...Дискусія–спосіб зміцнити опонента в його помилках (Амброз Бірс)...
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №1
Реформування українського суспільства за європейськими принципами демократичної держави викликало необхідність створення нової моделі правоохоронного органу, діяльність якого направлена на служіння народу, захист прав, свобод та законних інтересів громадян, забезпечення публічної безпеки та порядку.
Однак, держава не лише захищає права і свободи громадян України, а й може певним чином їх обмежити, прагнучи встановити порядок у спільному житті людей. Актуальним постає питання саме меж можливих обмежень прав і свобод людини та їх чіткої регламентації в законодавстві нашої держави.
Вищезазначеному питанню приділяли увагу такі науковці, як: Н. Безсмертна, Ю. Ірха, А.Самотуга, Н. Кушакова, О. Осинська, М. Савчин, Н. Савінова, М. Селівон, Б. Сидорець, С. Рабінович, В. Філатов, С. Шевчук. У роботах цих науковців питання обмеження прав і свобод людини є важливою складовою досліджень загальних проблем теорії держави та права. 
У даній статті ми ставимо за мету висвітлити основні аспекти механізму обмеження прав людини в порядку кримінального процесуального законодавства України та адміністративного.
Стаття 18 Закону України «Про Національну поліцію» дійсно закріплює положення, яким зобов’язує кожного поліцейського поважати і не порушувати прав і свобод людини.
При цьому, стаття 29 Основного закону держави зазначає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Таким чином, Конституція встановлює стандарти, відповідно до яких особу можна тримати під вартою на підставі рішення суду. А на випадок необхідності невідкладного затримання особи під час вчинення правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, встановлена конституційна гарантія судової перевірки наявності юридичних підстав тримання під вартою. 
Що ж стосується європейського регулювання права особи на свободу та особисту недоторканість, то Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 5 чітко закріплює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканість у її класичному розумінні, тобто фізичну свободу. Метою статті є захист особи від свавільного арешту і тримання під вартою, захист публічного порядку, який вимагає забезпечення покарання осіб, що вчинили злочин. Для того, аби звести до мінімуму ризик свавілля у діях державних органів, вищевказаною статтею Конвенції передбачено комплекс прав, які встановлюють, що позбавлення свободи повинно знаходитися під незалежним судовим контролем і супроводжуватися відповідальністю органів влади за свої дії.
  Гарантуючи право на свободу та особисту недоторканість, Конвенція встановлює вимоги до позбавлення свободи, зокрема умови правомірності та законності позбавлення особи свободи. Крім класичного випадку арешту чи ув’язнення, позбавлення свободи може набувати різних форм: поміщення осіб до психіатричних чи соціальних установ, тримання у транзитних зонах аеропортів, допиту в поліцейському відділку, затримання і обшуку поліцією, домашнього арешту.
Крім того, і чинним законодавством України встановлено підстави для затримання особи не лише в порядку кримінального процесуального законодавства України, а й адміністративного. 
У статті 260 Кодексу України про адміністративні правопорушення прямо передбачено, що з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення допускається адміністративне затримання особи.
При цьому, затриманому роз’яснюються його права, зокрема він має право ознайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою, виступати рідною мовою та користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, а також оскаржити постанову по справі.
Механізм дотримання прав людини при затриманні особи, будь-то у процесі кримінального законодавство чи адміністративного повинен беззаперечно функціонувати на найвищому рівні. Карати та захищати – невід’ємні один від одного терміни, правопорушник повинен відчувати не тільки кару за вчинений проступок чи злочин, а й захист його прав зі сторони держави.
   Отже, механізм дотримання прав і свобод людини – це єдине, цілісне і самостійне явище правової системи, яке є комплексом взаємопов’язаних засобів, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод. 
 

Останнє оновлення (14.06.18 23:29)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №3
На сьогоднішній день Україна перебуває у стані реформувань, однак житлові правовідносини, а саме забезпечення громадян житлом жодним чином не реформуються, однак залишаються досить актуальними. Їх актуальність полягає у тому, що в країні проходить антитерористична операція, існує багато внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО ); ветеранів Великої Вітчизняної Війни, які стоять в чергах на отримання житла ще з 50-х років минулого століття, і ця черговість переходить у спадок їх онукам та правнукам та ін.., тому на наш погляд не можна казати про те, що житлове право це не актуальна сфера права, яка на сьогоднішній день не потребує прогресу. 
Житлове право в Україні досліджували такі вчені, як: К. Паливоди, І. Кривов’язюка, В.Павлова, І. Гнеся, О. Пшик-Ковальської, А. Асаула, В. Кравченка, В. Бідака, В. Куценко, Ю.Манцевич, І. Пилипенка, Т. Завори, та інші.
Житлова проблема в Україні містить в собі механізми і способи забезпечення громадян України конституційним та моральним правом на житло [1, с. 1]. Згідно ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Дане нормативно закріплене положення трактується науковцями у різних аспектах. На практиці реалізація їх не відбувається. Держава на сьогоднішній день не забезпечує громадян житлом, це удавана норма закону, яка виконується формально. 
Згідно Постанови Ради міністрів УРСР «Про затвердження правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання ім. житлових приміщень УРСР», містить перелік громадян які мають право на поліпшення житлових умов, а саме: забезпечені жилою площею нижче за рівень; які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам; які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв’язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім'ї; які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках; які проживають у гуртожитках; ВПО та інші. Зазначені особи перебувають у чергах, тобто стоять на квартирному обліку, які тривають роками. 
Регулювання даних правовідносин відбувається за Житловим кодексом, який був прийнятий 1983 році УРСР, вищезазначеною постановою, та ще низкою НПА, які дуже застарілі, однак зі змінами досі регулюють житлові відносини. На сьогоднішній день в країні, яка прагне відійти від застарілих принципів, вступити до ЄС та проводить декомунізацію, досить колізійно користуватися старими НПА радянських часів. 
Також законодавчо закріплено, що особи можуть стояти на квартирному обліку на підприємствах, установах, організаціях, однак дане положення також не застосовується активно, дійсно черговість є, однак в Україні досить мало місць роботи, які ведуть своє житлове будівництво [2, с. 116]. Проводячи аналіз, не варто забувати про те, що кількість земельних ділянок під будівництво у містах є обмеженою, тому будівництво нового житла є проблематичним [3].
Отже, враховуючи вищезазначене можна зробити висновок, що на сьогоднішній день будівництво нових житлових будівель є досить нагальною проблемою, адже черги на отримання житла не зменшуються, а навпаки зростають. Дійсно, економічно державі не вигідно безкоштовно надавати житло, однак в першу чергу країна повинна турбуватися про громадян, які у ній проживають, та створювати для них всі необхідні умови. 
Використання застарілих НПА, країною, яка прийняла Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020», де проголосила основні вектори руху, та взяла курс на входження до ЄС, запровадила декомунізацію, досить недоцільно використовувати норми УРСР, тому у даному випадку, це також досить велика прогалина у сучасному українському законодавстві.

Список використаних джерел:
1. Львов В.Є., Коляда О.О. правові аспекти вирішення житлових проблем в Україні URL: http://www.zgi a.zp.ua/gaz eta/VISNIK_34_14.pdf
2. Харченко Д.В. Адміністрування процесу забезпечення громадян житлом на загальнодержавному та регіональному рівнях URL: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/ 2017/2017_03(34)/18.pdf
3. Павлишина О.О. Проблеми оновлення житлового фонду URL: http://www.economy. nayka.com.ua/?op=1&z=1462
 
Науковий керівник: Аксютіна А.В., старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 
 

Останнє оновлення (14.06.18 23:15)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №6
Судова реформа, що почалася у 2015 році та триває по сьогодні, потребує аналізу багатьох теоретичних та практичних питань, пов’язаних з адміністративних судочинством. Одним з таких є – визначення статусу прокурора в адміністративному судочинстві відповідно до останніх змін внесених до Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ). Для того, щоб дослідити правовий статус прокурора в адміністративному судочинстві, необхідно звернутися до статті 53 КАСУ, в якій передбачено, що в установлених законом випадках Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із адміністративним позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах Також у статті зазначається, що у випадках, коли відкривається провадження за позовною заявою, яку подав прокурор в інтересах держави, в особі уповноважених органів на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, то такий орган набуває статусу позивача. Якщо ж такий орган відсутній, або у нього відсутні повноваження щодо звернення до суду, то тоді прокурор набуває статусу позивача [1].
Відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Прокурор має право представляти інтереси громадян лише у таких випадках: якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист [2].
Отже, участь прокурора в публічно-правовому спорі, тобто процесі адміністративного судочинства, коли він здійснює представництво інтересів громадянина або юридичних осіб є реалізацією функції прокуратури, передбаченої статтею 131-1 Конституції України.
Виходячи із вищевикладеного, можна виділити такі форми участі прокурора в адміністративному судочинстві: як самостійний позивач в інтересах держави у разі відсутності суб’єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави; як представник в інтересах держави за позовами інших осіб; як представник в інтересах держави в особі суб’єкта владних повноважень за позовом, апеляційною, касаційною скаргою, заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами прокурора; як представник в інтересах громадянина за позовами інших осіб; як представник в інтересах громадянина за позовом, апеляційною, касаційною скаргою [3, с. 73].
Актуальним залишається питання щодо подання доказів прокурором, оскільки обов’язковість подання доказів та здійснення процесу доказування відображається у принципі змагальності, закріпленому у статті 129 Конституції України та частині 1 статті 9 КАСУ. Для учасників адміністративного процесу, в тому числі прокурора, доказування полягає в обґрунтуванні обставин справи з метою переконати суд у їх істинності. Доказами прокурор підтверджує певні обставини для доведення наявності або відсутності порушених інтересів держави [4, с. 11]. Проведене у 2015 році Київським окружним адміністративним судом узагальнення судової практики застосування положень Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та іншого законодавства щодо участі в адміністративному судочинстві прокурора та органів прокуратури свідчить, що одним із найбільш типових недоліків практичної реалізації прокурором процесуальних повноважень у адміністративному судочинстві є ненадання до адміністративного суду доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги [4]. 
Таким чином, прокурор в адміністративному процесі здійснює представництво інтересів держави, інтересів окремих громадян, а також має право вступати за своєю ініціативою у справу, однак невирішеним залишається питання у яких випадках суб’єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином представництво законних інтересів держави, оскільки в процесуальному законодавстві відсутній визначений перелік таких випадків.

Список використаних джерел:
1. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 № 2747-IV (Редакція станом на 05.05.2018). Відомості Верховної Ради України, 2005, 446 с.
2. Про прокуратуру: Закон України від 14.10.2014. Відомості Верховної Ради України, 2015, 12 с.
3. Голосов С.С. Окремі питання правового статусу прокурора в адміністративному процесі України. Митна справа. 2015. № 4. С. 71—76.
4. Басай О. Докази та доказування прокурором в адміністративному судочинстві. Вісник Національної академії прокуратури України. 2016. № 4. С. 10—16.
5. Матеріали Узагальнення судової практики застосування Київським окружним адміністративним судом положень Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та іншого законодавства щодо участі в адміністративному судочинстві прокурора та органів прокуратури у 2013–2014 роках. URL: http://www.vasu.gov.ua/ sudovapraktika/uzagalnennya/dovidka_uchast_prokurora_v_adminsudochinstvi/ (дата звернення: 12.06.2018).

Науковий керівник: Ярошенко А.С., к.ю.н., старший викладач кафедри загальноправових дисциплін та адміністрування Дніпропетровського державного університет внутрішніх справ. 
 

Останнє оновлення (14.06.18 16:29)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №3
Конституція України у ч. 2 ст. 3 встановлює: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [1]. А також ч. 1 ст. 41 Конституції України визначає: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності» [1]. Як бачимо, перед державою постає обов'язок комплексного захисту права інтелектуальної власності із задіянням потенціалу судової експертизи в сфері інтелектуальної власності. Тим паче, що удосконалення судово-експертної діяльності з питань інтелектуальної власності є невід’ємною складовою проведення судової реформи в Україні.
Судова експертиза має велике значення для розв'язання проблем боротьби зі злочинністю у державі, а тому й у розв'язанні проблем щодо захисту прав і свобод людини. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза − це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об’єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду [2]. З метою забезпечення єдиного підходу при проведенні судових експертиз і підвищення якості їх проведення наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 № 53/5 затверджено Інструкцію про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. Цей документ містить положення про те, що одним з основних видів (підвидів) експертиз є: експертиза у сфері інтелектуальної власності: літературних та художніх творів; фонограм, відеограм, програм (передач) організації мовлення; винаходів і корисних моделей; промислових зразків; сортів рослин і порід тварин; комерційних (фірмових) найменувань, торговельних марок (знаків для товарів і послуг), географічних зазначень; топографій інтегральних мікросхем; комерційної таємниці (ноу-хау) і раціоналізаторських пропозицій; економічна у сфері інтелектуальної власності (п.1.2.5) [3]. 
Експертиза у сфері інтелектуальної власності − це новий вид судової експертизи, який був вперше запропонований у 2002 році Петром Павловичем Крайнєвим, котрий в подальшому став засновником Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності (Розпорядження КМУ про створення Центру було підписане 31 грудня 2004 р.).
Інтелектуальна власність – це рушійна сила світового економічного прогресу в ХХI сторіччі. Неліцензійна продукція загрожує економіці та суспільній безпеці, тому що здебільшого не відповідає жодним стандартам якості [4, с. 11]. Так як інтелектуальна власність часто стає об’єктом правопорушень, вона потребує правового захисту. Вирізняють дві форми захисту прав інтелектуальної власності: юрисдикційна та неюрисдикційна.
Під юрисдикційною формою захисту мається на увазі звернення особи, чиї права порушили, до уповноважених державних органів (поліція, суд, митниця, антимонопольний комітет України). 
Неюрисдикційна форма захисту полягає у захисті особою її порушених прав самостійно, без участі державних органів, наприклад направлення правопорушнику повідомлення з пропозицією вирішити спір шляхом переговорів.
Згідно з Цивільним кодексом України (п. 2 ст. 432) можливі наступні способи захисту прав інтелектуальної власності судом:
 вживання негайних заходів щодо попередження порушення права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
 призупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
 вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
 вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
 застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
 опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення про таке порушення [5].
У європейському праві явно виражена вимога щодо відшкодування збитків за порушення прав інтелектуальної власності, що одночасно є засобом компенсації та стримування порушників. При цьому відшкодування шкоди та компенсація витрат правовласника за загальним принципом призначені для досягнення двох цілей:
1) компенсаційної, тобто відшкодування збитків повинно забезпечити збереження положення правовласника у тому вигляді, який він мав місце якби не було порушення;
2) стримувальної, відшкодування збитків повинне слугувати як перешкоджанню повторення, так і стримуванню потенційних порушників [6, с. 133]. 

Список використаних джерел:
1. Конституція України: [прийнята 28 червня 1996 року]. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
2. Про судову експертизу: Закон України від 25 лютого 1994 року. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 28. Ст. 232.
3. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Мін'юсту України № 53/5 від 08.10.98 у редакції наказу Міністерства юстиції України від 01.06.2009 № 965/5. Офіційний вісник України від 03.12.1998. № 46. Ст.172. 
4. Крайнєв П.П. Судові експертизи у сфері інтелектуальної власності. Вінниця: ПП «Поліграфічний центр «Фенікс», ДІВП ВАТ «Інфракон» – «Інфракон-І», 2008. Ст. 376. 
5. Цивільний кодекс України № 435-IV dsl 16/01/2013. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40—44. Ст. 356.
6. Бутнік-Сіверський О.Б., Рак В.М., Медведєва Л.В. Актуальні питання щодо захисту прав обˈєктів інтелектуальної власності в частині розрахунку матеріальної шкоди. Проблеми теорії та практики судової експертизи з питань інтелектуальної власності: Матеріали наук.-практ. конф. ( 21 грудня 2017 р., м. Київ) за заг. ред. проф. В.Л. Федоренка; Науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності Мін’юсту. Київ: Видавництво Ліра-К, 2017. Ст. 212. 
 

Останнє оновлення (14.06.18 16:13)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №5
Согласно мнению К.-И. Палаза «национальные символы основаны не только на законах. Они в равной степени являются квинтэссенцией как идеалов и устремлений наций, так и общего мышления граждан, которые их образуют. Правовая охрана национальных символов на самом высоком уровне обусловлена тем, что они наиболее репрезентативно отображают суверенитет, независимость и единство государства» [1, с. 2-3]. Необходимость действенного обеспечения уважения и почтения к символам политической общности граждан определенного государства явствует из соответствующих положений Основного закона данного государства.
В этом плане отметим, что согласно ст. 12 Конституции Республика Молдова имеет флаг, герб и гимн. Государственным флагом Республики Молдова является триколор. Цветные полосы расположены вертикально в следующей последовательности от древка: синяя, желтая, красная. В центре, на желтой полосе, изображен Государственный герб Республики Молдова. Государственный герб Республики Молдова представляет собой пересеченный щит, вверху – красное поле, внизу – синее. В центре щита изображена голова тура, между рогами которого – восьмилучевая звезда, справа от головы – пятилепестковая роза, слева – полумесяц, обращенный и слегка наклоненный влево. Все элементы на щите золотистые (желтые). Щит помещен на груди натурального орла, держащего в клюве золотой крест (орел-крестоносец), в когтях справа – зеленую оливковую ветвь, слева – золотой скипетр. Государственный гимн Республики Молдова устанавливается органическим законом. Флаг, герб и гимн являются государственными символами Республики Молдова и охраняются законом.
В соответствии со ст. 20 Конституции Украины, государственными символами Украины являются Государственный Флаг Украины, Государственный Герб Украины и Государственный Гимн Украины. Государственный Флаг Украины – стяг из двух равновеликих горизонтальных полос синего и желтого цветов. Большой Государственный Герб Украины устанавливается с учетом малого Государственного Герба Украины и герба Войска Запорожского законом, принимаемым не менее чем двумя третями от конституционного состава Верховной Рады Украины. Главным элементом большого Государственного Герба Украины является Знак Княжеского Государства Владимира Великого (малый Государственный Герб Украины). Государственный Гимн Украины – национальный гимн на музыку М. Вербицкого со словами, утвержденными законом, принимаемым не менее чем двумя третями от конституционного состава Верховной Рады Украины.
В целях обеспечения реализации данных конституционных положений, ст. 347 Уголовного кодекса Республики Молдова (далее – УК РМ) и ст. 338 Уголовного кодекса Украины (далее – УКУ) устанавливают ответственность за надругательство над государственными символами.
Нельзя отрицать наличие неких общих черт между содержанием родового объекта преступления, указанного в ст. 347 УК РМ, и содержанием родового объекта преступлений, предусмотренных ст. 338 УКУ. Так ст. 347 расположена в Главе XVII Особенной части УК РМ («Преступления против публичной власти и безопасности государства»). Родовым объектом преступления, указанного в этой статье, признаются общественные отношения по поводу нормальной деятельности органов публичной власти и безопасности государства. Статья 338 включена в Раздел XV «Преступления против авторитета органов государственной власти, органов местного самоуправления, объединений граждан и преступления против журналистов» Особенной части УКУ. Уточним, что, до вступления в силу Закона Украины № 421-VIII от 14 мая 2015 г. «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно усиления гарантий законной профессиональной деятельности журналистов», название Раздела XV Особенной части УКУ было «Преступления против авторитета органов государственной власти, органов местного самоуправления и объединений граждан». В части, относящейся к авторитету органов государственной власти, содержание родового объекта преступлений, предусмотренных ст. 338 УКУ, схоже с содержанием родового объекта преступления, указанного в ст. 347 УК РМ.
  Ю. Дзюба считает, что преступления, предусмотренные ст. 338 УКУ, «посягают, прежде всего, на авторитет государства. В данном случае непосредственный объект фактически совпадает с родовым, что отнюдь не исключается» [2]. Не согласимся с таким утверждением. Непосредственный объект преступления вытекает из родового и не может совпадать с последним. Ввиду этого В.С. Прохоров, ссылаясь на связь между родовым объектом и непосредственным объектом преступления, справедливо отмечает: «Отдельное входит в общее и характеризует его. Общее не существует вне отдельного, но и отдельное не обладает свойством общего, не равнозначно ему» [3, с. 47].
Л.Г. Гырла и Ю.М. Табарча выражают точку зрения, согласно которой «непосредственный объект преступления, предусмотренного ст. 347 УК РМ, составляет авторитет государственной власти» [4, с. 441]. Аналогичную позицию занимает К.Ульяновский [5, с. 765]. На это мы возразим, что, во-первых, преступление, указанное в ст. 347 УК РМ не единственное деяние, посягающее на авторитет государственной власти. Кроме того, авторитет государственной власти выражается не только посредством государственного флага, государственного герба и государственного гимна. В связи с этим видится убедительным довод, изложенный В.И. Напиральськой: «В понятие «атрибуты государственности» помимо таких атрибутов как герб, гимн, флаг, включают также конституцию, парламент, правительство, законодательство, праздничные церемонии и прочее» [6]. Учитывая этот нюанс, было бы точнее признать в качестве непосредственного объекта преступления, предусмотренного ст. 347 УК РМ, общественные отношения по поводу авторитета государственной власти, выраженного в государственных символах Республики Молдова или другого государства.
Особенность государственных символов лишь в некоторой мере выражать авторитет государственной власти принимается во внимание А.В. Шевчуком и М.Д. Дякуром при определении непосредственного объекта преступлений, указанных в ст. 338 УКУ: «Объектом преступления является авторитет Украинского государства, который подрывается в случае посягательства на государственные символы как Украины, так и иностранного государства» [7, с. 304-305]. Индивидуально-дифференцированный подход по отношению к объекту преступлений, предусмотренных ст. 338 УКУ проявляет Г.Е. Болдарь: «Непосредственным объектом преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 338 УК Украины, является авторитет государственного и общественного строя Украины и ее суверенитет, которые выражаются в его символах. Непосредственным объектом преступления, предусмотренного ч. 2 ст. 338 УК Украины, является авторитет государственного и общественного строя иностранного государства, которые выражаются в ее официально установленных или поднятых символах» [8].
Как следует из диспозиции ст. 347 УК РМ, предметом соответствующего преступления являются не только государственные символы (флаг, герб, гимн) Республики Молдова, публично вывешенные, использованные или исполненные, но и государственные символы (флаг, герб, гимн) другого государства, публично вывешенные, использованные или исполненные. Необходимо уточнить, что, до вступления в силу Закона № 277 от 12 декабря 2008 г. «О внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс Республики Молдова», предметом преступления, предусмотренного ст. 347 УК РМ, являлись любые государственные символы (флаг, герб, гимн) Республики Молдова или другого государства, независимо от того были ли они публично вывешены, использованы или исполнены, либо нет.
Надругательство над национальными символами Республики Молдова или другого государства, иными чем герб, флаг и гимн, влечет ответственность по ч. (2) ст. 322 Кодекса Республики Молдова о правонарушениях. Имеется в виду надругательство над такими национальными символами, как должностные знаки Президента Республики Молдова, штандарт Председателя Парламента Республики Молдова, штандарт премьер-министра Республики Молдова и т.д. 
Судя по диспозиции ст. 338 УКУ предметом преступления, указанного в ч. 1 ст. 338 УКУ, признается Государственный Флаг Украины, Государственный Герб Украины и Государственный Гимн Украины, а предметом преступления, предусмотренного ч. 2 ст. 338 УКУ – официально установленный или поднятый флаг или герб иностранного государства. К числу недостатков ст. 338 УКУ, по словам В.И. Напиральськой, следует отнести: «отсутствие уголовной ответственности за надругательство над гимном иностранного государства, тогда как гимн Украины признан государственным символом, и надругательство над ним признается преступлением. Вполне очевидно, что гимн является особыми опознавательным знаком конкретного государства и одним из символов ее суверенитета, вместе с флагом и гербом» [9].
С точки зрения того же автора, предметом преступления, указанного в ч. 2 ст. 338 УКУ, признаются «официально установленные или поднятые государственный флаг и государственный герб любого другого государства, независимо от того, признано оно Украиной и поддерживает ли Украина с ним дипломатические отношения» [6]. С таким мнением трудно согласиться безоговорочно. Речь идет о непризнанных или частично признанных государствах («Республика Абхазия», «Республика Косово», «Республика Южная Осетия», «Турецкая Республика Северного Кипра» и др.). Некоторые из этих непризнанных или частично признанных политико-территориальных образований признаны со стороны, по крайней мере, одного государства - члена ООН. Тем не менее, уголовно-правовое обеспечение Украиной и Республикой Молдова уважения и почтения к символам такого рода государств означало бы выражение явного неуважения и пренебрежения к государствам, неотъемлемой частью которых являются непризнанные или частично признанные политико-территориальные образования. Такой подход противоречил бы положениям ст. 18 Конституции Украины, согласно которой «внешнеполитическая деятельность Украины направлена на обеспечение ее национальных интересов и безопасности путем поддержания мирного и взаимовыгодного сотрудничества с членами международного сообщества на основе общепризнанных принципов и норм международного права». Аналогичные положения присутствуют в ст. 8 Конституции Республики Молдова: «Республика Молдова обязуется соблюдать Устав Организации Объединенных Наций и договоры, одной из сторон которых она является, строить свои отношения с другими государствами на общепризнанных принципах и нормах международного права».
Следовательно, предметом преступлений, предусмотренных ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ, не могут быть флаги, гербы, гимны, принадлежащие государствам, которые не были признаны Украиной / Республикой Молдова. Надругательство над символами таких политико-территориальных образований не может являться основанием для применения ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ.
Объективная сторона преступлений, указанных в ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ, характеризуется совершением деяния в виде надругательства над соответствующими государственными символами.
Согласимся с О.И. Баик, что «под надругательством понимают грубое, оскорбительное отношение, злое высмеивание, действия, направленные на унижение тех ценностей, к которым другие члены общества относятся с уважением (например, срывание флага или герба, их уничтожение или повреждение, использование не по назначению, нанесение на них неприличных надписей или рисунков, искажение текста или музыки гимна, распространение его текста с искажением смысла и значения, другие действия, в которых проявляется пренебрежительное отношение лица к государственным символам)» [10]. Таким образом, надругательство над государственными символами – это обращение с ними без должного уважения, их осквернение, поношение, опорочение. Лишь на индивидуализацию наказания может влиять способ надругательства (сжигание, срывание, марание, прикрепление непристойных объектов, использование в качестве коврика, скатерти, занавески или чехла для сидения, топтание, оплевание, освистывание и т. д.).
Нельзя не разделить мнение А.А. Дудорова и Н.И. Хавронюка о том, что «не влекут ответственности по ст. 338 УК запрещенные законами «О рекламе» и «О политических партиях Украины» имитация государственных символов Украины, воспроизведение в символике политической партии, использование в такой символике государственных символов иностранных государств» [11, с. 842]. Действительно, не всякое нарушение порядка использования государственных символов квалифицируется как надругательство над ними. Так, например, умышленное нарушение порядка использования государственных символов (герба, флага, гимна) Республики Молдова или другого государства влечет ответственность по ч. (1) ст. 322 Кодекса Республики Молдова о правонарушениях. Ответственность за размещение или распространение рекламы товаров и услуг с использованием без соответствующего разрешения государственной символики установлена в ч. (4) ст. 364 Кодекса Республики Молдова о правонарушениях. В рассматриваемом контексте отметим, что в проекте Закона Украины № 3334 от 16 октября 2015 г. «О Государственном Флаге Украины» предлагается дополнение Кодекса Украины об административных правонарушениях статьей 1868 «Нарушение порядка использования Государственного Флага Украины».
Ни место, ни время совершения преступления не влияют на квалификацию деяния по ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ. В то же время, в отличие от преступления, указанного в ст. 347 УК РМ, преступление, предусмотренное ст. 338 УКУ, характеризуется публичностью. Признак публичности характеризует обстановку совершения преступления. Как отмечает О.И. Баик, «публичный характер действий означает, что они могут быть совершены как открыто, так и тайно, но при условии, что впоследствии станут очевидными для неопределенного круга лиц» [10]. К слову сказать, в соответствии со ст. 131 УК РМ, публичность предполагает совершение преступления: «а) в месте, которое по своему характеру или назначению постоянно доступно для общественности, даже если никто при совершении деяния не присутствовал, но виновное лицо осознавало, что деяние могло дойти до сведения общественности; b) в любом другом месте, доступном для общественности, если при его совершении присутствовали два или более лица; с) в месте, не доступном для общественности, но с намерением, чтобы деяние было услышано или увидено, если оно имело место в присутствии двух или более лиц; d) на собрании или сходе множества лиц, за исключением таких, которые можно считать имеющими семейный характер в силу отношений между участвующими в них лицами; е) любыми средствами, при применении которых виновный осознавал, что деяние может дойти до сведения общественности».
Преступления, указанные в ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ, являются формальными и считаются оконченными с момента совершения деяния. В данном контексте вызывает сомнение точка зрения, высказанная О.И. Баик по поводу момента окончания преступлений, предусмотренных ст. 338 УКУ: «Преступления считаются оконченными с момента совершения любого действия, связанного с надругательством над государственными символами. Не имеет значения, удалось лицу осуществить свое намерение до конца или нет» [10]. О каком окончании преступления может идти речь, если виновный не смог довести свое намерение до конца по обстоятельствам, от него не зависящим? Лишь достижение желаемого преступного результата путём полного осуществления виновным своего намерения образует оконченное преступление. Если же преступление не было доведено до конца по не зависящим от воли виновного причинам, то в совершенном деянии отсутствуют некоторые признаки состава преступления. А это означает, что совершение преступления прервалось на этапе покушения.
Субъективная сторона преступлений, указанных в ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ, характеризуется виной в виде прямого умысла. По словам А.А. Дудорова и Н.И. Хавронюка, «мотивы публичного надругательства над государственными символами могут быть различными и на квалификацию по ст. 338 УК не влияют (обида на определенный государственный орган или его работника, идеологические или хулиганские побуждения, национальная или религиозная вражда, негативное отношение к внутренней или внешней политики государства и т.п.)» [11, с. 842]. К вышеперечисленным мотивам могут быть добавлены месть, мотивы экстремистского или сепаратистского характера, корыстные побуждения, связанные с исполнением заказа на совершение преступления в обмен на материальное вознаграждение и т.д.
В.И. Напиральська справедливо утверждает, что «публичное надругательство над государственными символами, совершенное из хулиганских побуждений, квалифицируется только по частям 1 или 2 ст. 338 УК Украины» [6]. В похожей манере Л.Г. Гырла и Ю.М. Табарча подчеркивают: «Надругательство над национально-государственными символами не требует дополнительной квалификации как хулиганство. Надругательство над национально-государственными символами надлежит квалифицировать по совокупности с хулиганством только в тех случаях, когда эти преступления составляют реальную совокупность» [4, с. 442]. Иначе говоря, совокупность между хулиганством и надругательством над государственными символами не может быть идеальной. Не видится возможным совершение одного действия, которое содержало бы признаки как хулиганства, так и надругательства над государственными символами. При наличии хулиганских побуждений, надругательство над государственными символами будет являться выражением грубого нарушения общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождающегося особой дерзостью или исключительным цинизмом. В таком случае квалификация должна проводиться по правилам конкуренции общей и специальной нормы. Общей признается уголовная норма о хулиганстве, а специальной – уголовная норма о надругательстве над государственными символами.
Ответственности за преступления, предусмотренные ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ, подлежат физические вменяемые лица, достигшие к моменту совершения деяния 16-летнего возраста.
    По мнению О.И. Баик и В.И. Напиральськой, «лица в возрасте от 14-ти до 16-ти лет могут быть привлечены к уголовной ответственности только в случае публичного надругательства над государственными символами Украины или официально установленным или поднятым флагом или гербом иностранного государства, если такие действия совершены путем их умышленного уничтожения или повреждения общеопасным способом или при наступлении тяжких последствий (ч. 2 ст. 194 УК Украины)» [6; 10; 12]. С нашей точки зрения, государственные символы – это идеальные образы лишенные материальной субстанции. Это нематериальные объекты с символическим зарядом, а не материальные объекты, в которые они могут быть включены. Уничтожение или повреждение материальных носителей государственных символов не поглощается составами преступлений, указанных в ст. 338 УКУ и ст. 347 УК РМ. Выходя за рамки данных составов, уничтожение или повреждение таких материальных носителей следует квалифицировать отдельно. Вот почему мы не можем согласиться с К. Ульяновским, который утверждает, что в случае преступления, предусмотренного ст. 347 УК РМ, «его предметом может являться материальный носитель Государственного флага или герба Республики Молдова» [5, с. 766].
Такие квалифицирующие признаки, как совершение деяния двумя или более лицами (п. b) ч. (2) ст. 347 УК РМ) и совершение деяния должностным лицом, ответственным за соблюдение порядка использования государственных символов (ч. (3) ст. 347 УК РМ), не знакомы диспозиции ст. 338 УКУ.
    Например, из положений Закона № 217 от 17 сентября 2010 г. «О Государственном флаге Республики Молдова» следует, что ответственными за соблюдение порядка использования Государственного флага Республики Молдова признаются руководители публичных органов и учреждений, главы дипломатических представительств и консульских учреждений Республики Молдова, руководители юридических лиц и физические лица, которые вывешивают, применяют или воспроизводят Государственный флаг Республики Молдова.
В соответствии с Законом № 32 от 7 марта 2013 г. «О Государственном гербе Республики Молдова», ответственность за соблюдение порядка использования Государственного герба Республики Молдова несут руководители органов публичной власти и публичных учреждений, главы дипломатических представительств и консульских учреждений Республики Молдова, руководители юридических лиц и физические лица, которые используют или воспроизводят Государственный герб Республики Молдова.
Согласно положениям Закона № 571 от 27 июля 1995 г. «О Государственном гимне Республики Молдова» ответственными за соблюдение порядка исполнения Государственного гимна Республики Молдова являются Премьер-министр Республики Молдова, руководители органов центрального отраслевого и местного публичного управления, предприятий, учреждений и организаций, под эгидой которых проходят соответствующие мероприятия.

Список использованных источников:
1. Palaz C.-I. Reguli constitutionale privind simbolurile nationale: Rezumat al tezei de doctorat. – Bucuresti: Universitatea din Bucuresti, 2011. 45 р.
2. Дзюба Ю. До питання про систему злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян у чинному КК України. Вісник Академії правових наук України. Харків: Право, 2009. № 1(56). С. 188—194.
3. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1984. 136 с.
4. Гырла Л.Г., Табарча Ю.М. Уголовное право Республики Молдова: Часть особенная. Том 2. – Кишинэу: Cartdidact, 2010. 592 с.
5. Barbaneagra A., Alecu Gh., Berliba V. et al. Codul penal al Republicii Moldova: Comentariu (Legea nr. 985-XV din 18 aprilie 2002. Cu toate modificarile operate pana la republicare în Monitorul Oficial al Republicii Moldova nr. 72-74/195 din 14.04.2009. Adnotat cu jurisprudenta CEDO si a instantelor nationale.). – Сhisinau: Sarmis, 2009. 860 p.
6. Напиральська В. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину передбаченого статтею 338 Кримінального кодексу України. Проблемы эмпирического изучения преступности: Криминологические исследования: Выпуск 9. Луганский гуманитарный центр; [Гл. ред. канд. филос. наук В.И. Поклад]. – Луганск: ЛГЦ, 2015. С. 265—275.
7. Шевчук А.В, Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина). Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2013. 472 с.
8. Болдарь Г.Є. Наруга над державними символами: кримінально правова характеристика та міжгалузевий аспект. Вісник Запорізького національного університету. Запоріжжя, 2011. № 4. С. 176—182.
9. Напиральська В.І. Наруга як ознака об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 338 КК України. URL: http://pravoznavec.Com.Ua/period/article/11532/%c2#chapter
  10. Баїк О.І. Різновиди відповідальності за посягання на публічні атрибути та символи Української держави. Науковий вісник Чернівецького університету: зб. наук. праць. Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2011. Вип. 559: Правознавство. С. 107—111.
11. Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: Навчальний посібник. За заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: ЦУЛ, 2014. 944 с.
12. Напиральська В.І. Суб’єкт злочину наруги над державними символами (ст. 338 Кримінального кодексу України). Актуальні проблеми юридичної науки 2012: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, (14 грудня 2012 р.). За заг. ред. В.К.Матвійчука, Ю.В. Нікітіна, М.І. Карпенка. Київ, 2013. 506 с. 
 

Останнє оновлення (14.06.18 16:14)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція