... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
На сьогоднішній день важливим етапом дослідження в адміністративному праві є розгляд стягнень, які настають за порушення адміністративних норм. Адміністративна відповідальність виступає одним з видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не передбачає відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Тобто адміністративні стягнення є конкретною мірою відповідальності за адміністративні правопорушення, а саме ті, що вказані в санкції статті.
Сутність адміністративної відповідальності виявляється в накладенні адміністративних стягнень на осіб, які вчинили протиправні дії або бездіяльність.
Адміністративне стягнення – це визначена в законі міра покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або фізичного характеру, яка застосовується щодо суб'єкта адміністративного проступку за його протиправне діяння.
Метою адміністративного стягнення, як зазначено в статті 23 КУпАП, є виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами [1].
В українській правовій науці, як і в розробках радянських учених, питання визначення санкцій вивчалося достатньо ґрунтовно такими вченими як І.І. Веремеєнко, О.Е. Лейст, С.Т.Гончарук, В.П. Чабан, В.К. Колпаков, Стеценко С.Г., Ю.А. Ведєрніков.
Адміністративні стягнення характеризуються тим, що несуть в собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру, як це випливає із ст. 23 КУпАП. Крім того, вони мають за мету захист громадської безпеки, власності, встановленого порядку управління та інших суспільних відносин. Кожне адміністративне стягнення – це несприятливі юридичні наслідки, це покарання за шкоду, завдану проступком суспільним відносинах. В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення, кримінальної відповідальності – злочин, дисциплінарної – дисциплінарний проступок, матеріальної – заподіяння матеріальної шкоди. Суб’єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення, а за кримінальної відповідальності – тільки фізичні особи. Особливість адміністративної відповідальності полягає і в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; кримінальне покарання накладається виключно судами. Між суб’єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові відносини. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою [2].
На відміну від кримінального покарання, яке автоматично тягне за собою наявність судимості, застосування адміністративної відповідальності таких наслідків не передбачає. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування. Заходи адміністративної відповідальності вживаються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адміністративні правопорушення. Кримінальні справи розглядаються згідно з кримінально-процесуальним законодавством. Отже, адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна її особливість – це те, що необхідною підставою для застосування цієї відповідальності є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення.
Адміністративне стягнення – захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами [3].
Адміністративні стягнення сукупно складають чітку систему, що базується на певних принципах. Перелік стягнень наводиться у Кодексі України про адміністративні правопорушення від легшого до тяжчого. 
Існують декілька варіантів класифікації стягнень, що базуються на різних критеріях. Основні з них: за порядком застосування (можуть застосовуватись як основні та як додаткові або лише основні), за характером впливу (особисті, майнові, особисто-майнові), залежно від суб’єкту застосування (застосовується лише судами та застосовується іншими органами та посадовими особами) [4].
Відповідно до статті 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за вчинення адміністративних правопорушень передбачено визначений перелік адміністративних стягнень таких як: попередження, штраф, штрафні бали, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання),позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, суспільно корисні роботи, адміністративний арешт, арешт з утриманням на гауптвахті.
Разом з тим, окремі санкції статей є розмитими, наприклад, штраф за вчинені правопорушення призначається не у конкретному розмірі, а, наприклад, від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [5].
Наприклад, за порушення митних правил, згідно статті 461 Митного кодексу України, передбачено накладення лише трьох видів адміністративних стягнень, як попередження, штраф, конфіскація товарів, транспортних засобів комерційного призначення – безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, а також транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України поза місцем розташування митного орган [6].
Але важливо звернути увагу на те, що Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті 24 КУпАП, види адміністративних стягнень, а також передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок, як зазначено в ст. 24 КУпАП та ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» може застосовуватися такий захід, як адміністративне видворення за межі України [7].
Вчинення адміністративного правопорушення неповнолітнім є обставиною, яка пом'якшує відповідальність за адміністративне правопорушення.
Щодо неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу за вчинення адміністративних правопорушень: зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого, попередження, догана або сувора догана, передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Таким чином, адміністративне стягнення зазвичай проявляється в моральному чи матеріальному впливі щодо правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки настають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт. Загалом усі стягнення, будучи пов’язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягнення складають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих з його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків.

Список використаних джерел:
1. Кодекс України про адміністративні правопорушення: закон України від 07.12.1984 р. № 8073-X: станом на 05.05.2018 р. №2118-19. URL: http://zakon3.rada.gov.ua.
2. Авер’янов В.Б. Адміністративне право України: навч. посібник. Київ. Юридична Думка, 2011. 286 с.
3. Копєйчиков В.В. Правознавство: навч. посібник. Київ: Юринком Інтер, 2003. 524 с. 
4. Стеценко С.Г. Адмістративне право України: навч. посібник. Київ: Атіка, 2008. 624 с.
5. Ведєрніков Ю.А., Шкарупа В.К. Адміністративне право України: навч. посібник. Київ: Центр навчальної літератури, 2005. 356 с.
6. Митний кодекс України: закон України від 13.03.2012. № 4495-VI: станом на 26.05.2018 р. № 2321-19. URL: http://zakon0.rada.gov.ua.
7. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 22.09.2011 № 3773-VI, станом на 29.04.2018 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua.

Науковий керівник: Рудой К.М., к.ю.н., доцент, професор кафедри кафедра адміністративного права та адміністративного процесу Одеського державного університету внутрішніх справ, підполковник поліції. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 06:45)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Профілактика адміністративних правопорушень неповнолітніх – це система різноманітних видів діяльності і заходів спеціально визначених суб’єктів як державних так і громадських, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, і як наслідок породжують деліктність цієї категорії осіб або сприяють їй, припинення таких правопорушень та притягнення 1) особи, які вчинили правопорушення, 2) неповнолітніх, їх до відповідальності.
Слід зазначити, що саме таке розуміння профілактичної діяльності пропонується законодавцем. Так, у Законі України «Про протидії та запобігання домашнього насильства» під попередженням розуміється «система заходів, що здійснюються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, та спрямовані на припинення домашнього насильства, надання допомоги та захисту постраждалій особі, відшкодування їй завданої шкоди, а також на належне розслідування випадків домашнього насильства, притягнення до відповідальності кривдників та зміну їхньої поведінки» [1].
Отже, ключовими елементами у сформульованому понятті є: 1) запобігання домашньому насильству; 2) ефективне реагування на факти домашнього насильства шляхом запровадження механізму взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 3) надання допомоги та захисту постраждалим особам, забезпечення відшкодування шкоди, завданої домашнім насильством; 4)належне розслідування фактів домашнього насильства, притягнення кривдників до передбаченої законом відповідальності та зміна їхньої поведінки. Профілактику адміністративних правопорушень прийнято називати заходами протидії антигромадській мотивації [2, c. 23]. Заходи протидії адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, можна об’єднати в такі групи: економічні, соціальні та технічні. Так, економічні заходи профілактики адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, здійснюються як на макрорівні (наприклад, оздоровлення економіки країни в цілому, економічний захист найменш забезпечених верств населення за допомогою введення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму і т. ін.), так і на мікрорівні (наприклад, надання пільгового кредиту неповнолітньому із неблагополучної сім’ї, першочерговість у працевлаштуванні такого неповнолітнього тощо). Соціальні заходи профілактики адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, покликані впливати на різні соціальні інститути (сім’я, колектив, громадські організації тощо). До технічних заходів профілактики адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, відносяться різні технології, правила, засоби і пристосування, що перешкоджають вчиненню правопорушень (наприклад, технічні засоби охорони; встановлення технічних засобів таємного спостереження у торгових точках, на дискотеках та нічних клубах та ін.).
Виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню адміністративних правопорушень неповнолітніми, визначає сутність профілактичної діяльності, направленої на попередження правопорушень у даній сфері. Так, відповідно до ст. 6 Кодексу України про адміністративні правопорушення « органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню». Відповідно до ст. 282 Кодексу України про адміністративні правопорушення, орган (посадова особа), яка розглядає справу, встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, вносить у відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження пропозиції повинно бути повідомлено орган (посадову особу), який вніс пропозицію [3].
Таким чином, профілактика адміністративних правопорушень, які вчинюються неповнолітніми, є дієвим та найбільш ефективним засобом (способом) скорочення кількості адміністративної деліктності, пов’язане із застосуванням заходів з боку держави і суспільства, спрямовані на виявлення і усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень, та на утримування неповнолітнього від їх вчинення, припинення правопорушень та притягнення їх до відповідальності. 
Однак для того, щоб профілактика правопорушень серед неповнолітніх було ефективним запровадженням боротьби із девіантною поведінкою неповнолітніх, яка буде необхідно спрямовуватися на зусилля всього суспільства, забезпечення гармонійного розвитку підлітків, з одного боку, та при повазі до їх особистості, з другого. Лише суспільство, яке шанує своїх дітей, спроможне навчити їх з повагою ставитися до виконання встановлених ним правил поведінки.

Список використаних джерел:
1. Про протидію та запобігання домашнього насильства: Закон України від 7 грудня 2017 р. Відомості Верховної Ради України. 2017, № 10. Ст. 70.
2 Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник В.Б. Авер’янов 2004. 23с.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073-Х. Відомості Верховної Ради УРСР. 1984. № 51. С. 1122.

Науковий керівник: Рудой К.М., к.ю.н., доцент, професор кафедри кафедра адміністративного права та адміністративного процесу Одеського державного університету внутрішніх справ, підполковник поліції. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 06:45)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Адміністративне затримання особи є одним із найпоширеніших заходів адміністративного примусу, що належить до групи заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, який полягає у тимчасовому обмеженні свободи пересування і місцезнаходження і застосовується в разі, коли інші заходи адміністративного припинення неефективні для забезпечення належного виконання провадження в справі про адміністративне правопорушення і забезпечення притягнення правопорушника до відповідальності. Адміністративне затримання можливе лише в разі вчинення адміністративного правопорушення. При цьому, Кодекс України про адміністративні правопорушення містить вичерпний перелік адміністративних правопорушень, за які різними державними органами затримання може бути застосоване до порушника.
Потрібно зазначити, що відповідно до статті 260 Кодексу України про адміністративні правопорушення така міра як адміністративне затримання застосовується у випадках, прямо передбачених законами України:
– з метою припинення адміністративних правопорушень;
– коли вичерпано інші заходи впливу;
– для встановлення особи; 
– складання протоколу про адміністративне правопорушення при неможливості складання його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим;
  – забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення.
Конституція України гарантує: «кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника» (ч. 4 ст. 29) [1].
У свою чергу адміністративне затримання застосовується до неповнолітніх, які можуть бути затримані за бійку, азартні ігри, порушення правил користування транспортом, дрібну спекуляцію, биття стекол вагонів поїздів, ігри з вогнем та інші правопорушення. Одразу повідомляються батьки цих дітей або органи опіки [2].
Не можна застосовувати адміністративне затримання до таких осіб:
– іноземці, щодо яких діє право дипломатичного імунітету;
– депутати Верховної Ради;
– прокурори;
– судді.
Якщо зазначені особи вчиняють дії, що мають наслідком адміністративне затримання, уповноважена особа повинна перевірити наявність документа, що посвідчує особу, записати його номер та скласти рапорт про адміністративне правопорушення. Цей рапорт передається керівнику органу Національної поліції, який вирішує подальше притягнення особи до відповідальності згідно із законом [3].
Про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються:
– дата і місце його складання;
– посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол;
– відомості про особу затриманого;
– час і мотиви затримання.
Тобто, основним процесуальним документом, яким забезпечують провадження в справах про адміністративні правопорушення, поряд з протоколом про адміністративні правопорушення, є - протокол про адміністративне затримання. Так на особу, яка вчинила адміністративне правопорушення, складають за нормами ст. 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення на спеціальному бланку, виготовленому друкарським способом згідно з технічним описом бланка протоколу про адміністративне затримання.
Усі реквізити протоколу про адміністративне затримання заповнюють розбірливим почерком. Не допускаються закреслення чи виправлення відомостей, що заносять до протоколу про адміністративне затримання, а також унесення додаткових записів після того, як протокол про адміністративне затримання підписано особою, щодо якої його складено [4].
Під час складання протоколу про адміністративне затримання посадова особа, яка його здійснює, роз'яснює особі, яка вчинила адміністративне правопорушення, її права, передбачені ст. 55, 56, 59, 63 Конституції України та ст. 268 Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Протокол про адміністративне затримання підписує посадова особа, яка його склала, а також затриманий. У разі відмови затриманого підписати протокол про адміністративне затримання в ньому роблять про це відповідний запис.
Відповідно до ч. 2 ст. 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення, про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляють її родичам, а в протоколі про адміністративне затримання роблять відповідний запис, зазначаючи число, місяць, рік і час, кого повідомлено і в який спосіб [5].
За неможливості поінформувати родичів та в разі відмови затриманої особи надати інформацію для їх повідомлення про це роблять відповідний запис затриманою особою та посадовою особою, яка склала протокол про адміністративне затримання, із зазначенням поважних причин [6].
У разі затримання неповнолітнього також повідомляють його батьків або осіб, які їх замінюють, а в протоколі про адміністративне затримання зазначають час, дату повідомлення, кого повідомлено і в який спосіб.
Терміни адміністративного затримання за загальним правилом, відповідно до статті 263 КУпАП адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більше трьох годин.
Органи, які можуть застосувати адміністративне затримання:
1) органи Національної поліції;
2) органи прикордонної служби; 
3) старшою у місці розташування охоронюваного об’єкта посадовою особою воєнізованої охорони; 
4) посадовими особами Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; 
5) органи Служби безпеки України; 
6) посадові особи органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів; 
7) посадові особи, уповноважені на те центральним органом виконавчої влади [7].
Отже, підставами адміністративного затримання є вчинення адміністративних правопорушень, перелік яких визначений в ст. 262 КУпАП. Приводами адміністративного затримання є: необхідність забезпечення своєчасного, всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом; забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень. Строки адміністративного затримання особи, яка вчинила правопорушення її права та органи, які можуть застосовувати адміністративне затримання чітко визначені в КУпАП.

Список використаних джерел:
1. Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. Відом. Верховної Ради України. 1996, № 30. ст. 141.
2. Кузьменко О.В. Адміністративне затримання як захід забезпечення провадження у справах про адміністративні проступки в умовах поліцейської реформи. Актуальні питання реалізації нового Закону України «Про державну службу»: тези доповідей Всеукраїнського форуму вчених-адміністративістів, м. Запоріжжя, 21 квітня 2016; За заг. Ред. Т.О. Коломоєць. Запоріжжя: ЗНУ, 2016. С. 257.
3. Митний кодекс України. Відомості Верховної ради України. 2012. № 44-48.  Ст. 590.
4. Кузьменко О.В. Адміністративно-процесуальне право України: підручник / О.В.Кузьменко, Т.О. Гуржій; за заг. ред. О.В. Кузьменко. Київ: Атіка, 2007. 416 с.
5. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон Української РСР від 7 груд. 1984 р. (зі змінами і доповненнями). URL: http://portal.rada.gov.ua.
6. Крюк С.В. Регламентація діяльності органів внутрішніх справ України в питаннях адміністративного затримання та утримання громадян: проблеми та перспективи. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2010, №3. С. 96—100.
7. Адміністративне право: підручник / За заг. ред.: Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, В.В. Зуй. 2-ге вид., переробл. та допов. Харків: Право, 2013. 656 с.

Науковий керівник: Рудой К.М., к.ю.н., доцент, професор кафедри кафедра адміністративного права та адміністративного процесу Одеського державного університету внутрішніх справ, підполковник поліції. 
 

Останнє оновлення (12.06.18 06:45)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №2
Актуальність. Конституцією України встановлено широкий перелік соціальних прав людини і громадянина. Інститут прав і свобод людини визнано одним, з найбільш важливих компонентів правового статусу особи. 
Конституційні права і свободи об’єктивно визначаються досягнутим рівнем економічного і соціального розвитку суспільства. 
Стратегією сталого розвитку "Україна - 2020", яка затверджена Указом Президента України від 12.01.2015 № 5/2015, стратегічною метою реалізації державної регіональної політики визначено створення умов для динамічного, збалансованого розвитку регіонів України з метою забезпечення соціальної та економічної єдності держави, підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів, активізації економічної діяльності, підвищення рівня життя населення, додержання гарантованих державою соціальних та інших стандартів для кожного громадянина незалежно від місця проживання [1].
Аналіз досліджень і публікацій. У сучасних дослідженнях проблемам захисту соціальних прав людини присвячені численні праці вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема, П. Рабіновича, М.Антоновича, Н. Боолотіної, М. Сташківа. Проблематику людського та соціального розвитку в своїх працях розглядають О. Гришнова,Т. Заєць, В. Куценко, О.Гранберг, О. Кузнецов, Б. Лавровський, Б. Штульберг, B. Тикунов, А.Черкасов, З. Варналій, В.Воротін, І. Лопушинський, та інші. 
Виклад основного матеріалу. Дискусії щодо захисту соціальних прав і свобод людини та соціального розвитку регіонів набувають все більшого значення. Нині саме соціальний розвиток розглядається критерієм економічного прогресу та кінцевою метою функціонування суспільно-територіальних систем регіонів, які безпосередньо забезпечують якість життєдіяльності населення.
Головна ж проблема державного управління в сфері соціальної політики полягає в забезпеченні його адекватності потребам суспільства в кожний конкретний проміжок часу. Однак, очевидно, що розроблена і реалізована соціальна політика не буде відповідати потребам суспільства, якщо створюватиметься лише на основі суб’єктивних міркувань носіїв відповідних повноважень. Тому потрібен спеціальний механізм об’єктивізації цього процесу.
Відповідно до Методики формування спроможних територіальних громад, територіальна громада повинна забезпечити виконання політичної, економічної, соціально - культурної та екологічної функцій. Для закріплення позитивних тенденцій та вирішення проблемних питань економічного і соціального розвитку територіальної громади, координації роботи органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, комунальних підприємств необхідно розробити чіткий план дій – Програму економічного і соціального розвитку [2].
Зазначені програми розробляються відповідно до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про добровільне об’єднання територіальних громад», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», постановами Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 № 621 «Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету» та від 01.07.2016 № 399 «Про схвалення Прогнозу економічного і соціального розвитку України на 2017 рік», а також нормативних актів з питань економічної та регіональної політики, На виконання вимог прикінцевих положень Бюджетного кодексу України щодо запровадження програмно-цільового методу з січня 2017 року міський бюджет на 2017 рік приймається з врахуванням норм програмно-цільового методу бюджетування.
Програма ґрунтується на аналізі розвитку міської та сільської економіки, поточної економічної ситуації, актуальних проблем соціально - економічного розвитку, пріоритетів, а також припущеннях, що враховують вплив зовнішніх та внутрішніх чинників і ризиків, та визначає оперативні цілі і заходи економічної та соціальної політики міської влади, критерії ефективності її реалізації та основні прогнозні показники економічного і соціального розвитку на 2017-2020 роки.
Відповідно до оцінки тенденцій економічного і соціального розвитку ОТГ та наявних проблем, у програмі визначають цілі, завдання соціальної та економічної політики на 2017-2020 роки.
Основною метою програми є загальне підвищення суспільного добробуту населення. Програма визначає основні цілі та першочергові завдання на 2017 - 2020 роки, передбачає комплекс взаємопов’язаних заходів з зазначенням джерел їх фінансування.
Аналіз затверджених Програм економічного і соціального розвитку різних громад, дає підстави стверджувати, що всі вони є однотипними, головна мета розвитку громади в програмах визначена як підвищення якості життя населення шляхом реалізації стратегічного курсу на досягнення економічного та соціального самодостатку.
У пріоритетними напрямками в соціально - гуманітарній сфері визначаються:
– гарантований соціальний захист населення громади;
– подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобігання сирітству, створення умов для всебічного розвитку та виховання дітей;
– покращення якості життя дітей соціально вразливих груп;
– подальше покращення матеріально-технічної бази дошкільних навчальних закладів;
– збереження культурної спадщини та сприяння розвитку культури і   мистецтва, розвиток зовнішньоекономічних зв’язків;
– сприяння національно - патріотичному, культурному та духовному вихованню та самовихованню молоді;
– встановлення спортивних та ігрових дитячих майданчиків
– забезпечення соціальних гарантій населення;
– формування та розвиток здорового способу життя.
Соціальний захист населення, підтримка сім’ї, дітей та молоді має головну мету: сприяти добробуту та підвищенню життєвого рівня населення, охопити соціальною підтримкою вразливі верстви населення, такі як малозабезпечені сім`ї, сім`ї загиблих та учасників АТО, діти-інваліди, інваліди першої та другої групи, а також надання соціальної допомоги людям, які опинилися в складних життєвих обставинах.
Головною метою соціальної політики громади є:
– координація діяльності органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, трудових колективів, громадських установ та інших організацій громади щодо соціального забезпечення населення;
– створення належних умов для покращення демографічної ситуації, збереження його життєвого і трудового потенціалу на основі підвищення якості та рівня життя населення;
– сприяння підвищенню рівня соціальної захищеності населення, підтримка ветеранів війни та праці, інвалідів, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, учасників АТО, інших незахищених верств населення;
– створення максимально сприятливих умов для оздоровлення та медичного обслуговування, проведення дозвілля і культурного відпочинку дітей з багатодітних сімей;
– підтримка обдарованих і талановитих дітей з багатодітних родин;
– своєчасне виявлення дітей, які залишились без піклування батьків та вжиття заходів щодо надання таким дітям статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, забезпечення захисту її особистих, майнових і житлових прав;
– реалізація заходів спрямованих на пропаганду здорового способу життя та профілактику негативних соціальних явищ в молодіжному середовищі
– забезпечення чіткого контролю за своєчасною виплатою заробітної плати, пенсій та різного виду соціальної допомоги;
– створення необхідних умов для забезпечення підтримки найвразливіших верств населення, удосконалення системи соціальних послуг, підвищення їх ефективності, посилення адресності.
Висновки. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що програми соціального і економічного розвитку регіонів є одним з багатьох засобів захисту соціальних прав людини, гарантованих Конституцією України. Також можна констатувати, що Україна в цілому, та кожен регіон окремо знаходиться в перехідному періоді децентралізації, напрямками вдосконалення правової основи формування та реалізації програм соціально-економічного розвитку регіонів повинні враховувати реальну соціально-економічну ситуацію в державі, що дозволить проводити більш якісні реформи для формування якісно нового механізму захисту соціальних прав і свобод людини і громадянина. 

Список використаних джерел:
1. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020»: Указ Президента України від 12.01.2015 № 5/2015. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015 (дата звернення 04.06.18 р.).
2. Про затвердження Методики формування спроможних територіальних громад: Постанова Кабінету міністрів України від 8 квітня 2015р. № 214. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/214-2015-п (дата звернення 08.06.18р.). 
 

Останнє оновлення (09.06.18 10:16)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція