняти низку законів, здійснити аграрну реформу тощо. Вибори до Установчих зборі повинні були проходити на основі загального, прямого і таємного голосування за трьома національними куріями – українською, польською і представників іншої національності [3, c. 569]. 
Після завершення Установчих зборів Народна Палата ставала найвищим законодавчим органом, яку обирали на 4 роки таким самим способом як і Установчі збори. Депутати поділялися на 3 національні курії: українська, польська й інших національностей. Народні комори були дорадчим органом, а надзвичайним – Загальна Народна Рада, яка скликалася у випадках для прийняття найважливіших рішень (§70) [3]. Система виконавчої влади мала б включати в себе Президента ЗУНРу, Уряду – Державну Раду та місцеві органи державної виконавчої влади. Перші вибори глави держави мали відбутися паралельно з вборами до Установчих зборів. Президентом Республіки міг бути українець за національність, який досягнув тридцяти п’ятирічного віку, не був позбавлений цивільних і політичних прав, без обмежень щодо віросповідання (§49) [3]. Його обирали на 4 роки. За характером свої повноважень Президент є главою держави і главою виконавчої влади, який мав право призначати і звільняти членів Ради, впродовж 10 днів після ухвaлення закону Нарoдною Палатою публічно протестувати цей закон і відправити його на попередній розгляд. Функції на главу держави були покладені на вирішення зовнішньополітичних, військових, національних питань тощо. У вирішення цих питань йому мала допомагати Прибічна Рада, яка складалася з 6 членів: 4 українця, 1 поляк та 1 представник іншої національності, де трьох з них Президент обирав сам, а решту – делегували Народні курії [3]. Також у державній структурі передбачалася Державна Канцелярія.
Пропонувалося утворення Державної Ради – «верховним центральним органом для внутрішнього управління державою», тобто вона виступала б як вищий виконавчий oрган з функціями Уряду (§105) [3]. За параграфом дев’яносто шостим: «Президент Республіки стоїть на чолі уряду. Він піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління» [2]. Її склад формувався як Прибічна Рада, але всіх шість членів обирав Президент. У зв’язку з цим пропонувалося  створення шести міністерств: Внутрішніх справ, Фінансів, Освіти і релігії, Торгівлі і промислу, Сільського і лісового господарства, Сполучень.
На нашу думку, важливим нововведенням Станіслава Дністрянського було відокремлення юстиції від адміністрації. Державну Юстицію мала очолювати особа, яку призначав і звільняв Президент.
Судова система включала в себе: звичайні суди, Державний судовий трибунал – «якому належало верховне судочинство» та Голову Державної Юстиції, на якого було покладено «піклуватися про забезпечення порядку і правосуддя» [4]. Щодо Державного судового трибуналу, то б він мав бути самостійною структурою в державному механізмі. «Судді призначаються Президентом Республіки або заступаючим його Головою Державної Юстиції остаточно і на все життя» (§117) [4].
Велику увагу приділялося організації органів місцевої влади в округах, повітах та громадах. У них передбачалися свої виборчі органи та «локальна самоуправа» [3]. До компетенції окружних заступництва входи всі справи, які потребували б вирішення в межах округу та не були охоплені законами держави. Важливим розділом Конституції був розділ третій – «Право Народів на Самовизначення» [2]. У цьому розділі йшлося проте, що держслужбовці повинні бути українцями за національністю, українська мова є «внутрішня службова і цивільна мовою» [2]. Але найголовніше у цьому розділі зазначалося про національне нормативне співвідношення, щоб утвердити український народ як природного власники національної території і забезпечити розвиток інших національностей, який проявився в культурній автономії (§ 126) [4].
Таким чином, конституційне законодавство Станіслава Дністрянського є надзвичайно демократичним та гуманним. Воно було написано логічно та доступно для пересічної особи. У ньому широко представлені права і свободи громадян, обов’язки держслужбовців, які, на нашу думку, є революційні в історії законодавства України. Ми вважаємо, що у конституційних документах викладено не тільки політико-правова думка того часу на території Галичини, а й основні тенденції  розвитку європейського законодавства. 

Список використаних джерел:
1. Станіслав Дністрянський. Устрій Галицької Держави. Відень, 1918.
2. Станіслав Дністрянський. Конституція Західноукраїнської Народної Республіки, 1920.
3. Стецюк Н. Академік Станіслав Дністрянський і його проекти Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. URL: http://www.constjournal.com/2016-1/akademik-stanislav-dnistryanskyj-i-jogo-proekt-konstytutsiyi-zahidnoukrayinskoyi-narodnoyi-respubliky.
4. Усенко І. Юридичні факти в системі правового регулювання. Станіслав Северинович Дністрянський: нотатки до 145-річчя від дня народження. Київ, 2015. С. 13—28.
5. Усенко І.Б., Возьний В.І. Конституційні проекти Галицької Держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Енциклопедія історії України: Том 5. 2008. С. 568.
6. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль, 2011. 378 с.

Науковий керівник: Ухач В.З., к.і.н, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 

Останнє оновлення (09.04.18 21:12)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
100-річчя епохальних подій на західноукраїнських землях – реальне встановлення цієї влади 1 листопада у м. Львові та в Східній Галичині; прокламування ЗУНР як суверенної та незалежної держави 13 листопада 1918 р. - українська нація та держава зустрічають в умовах складної політичної та економічної ситуації, війни на сході України з агресором – Російською Федерацією. Досвід державо- і правотворення ЗУНР – наука для нас, пізніших поколінь. Наші попередники лишили нам чимало цікавих і повчальних порад, рівно ж і стратегічних порахунків. Направду, вистачило б снаги скористатися ними. 
Думається, що системне наукове дослідження цієї проблеми ще чекає на своїх дослідників. Водночас у контексті державо- і правотворення періоду 1917-1920 років ця наукова проблема знаходила своє висвітлення як у працях «чистих» істориків (В. Верстюк, О.Волошко, П. Гай-Нижник, І. Гошуляк, М. Литвин, С. Макарчук, О. Павлишин, В. Солдатенко, Д. Яневський та інші), так і істориків права (І. Заріцька, П. Захарченко, О. Копиленко, О.Мироненко, В. Сидор, Б. Тищик, В. Ухач та інші [1].
Метою наукової розвідки є аналіз земельної реформи ЗУНР (ЗОУНР), її причин, дискусій щодо її проведення, значення для західноукраїнського селянства.
Проведений історіографічний аналіз наукового доробку заявленої наукової теми дозволяє виокремити перелік наступних характерних рис протікання земельної реформи.
1. Земельне питання потребувала першочергового вирішення, зважаючи на вкрай складне економічне становище та всезростаючу активну популістську більшовицьку агітацію. Події «весни народів» і скасування кріпосного права, не покращили суттєво становища галицького селянства. Ціна за викуп особистої залежності в десять разів перевищувала всі існуючі повинності. До того ж поміщики, при проведенні реформи, захопили всі ліси, луки й пасовища. Їм належала майже половина орних земель. Селяни ж мали або невеликі наділи землі, або не мали її взагалі й змушені були найматися на роботу до панів або Церкви [4, с.105]. На Галичині продовжували панувати пережитки феодальних відносин. Перша світова війна, з епіцентром військових дій на східному фронті саме на галицьких землях, лише погіршила ситуацію.
2. Утворення УНРади змусило західноукраїнський політичний провід роз’яснити населенню краю бачення перспектив власної політики, усвідомлюючи також і важливість ефективного проведення земельної реформи, яку М. Лозинський назвав «найголовнішою журою нашої державної власти» (курсив наш – В.У.) [4, с. 106-107]. Майбутній український парламент «переведе справедливу аграрну реформу, силою котрої земля великих земельних дібр перейде на власність малоземельних і безземельних» [3, с. 108]. Отже, завдання реформування аграрного сектору ЗУНР мав здійснити майбутній парламент. На думку того ж М. Лозинського, проведенням аграрної реформи ЗУНР мав займатися Державний Секретаріат земельних справ. До його обов’язків входив контроль за сільським господарством та підготовка проведення земельного закону [4, с. 110].
3. З метою розробки аграрного законопроекту на січневій 1919 року сесії УНРади в Станіславові була створена земельна комісія, до складу якої ввійшли С. Данилович, С. Вітик, А. Шмігельський, П. Шекерик-Доників, Т. Старух, Л. Петрушевич, С. Онишкевич, І. Макух та інші. Ця організація прийняла ряд резолюцій стосовно проведення весняно-польових робіт, регламентування умов оренди землі. 21 лютого 1919 р. була прийнята постанова Державного секретаріату землеробства й внутрішніх справ про примусовий обробіток землі [4, с. 110-111]. Попри важливість проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, урядові кола кожної із них провадили власний політичний курс. Більше того, зважаючи на непевність державно-правового статусу «другої» УНР, уряд ЗУНР (ЗОУНР) вирішив, що має всі необхідні права на проведення власного аграрного закону.
4. Аналіз документів дозволяє стверджувати про поліфонію підходів очільників ЗУНРу до особливостей проведення земельної реформи, гострі дискусії, існування альтернативних підходів до вирішення аграрного питання, несприйняття земельного закону Директорії в галицьких колах. Проекти земельної реформи жваво обговорювалися на засідання політичних партій. Так, віце-президент УНРади Л. Бачинський вважав, що юридично вона не повинна взагалі розповсюджуватися на Галичину, бо була прийнята до укладення Акту соборності. Він наголосив на необхідності поділу землі між мало- і безземельними селянами. С. Данилович, навпаки, виступив з проектом передачі великого землеволодіння громадам для колективого господарювання [4, с. 112]. У результаті тривалого обговорення були прийняті «Основи земельного закону», головними постулатами якого були наступні положення: конфіскація землі в осіб, що володіють нею понад норму, а також угідь, що перебувають у руках спекулянтів; повне відшкодування вартості малих наділів, а більших за певний відсоток; ліси стають власністю держави за виключенням незначних масивів; пасовища мають перейти у власність громад. Крім того, програма забороняла продавати землю, меншу за означений мінімум, а селяни, які ухиляються від війни з поляками, взагалі не повинні її отримати [4, с.113]. Закінчувався документ наступними словами: «Наділення землею відбуватиметься після закінченню війни і по повороті жовнірів з фронту і полону» [4, с. 114-115]. Для остаточного перетворення «Основ» у справжній закон була обрана субкомісія на чолі з Л.Бачинським.
5. З метою якнайшвидшого вирішення земельного питання, ЗУНР також ухвалила низку законодавчих актів, які мали на меті розв'язати цю проблему. Законом «Про вивласнення великих табулярних посілостей» було започатковано аграрну реформу на селі [6]. Ним установлювався порядок конфіскації земель у великих землевласників. До ухвалення земельного закону у власність народу передавалися посілості великих землевласників. Кількість землі, що залишалася у власності колишніх поміщиків, не могла перевищувати 200 моргів (1морг-0,57га.). Націоналізовані землі переходили в тимчасове управління повітових земельних комітетів, які розподіляли їх поміж селянами [6]. 
6. 14 квітня 1919 р. УНРада прийняла Закон «Про земельну реформу», покликаний остаточно врегулювати аграрні відносини. Закон передбачав: а) збереження принципу приватної власності; б) конфіскацію земель поміщиків, церков, монастирів, різноманітних установ, а також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми силами; в) націоналізовані землі переходили до державного земельного фонду, з нього і мали наділятися земельними ділянками безземельні та малоземельні селяни; г) не мали права на отримання землі засуджені за дезертирство з лав українськоі армії, за злочини проти Української республіки, її збройних сил,а також громадяни інших держав; д) особам, що втратили землю внаслідок націоналізації, передбачалося відшкодування збитків. Без компенсації відбирали землі: а) власників, що воювали проти Української держави; б) становили державну власність Австро-Угорщини; в)набуті спекуляцією в роки війни [2]. Регулювання решти аграрних питань відкладалося на розгляд майбутнього Сейму. На жаль, цей закон ЗУНР не був практично втілений у зв'язку з польською окупацією держави [6]. 
Як слушно зазначають львівські дослідники І. Терлюк та І. Патер, земельний закон мав певні недоліки. По-перше, наділення селян землею не могло розпочатися перед закінченням війни й поверненням «жовнірів і полонених додому», а значить переносилося на невизначений час; по-друге, не говорилося про відшкодування власникам конфіскованих земель; по-третє, не сказано, як нові власники наділялися землею за викуп чи без нього. Ці питання відкладалися до вирішення майбутнім сеймом [5]. 
Вищевикладене дає підстави для наступних узагальнень.
По-перше, відсутність стратегії державного будівництва, нерішучість, брак часу й професіоналізму, політичні та ідеологічні протиріччя (особливо навколо питання приватної власності) не дозволили напрацювати ефективний земельний закон. Земельний закон на Галичині можна вважати прогресивнішим (у порівнянні із законами українських урядів «першої» і «другої» УНР, Української держави), який з одного боку відображав агрокультуру, споконвічні традиції ведення господарства, з іншого – мав бути своєрідним сигналом для держав Антанти, які не сприймали меседжів соціалізації землі. І все ж основна проблема – людини, землі й волі, так і залишилась неврегульованою.
По-друге, відсутність вагомих успіхів українських урядів (ЗУНР (ЗОУНР зокрема – В.У.)) у вирішенні аграрного питання була викликана не лише частою зміною політичних режимів, але й дискретністю реформ, які вони проводили [5]. Попри те, що у ЗУНР земельне питання також було в числі найважливіших соціально-економічних питань, його правове вирішення відкладалося на невизначений термін до скликання сейму, що мав визначити розмір і час сплати селянами за наділи. Відтак селяни були незадоволені повільним просуванням вирішення реформи, й cамочинно вдавалися до поділу землі.
По-третє, позитивний та негативний досвід вирішення земельного питання у діяльності українських урядів 100-річної давнини має бути врахований в сучасних умовах українського державо- і правотворення.

Список використаних джерел:
1. Заріцька І.М. Питання земельних реформ доби Української революції 1917—1921 рр. у працях сучасних дослідників. Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. 2010, Вип. 157. С. 25—36; Макарчук С. ЗУНР: історичний досвід національного державотворення і сучасність. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2009. Вип. 18. С. 20—29; Сливка С.С. Правовий механізм реалізації земельної реформи в Західноукраїнській Народній республіці. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Сер. юридична. 2014. Вип. 2. С. 24—31.
2. Закон Української Державної Ради «Про земельну реформу» від 14.04.1919 р. ІПС «Законодавство»: Історичні нормативно-правові акти.
3. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР. Український історичний збірник. 2009. Вип. 15. С. 107—114.
4. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР (ЗОУНР) 1919 р. Український історичний збірник. 2012. Вип. 15. С. 105—118.
5. Терлюк І.Я. Аграрне питання як фактор правової політики Українських державних формацій (1917—1921 рр.): започаткування національного земельного законодавства. URL: http://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2017/aug/5769/vnulpurn201685069.pdf (дата звернення: 03.04.2018).
6. Ухач В.З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української держави: порівняльний аналіз. URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=324 (дата звернення: 05.04.2018). 
 

Останнє оновлення (09.04.18 20:34)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Серпень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція