...Здібним заздрять, талановитим шкодять, геніальним лестять (М.Фадуль)...
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №1
Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації (уже без будь-яких завуальованих елементів, що мали місце в період вересня 1939 – червня 1941 років) планів другої радянизації краю. Без перебільшення західноукраїнське населення, пізнавши гіркий досвід першого урядування совітів на цих теренах, з тривогою очікувало реалізації політики радянизації. Активна ж меншість оформлена в структури українського національно-визвольного руху зі зброєю в руках зустріла ворога номер один.
Заявлена наукова тема достатньо повно представлена в сучасній вітчизняній історіографії дослідженнями І. Біласа, Д. Вєдєнєєва, Х. Кульгавець, О. Ленартовича, В.Нікольського, А. Кентія, О. Лисенка, С. Макарчука, Г. Стародубець, В. Ухача та ін. [7].
Метою наукової розвідки є сучасний історіографічний дискурс особливостей протиборства сталінського тоталітарного режиму з суб’єктами українського національно-визвольного руху у період 1945 року.
Завершення 1944 та початок 1945 року внесли корективи та нові зміни у протистояння протиборствуючих сил. Вітчизняні науковці об’єктивно наголошують, що у безкомпромісному протистоянні радянських комуністичних органів та силових структур з ОУН(б) і УПА грубо порушувалося чинне законодавство, та чинилася наруга, звірства над місцевим населенням. З одного боку, у пам’яті населення західноукраїнського краю чітко закарбувався «досвід» першого врядування совітів, а нові штурмові заходи радянської влади щодо форсованої реалізації структурних складових «другої» радянизації не залишали ілюзій у людей щодо форм і методів її проведення. З іншого боку спостерігалася втома місцевого населення від збройного протистояння, реквізитів та інших форм насильства [6, с. 3], що підсилювалося все більшим усвідомленням не співмірності потенціалу пртиборствуючих сторін, а тому як корозія підточувало віру в успіх боротьби проти комуністичного режиму, неухильно звужуючи єдине джерело підтримки українського національно-визвольного руху [6, с. 3]. Відновлення та широке використання інститутів заручництва, доносительства [9, с. 194], системи оперативно-агентурних заходів радянських спецслужб [2, с. 377], інформаційно-пропагандистських заходів сталінського режиму мали за мету спровокувати недовіру керівництва ОУН(б) і УПА до населення, «... розірвати український визвольний рух і його соціальну базу» [2, с. 377]. 
Авторитетним київським науковцем О. Лисенком зроблена вдала спроба виокремити етапи структурно-організаційної й тактичної трансформації в середовищі українського визвольного руху впродовж 1945 року. По-перше, на рубежі 1944-1945 років провід ОУН(б) і Головна команда УПА (далі ГК УПА) окреслила перелік заходів, що передбачали: 1) спрямувати удари збройних відділів по районних центрах і цим змусити сконцентрувати тут більше радянсько-силових структур, зменшивши їх у селах – життєво важливій базі повстанського запілля; 2) перешкоджати процесам радянизації і насамперед, укоріненню радянських органів влади; 3) зривати плани поставок сільськогосподарських продуктів, заготівель лісу та інших заходів радянського режиму [6, с. 9]. Акцентувалася увага на пропагандистській роботі, що мало піднімати моральний дух і ліквідовувати зневіру. Розглядалася можливість тимчасово передислокувати основні відділи УПА та організаційні кадри у східні області України, Білорусії, Польщі. 
По-друге, літом 1945 року відбулися чергові зміни у середовищі українського самостійницького руху. З-поміж основних форм спротиву провід українського самостійницького руху виокремлював: а) індивідуальний терор, диверсійні акції на промислових та сільськогосподарських об’єктах; б) засідки та невеликі сутички із не чисельними радянськими підрозділами, винищувальними батальйонами [6, с. 33]. Цілком справедливо наголошувалося на необхідності шукати шляхи організаційного закріплення національних структур у містах. Рейди в інші терени України (насамперед Житомирщини і Київщини [6, с. 32]) мали чітку пропагандистську ціль – засвідчити присутність повстанських відділів і в інших, окрім Західної України, регіонах та хоча б частково ускладнити радянським карально-силовим структурам виконувати оперативні плани [6, с. 34].
Керівництво українського національно-визвольного руху приділяло увагу і закордонним рейдам, які як метод партизанської тактики давали позитивні результати [8, с. 374-375]. Поділяємо висновки дослідників, що попри незначні військові результати закордонних рейдів відділів УПА, вони мали позитивний політичний і морально-психологічний ефект впливу на людей [3, с. 369].
По-третє, у другій половині 1945 року націоналістичне підпілля зазнало чергової структурної реорганізації. Чергові зміни, на думку А. Кентія, з одного боку скріплювали зв’язок повстанських відділів з боївками і населенням, з іншого – свідчили про повернення до тактики підпільно-партизанських дій у визначених теренах [6, с. 38], що у значній мірі свідчило про крах надій керівництва УПА набути рис сили загальноукраїнського характеру [4, с. 337]. Нові інструкції (від 22 листопада 1945 року) Крайового Проводу ОУН(б) особливий акцент покладали на кадрову роботу організації; посилення значення і відповідальності політвиховників у забезпеченні морально-психологічного стану особового складу, національно-патріотичного виховання української молоді [6, с. 38]. Бойова діяльність, за твердженням О. Лисенка, мала супроводжуватися активною пропагандистською роботою, вістря якої спрямовувалися до інтелігенції, учителів (особливо із східних регіонів України), міліції, священнослужителів у контексті захисту прав УГКЦ [6, с. 39].
Вітчизняні науковці окреслюють і системні зусилля радянських спецслужб, які виконуючи вказівки Москви значно інтенсифікували зусилля по ліквідації структур визвольного руху, рапортуючи про амбітні плани здійснити це до завершення німецько-радянської війни. На новому етапі протиборства вчені виокремлюють особливості каральних дій силових структур: по-перше, як і в 1944, у 1945 році незмінною і основною формою боротьби з націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами залишалися воєнно-чекістські операції [6, с. 52], що вкотре підтверджувало тезу про небажання і невміння комуністичних верховодів, хоча б спробувати знайти політичні засоби розв’язання конфлікту [1, с. 86]. По-друге, змінена тактика дій НКВС і НКДБ УРСР ще більше посилювала контроль і нагляд за населенням краю і виявленням у селах підпільних структур самостійницького руху [6, с. 50]; набував розвитку маховик масових депортацій сімей вояків УПА, перепису населення [5, с. 289], мобілізаційних заходів до лав Червоної армії. По-третє, попри пріоритетність силових методів, комуністичний режим нарощував ідеологічну обробку населення [6, с. 51]. І все ж, на думку О. Лисенка, «... не ідеологічні меседжі, а реалії повсякденного життя (втома від терору і тероризму, постійного страху за життя, перебування «між двох вогнів» - радянським режимом і повстанцями, економічні реалії тощо) формували ставлення сільських мешканців до самостійницького руху» [6, с. 65-66]. 
Таким чином, вітчизняні дослідники акцентують увагу на поєднанні радянською владою і її силовими структурами військових та політичних заходів у боротьбі з українським самостійницьким рухом [6, с. 52].
Більшість науковців схильна вважати, що використаний радянським режимом комплекс «витончених» засобів боротьби з структурами визвольного руху цинічно порушував права людини, чинне законодавство, здетоновуючи чергові хвилі невиправданих репресій, актів терору з обох сторін, в лещата яких попадало безневинне цивільне населення.

Список використаних джерел:
1. Кондратюк К.К., Леськів М.М. Україна: Західні землі: 1944—1953 роки: монографія. Львів, 2011. С. 86.
2. Лисенко О.Є. Боротьба радянських силових структур проти ОУН і УПА у 1945 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси. Київ: Наукова думка, 2005. С. 377.
3. Лисенко О.Є. Протистояння ОУН і УПА і радянської системи у 1945 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси, Київ: Наукова думка, 2005. С. 369.
4. Лисенко О. Є. Самостійницький рух у 1944 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси. Київ: Наукова думка, 2005. С.337.
5. Нагірняк М. Тактика дій радянських репресивних органів у боротьбі з національним рухом у західних областях України (1944—1945 рр.). Геноцид України в XX ст.: історія та наслідки: матеріали другої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Львів, 25—26 вересня 2011 р.): [редкол. Л. Сеник … [та ін.]); Львівський університет «Львівська політехніка» … [та ін.]. Львів: Добрий друк, 2013. С. 289.
6. ОУН і УПА в 1945 році: Збірник документів і матеріалів. В 2 ч. Ч. 2. Редкол.: Боряк Г.В., Веселова О.М., Даниленко В.М., Кульчицький С.В. (відп. ред.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 3.
7. Ухач В.З. «Велика блокада»: карально-силові заходи радянського тоталітарного режиму проти суб’єктів українського національно-визвольного руху (сучасна українська історіографія). URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=2332; його ж. Правовий статус суб’єктів національно-визвольної боротьби 40 – сер. 50 рр. XX ст. (національне законодавство). Україна в умовах реформування правової системи: сучасні реалії та міжнародний досвід: [Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції, м. Тернопіль, ТНЕУ, 20—21 квітня 2018 р.]. Тернопіль: Економічна думка, 2018. С. 64—67; Боротьба Української повстанської армії за Самостійну Українську державу. URL: http://www.lex-line.com.ua; Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти. URL: http://www.legalactivity.com.ua та ін.
8. Шолох Я. Рейди УПА очима зарубіжних дослідників: оцінки та значення. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. 2003. Вип. 10. С. 372—381.
9. Яневський Д. Проект «Україна»: Жертва УПА, місія Романа Шухевича. – Харків: «Фоліо», 2012. С. 194. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 23:02)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Одним із найважливіших прав громадян України є їх право на безпеку продукції, передбачене статтею 14 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до цього ж закону, визначається поняття «безпека продукції» як «відсутність будь-якого ризику для життя, здоров'я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції» [1]. Оскільки статтею 3 Конституції України визначено, що життя і здоров’я людини є найвищою цінністю, безпека продукції як безпека для життя та здоров’я споживача передбачена на державному рівні [2].
За роки, які пройшли після прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» роки акцент у визначеннях змістився з поняття «безпека» на поняття «безпечність». Закони України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» та «Про загальну безпечність нехарчової продукції» закріплюють на законодавчому рівні поняття «безпечність», суть якого зводиться до відсутності ризиків або становлення мінімальних ризиків, зумовлених використанням такої продукції [3]. Таким чином, поняття «безпечність» у контексті існуючого законодавства можна вважати ідентичним до поняття «безпека», яке визначене у Законі «Про захист прав споживачів». Таким чином, на сьогодні існує потреба в узгодженні термінів та визначень у чинному законодавстві. 
Забезпечення безпечності продукції здійснюється в Україні наступними шляхами: 
 шляхом стандартизації продукції; 
 шляхом технічного регулювання;
 шляхом державного контролю і нагляду.
Кожен із цих шляхів має на меті не тільки безпосереднє забезпечення безпечності окремих видів продукції, але й забезпечення права громадян на життя та здоров’я, захист їх майна, охорону навколишнього середовища та захист споживачів від уведення їх в оману.
Об’єктами стандартизації в Україні є матеріали та складові, з яких виготовляється продукція, готова продукція, а також її фасування, пакування, маркування, етикетування тощо. У меті здійснення стандартизації, окрім забезпечення відповідності об’єктів своєму функціональному призначенню, а також керуванням різноманітності об’єктів, зазначаються такі цілі, як забезпечення охорони життя та здоров’я і захист прав та інтересів споживачів [4]. 
Основними засадами технічного регулювання в Україні, тобто правового регулювання відносин у сфері визначення та виконання обов’язкових вимог до характеристик продукції або пов’язаних з ними процесів та методів виробництва, є розробка та затвердження технічних регламентів, а також розробка, затвердження та здійснення процедур з оцінки відповідності продукції. У технічних регламентах визначаються вимоги до характеристик продукції, а також до методів і процесів виробництва у тому числі, вимоги до безпечності продукції.  Основними цілями, відповідно до яких приймаються технічні регламенти, законодавством визначені захист життя та здоров’я людей, їх майна, захист тварин, охорона довкілля та природних ресурсів, забезпечення енергоефективності, а також забезпечення національної безпеки. Прийняття технічних регламентів також має на меті запобігання підприємницькій практиці, що вводить споживача в оману [5]. Таким чином, прийняття технічних регламентів як однієї із складових механізму забезпечення безпечності продукції спрямоване на захист прав громадян України.
На забезпечення захисту прав спрямовані й процедури оцінки відповідності. Процедури оцінки відповідності розробляються у відповідності до настанов або рекомендацій міжнародних організацій стандартизації. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне зазначити, що в країнах ЄС здійснюється оцінка відповідності вимог до продукції, які, в першу чергу, спрямовані на забезпечення захисту прав споживачів [6]. Отже, спрямованість технічного регулювання в Україні на забезпечення захисту прав споживачів відповідає європейським практикам.
Державний контроль і нагляд спрямований, зокрема, на забезпечення відсутності загроз суспільним інтересам, які може становити продукція або діяльність з її виготовлення та реалізації, а також забезпечення безпеки для населення та навколишнього природного середовища. Першим принципом здійснення державного контролю є пріоритетність безпеки  у питаннях життя і здоров’я людини [7, 8]. Нормативно-правові акти щодо державного контролю за дотриманням законодавства України про деякі види продукції підтверджують першочерговість забезпечення захисту прав громадян. Так, Закон України «Про державний контроль за дотриманням законодавства про харчові продукти, корми, побічні продукти тваринного походження, здоров’я та благополуччя тварин» встановлює пріоритет безпеки у питаннях життя і здоров’я людини перед будь-якими іншими інтересами та цілями у сфері господарської діяльності під час здійснення державного контролю [9]. Отже, забезпечення безпечності харчових продуктів і продуктів тваринного походження має своєю найвищою ціллю захист прав громадян України на життя та здоров’я. 
У підсумках зазначимо, що заходи, спрямовані на забезпечення безпечності продукції в Україні, мають своєю метою, в першу чергу, на захист прав і свобод громадян. Пріоритетність захисту життя і здоров’я людей, їх майна, а також навколишнього середовища як основних конституційних прав закріплені у законодавчих актах, які регулюють здійснення стандартизації продукції, її технічного регулювання та державного контролю і нагляду за дотриманням вимог безпечності продукції. Отже, забезпечення безпечності продукції є важливим елементом у забезпеченні захисту прав громадян України.

Список використаних джерел:
1. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 № 1023-ХІІ. Київ: Відомості Верховної Ради УРСР, 1991. № 30. С. 379.
2. Александров М. Є. Адміністративно-правове забезпечення безпеки промислової продукції в Україні. Наука і правоохорона. 2016. № 2(32). С. 32—38.
3. Про загальну безпечність нехарчової продукції: Закон України від 02.12.2010 № 2736-VI. Відомості Верховної Ради України, 2011. № 22. С. 145.
4. Про стандартизацію: Закон України від 05.06.2014 № 1315-VII. Відомості Верховної Ради України, 2014. № 31. С. 1058.
5. Про технічні регламенти та оцінку відповідності: Закон України від 15.01.2015 № 124-VIIІ. Відомості Верховної Ради України, 2015. № 14. С. 196.
6. Основні вимоги законодавства ЄС до безпеки та якості товарів. URL: https://ukraine-eu.mfa.gov.ua/ua/Ukraine+-+EU+export-import+helpdesk+/Non-tariff+regulation/Загальні+вимоги+ЄС+до+імпортованих+товарів (дата звернення 10.06.2018).
7. Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції: Закон України від 02.12.2010 № 2735-VI. Відомості Верховної Ради України, 2011. № 21. С. 144.
8. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Закон України від 05.04.2007 № 877-V. Відомості Верховної Ради України, 2007. № 29. С. 389.
9. Про державний контроль за дотриманням законодавства про харчові продукти, корми, побічні продукти тваринного походження, здоров’я та благополуччя тварин: Закон України від 18.05.2017 № 2042-VIІІ. Відомості Верховної Ради України, 2017. № 31. С. 343.
 

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №5
Одним із дієвих способів документування злочинної діяльності організованих злочинних груп і злочинних організацій та здобуття доказової бази кримінальної діяльності ОЗГ та ЗО по кримінальним провадженням є – виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. 
Загальнотеоретичні та тактичні засади виконання спеціального завдання досліджували вітчизняні науковці: О.М. Бандурка [1], О.М. Джужа [2], Д.Й. Никифорчук [3], В.В. Поливода [3], М.А. Погорецький [4], Л.Д. Удалова [5] та інших вчених. 
Разом з тим, при наявності великої кількості наукового і практичного матеріалу, що стосується питань виконання спеціального завдання до сьогодні не склалося цілісного розуміння у практичних оперативних працівників єдиної думки щодо визначення видів суб’єктів його виконання. 
У першу чергу слід звернути увагу на кримінальний процесуальний кодекс України [6] і Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» з відповідними змінами внесеними у зв’язку з прийняттям кримінального процесуального кодексу України [7].
Під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані відомості, речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи учать в організованій групі чи злочинній організації, або є учасником вказаної групи чи організації, який на конфіденційній основі співпрацює з органами досудового розслідування [6]. 
Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, в тому числі, і щодо проведення спеціального завдання приймає слідчий який здійснює кримінальне провадження [6]. 
Іншими суб’єктом виконання спеціального завдання по кримінальному провадженню є процесуальний прокурор, який здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений на здійснення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій.
Слідчий і прокурор доручає проведення спеціальної операції оперативним підрозділам.
Оперативні підрозділи в свою чергу підбирають особу , яка буде безпосередньо здійснювати виконання спеціального завдання.
Отже, аналіз наукових праць, діючого кримінально-процесуального законодавства, а також відомчих нормативних актів регулюючих виконання спеціального завдання дає підстави поділити суб’єкти виконання спеціального завдання на три види: 
 суб’єкти, яким надано право приймати рішення про проведення спеціального завдання – слідчий та прокурор;
 суб’єкти, які здійснюють організаційні заходи – оперативні підрозділи;
 суб’єкти, які безпосередньо виконують спеціальне завдання - особа, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи учать в організованій групі чи злочинній організації.

Список використаних джерел:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: [у 2 т. Т. 1]. Бандурка О.М., Блажівський Є.М., Бурдоль Є.П. та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація Харків: Право, 2012. 768 с.
2. Оперативно-розшукова діяльність: [мультимедійний навч. посіб.]. [Никифорчук Д.Й., Василинчук В.І., Тарасенко О.С.]: Т. 8, схеми до тем 1, 5, 6, 7, 8; За заг. ред. О.М. Джужи, Д.Й. Никифорчука. Київ , 2012.
3. Негласні слідчі розшукові дії: курс лекцій. Никифорчук Д.Й., Ніколаюк С.І., Поливода В.В. та ін.; За заг.ред. Д.Й. Никифорчука. Київ: НАВС, 2012. 124 с.
4.Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія. Харків: Арсіс ЛТД, 2007. С. 82.
5. Удалова Л.Д., Рибалка О.В. Суб’єкти кримінально-процесуального доказування: навч. посіб. Київ: КНТ, 2012. 158с.
6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закону України  від 13.04.2012 № 4651-VI. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
7. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 № 2135-XII. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2135-12 
 

Останнє оновлення (12.06.18 11:32)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Як відомо із теорії права, функції того чи іншого об’єкту чи явища – це основні напрями його впливу на суспільні відносини. функції виражають взаємозв’язок суб’єктів адміністративного права. Функції суб’єктів адміністративного права по суті визначають призначення суб’єктів адміністративного права у системі та основні напрямки їх впливу на суспільні відносини. Тобто функціонування системи суб’єктів адміністративного права – це ніщо інше, як їх практична діяльність. Саме через діяльність реалізуються конкретні функціонально-цільові ролі суб’єктів. 
Функції органів публічної адміністрації – це провідні напрями їх діяльності, у яких виражається цільове навантаження, та з якими прямо пов’язані обсяг і зміст публічно-владних повноважень, що надаються цим суб’єктам. 
Слід зазначити, що, незважаючи на існуючі наукові розробки, проблема функцій органів публічної адміністрації в національному законодавстві перебуває на початковому етапі вирішення. Перші кроки в цьому напрямі було здійснено з прийняттям Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», який визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України [1]. 
Цим законом уперше визначено види центральних органів виконавчої влади за функціональним призначення, а саме: міністерства, служби, агентства, інспекції. Причому міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. 
У разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба. 
У разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство. У разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція. 
Звичайно, така диференціація центральних органів виконавчої влади не ідеальна і потребує критичного аналізу. 
Натомість необхідно звернути увагу на Указ Президента України « Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [2], яким затверджено схему організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, аналіз якої дозволяє стверджувати про існування центральних органів виконавчої влади, різновиди яких не передбачені у вищезгаданому законі. Так, указом передбачено існування фондів (наприклад, Пенсійний фонд України, Фонд державного майна України) та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, до яких увійшли: Антимонопольний комітет України; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Фонд державного майна України; Адміністрація державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; Національне агентство України з питань державної служби. Очевидна невідповідність норм чинних нормативно-правових актів породжує досить суттєві проблеми щодо розподілу функцій між зазначеними суб’єктами, до того ж, передбачене Указом Президента існування центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом взагалі під собою не має наукового підґрунтя, адже підставу виокремлення таких органів на даний час складно однозначно визначити. 
За межами уваги законодавця залишилися мобілізаційні функції – функції мобілізації необхідних ресурсів, тобто функції збору податків, формування та використання бюджетів, фінансів, інших матеріальних, людських інформаційних ресурсів, функції виготовлення грошових знаків [3]. Щодо функції виготовлення грошових знаків, необхідно звернути увагу на статус Національного банку України, який у законодавстві визначений як особливий центральний орган державного управління [4], натомість аналіз функцій, якими він наділений, дозволяє прирівняти цей орган до органів публічної адміністрації [5]. 
Отже, функції органів публічної адміністрації виражаються в їх діяльності щодо досягнення цілей та завдань у сфері здійснення публічного управління, надання адміністративних послуг, притягнення до адміністративної відповідальності, здійснення адміністративного судочинства в межах, встановлених чинним законодавством та в рамках своєї компетенції.

Список використаних джерел:
1. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України: офіц. текст: за станом на 10 грудня 2010 року. Відомості Верховної Ради України, 2011. №38. Ст. 385.
2. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України: офіц. текст за станом на 03 січня 2012 року. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/442-2014-п
3. Рассолов М.М. Теория государства и права: учебник [для вузов]. Москва: Издательство Юрайт: Высшее образование, 2015. С. 168.
4. Про Національний банк України: Закон України: офіц. текст: за станом на 03 січня 2012 року. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/679-14
5. Кіцул Ю.С., Лиса Р.О. Функції органів публічної адміністрації. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2015. Вип. 32(3). С. 33—34.

Науковий керівник: Рудой К.М., к.ю.н., доцент, професор кафедри кафедра адміністративного права та адміністративного процесу Одеського державного університету внутрішніх справ, підполковник поліції. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 06:46)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Розмова про джерела адміністративного права має науково-практичний характер, оскільки термін «джерела» має принципове значення як для науки адміністративного права, так і для практики його застосування. Наука адміністративного права цікавиться проблемою джерел адміністративного права через те, що дослідження зазначеного питання дозволяє отримати відповіді на такі запитання: яку зовнішню форму вираження можуть мати норми адміністративного права; які суб’єкти мають право приймати акти, що містять норми адміністративного права; які існують види джерел адміністративного права та яку форму систематизації краще для них обрати.
У романо-германській правовій сім’ї немає єдиного визначення джерел права. Розмаїтість національних, етнічних та історичних розходжень у країнах романо-германського права, особливості правових культур, як і багато інших факторів (як суб’єктивних, так і об’єктивних), не дозволили виробити в юристів-теоретиків і юристів-практиків єдиної думки про те, що таке джерело права, яким повинно бути його визначення [1, c. 30]. Однак відсутність єдиного уявлення про джерела права зовсім не означає, що серед дослідників, які займаються цією проблемою, не вироблено загального уявлення щодо цього [2, c. 86].
У загальному вигляді джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, додання їм загальнообов’язкового, юридичного значення.
В Україні реалізується система джерел адміністративного права, яка містить у собі такі види джерел: нормативно-правовий акт, нормативний договір, правовий прецедент, правовий звичай і доктрина.
У процесі адміністративно – правової реформи відбувається поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі.
Конституція України є основою у системі джерел адміністративного права. Закріплені в Конституції норми мають безпосередньо адміністративно-правову спрямованість. Вони виступають гарантом демократії, свободи, справедливості, забезпечення прав та і свобод людини, а також визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.
Іншим джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення, основним завданням якого є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України , прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням. Звісно, що до нього було прийнято вже багато змін. Адже він вимагає доповнень, в повсякденній зміні на концептуально новий, який і має бути системно побудований і відповідати новій конституційно-правовій базі.
Також вагомим із видів джерел адміністративного права є Кодекс адміністративного судочинства України, який визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції. На його основі й побудована система адміністративного судочинства, яка продовжує переживати період динамічного (і небезболісного) становлення щодо практичного забезпечення адміністративно-процесуальної охорони прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень із боку суб’єктів владних повноважень [3, c. 489].
Основний кількісний масив джерел адміністративного права становлять підзаконні нормативно – правові акти. Їх можна визначати як акти, що приймаються на основі законів із метою конкретизації положень законів та закріплення механізмів їх реалізації.
Джерела адміністративного права мають великий вплив на суспільні відносини в сфері публічної адміністрації, здійснення публічного управління. Джерела відіграють важливу роль для адміністративного права, оскільки в них містяться правові норми цієї галузі, які і спрямовані на регулювання та охорону відповідних суспільних відносин.
Джерела адміністративного права дають можливість виявити і пізнати відповідним суб’єктам права, впливають на їхню правову свідомість, правову культуру, формують усталене і ціннісне уявлення про ті чи інші явища та дійсність. Джерела адміністративного права є основою для формування та реалізації державної політики у різноманітних сферах.

Список використаних джерел:
1. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. Москва, 1998. С. 29—50. 
2. Гриценко І.С. Джерела адміністративного права у їх історичному розвитку. Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 286. 2005. С. 85—88.
3. Воюцька О., Каплій О. Сучасний стан основних джерел адміністративного права. Новітні наукові дослідження держави і права. 2012. – С. 489—493.

Науковий керівник: Рудой К.М., к.ю.н., доцент, професор кафедри кафедра адміністративного права та адміністративного процесу Одеського державного університету внутрішніх справ, підполковник поліції. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 06:45)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція