... Заможні ті, хто вміє обмежувати бажання своїми можливостями (Гібер) ...
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Можна виділити ряд ознак господарських товариств. 
По-перше, в основі їхньої діяльності лежить волевиявлення учасників, що фіксується в установчих документах. Ті особи, що стають учасниками не в момент виникнення господарського товариства, а пізніше, виявляють свою волю в момент приєднання до установчих документів, раніше прийнятих іншими учасниками відповідного господарського товариства. 
По-друге, результатом договору учасників господарського товариства є їхнє об’єднання, з’єднання їхнього майна й особистих зусиль при збереженні правосуб'єктності учасників. 
По-третє, господарськи товариства є власниками майна, переданого в статутний (складений) капітал їх учасниками. 
По-четверте, те, що господарськи товариства є об’єднаннями, визначає порядок управління ними і їхньою структурою. На чолі господарських товариств стоять загальні збори учасників, що формують волю товариства як юридичної особи. 
По-п’яте, таке об'єднання здійснюється для досягнення спільної для всіх учасників мети, що носить триваючий характер. 
По-шосте, такою метою є здійснення підприємницької діяльності для одержання прибутку. 
По-сьоме, усі господарськи товариства наділяються законодавцем правами юридичної особи. 
Таким чином, перші п’ять з перерахованих вище ознак можуть бути об’єднані одним поняттям, а сааме поняттям корпорації, що являє собою організацію, побудовану на основі членства. Тлумачення значення цих слів дозволяє прийти до висновку, що в основі корпорації (союзу) лежить волевиявлення його членів. Корпорація (союз) означає результат об’єднання частин у ціле. У той же час термін корпорація (союз) не означає повного поглинання цілим його частин. Корпорація (союз) припускає визначений механізм (внутрішню структуру), що забезпечує взаємодію членів усередині корпорації (союзу). Корпорація (союз) можлива лише там, де має місце загальна для всіх членів ціль. 
Шоста з перерахованих вище ознак, а саме, здійснення підприємницької діяльності як мети створення та діяльності господарських товариств, важлива для їхнього відділення від організацій, також побудованих на засадах членства, але не переслідуючих цілей отримання прибутку, наприклад, громадських формувань, релігійних організацій та ін. Крім того, ця ознака робить зайвим вказівку на майнові внески учасників, оскільки здійснення підприємницької діяльності обумовлює формування майнової бази, що у корпорації може бути здійснене лише за рахунок її учасників. Що стосується сьомої ознаки, то її включення у визначення поняття господарських товариств у даному випадку буде зайвим, оскільки визначається їхнє місце саме у системі юридичних осіб.
За загальним правилом, учасниками командитного товариства є фізичні та юридичні особ. Об'єднання осіб у командитному товаристві носить особистий характер.
Ведення спільної підприємницької діяльності здійснюється за особистою участю всіх товаришів. Учасники командитного товариства знаходяться в зв'язку з цим в особисто-довірчих відносинах один з одним. Кредит, наданий товариству третіми особами, також ґрунтується на їхній довірі до здібностей і майнової заможності товаришів, оскільки особисті якості учасників такого товариства грають дуже важливу роль, приймаючи в увагу обмежене число товаришів і необмежений характер їхньої відповідальності.
Особистий характер діяльності в командитному товаристві виявляється також в обмеженні права уступлення участі в товаристві, у наданні кожному товаришеві права на ведення справ і представництва.
Ціль об'єднання осіб у командитному товаристві – спільне здійснення підприємницької діяльності.
Основна ознака, що відрізняє командитне товариство від інших видів товариств, складається в необмеженій і солідарної відповідальності товаришів по зобов’язання товариства.
Повні учасники в командитному товаристві відповідають за його борги усім своїм майном, рухомим і нерухомим. Ніякі застереження про межі відповідальності того або іншого повного товариша неприпустимі. Солідарний характер відповідальності учасників означає, що кредитор може притягти до відповідальності кожного з них як у повному обсязі, так і в якійсь частині, пред’явивши вимогу одному або декільком учасникам товариства за своїм розсудом. Але слід зазначити, щоо відповідальність повних учасників носить не тільки солідарний, а й субсидіарний характер.
Для товариства як юридичної особи і його учасників (повних товаришів) законодавець встановив специфічний вид цивільно-правової відповідальності, що включає субсидіарну і солідарну відповідальності.
У випадку недостатності майна для задоволення вимог кредитора по зобов'язаннях юридичної особи відповідальність за їхнє виконання покладається безпосередньо на учасників товариства. Учасники товариства здобувають статус додаткових (субсидіарних) боржників і несуть відповідальність по зобов’язаннях юридичної особи солідарно майном, що належить їм на праві приватної власності і на яке може бути за законом звернене стягнення. 
Якщо кредитор не одержав повного задоволення своїх вимог від боржника, до якого вони пред’являлися, він має право вимагати недоотримане від інших солідарних боржників. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде виконано цілком.
При повному виконанні солідарного обов'язку одним з боржників, інші боржники звільняються від її виконання кредиторові. Надалі між боржником, що виконав солідарний обов’язок, і іншими боржниками виникає часткове зобов'язання. Боржник, що виконав зобов’язання, стає кредитором і має право регрессної вимоги до решти учасників, що не виконали солідарного обов'язку, у рівних частках, за винятком частки, що падає на нього самого.
Солідарна відповідальність має ряд несприятливих наслідків для повних учасників товариства:
1) при пред’явленні вимог до одному із співборжників у повному обсязі в нього виникає обов'язок виконання кредиторові незалежно від розміру його участі в солідарному зобов'язанні;
2) у механізмі розрахунку боржників, що не виконали перед кредитором солідарного обов’язку, з боржником, що виконав обов'язок цілком, мається імовірність невиплати (цілком або частини) боргу такими співборжниками;
3) у випадку несплати одним із співборжників (декількома) його частка розподіляється в рівних частинах на боржника, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі перед кредитором, і на інших боржників;
4) можлива ситуація, коли інші боржники, у силу майнової неспроможності, не зможуть виконати зобов'язання перед кредитором (колишнім боржником, що виконав солідарний обов'язок цілком), і весь ризик такого невиконання ляже на нього в повному обсязі;
5) в аналогічному положенні можуть опинитися й інші боржники в частині виплати частки учасника, що не виконав солідарний обов'язок по зобов’язаннях товариства як юридичної особи.
Законом не врегульована ситуація, коли повними учасниками командитного товариства є юридичні особи (зокрема, господарськи товариства однієї особи), що мають обмежений характер відповідальності за своїми обов'язками. Сказане дозволяє зробити висновок про те, що необмежений солідарний характер відповідальності учасників повного товариства може бути на практиці обмежений, що спричинить небажані наслідки для кредиторів такого товариства. Зазначеній проблемі необхідно дати законодавче врегулювання.
Особа, що вступила в командитне товариство в якості його учасника (тобто не є засновником) відповідає нарівні з іншими учасниками по зобов’язаннях, що виникло до його вступу в товариство. Учасник, що вибув з товариства продовжує відповідати по його зобов’язаннях, що виникли під час його членства в товаристві, протягом трьох років з моменту виходу. 
З даною ознакою пов'язана неможливість участі повних товаришів в інших повних товариствах та у командитних товариствах у якості повних учасників.
Це викликано тим, що вступаючи в товариство, учасники фактично вже доручилися усім своїм майном за його можливі зобов'язання. Ще Г.Ф. Шершеневич відзначав, що подібна заборона може бути обумовлений декількома мотивами. Інтереси товариства можуть постраждати від конкуренції, що може виникнути внаслідок появи однорідної торгівлі, від скорочення кредитоспроможності підприємства внаслідок відволікання частини майна товариства в іншу справу, від зменшення ступеня уваги, що раніше приділялося товариству і відволікається тепер в іншу сторону. 
Але подібні обмеження не є дієвим способом захисту кредиторів. 
По-перше, тому, що своїм майном учасник товариства може відповідати за інші зобов’язання, наприклад на основі договору поруки. 
По-друге, можливості особи відповідати за зобов’язаннями залежать насамперед від вартості його майна, і для кредиторів головним є не те, чи є учасник членом одного або більшого числа повних чи командитних товариств, а те, чи може вартість належного йому майна забезпечити виконня товариством його зобов’язань. 
  Зміни у складі учасників командитного товариства настають у зв’язку з: 1) виходом учасника товариства з його складу з власної ініціативи;
  2) виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника [1, ч. 1 ст. 125]*.
На перший погляд, законодавець встановив три самостійні способи припинення правового зв’язку товариства та його учасника. Але це не зовсім так.
Вибуття із складу учасників з причин, що не залежать від учасника та вибуття з інших причин мають принципово різні підстави, порядок та наслідки. Частина 1 ст. 129 ЦК встановлює такі підстави вибуття, що не залежать від учасника:
  1) смерть учасника або оголошення його померлим – за відсутності спадкоємців; 
  2) ліквідація юридичної особи – учасника товариства, в тому числі у зв’язку з визнанням її банкрутом; 
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; 
  4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи – учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю; 
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.
При цьому у відповідності до ч. 3 ст. 124 ЦК, учасник повного товариства (а до командитного товариства згідно ч. 3 ст. 133 ЦК застосовуються ті ж правила), який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства. 
Вочевидь, така відповідальність не може бути покладена на учасника, який помер, визнаний недієздатним, припинив своє існування як юридична особа без правонаступників та інше. Тобто під «вибуттям» ч. 3 ст. 124 ЦК розуміє зовсім інше та виникає певна термінологічна плутанина у статтях 124 та 129 ЦК. Водночас, правила про відповідальність учасника, який вибув з товариства, повністю поширюються на учасника, який передав усю частку у складеному капіталі іншій особі [1, ч. 3 ст. 127].
Таким чином, термін «вибуття» є родовим та ним охоплюються такі способи припинення участі в товаристві, які пов’язані та залежать від волі самого учасника. Безумовно, це вихід з товариства з власної ініціативи [1, ст. 126] та передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі [1, ст. 127].
Як підсумок, можна встановити наступні способи припинення правового зв’язку товариства та учасника:
1) вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи;
2) передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі;
3) виключення із складу учасників;
4) вибуття із складу учасників з причин, що не залежать від учасника;
Розглянемо кожен з них.
Вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи
У відповідності до ч. 1 ст. 126 ЦК, учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.
Цікавими є питання про підстави та момент такого виходу.
Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 126 ЦК дозволяє зробити висновок, що підставою такого виходу є заява учасника товариства. Оскільки подання вказаної заяви має наслідком припинення участі в товаристві, настання обов’язку товариства виплатити учаснику-заявникові вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у складеному капіталі [1, ст. 130], така заява має ознаки одностороннього правочину [1, ст. 202].
Слід врахувати подвійну природу засновницького договору як установчого документу юридичної особи [1, ч. 1 ст. 88] та як цивільно-правового договору – домовленості двох або більше сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [1, ч. 1 ст. 626]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що вчинення одностороннього правочину (заяви учасника про вихід з товариства) є односторонньою відмовою від договірного зобов’язання. За ч. 3 ст. 651 ЦК, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Таким чином, вчинення учасником зазначеного одностороннього правочину буде мати наслідком зміну засновницького договору у разі, якщо у складі учасників товариства залишаються більше двох осіб, та його припинення, якщо залишається лише один учасник. Тут слід пояснити, що під припиненням засновницького договору розуміється лише втрата ним ознак договірного зобов’язання, зі збереженням всіх ознак установчого документу юридичної особи. На цю особливість прямо вказує законодавець, зазначаючи у ч. 3 ст. 134 ЦК, що якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником.
Важливим залишається визначення моменту виходу учасника з товариства, тобто саме припинення між ними правового зв’язку.
До недавнього часу у зв’язку із законодавчою неврегульованістю це питання в судовій практиці вирішувалося неоднозначно, та склалася неоднакова практика з питання, яку дату вважати днем виходу учасника з товариства: дату подання учасником заяви про вихід з командитного товариства, дату прийняття учасниками рішення про вихід учасника з товариства або дату реєстрації змін до установчого документу товариства, пов’язаних з виходом учасника. 
Усталена судова практика з цього питання з’явилася у 2007 році. Був зроблений висновок, що оскільки учасник товариства вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників, то вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням решти учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв’язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід або вручення заяви органами зв’язку. Цей висновок зроблено у рішенні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. у справі за позовом Б. до ТОВ «Магістраль-Агро», треті особи: Л., Р., К. про визнання недійсним та скасування наказів генерального директора ТОВ «Магістраль-Агро», визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів учасників ТОВ «Магістраль-Агро» [3, с. 39].
Надалі ця позиція була дещо змінена та закріплена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин». У цій постанові Пленуму Вищий господарський суд України зазначає, що встановлюючи момент виходу учасника з товариства, слід враховувати, що таким моментом є дата спливу строку, передбаченого частиною першою статті 148 ЦК України**, або інша дата, зазначена у заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України [2, п. 4.12.]. 
Водночас, у тій самій постанові далі зазначено, що відкликання заяви про вихід після її отримання товариством допускається лише за згодою самого товариства та у разі, якщо відповідні зміни у складі учасників товариства не пройшли державної реєстрації [2, 4.16]. Тобто, моментом припинення правового зв’язку учасника та юридичної особи, «точкою неповернення» є саме момент державної реєстрації змін до засновницького договору.
Виникає справедливе питання, а в якому ж стані перебувають відносини товариства та його учасника між часом подання заяви про вихід та моментом державної реєстрації змін до засновницького договору? Тобто, не зважаючи на усталеність практики, теоретичні питання все ще лишаються не до кінця розв’язаними. Вочевидь, ця «біла пляма» має бути заповнена прямою вказівкою закону. З чого ж слід тут виходити? 
Пленум Вищого господарського суду України, визначивши момент виходу учасника з товариства датою подання заяви чи спливом визначеного законом тримісячного після такого подання, виходив з правила про момент припинення договору шляхом односторонньої відмови***. І це б було цілком вірно, якщо брати до уваги тільки договірну природу засновницького договору. Але ігнорувати його природу як установчого документу юридичної особи не можна. 
Як відомо, достовірну інформацію про юридичних осіб учасники цивільного обороту можуть отримати з єдиного державного реєстру [4, ч. 1 ст. 7]. За ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою [4, ч. 1 ст. 10]. 
В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу: перелік засновників (учасників) юридичної особи: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), дата народження, країна громадянства, місце проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), серія та номер паспорта, якщо засновник - фізична особа; найменування, країна резидентства, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник – юридична особа [4, ч. 2 ст.9].
Командитне товариство, не маючи виконавчих органів, набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через своїх учасників [1, ч. 2 ст. 92]. З наведеного випливає, що визначення моменту припинення правового зв’язку товариства та учасника моментом вчинення ним одностороннього правочину – подання заяви про вихід з товариства чи спливом тримісячного строку після цього, не вирішує проблему, а створює її, оскільки породжує правову невизначеність щодо правочинів, укладених від імені товариства його законним представником – учасником, який вже подав заяву про вихід з товариства, але припинення його участі ще не було зареєстроване у Єдиному реєстрі.
Виходячи з цього, доцільно закріпити у ЦК визначення моменту припинення участі у товаристві державною реєстрацією відомостей про це.
Передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі
Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі [1, ч. 1 ст. 127]. Вважаю, тут слід визначитися із термінологією. 
Корпоративні відносини між учасником та товариством будуються через посередництво такого об’єкту як частка у складеному капіталі командитного товариства. Цей об’єкт виступає джерелом корпоративних прав, які, у свою чергу, належать особі, що має право на цей об’єкт. Здатність частки у складеному капіталі бути матеріальним предметом правочинів (оборотоздатність) дозволяє безумовно віднести їх до об’єктів цивільних прав. Змістом корпоративних прав, що випливають із зазначених об’єктів, є майнові права, зокрема, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, право на одержання майна в натурі у випадку виходу зі складу товариства, тощо, а також особисті-немайнові права – право участі в управлінні товариством, право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та інші [1, ст. 116]. Чинне законодавство вважає майнові права та їх сукупність з іншими об’єктами особливим об’єктом цивільних прав – майном [1, ч. 1 ст. 190]. 
Цікавим є питання про можливість застосування інститутів речового права до такого об’єкту – носія корпоративних прав, як частка у складеному капіталі товариства. З одного боку, об’єктом речового права (та насамперед права власності) за визначенням, є річ. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки [1, ст. 179], а частка у складеному капіталі не є річчю оскільки не є предметом матеріального світу. Майнове право за класичною цивілістичною доктриною не може слугувати об’єктом права речового. Можна вести мову лише про те, що особа є суб’єктом майнового (чи особистого немайнового права), чи взаємопов’язаного комплексу таких прав (корпоративного права). З іншого боку, класичній доктрині протистоїть норма закону, ч. 2 ст. 190 ЦК, яка встановила певну правову фікцію, прямо розповсюдивши на майнові права режим неспоживної речі. Відтак, такі об’єкти прав, як частки у складеному капіталі належать учасникам командитного товариства на речовому праві – на праві власності.
Що саме має на увазі законодавець під переданням частки? Системний аналіз положень параграфа 1 Глави 8 ЦК, дозволяє виявити аналогію між ст.ст. 127 та 147 ЦК. Остання з них зазначає, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Таким чином, під «переданням» частки учасника у складеному капіталі командитного товариства розуміється саме відчуження частки, а не її «перерозподіл» між іншими учасниками. 
Відчуження частки може відбуватися на підставі будь-якого, передбаченого ЦК договору про передання майна у власність, або не передбаченого, але побудованого у відповідності до правил ст. 6 ЦК.
Важливо відмітити, що у нового учасника, якому передана частка у складеному капіталі, договірні відносини в межах засновницького договору з рештою учасників виникають не на підставі правочину - договору з ними, а на підставі закону, оскільки за ч. 2 ст. 127 ЦК у разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). 
Передання частки потребує укладення двох договорів – безпосередньо договору з набувачем про відчуження частки та договору з рештою учасників товариства (в цьому контексті доречніше їх назвати учасниками засновницького договору) про зміну засновницького договору. І це не змішаний договір, а саме два окремих договори з різним складом учасників.
Вказівка закону про те, що учасник товариства має право за згодою інших його учасників (а не за односторонньою заявою) передати свою частку у складеному капіталі дозволяє дійти висновку, що ця згода може бути висловлена у відповідь на певну пропозицію. Все це вказує на класичну схему укладання договору шляхом направлення пропозиції (оферти) та отримання повного її погодження (акцепту). Заява про надання згоди на передання частки учасника є офертою про зміну засновницького договору. 
У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною 3 статті 124 ЦК (учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства).
Виключення учасника з командитного товариства
Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов’язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором [1, ч. 1 ст. 128].
Необхідно зазначити, що вирішення питання про виключення учасника з товариства належить до компетенції товариства як юридичної особи і не може здійснюватися за рішенням суду [3, с. 38]. 
Таким чином, порядок виключення учасника з товариства не віднесений законом до переліку істотних умов засновницького договору командитного товариства і цей договір може бути укладеним без домовленості учасників щодо цієї умови. В такому випадку юридичні механізми виключення несправного учасника є повністю відсутніми. 
  Виходячи з наведеного, уявляється доречним доповнити ст. 134 ЦК приписом про необхідність включення до засновницького договору командитного товариства умов про встановлення порядку виключення з нього учасника.
 
* Тут та далі слід зауважити, що у відповідності до ч. 3 ст. 133 до командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено ЦК, іншим законом.
** Стосовно товариства з обмеженою відповідальністю. Але стосовно командитних та повних товариств приписи ст. 126 ЦК повністю аналогічні та встановлюють теж тримісячний строк.
*** Відомим прикладом цього є ч. 2 ст. 782 ЦК.
 
Список використаних джерел:
  1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. Відомості Верховної Ради України від 03.10.2003 – 2003 р., № 40, стаття 356.
  2. Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин: Постанова пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 із змінами і доповненнями, внесеними постановою пленуму Вищого господарського суду України від 14 липня 2016 року № 7. Господарське судочинство. Судова практика у господарських справах, 2017, № 1.
3. Практика розгляду судами корпоративних спорів: Лист Верховного суду України від 01.08.2007. Вісник Верховного Суду України, 2008, № 3.
4. Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 року № 755-IV. Офіційний вісник України, 2003, № 25 (04.07.2003), ст. 1172.  
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №1
Ідеологічна криза демократичних устоїв у міжвоєнний період, гострі кути правового укладу міжвоєнної Європи, зростання популярності праворадикальних політичних течій та їх організаційне оформлення, все голосніше звучання реваншистських гасел з поміж країн, інтересами яких Версаль знехтував, «запах» війни у Європі, тощо – були тими чинниками, які вселяли надію в ті українські політичні сили та організації в еміграції та західноукраїнському краї, які стояли на самостійницькій платформі, - у можливість чергового історичного шансу підняти і зреалізувати ідею самостійної Української Держави.
Організація українських націоналістів (далі – ОУН), з її незмінною стратегічною метою – Українською Самостійною Соборною Державою, нелегальним характером функціонування в західноукраїнському регіоні, «брендовими» для галицької молоді ідеями Д. Донцова («Націоналізм», 1926 р.), радикальними, революційними методами боротьби в осягненні стратегічної цілі, молодечим запалом праці в т. зв. легальному секторі, на початок Другої світової війни стала однією із тих політичних одиниць організованого українства, що понесла знамено самостійної України не тільки в програмних постулатах, але й в повсякденному чині.
Прикметною особливістю останніх 15 років стала поява публікацій, які безпосередньо присвячувалися антирадянському повстанню – дослідження І. Андрухіва, Т. Гривула, І. Дерев’яного, В. Мороза, І. Патриляка, Т. Самсонюка, В. Ухача та ін. [1]. Водночас мусимо констатувати про брак побратимського плеча з боку істориків держави та права в опрацюванні цієї наукової проблеми.
Метою наукової розвідки є стислий історіографічний огляд напрацювань сучасних науковців окремих питань організації та проведення українськими націоналістами антирадянського повстання в період жовтня 1939 – липня 1941 років.
Наголосимо, що в історіописанні заявленої наукової теми доцільно виокремити ряд характерних особливостей. 
По-перше, наукова проблематика антирадянського збройного повстання ОУН (листопад 1939 – червень-липень 1941 рр.) увійшла у перелік питань з історії українського визвольного руху, які викликали та викликають найбільш гострі дискусії в українському суспільстві. Наукова тема, у розрізі вивчення проблематики тактики і стратегії українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни, знайшла своє висвітлення у підсумковій книзі робочої групи істориків, створеної при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія». Публікація авторитетного видання, що стала науковим «плодом», без перебільшення титанічної праці як істориків академічних наукових установ, так і тих, хто розробляв проблематику українського визвольного руху, базувалася на дослідженнях І. Патриляка.
По-друге, у наукових дослідженнях фахівці наголошують на кардинальних змінах у геополітичній конфігурації у Центрально-Східній Європі у зв’язку з німецько-польською війною, що з одного боку, здетонували необхідність внесення політичним проводом націоналістичного руху змін у стратегію і тактичні кроки боротьби [2, с. 16], а з іншого, перед ОУН відкривався практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби [3, с. 23]. У наукових дослідженнях переважна більшість науковців зайняла позицію, що зустріч із комуністичним режимом та реаліями підрадянської дійсності (у контексті реалізації складових «першої» радянизації – В.У.) не стала для ОУН смертельною [4, с 306], незважаючи на вже грудневу 1939 року першу хвилю серйозних організаційних втрат, завданих карально-силовими органами сталінського режиму [1, с. 84]. Органам НКВС стала у «добрій» нагоді залишена значна частина архівів польської поліції, судові рішення, які містили дані про членську мережу націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях. Дослідники підкреслюють, що незважаючи на вагомі втрати понесені оунівською організацією [5, с. 192-193], завдяки системі глибокого підпілля, ОУН(б) залишалася єдиною силою, яка незважаючи на реалізацію комуністичним режимом практики жорсткої уніфікації політичної системи та маховик масових репресій [6, 113], продовжувала діяти і вести антирадянську боротьбу, а після кожної нової хвилі ударів по організації, доволі швидко відбудовувала організаційні структури і поповнювала членські кадри, що свідчило про вагому електоральну підтримку націоналістичного руху на Західній Україні.
По-третє, вітчизняними фахівцями взято в наукове опрацювання і складні процеси внутрішньо-організаційних протиріч в середині націоналістичного руху особливо з питань стратегії та тактичних завдань боротьби за відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Відрадно, що сучасні науковці намагаються розкрити конфліктне тло внутріорганізаційних дискусій не тільки щодо завдань і тактики націоналістичного руху, але й у «… площині – молодь-старші, крайовики-емігранти» [4, с. 305-306], показати вплив і життєво-побутових складових, «вміле» підігрівання вікового та територіального конфлікту в лавах ОУН радянською та німецькою агентурами [4, с. 305].
Вітчизняні науковці вказують на основні чотири напрями розгортання роботи на території західних областей УРСР, які планувалися Крайовою Екзекутивою (далі – КЕ) ОУН: 1) підготовка і проведення повстання в радянській Україні; 2) організація націоналістичних військових частин за кордоном; 3) загальний вишкіл націоналістичних кадрів на теренах Генерального Губернаторства; 4) «забезпечення повстанців в Україні кадрами, планами, інструкціями, картами, посібниками» [6, с. 114].
Фахівці зазначають, що оунівцями, у системі заходів підготовки до антирадянського збройного повстання, у період вересня-грудня 1939 року було проведено цілий ряд збройних акцій. Наймасштабніші з них відбулися у Збаразькому, Кременецькому. Вишнівецькому, Бережанському, Чортківському, Стрийському та Жидачівському повітах [7].
Окреслюючи військово-підготовчі заходи краківського проводу ОУН, київський дослідник І. Патриляк вказує на створення з січня 1940 року так званих «ударних» («пробоєвих») груп у кількості від 5 до 20 осіб, на які керівництво покладало завдання посилення та очолення оунівських організаційних структур у краї, створення партизансько-повстанських та диверсійних груп. По-друге, вчені приділяють увагу висвітленню неодноразових спроб краківського політичного проводу ОУН, з метою посилення координації роботи по підготовці до збройного повстання, направляти на західноукраїнські землі як очільних діячів оунівської організації, так і спецкур’єрів з інструкціями та наказами для КЕ ОУН [3, с. 24].
І. Патриляк вказує на діаметрально протилежні оцінки у вітчизняній та зарубіжних історіографіях збройних акцій зорганізованих ОУН(б), особливо після 22 червня 1941 року. У сучасній вітчизняній історіографії усталеною є позиція, що українські націоналісти не спромоглися підняти загальне повстання [8], «... збройні виступи мали ознаки партизанської війни» [2, с. 32]. І. Патриляк вказує на зміну характеру повстансько-партизанського руху, який у червні – перших числах липня 1941 року мав наступальні тенденції, то пізніше поступово еволюціонував до структур народної самооборони, ключовим завданням яких став захист українського населення від мародерства, протизаконних дій відступаючих деморалізованих червоноармійців та дезертирів [2, с. 41-42]. На думку І. Патриляка «влітку 1941 року наймасштабніші виступи оунівців відбулися в тих самих районах, де згодом найбільшого розмаху й сили набула діяльність УПА» [2, с. 43].
Вченими акцентується увага на далекосяжних наслідках антирадянських виступів на західноукраїнських землях. Збройні антирадянські виступи проти радянської влади на теренах Західної України у червні-липні 1941 року засвідчили про доволі вагому підтримку націоналістичного руху західноукраїнським населенням, особливо молоддю, що давало підстави керівництву визвольного руху сподіватися і в майбутньому на серйозний військово-політичний потенціал. Немарні сподівання очільників самостійницького руху на народну підтримку, підживлювалися форсованою реалізацією безальтернативних складових «першої» радянизації західноукраїнського краю та розгортанням небачених досі для місцевої людності, масштабів масових репресій [2, с. 118]. Збройні антирадянські виступи дозволили націоналістам здобути перший бойовий досвід, заволодіти значним арсеналом зброї, боєприпасів, військового спорядження, що в недалекому майбутньому дозволить забезпечити відділи самооборони та перші сотні УПА.
Таким чином, в сучасній українській історіографії усталеною є позиція, що українським націоналістам не вдалося ні у вересні 1939 року, ні у червні-липні 1941 року підняти повномасштабне повстання, оскільки на заваді цьому стало переплетіння як внутрішньо організаційних проблем –переоцінка націоналістичним проводом власних можливостей та часто нереалістична оцінка дійсного стану речей в Україні та в світі, надмірність сподівань на революційну готовність українського населення до виступу, так і несприятлива для українців політика європейських держав, в планах яких українська нація виступала не як потенційний суб’єкт, а лишень як об’єкт у їхніх геополітичних планах.

Список використаних джерел:
1. Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.). Галичина. 2001. № 7. С. 84—87.
2. Патриляк І.К. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 – липень 1941 рр.). В кн.: Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Відп. ред. Кульчицький С.В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. С. 16.
3. Патриляк І.К. Діяльність ОУН, спрямована на підготовку збройного повстання в західних областях УРСР (жовтень 1939 – червень 1941). Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004. № 74/76. С. 23.
4. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. С. 306.
5. Баран В.К., Токарський В.В. «Зачистка»: політичні репресії в західних областях України у 1939-1941 рр. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. С. 192—193.
6. Патриляк І. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. УІЖ. 2004. № 4. С. 113.
7. Патриляк І. Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух в 1939-1944 рр.: структура, чисельність, діяльність. URL: http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/ dopovid_ivana_patrilyaka.pdf (дата звернення 10.12.2019 р.).
8. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939-1941 рр. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої груп істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). URL: http://www.poshuk-lviv.org.ua/press/oun-upa.htm#zmist (дата звернення 08.12.2019 р.). 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 14:47)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №2
Проголошення Конституцією України прав і свобод людини та громадянина найголовнішою цінністю правової держави [1] та зміна векторів щодо їх належного забезпечення на рівні держави неминуче виводять на більш глибоке дослідження проблему булінгу – як прояву дискримінації дитини.
Тенденції сьогодення, щодо імплементації міжнародних стандартів в національне правове поле, а також, як наслідок проведення реформ у всіх найважливіших сферах суспільного життя свідчить про те, що українська держава взяла на себе зобов’язання, щодо захисту, утвердження та забезпечення прав та свобод людини і громадянина. 
Разом із тим, з огляду на проблематику нашої статті та відповідно до статистичних даних, одним з наймаштабніших суспільних явищ сьогодення є боротьба з будь-якими формами дискримінації. Такі форми дискримінації людини, як гендерна нерівність, булінг, харасмент, хейзинг та інші явища, які посягають на честь, гідність, здоров’я, недоторканість та життя людини активно засуджуються світовою спільнотою. 
Україна за часи своєї незалежності, ратифікувала безліч міжнародних договорів, щодо захисту та дотримання прав та свобод людини і громадянина та імплементувала їх в національне законодавство. Найбільш вагомими міжнародними документами, які закріпили в своїх положеннях права та свободи людини і громадянина, на нашу думку є: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, які в свою чергу знайшли своє відображення в Основному Законі України, а саме: ст. 3 проголошує життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпеку, як найвищу соціальну цінність; ст. 28 наголошує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню [1]. Беручи до уваги, той факт, що честь і гідність є невід’ємними особистими громадянськими правами, які виникають з моменту народження людини, то кожна людська істота має право на повагу до її честі, гідності й недоторканості, і дитина не є винятком.
Незважаючи на вищезазначені нормативно-правові акти, які покликані не тільки утверджувати права та свободи людини і громадянина, але й перш за все їх захищати, за даними спеціалізованої установи ООН Всесвітньої організації здоров’я, яка опікується проблемами охорони здоров’я у світовому масштабі, Україна посідає четверте місце серед лідерів-країн у світі за рівнем агресивної поведінки серед молоді, що свідчить не тільки про низьку правову культуру в суспільстві, правовий нігілізм, відсутність поваги до прав людини, але й багаторічну безкарність та відсутність дієвого механізму боротьби з такими проявами дискримінації – як булінг. Так, відповідно до статистичних даних U-Report, 49 % респондентів підтвердили, що вони піддавалися булінґу, а саме через: зовнішність, стать, орієнтацію, етнічну належність. В результаті досліджень проведених UNICEF у 2017 році в Україні, серед дітей у віці від 11 до 17 років – 67 % стикалися з проблемою цькування, 24 % дітей потерпали від проявів булінгу. 
У результаті досліджень Українським інститутом соціальних досліджень за підтримки UNICEF в Україні, у 2018 році 35% підлітків визнали свою безпосередню участь у різних формах булінгу (приниження, образи), 22,7 % з опитаних брали участь в проявах агресії до своїх однолітків за рідким виключенням, а 3,5 % – декілька разів на тиждень. У свою чергу, жертвами булінгу визнало себе 37,9 % респондентів [2, с. 41].
Зважаючи на дані фактори, рівень агресії та насильницький дій збільшується і у підлітковому середовищі, яке проявляється у цькувані, приниженні, переслідуванні, пригноблені особи або групи осіб і є проявом дискримінації. Таким чином, булінг, як прояв дискримінації має дві основні форми: фізичну та психологічну. Фізична форма насилля притаманна більш молодшому середовищу, в свою чергу психологічний прояв булінгу віднаходить себе серед підлітків старших класів.
Основним завданням міжнародної спільноти є утвердження прав та свобод людини у всіх сферах суспільного життя. Універсальні та регіональні міжнародні організації ставлять перед собою різноманітні завдання, але будь-якій міжнародній організації притаманні загальні принципи міжнародного права, які закріпив Статут Організації Об’єднаних Націй. Відповідно до загальних принципів міжнародного права, серед цілей, які ставить перед собою ООН, провідне місце посідає заохочення та розвиток до поваги прав людини й основоположних свобод. Разом із тим, попри намагання світового співтовариства уникнути правого нігілізму, який проявляється у пануванні неповаги до прав людини, в результаті впливу на суспільство різноманітних факторів соціального, політичного, економічного характеру, рівень агресивної та насильницької поведінки зростає з кожним роком, і як бачимо з вищенаведених статистичних даних, Україна не є винятком. В незалежності від форми прояву – булінг залишається фактором рівня правової свідомості громадян України. 

Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/ 96-вр
2. Соціальна обумовленість та показники здоров’я підлітків та молоді: за результатами соціологічного дослідження в межах міжнародного проекту «Здоров’я та поведінкові орієнтації учнівської молоді»: моногр. / О.М. Балакірєва, Т.В. Бондар та ін.; наук. ред. О.М. Балакірєва; ЮНІСЕФ, ГО «Укр.ін-т соц. дослідж. ім. О. Яременка». Київ: Поліграфічний центр «Фоліант», 2019. 127 с. 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 13:06)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №2
Детально дослідив процедурне адміністративне деліктне законодавство окремих європейських держав О. Банчук. Зокрема, він установив таке. Належність правовідносин щодо порушення порядку в Німеччині до широкого карного права зумовлює поширення загальних положень Карного процесуального кодексу на провадження у справах про порушення порядку, яке сам Закон про порушення порядку йменує «провадженням з накладення штрафу». У цій країні Закон про порушення порядку встановлює велику кількість обмежень для поліції, адміністративних органів і прокуратури порівняно з карною процедурою в застосуванні заходів примусу.
Провадження в справах про адміністративні проступки в Австрійській Республіці регулюється положеннями Закону «Про загальну адміністративну процедуру» від 1991 р. У Законі «Про адміністративні покарання» встановлюються особливості відповідного провадження. Адміністративні органи за австрійським законодавством мають значні повноваження щодо застосування заходів примусу під час адміністративного карного переслідування, зокрема примусовий привід особи, визначення обвинуваченому зобов’язання внесення будь-якого виду забезпечення з метою запобігання ухилення від переслідування чи покарання (внесення грошової суми, застава речі тощо). Розмір забезпечення не може бути більшим 2 180 євро чи грошового штрафу, який може бути призначений за вчинений проступок [1, с. 149–152]. Внесення будь-якого виду забезпечення з метою уникнення ухилення порушника від переслідування чи стягнення також є позитивним досвідом запобігання та протидії правопорушенням, який у перспективі, пов’язаній із стабілізацією соціально-економічного життя, може бути впроваджений у вітчизняну юридичну практику. Карно-правова природа порушень порядку в Португальській Республіці зумовила поширення нормативних актів у сфері кримінального процесу і на процедуру стосовно цих порушень, щоправда з деякими винятками та особливостями. Одним із дозволених заходів примусу є встановлення особи (її ідентифікація).
У Чеській та Словацькій республіках до особи адміністративний орган має право застосовувати тільки один примусовий захід – вилучення предмета [1, с. 181‒183]. Регулюванню процедури накладення санкцій за вчинення проступків у Республіці Словенія присвячена переважна частина Закону «Про проступки». Належність законодавства про проступки до широкого карного законодавства зумовлює й поширення загальних положень Закону про карне провадження на провадження стосовно проступку (п’ятий абзац ст. 45 та ст. 67 Закону «Про проступки»). У Словенії не допускається застосування будь-яких заходів примусу без дозволу суду. Така процедура і повноваження суду є зрозумілими, з огляду на співвідношення між законодавством про проступки та карним законодавством.
Позитивним досвідом, про який щойно згадувалося і який може бути запозичений для України, є також досвід Словенії щодо затримання особи, що перебуває під впливом алкоголю або інших психоактивних засобів у випадках, коли існує небезпека продовження протиправного діяння. Таким чином, здійснюється запобігання вчиненню особою нових правопорушень.
Основними принципами політики Європейського Союзу щодо власності на землю, зокрема сільськогосподарського призначення, є забезпечення права на вільний рух капіталу, відкриття та ведення приватного бізнесу та відсутність дискримінації [2]. У більшості країн – членів Європейського Союзу – відсутні юридичні обмеження щодо володіння сільськогосподарськими землями (будь-яка фізична чи юридична особа може законно придбати сільськогосподарську землю та володіти нею).
У країнах, що пізніше стали членами Європейського Союзу, як правило, вводяться обмеження щодо володіння сільськогосподарськими землями для іноземців (зокрема для громадян держав-членів Європейського Союзу). Так, у Чехії та Словаччині діє обмеження щодо іноземних фізичних та юридичних осіб, які не можуть купувати сільськогосподарську землю, що спрямовано на запобігання спекуляції сільськогосподарськими землями у державах-членах Європейського Союзу. У Болгарії проведення земельної реформи почалося на початку 90-х років XX сторіччя, коли право власності на землю отримали всі, хто міг довести, що був її власником до 1946 року.
Тобто досвід Болгарії є досить цікавим з точки зору адміністративно-правового захисту земель сільськогосподарського призначення [3]. Придбати землю тут можуть громадяни Болгарії, юридичні чи фізичні особи, які перебувають на території країни більше п’яти років, компанії з країн, з якими Болгарія уклала міжнародні угоди, а також з країн-членів Європейського Союзу.
Детально аналізуючи досвід країн-учасниць ЄС щодо адміністративно-правового захисту земель сільськогосподарського призначення, слід зосередитися на важливих аспектах досвіду такої країни, як Англія (Велика Британія).
  Ірландія має один із найбільш лібералізованих ринків землі у ЄС. Процес перерозподілу земель відбувався під контролем держави та з урахуванням субсидіювання, традиційно довгострокові позики видавалися селянам на 66 років.
Обмежень на купівлю землі в Ірландії для іноземців не існує. Лише для юридичних осіб – нерезидентів ЄС – вимагається одержання дозволу земельної комісії [4]. Обмежень щодо мінімальної чи максимальної площі, яка може перебувати у власності однієї особи, немає.
Цікавою з правової точки зору та позитивних аспектів використання досвіду країн-учасниць ЄС щодо адміністративно-правового захисту земель сільськогосподарського призначення є Німеччина.
Схожі проблеми існують і в США, Канаді, Японії, Китаї та в більшості інших країн-учасниць ЄС [5]. Щоб цьому запобігти, упродовж останніх десятиліть посилюється роль держави в земельному адмініструванні. Усі види землевпорядної документації здебільшого розробляються за участю й під контролем органів державної та місцевої влади, враховуючи суспільні інтереси.
Останніми роками закордонні вчені доводять необхідність державного адміністрування використання та охорони земель (земельного адміністрування) – як основи для втілення в життя земельної політики держави [6].
  З точки зору прогресивних положень, досить цікавою є практика Румунії щодо адміністративно-правового захисту земель сільськогосподарського призначення.
У Румунії відбувся процес передання землі з державної власності в приватну шляхом дистрибуції та часткової реституції.
Після вступу країни до ЄС 2007 року було запроваджено мораторій строком на сім років для продажу земель нерезидентам [7].
Отже, у багатьох країнах Західної Європи адміністративно-деліктне право фактично відсутнє і питання попередження, зокрема, запобігання та протидії правопорушенням регулюються нормами кримінального та кримінально-процесуального права, проте, як і в українському законодавстві, для громадян та громадських об’єднань діє принцип «дозволено те, що не заборонено законом».

Список використаних джерел:
1. Банчук О.А. Адміністративне деліктне законодавство: Зарубіжний досвід та пропозиції реформування в Україні. Київ: Книги для бізнесу, 2007. 912 с.
2. Krzysztof Gawroński K., Kuryltsiv R., Hernik J. Racjonalne użytkowanie oraz ochrona gruntów rolnych w Polsce i na Ukrainie. Infrastruktura i Ekologia Terenów Wiejskich. 2017. URL: http://yadda.icm.edu.pl/yadda/element/bwmeta1.element.agro-3036c887-b6c0-4fda-bdf6-ce5902ff9a38/c/0217.pdf
3. Ustawa z dnia 3 lutego 1995 r. o ochronie gruntów rolnych i leśnych. Kancelaria Sejmu. 2017. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/ WDU19950160078/U/D19950078 Lj.pdf
4. Літошенко О.С. Адміністративна відповідальність в системі юридичної відповідальності: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07; Київський національний економічний ун-т. Київ, 2004. 201 с.
5. Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. Київ, 2001. 220 с.
6. Добрянська Н.В. Актуальні питання законодавчого регулювання адміністративної відповідальності та її систематизації. Фінансове право. 2012. № 3. С. 31—34. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Fp_2012_3_11.pdf
7. Штанько А.О. Правопорушення як вид правової поведінки: дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2009. 272 с. 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 12:41)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №1
Вивчення мови законодавства стоїть на стику мовознавства та юриспруденції, оскільки запорукою законного й обґрунтованого застосування норми права є правильне її з'ясування суб'єктом правотлумачення за допомогою одночасно лінгвістичного та юридичного аналізу. Саме усвідомленням цього факту й зумовлений інтерес науковців обох напрямків в цій сфері. 
На стику юриспруденції та мовознавства зароджується нова наука – юрислінгвістика. З'являються нові терміни – «лінгвоюристика», «юридизація природної мови», «юрлінгвістична експертиза», розробляються принципи і методи юрлінгвістичних експертиз текстів законодавчих актів. При цьому юридичний аспект мови – предмет юрислінгвістики, а мовні аспекти права – лінгвоюристики [4, с. 5]. Багато в чому ці роботи поки мають лише теоретичне значення, оскільки не розглядають власне юридичну мову як форму вираження норм права, зважаючи на всю його специфіку та особливості. Проте це тільки початок шляху. Спільними зусиллями можливо освоїти юридико-лінгвістичний простір і розробити ефективні рекомендації для правозастосовної практики, що обумовлює актуальність теми дослідження.
Закони представляють собою певні писані тексти і мають важливі особливості, зокрема, відповідний стиль. Функціональному призначенню законодавчих актів відповідає діловий стиль мовлення. Офіційно-діловий стиль: тип мовлення – переважно міркування; форма реалізації стилю – найчастіше монолог; мета мовлення – регулювання офіційно-ділових відносин; вид комунікації – суспільна. 
Стильові характеристики: імперативність, гранична точність викладення, що не допускає двозначності при тлумаченні, стандартизованість (суворо визначена композиція тексту, точний відбір фактів і способів їх подачі), стандартна лексика, складні речення, відсутність емоційності. Разом з нейтральними і загальновживаними словами (дитина, життя, річ) використовуються слова і словосполучення, які можна віднести до професійної термінології (податок, підрядник, позовна заява), а також канцелярські штампи, вживання яких в офіційно-діловому стилі є не недоліком і тим більше не помилкою, а спеціальною стилістичною нормою (належний, вищевикладений, в цілях поліпшення, набрати чинності, за минулий період, довести до відома) [3, с. 8] Окрім вказаних особливостей, даному стилю властиві і деякі структурні ознаки. Наприклад, велику роль грає рубрикація. Рубрикація на текстовому рівні пов'язана з діленням тексту на пункти і підпункти, які в документах позначаються як арабськими, так і римськими цифрами. Вибір того або іншого варіанту нумерації залежить від вмісту тексту, його об'єму, складу, композиційної структури.
Лаконічний і нейтральний стиль викладу тексту закону має бути позбавлений не лише розмовних і тим більше жаргонних або діалектних слів, але і літературних слів, що характеризуються емоційно-експресивним забарвленням. У офіційно-діловому стилі часто вживаються складноскорочені слова та іменники, утворені від дієслів (зберігання, недотримання), оскільки для цього стилю характерна явна перевага іменника над дієсловом.
Головна функція офіційно-ділового стилю – комунікативна (передача інформації).
Однак, є підстави вважати, що в самій системі правових приписів існують суттєві лінгвостилістичні особливості, що пов'язані з предметом та методом правового регулювання. 
Як відомо, існують принципові відмінності в процесі регулювання приватноправових та публічно-правових відносин, тобто якщо сфера публічного права базується в цілому на правових зобов'язаннях та заборонах, то приватноправова сфера дозволяє широке використання правових дозволів [2, с. 256-257].
Тепер після аналізу стилістичних особливостей мови закону було б доцільно зупинитися на її лексико-граматичних особливостях.
При тлумаченні норм права у першу чергу необхідно з'ясовувати граматичний зміст слів, які вживаються у законі, словосполучень, термінів і виразів. Це пов'язано з тим, що саме з текстуального пізнання починається процес ознайомлення з відповідною нормою особи, яка її реалізує. Таким чином, саме лексико-граматичний спосіб тлумачення завжди є першим етапом у розкритті смислу правового припису.
Як уже було вказано, сутність цього способу тлумачення полягає в аналізі лексичної, морфологічної, синтаксичної складової текстів. Тому необхідним видається виділення двох етапів лексико-граматичного тлумачення норм права. Перший етап – лексико-морфологічний, на якому встановлюється значення лексичних одиниць норми права – окремих слів, виявляється їхнє понятійне значення. Другий етап – синтаксичний, у процесі якого здійснюється вивчення словосполучень і речень, що формують текст у цілому.
Кожне слово як одиниця мови служить для називання, позначення окремих предметів, явищ, якостей, дій. Т.В. Губаєва – відомий учений у галузі лінгвістичної проблематики в праві – у своїх працях закликає особливо обережно ставитися до використання слова в юридичній мові. Не можна забувати, – пише вона, – що через слово і законодавець, і правозастосовник отримує доступ до специфічних механізмів управління мисленням і переконаннями людей, до влади над суспільною свідомістю. Від того, якими способами законодавець конструює правові поняття, залежить інтенсивність інформаційного впливу права та ефективність правового регулювання в цілому [1, c. 27].
Одним з основних видів використання слова в нормативно-правовому акті є відображення словом (або кількома словами, словосполученнями) відособлених спеціальних об'єктів дійсності. Таким чином з'являється особливий вид слова або поєднання слів – термін.
Термін – це словесний вираз поняття. Значення понять розкривається за допомогою дефініцій, що відображають їх найбільш істотні ознаки. У законодавчому тексті будь-яке поняття має бути чітко визначене. Саме чітко сформульовані поняття надають узгодженості правовому акту і створюють умови для однозначності в праві. 
Необхідно розрізняти поняття і терміни права і науки права. Перші функціонують у текстах законів та інших нормативно-правових актів, другі – у наукових працях. Право і наука права оперують спільними поняттями, які розкриваються через дефініції. Наукові правові поняття відіграють допоміжну роль у правозастосовному процесі. Тому якщо визначення понять права і науки права не збігаються за змістом і кількістю ознак, для правозастосовника при тлумаченні норм права юридично обов'язковим є поняття, сформульоване в нормах права. 
Кожен термін – слово, але не кожне слово є терміном. Багато юридичних термінів прийшло в науку, а через неї і в законодавство із загальнолітературної лексики. Відмінність терміна від «нетерміна» слід установлювати за дефінітивністю: якщо слово піддається чіткому науковому визначенню, то воно є терміном.
Будь-яка сфера науки і практики розробляє і використовує свою спеціальну термінологію для максимально точного, лаконічного, гранично ясного й однозначного смислу того чи іншого положення. У кожній галузі права також існує власна термінологія, яка становить основу термінологічної системи. У більшості термінів міститься визначення (дефініція) реалії, що позначається ним, тому терміни є точною і водночас стислою характеристикою предмета або явища.
Юридичні та інші терміни становлять основу мови законодавчих актів, від їхньої точності й однозначності залежить ясність і логічність тексту законів. Інакше кажучи, системність і несуперечність законодавства ґрунтується на системності й несуперечності використовуваної в ньому термінології. У будь-якому науковому дослідженні можемо знайти частину розділу або параграфа, присвячених поясненню, оцінці термінології, її семантичному та етимологічному тлумаченню або дискусії з приводу визначення галузевої належності того чи іншого терміна. 
Звернення до питань термінології зумовлюється тим, що від точності та одноманітності використовуваної термінології залежить адекватне з'ясування смислу норми права в цілому і відповідно весь процес правозастосування.
Отже, мова права є не тільки знаковою системою, але й невід’ємною частиною правової системи з її традиціями, особливостями логіки і функціями. Безспірним є той факт, що без мови не може бути права, а мові права притаманні свої особливості. Правові поняття і норми можуть бути виражені лише через мову. Мова є важливим «інструментом» юриста, який має досить добре бути пристосованим для роботи з «робочим матеріалом», тобто з системою правових відносин, щоб забезпечити її функціонування. Граматичний спосіб тлумачення – це перший етап в розкритті змісту правового припису.
Крім того, коротко проаналізувавши лінгвістичні особливості мови права та тлумачення можемо зробити висновки про те, що вчені правознавці при вивченні проблем тлумачення недостатньою мірою використовують надбання лінгвістичної науки, а отже багато відомих загальномовних принципів і правил тлумачення тексту не використовується, що суттєво знижує якість тлумачення. Також немає наукового опису системи спеціальних засобів граматичного способу тлумачення права, а отже це відкриває широке поле для досліджень в цьому напрямку. 

Список використаних джерел:
1. Губаева Т.В. Язык и право. Искусство владения словом в профессиональной юридической деятельности / 2.е изд., пересмотр. Москва: Норма: Инфра-М, 2010. 160 с.
2. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін. За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України. В. Петришина. Харків: Право, 2009. 584 с.
3. Красивова А.Н. Деловой русский язык: Учебно-практическое пособие. Москва: Из-во МФА, 2001. 80 c. 
4. Кузнецов А.М., Бурдин Л.С., Солнцева Н.В. Юрислингвистика: Язык и право: Научно-аналитический обзор. Москва: ИНИОН, 2006. 69 с.
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 14:34)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №2
Розвиток та становлення фінансового ринку України є необхідною передумовою розвитку інших секторів економіки держави. Добре функціонуючий страховий ринок, розвинені небанківські кредитні установи, пенсійні фонди та інші фінансові установи сприяють стабільному та прогнозованому розвитку усіх економічних процесів у суспільстві.
Акумулюючи значні обсяги грошових коштів, фінансові установи є потужним джерелом інвестицій в економіку країни, що розвивається досить динамічно. Так, Європейський банк реконструкції та розвитку протягом 90-х років минулого сторіччя розраховував параметри просування до ринку за напрямами, які охоплюють чотири сфери – розвиток підприємництва; ринки і торгівля; розвиток фінансових установ; правова реформа.
Отже, оптимальна структура фінансового ринку, з точки зору належного рівня розвитку відповідних типів фінансових посередників, є необхідною умовою успішного розвитку ринкової економіки та ефективної взаємодії її фінансового та реального секторів.
Перед Україною поставлені завдання щодо адаптації законодавства України до права ЄС відповідно до Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
Оснновнним сегменнтом у структурі риннку фіннаннсових послуг виступає риннок баннківських послуг. Баннківські устаннови ннадають великий спектр фіннаннсових послуг і є оснновнними фіннаннсовими посереднниками.
Фінансовий сектор є однією з найважливіших ланок національної економіки. Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов'язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб'єктів національної, регіональної та світової економіки [1].
Важливість державнного регулюваннння риннку фіннаннсових послуг, перш за все, обумовленна ннеобхіднністю забезпеченнння єднності риннку, ннагляду за фуннкціоннуванннням фіннаннсових устаннов і захисту прав споживачів фіннаннсових послуг. Регулюваннння має забезпечувати нналежнне виконнаннння риннком фіннаннсових послуг оснновнної фуннкції – розподілу і перерозподілу фіннаннсових активів між сферами еконноміки, регіоннами країнни та країннами в межах світового риннку. Вітчизннянний риннок фіннаннсових послуг характеризується відсутнністю чітких традицій та правил фуннкціоннуваннння, що зумовлює ннеобхіднність розробки коннцептуальнних підходів до побудови ефективнного механнізму державнного регулюваннння данного сегменнта.
Таким чином, механнізм державнного регулюваннння риннків фіннаннсових послуг Українни – це взаємопов’язанна система форм, методів та іннструменнтів, які впливають нна всіх учаснників риннку фіннаннсових послуг з такою метою, щоб забезпечити єднність і сприятливі умови для розвитку та фуннкціоннуваннння риннку фіннаннсових послуг, враховуючи іннтереси споживачів послуг та вимоги законнодавства, що в цілому спрямованні нна покращеннння іннвестиційнного клімату в країнні.
Ннинні у країннах Європейського Союзу простежуються різнноманнітнні баченнння щодо питаннь регулюваннння фіннаннсових риннків. Їх осмисленнння є важливим для визнначеннння ннапрямів реформуваннння іннституційнної структури державнного регулюваннння фіннаннсових риннків в Українні.
В Українні нна сучаснному етапі розвитку фіннаннсового риннку країнни маємо модель, ннаближенну до баннкоценнтричнної, оскільки баннківська система виступає в ролі оснновнного фіннаннсового посереднника.
Виокремлюються і різнні підходи до органнізації ннагляду за фіннаннсовою сферою. Іннституціоннальнна система побудови такого ннагляду визнначається особливостями історичнного та еконномічнного розвитку фіннаннсового сектора, структурою фіннаннсових риннків, традиціями, а також віднноснними розмірами еконноміки і самого фіннаннсового сектора.
Однним із ннайважливіших пріоритетів фіннаннсової політики держави є розвиток риннку ннебаннківських фіннаннсових послуг та його оснновнних сегменнтів. Загальнними для всіх риннків ннебаннківських фіннаннсових послуг залишаються питаннння посиленнння відкритості нна цих риннках, спрощеннння дозвільнних процедур та скороченнння строків їх проведеннння, розробки критеріїв признначеннння планнових перевірок з метою міннімальнного втручаннння регулятора у господарську діяльнність фіннаннсових устаннов, всеохоплюючого переходу нна ннаданнння адмінністративнних послуг через електронннний докуменнтообіг, посиленнння системи захисту прав та іннтересів споживачів ннебаннківських фіннаннсових послуг тощо. Крім того, система державнного регулюваннння діяльнності ннебаннківських фіннаннсових устаннов та іннших суб’єктів ннагляду нна риннках ннебаннківських фіннаннсових послуг ннинні нне має збаланнсованного та системнного характеру. Правова база обмежується рамковим законнодавством стосовнно захисту прав споживачів, іннвесторів, кредиторів, що разом з відсутнністю спеціальнного законнодавства по деяких ннебаннківських фіннаннсових устанновах стримує іннтеннсивнність розвитку риннків ннебаннківських фіннаннсових послуг, зннижує їх іннвестиційнну привабливість, деформує їх роль у розвитку еконноміки Українни в цілому [2].
Крім того, розвиток риннку фіннаннсових послуг стримують такі чинннники, як: існнуваннння нна риннку фіннаннсових устаннов, які нне виконнують та нне мають нна меті виконнувати фуннкції фіннаннсового посереднництва і створюють суттєві системнні ризики для фіннаннсового сектору; ннедостатнній рівеннь або ж повнна відсутнність гараннтій прав захисту іннтересів споживачів фіннаннсових послуг (іннвесторів); ннизький рівеннь станндартів управліннння платоспроможнністю та ліквіднністю парабаннків, дія жорстких адмінністративнних заходів; ннизька ефективнність ннагляду за парабаннками, що нне дає можливість вчаснно упередити розвиток ризиків; відсутнність нналежнної іннфраструктури риннку капіталу (фонндового риннку); обмеженна кількість фіннаннсових іннструменнтів, в тому числі, іннструменнтів хеджуваннння ризиків; ннеефективнне податкове законнодавство (приміром, потрійнне оподаткуваннння іннвестиційнних доходів учаснників риннку спільнного іннвестуваннння); ннизька фіннаннсова грамотнність ннаселеннння; обмеженність повнноваженнь та ннезалежнності регуляторів для вжиття заходів впливу нна учаснників фіннаннсового сектору; відсутнність ефективнних іннструменнтів виведеннння з риннку проблемнних ннебаннківських фіннаннсових устаннов. Усе це призвело до поглибленнння кризи ннедовіри до риннку фіннаннсових послуг у цілому [3].
Отже, важливим напрямом вдосконалення та розвитку ринку фінансових послуг повинна стати розробка новітньої стратегії нарощення ефективності розвитку даного ринку. Реалізація такої стратегії сприятиме оптимізації функціонування інфраструктурної складової ринку фінансових послуг та підвищить його інформаційну ефективність.
Ефективність функціонування ринку фінансових послуг може визначатися ефективністю або конкурентоспроможністю фінансових інструментів, що використовуються на ньому. Критеріями ефективності фінансових інструментів можуть виступати: оборотність, ліквідність, дохідність, наявність захисного механізму від потенційних ризиків, інформативність.
  Важливим фактором загальної ефективності та досконалості ринку фінансових послуг є його інформаційна прозорість і ефективність. Інформаційна прозорість і ефективність сприятимуть досягненню основної мети – забезпеченню зближення власників капіталу та його споживачів.
Визначаючи інформаційну ефективність ринку фінансових послуг, необхідно брати до уваги, перш за все, склад, структурованість, повноту, достовірність і своєчасність інформації про параметри функціонування ринку [4].
У сучасних умовах задля підвищення ефективності національного ринку фінансових послуг необхідно вдосконалювати механізм його державного регулювання; привести до світових стандартів законодавство, що регулює діяльність ринку фінансових послуг; впроваджувати новітні технології із надання фінансових послуг та вдосконалення якості обслуговування в цій сфері, використовувати зарубіжний досвід щодо подальшого розвитку фінансових послуг та можливості його застосування в Україні.
Реалізація вищенаведеного, безумовно, сприятиме підвищенню ефективності як вітчизняного ринку фінансових послуг, так і всієї національної економіки.

Список використаних джерел:
1. Пенкаль Н. Аналіз банківського сектору та його вплив на стабільність фінансового ринку. Світ фінансів. 2015. Вип. 3. С. 94—104.
2. Шевчук О.Р., Ментух Н.Ф. Захист прав споживачів фінансових послуг: досвід України та Європейського Союзу. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2016. Вип. 1(2). С. 58—61.
3. Стратегія реформування державного регулювання ринків не банківських фінансових послуг на 2015–2020 роки. URL: http: // nfp.gov.ua/news/918.html
4. Онікієнко О.В., Пєрєдєрієва С.О. Сутність фінансового ринку, його роль у фінансовій системі та перспективи розвитку. Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. 2014. № 8. С. 127—134. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Вітчизняний та міжнародний досвід свідчить, що запровадження альтернативних методів врегулювання спорів поряд із системою правосуддя є найефективнішою передумовою вирішення правових конфліктів та спорів. Судова система України працює досить неефективно через велику завантаженість судів, тривалість і складність судового процесу, значні судові витрати, недостатню розвиненість механізмів змагальності та рівності сторін у процесі вирішення спору. Через те, впровадження інституту медіації є досить важливим як для громадян, так і для судів. Але на сьогоднішньому етапі розвитку існують деякі проблеми, які потрібно обговорювати для їх вирішення в подальшому.
Інститут медіації був предметом дослідження таких вітчизняних науковців, як В.М. Баранова, Р. Безпальча, Є.О. Борисова, С.В. Васильчак, С.Ф. Демченко, В.В. Землянська, Г.І. Єрьоменко, Г.І. Козирєв, О.М. Лисенко, Т.О. Подковенко, В.В. Рєзнікова, Ю.Д. Притика та ін.
Перш за все варто зазначити, як вважає Г. Єрьоменко, медіація – це процес переговорів, у якому для вирішення конфлікту залучається медіатор (посередник), який організовує переговори між сторонами, вислуховує їх аргументацію щодо суті спору та активно допомагає сторонам оцінити можливість прийняття компромісного й самостійного рішення для задоволення інтересів усіх учасників переговорів [1, с. 67]. 
Основною проблемою на сучасному етапі розвитку все ж таки залишається відсутність законодавчого визначення медіації, як і правового регулювання цієї процедури загалом. Проте, Верховна Рада України взимку 2015 року зареєструвала одразу два законопроекти щодо медіації. Першим був проект ЗУ «Про медіацію» № 3665 від 17.12.2015 р., в якому медіація (примирення) визначена як позасудова процедура врегулювання конфлікту (спору) шляхом переговорів сторін конфлікту (спору) за допомогою одного або декількох медіаторів. 29.12.2015 р. до Верховної Ради України надійшов черговий проект ЗУ «Про медіацію» № 3665-1. Цей закон визначає правові основи надання послуг медіації на професійних засадах та має на меті запровадження інституту медіації в суспільстві, поширення практики мирного вирішення спорів позасудовими методами та забезпечення збалансованих взаємовідносин між інститутом медіації та судовою системою [2]. Однак станом на 2019 рік законопроект так і не був прийнятий, що унеможливлює законодавчо закріпити важливі аспекти медіації.
Під час прийняття Закону України «Про медіацію» варто врахувати закордонний досвід, так наприклад в Румунії до прийняття відповідного закону медіатори розглядали 1500 справ на рік, а після лише декілька десятків [3, с. 2].
Як зазначила А. Тарнавська Україна не достатньо впроваджує та популяризує інститут медіації на законодавчому рівні. Хоча в теорії держава повинна бути зацікавлена в зменшенні бюджетних витрати на судочинство, зниженні судового навантаження, відновленні правопорядку та згоди в суспільстві [4, с. 216]. Це також питання вдосконалення судочинства, адже причинною цьому може бути конкуренція між суддями та медіаторами за сфери впливу.
І. Ясиновський виділяє такі проблеми: 1) низька правова культура населення- без правової культури неможливе здійснення правової реформи, забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства, особистості; 2) низький рівень довіри до даної послуги – неготовність широких верств населення сприймати медіацію як альтернативу державному судочинству; 3) недостатня поінформованість суспільства в цілому, і громадян зокрема, про медіацію, її переваги як альтернативного судовому розгляду; 4) позиції сторін, які не бажають іти на компроміс – медіація, одним із базових принципів якої є добровільність виконання учасниками примирної угоди, розрахована на свідомих та добросовісних учасників врегулювання конфлікту, які психологічно готові до компромісу; 5) специфіка національного правосуддя; 6) низький рівень співпраці з міжнародними організаціями - міжнародна співпраця дуже важлива для обміну досвідом, а також для забезпечення можливості порівняти розвиток інституту медіації в різних країнах; 7) відсутність належної фінансової підтримки; 8) громадські засади розвитку медіації - на даному етапі медіація в Україні існує переважно на громадських засадах, оскільки саме громадські організації реалізують пропаганду та інформаційну кампанію серед населення, здійснюють професійну підготовку медіаторів, використовуючи задля їх практичної реалізації цих цілей власні мінімальні ресурси; 9) складність вибору медіатора як високопрофесійної особи - в Україні існує проблема недостатнього забезпечення кількості професійних медіаторів, які б могли надавати послуги клієнту на якісному рівні [5, с. 261-264].
Тому, для вирішення зазначених проблем варто зробити наступне: 1) прийняти Закон України «Про медіацію» в якому передбачити поняття, процедуру медіації, правовий статус, вимоги до медіатора, виконання медіаційних угод, забезпечення конфіденційності процедури медіації тощо; 2) поширювати і популяризувати інститут медіації серед громадян; 3) передбачити чіткі вимоги до медіатора і перелічити особи, які можуть здійснювати медіаторство; 4) покращити рівень довіри до послуги.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що на сьогоднішній день активно впроваджується інститут медіації. Однак, остання вже зіштовхнулася із низкою проблем, які потрібно вирішити задля вдосконалення цього виду інституту. Все ж таки основною проблемо постає відсутність спеціального закону, який би б закріпив норму-дефеніцію, регулював процедуру прийняття рішень, правовий статус медіатора і вимоги до нього, а також особливості цієї професії. 

Список використаних джерел:
1. Єрьоменко Г.В. Медіація альтернативний спосіб розв’язання конфліктів, або і вівці цілі і вовки не голодні. Маркетинг в Україні. 2009. № 5. С. 67—70.
2. Проект Закону України «Про медіацію». URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=54558
3. Гайдук А.В. Проблеми законодавчого забезпечення медіації в Україні. Часопис Асоціації адвокатури України. 2013. № 2. С.1—4.
4. Тарнавська А. Становлення інституту медіації в умовах євроінтеграційних процесів в Україні. Публічне право. № 1 (17). 2015. С. 211—218.
5. Ясиновський І.Г. Проблеми впровадження та проведення медіації в Україні. Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 55. С. 260—267. 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 11:38)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Згідно з Цивільним кодексом України житлом є будь-яке приміщення, яке знаходиться в постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу. Поняття житла є одним із найменш розроблених у теорії та проблемним у цивільному праві і законодавстві України в цілому. Установлення категорії житло дає змогу з’ясувати можливості вчинення із цим об’єктом тих чи інших юридично значимих дій. Так, у статті 329 Цивільного кодексу  України Книги 3 «Право власності та інші речові права» визначено перелік об’єктів, що розглядаються як житло та визначені ознаки таких об’єктів. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них [1].
Метою роботи  є визначення житла як об’єкта цивільних відносин та порівняння його з поняттями «квартири», «житлового приміщення».
Проблемам правового регулювання жилих приміщень присвячена низка праць українських учених: М.К. Галянтича, О.В. Дзери, Ю.О. Заіки, Н.С. Кузнєцової, І.М. Кучеренко, Р.А. Майданика, Є.О. Мічуріна, С.О. Сліпченка, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Харитонова, Р.Б. Шишки та ін.
Юридичне тлумачення поняття «житло» подано в ч. 5 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10 [2].  За Постановою під поняттям житла необхідно розуміти приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). Це визначення дається для вирішення питання про наявність у діях винної особи такої кваліфікаційної ознаки, як проникнення в житло, інше приміщення чи сховище. 
Поняття «житлове приміщення» («житлова будівля» застосовується в законодавстві в різних значеннях: як родове поняття, що охоплює всі види житлових приміщень (квартири, житлові будинки тощо), які можуть бути об’єктом договору найму житлового приміщення; як частина житлового приміщення (квартира, кімната і багатоквартирному будинку); як облікова категорія поряд із житловим будинком [3, с. 147]. 
На належність тієї чи іншої нерухомості до житла вказує й інвентаризація щодо цього об’єкта, яка проводиться відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 р. № 127 [4]. В цьому зв’язку інструкція розглядає житло як «місце постійного проживання особи, незалежно від форми чи підстави такого проживання, навіть якщо таке облаштування здійснене з порушенням національного законодавства» [4]. Тобто самовільно зведені будівлі, без відповідних дозволів, побудовані з порушенням установлених технічних і санітарних норм також пропонується вважати житлом, незважаючи на порушення законодавства під час його будівництва.
Нормативно визначено дві основні вимоги придатності житлового приміщення – технічну й санітарну. Складником технічної придатності житла є правило, згідно з яким житлове приміщення має відповідати вимогам будівельних норм і правил. Санітарна придатність житла означає, що воно відповідає певним санітарно-гігієнічним вимогам, тобто можливості людини проживати в цьому приміщенні без шкоди для здоров’я.  Житло, яке не відповідає санітарним вимогам, не може надаватися як для постійного, так і для тимчасового проживання і визнається непридатним для проживання [5, c. 70].
Аналіз чинного законодавства дає змогу виокремити ознаки приміщення, наявність яких дає можливість розглядати його як житло, а саме: а) нерухомість приміщення; б) ізольованість; в) придатність для постійного проживання громадян [5, с.71-72].
Житло, як і різновид майна, за наявності відповідних підстав може бути вилучено у власника як оплатно, так і безоплатно. Серед підстав примусового припинення права власності з виплатою власнику компенсації чинне законодавство визначає такі: – викуп пам’яток культурної спадщини; – викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; – примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені тощо [5, с. 71].
Таким чином, поняття житла залишається досить проблемним у цивільному праві, а його велика соціальна й економічна значущість зумовлюють його особливий правовий режим у сфері цивільного обороту, насамперед формалізм, пов’язаний із відчуженням і передаванням житла, проведенням оцінювання житла, особлива процедура набуття у власність чи користування, установленням певних обмежень у користуванні та підстав припинення права на конкретне житло.

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: станом на 16. 01. 2003 р. / Верховна Рада України. URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Про судову практику у справах про злочини проти власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 10.: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v0010700-09.
3. Житлове право України: навчальний посібник / за ред. В.С. Гопанчука, Ю.О. Заіки. Київ: Істина, 2003. 208 с.
4. Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна від 24 травня 2001 р., затв. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127. URL: http://zakon.rada. gov.ua/laws/show/z0582-01.
5. Скрипник В. Житло як особливий об’єкт цивільного права. Підприємництво, господарство і право, 2018. №12. С. 70—74.

Науковий керівник: Шуст Н.Б., професор, д.соціол.н., юридичний факультет Національного авіаційного університету. 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 10:55)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №5
Розвиток інтегративних процесів у Європейське співтовариство, необхідність протидії транснаціональній злочинності та зобов’язання України щодо вдосконалення національного законодавства відповідно до загальновизнаних міжнародних норм та стандартів, вимагають більш ретельного вивчення зарубіжного досвіду країн Європейського Союзу.
У зв’язку з цим дослідження приписів щодо кримінальної відповідальності за приховування злочинів у ряді європейських країн (наприклад, Австрії, Болгарії, Данії, Іспанії, Польщі, Франції, ФРН) потребує особливої уваги.
У всіх кримінальних кодексах названих держав передбачена відповідальність за приховування злочину, проте місце розташування відповідних норм, об’єктивні та суб’єктивні ознаки даного діяння, кримінально-правові наслідки його вчинення мають певні відмінності.
Так, стаття 239 КК Республіки Польща, що встановлює відповідальність за приховування злочину, входить до глави ХХХ «Злочини проти правосуддя». Параграф 299 «Приховування» КК Австрії становить частину 21 розділу «Злочинні діяння проти правосуддя». Параграф 125, що регулює відповідальність за приховування злочинів за КК Данії, міститься в главі «Злочини проти державної влади і т. ін.», в той же час у КК Франції міститься Розділ ІІ «Про інші майнові посягання», до якого входить глава І «Про приховування і злочинні діяння, що тотожні приховуванню або йому подібні». У КК ФРН кримінальна відповідальність за приховування злочинів передбачена ст. 260, 261 Розділу 21 «Пособництво особі, яка вчинила каране діяння та придбання майна, здобутого протиправним шляхом» [1, c. 370].
Аналізуючи вказані кримінальні кодекси країн Європейського Союзу, необхідно відзначити, що деякі з них передбачають відповідальність за приховування будь-якого злочину незалежно від його виду. Натомість, наприклад, КК Республіки Польща у ч. 1 ст. 239 караними визначає приховування податкових злочинів. У ст.  321-1, 434-7 КК Франції встановлена відповідальність за приховування предмета, здобутого внаслідок вчинення будь-якого злочину або проступку, трупа людини, потерпілого від вбивства або померлого внаслідок заподіяння йому тілесних ушкоджень. У ст. 260 КК Франції передбачена відповідальність за приховування майна, здобутого злочинним шляхом, проте в разі вчинення не будь-якого злочину, а лише вчиненого бандою. У ст. 261 КК ФРН кримінально-караним визнається відмивання грошей та приховування незаконно отриманих майнових вигод. 
На нашу думку, така особливість кримінально-правової регламентації відповідальності за приховування пов’язана з відсутністю у цих нормативно-правових актах класифікації злочинів залежно від їх категорії тяжкості, яка притаманна КК України.
Дещо по-іншому ніж КК України зарубіжне законодавство визначає можливі види приховування. Наприклад, КК Республіки Польща встановлюється, що приховування може стосуватися «винного у злочині», слідів злочину. КК Данії до способів вчинення приховування відносить допомогу у втечі або руйнування, зміну чи переміщення об’єктів важливих для державного розслідування. Згідно ст. 321-1 КК Франції приховування може полягати у прихованні, збереженні, передачі предмету, наданні посередницьких послуг щодо його передачі, а також використання предмету, отриманого вчинення злочину або проступку. 
КК Болгарії встановлює відповідальність за два види приховування злочину: майна, здобутого злочинним шляхом, та особи, що вчинила злочин. Крім того, КК Болгарії виділяє кваліфіковані види приховування злочину. Так, у ч. 2 ст. 215 КК Болгарії до них відносяться приховування: майна у великих розмірах; майна, що перебувало під спеціальним режимом; у виді промислу; повторність або небезпечний рецидив.  
По-різному у кримінальних кодексах європейських країн вирішується питання кримінально-правових наслідків приховування злочину для осіб, що перебувають у родинних відносинах із особою, злочин якої приховується. За КК Республіки Польща не підлягає покаранню винний, який приховує близьку особу. Крім того, параграф 3 статті 239 КК Республіки Польща надає право суду застосовувати найбільш м’яке покарання і навіть відмовитися від його призначення, якщо винний надав допомогу самій близькій особі або діяв через страх перед кримінальною відповідальністю, що йому загрожує або його близьким особам. КК Данії закріплює право не призначати покарання особі, яка вчиняє приховування з метою приховати себе або будь-якого зі своїх близьких родичів від кримінального переслідування чи покарання [3, c. 144]. Згідно ст. 454 КК Іспанії виключається кримінальна відповідальність за приховування злочину певних категорій осіб, а саме осі, що перебувають у родинних відносинах із особою, що вчинила попередній злочин [2, c. 138-139]. 
Отже, кримінальна відповідальність за приховування злочину в міжнародному аспекті має багато істотних відмінностей від КК України. Тому для вдосконалення вітчизняного законодавства доцільним є дослідження нормативних актів країн Європейського Союзу.

Список використаних джерел:
1. Житний О.О. Кримінальне право України в міжнародному вимірі (порівняльно-правовий аналіз): монографія. Харків: Одіссей, 2013. 376 с.
2. Гудт Т.М. Кримінальна відповідальність за приховування злочину у зарубіжному законодавстві. Науковий вісник Херсонського державного університету. №6 2014. С. 137—140.
3. Діордіца І.В. Кримінальне право України. Київ: Вид. О.С. Ліпкан, 2010. 288 с.
    
Науковий керівник: Логвиненко А.О., старший викладач юридичного факультету Національного авіаційного університету. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Відповідно до частини п’ятої статті 30-1 Закону України «Про нотаріат» особа, нотаріальна діяльність якої припинена, зобов’язана протягом одного місяця з дня одержання копії наказу передати до відповідного державного нотаріального архіву всі документи нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса. У разі якщо цей строк є недостатнім, він може бути продовжений рішенням Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, але лише один раз і не більше ніж на місяць. 
Частиною шостою зазначеної норми Закону встановлено, що у разі неможливості або відмови приватного нотаріуса особисто здійснити передачу документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса у встановлені строки цей обов’язок покладається на Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, яке в разі необхідності залучає до цього поліцейських.
Згідно з частиною першою статті 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З аналізу наведених вище положень законодавства України вбачається, що національні суди повноважні надавати дозвіл на проведення огляду приміщення колишнього нотаріуса та виїмки документів та печатки нотаріуса разі його відмови передати у встановленому порядку ці документи до архіву чи знищити печатку. 
Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Водночас помилковим поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб’єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб’єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір [1].
Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов’язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. 
Відповідно до статті 14 Закону України «Про нотаріат» документи нотаріального діловодства та архів приватного нотаріуса є власністю держави і перебувають у володінні та користуванні приватного нотаріуса у зв'язку із здійсненням ним нотаріальної діяльності.
Згідно з положенням частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства [2].
З аналізу наведених норм права вбачається, що документи нотаріального діловодства та архів приватного нотаріуса є власністю держави і держава має право у визначених Законом України «Про нотаріат» випадках витребувати їх у порядку ЦК України та ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 404/6263/18 (провадження № 14-293цс19) [3] вказала на те, що справи, пов’язані із забезпеченням реалізації головними управліннями юстиції частини п’ятої статті 30-1 Закону України «Про нотаріат», підлягають судовому вирішенню в порядку, визначеному ЦПК.

Список використаних джерел:
1. Ткачук О.С. Реалізація судової влади у цивільному судочинстві України: структурно-функціональний аспект: автореф. … доктора юрид. наук. Спец.: 12.00.03. Харків. 2016. 40 с. URL:  http://dspace.univer.kharkov.ua/bitstream/123456789/12096/2/aref-Tkachuk.pdf
2. Ткачук О.С. Проблеми реалізації влади у цивільному судочинстві: монографія. Харків: Право, 2016. 600 с.
3. Постанова Великої Палати Верховного суду у справі № 404/6263/18 (провадження № 14- судової 293цс19). 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Наукова значимість та актуальність цієї теми обумовлюється збільшенням ролі договору в умовах суспільного та державного життя України. Сьогодні ми бачимо не достатньо чітке формулювання процедури укладання та припинення договору дарування, хоча кількість укладення договорів дарування помітно зросла.
Суспільна значущість договору дарування була підставою для аналізу його самобутньої правової природи та створення в науці різних часів окремих концепцій цього договору. Зокрема, соціально-правова сутність договору дарування розкривалася такими зарубіжними вченими, як: Т. Каплоу, Дж. Карієр, Д. Чіл, К. Грегорі, Р. Фьорс , С. Бейлі, Х. Блек. 
Однак договір дарування не завжди знаходився в центрі уваги цивілістів. Так, за радянських часів аналізу норм щодо договору дарування було приділено небагато уваги, що пояснюється домінуванням у той період ідеї про нетиповість безоплатного передання майна у власність. Цим проблемам присвячено деякі роботи З.І. Шкундіна, М.І. Бару, І.Б. Новицького, К.І. Граве.
Відносини, що виникають при безоплатному переданні майна у власність іншій особі, опосередковуються, зокрема , договором дарування [1, с. 717]. 
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. 
Різноманітні аспекти такого договору були предметом наукових досліджень у сучасній цивілістичній літературі, зокрема в працях О. Дзери, М. Галянтича, В. Новикової, А. Ісаєва та ін.
Правова природа будь-якого договору дарування визначена його метою. Мета договору безоплатне передання майна у власність іншій особі. Юридичним наслідком укладення договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом даного договору, та виникнення права власності на нього у обдаровуваної особи. Тобто правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Виділяють: договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723, 724 ЦК України); договір дарування з обов’язком обдарованого на користь третьої особи (ст. 725, 726 ЦК України); договір про пожертву (ст. 729, 730 ЦК України). 
У ст. 717 ЦК договір дарування визначається як договір, за яким дарувальник передає або зобов'язується передати у майбутньому обдаровуваному безоплатно дарунок у власність, можна дійти висновку, що він має вважатися реальним, а за певних обставин — консенсуальним.
Одарований має право в будь-який час до прийняття подарунка, відмовитися від нього. Ст. 718 ЦК України предметом договору дарування можуть бути рухомі речі, в томі числі й гроші, цінні папери, а також нерухомі речі. Подарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому [2].
У науковій літературі дискусійним є питання про розмежування договору дарування і пожертви у призмі регуляції ЦК України та Закону України «Про благодійницьку діяльність та благодійні організації». Законодавець розмежовує поняття дарування і пожертви, і водночас, на думку авторів, робить спільне правове регулювання останнього з благодійницькою діяльністю. Так, за ознаками ст. 729 ЦК України пожертва є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, особам, встановленим ч. 1 ст. 720 цього Кодексу, для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Ч. 1 ст. 6 Закону України «Про благодійницьку діяльність та благодійні організації» передбачає, що благодійною пожертвою визнається безоплатна передача благодійником коштів, іншого майна, майнових прав у власність бенефіціарів для досягнення певних, наперед обумовлених цілей благодійної діяльності, відповідно до цього закону» [3].
Нотаріус відповідно до Закону України (Далі – ЗУ) «Про нотаріат» виступає уповноваженою державою фізичною особою, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Юридична вірогідність полягає у тому, що нотаріально посвідчений договір отримує визнання з боку держави, і додатковий захист порівняно з договорами, які укладаються у письмовій чи усній формах [4].
У ході нотаріального посвідчення договору нотаріус стикається з багатьма проблемами. Нотаріальний процес складається з певних стадій, які в свою чергу поділяються на етапи. С.Я. Фурса виділяє три стадії нотаріального процесу: відкриття нотаріального провадження, підготовка до вчинення нотаріального провадження та безпосереднє вчинення нотаріальної дії [5, с. 360], в даному випадку посвідчення договору дарування та видача його заявнику.
Законодавець не визначив зміст та обов’язкові реквізити заяви, яка подається нотаріусу для нотаріального посвідчення договору дарування, в ній має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові заявника, дата, підпис, дані про адресата, викладення фактів та причин, на підставі яких особа звертається до нотаріуса.
Також можна зазначити, що законом прописані причини відмови. Проте, ніде не відзначено, що в разі необізнаності, недостатності кваліфікації нотаріус може відмовити особі, не пояснюючи дійсних причин, оскільки не має достатніх знань, як правильно, наприклад, посвідчити договір дарування з відкладальною умовою.
Погоджуюсь з думкою М. Дякович, що найкращим засобом для охорони (захисту) прав і законних інтересів громадян, які звертаються до нотаріуса, буде створення єдиної бази (реєстру) осіб, які обмежені у дієздатності або визнані судом недієздатними [6, с. 132].
Договір дарування займає значне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов’язків, належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей і надання послуг, а також досить важливий інститут цивільного права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується майнових інтересів людини. 

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ За заг. ред. Я.М. Шевченко. Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. 896 с. 
2. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навчальний посібник. Видання третє, перероблене та доповнене / За ред.. Харитонова Є.О., Дрішлюка А.І., Калітенко О.М. Харків: ТОВ «Одісей», 2005. 576с. 
3. Про благодійну діяльність та благодійні організації: Закон України від 05 липня 2012 року № 5073-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 25. Ст. 252. 
4. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 № 3425-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 39. Ст. 383.
5. Теорія нотаріального процесу: [науково-практичний посібник] / за заг. ред. С.Я. Фурси. Київ: Вид. Алерта; Центр учбової літератури, 2012. 360 с.
6. Дякович М.М. Встановлення нотаріусом правосуб’єктності осіб як передумова охорони їх прав та інтересів. Мала енциклопедія нотаріуса. № 6 (72). 2013. С. 132. 
 

Last Updated (Thursday, 12 December 2019 10:06)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №2
Чинне українське законодавство передбачає активний процес здійснення протидії корупції на рівні юридичних осіб. В ЗУ «Про запобігання корупції» питанням щодо правового забезпечення запобігання корупції в діяльності юридичних осіб присвячений Х розділ «Запобігання корупції у діяльності юридичних осіб». Ч. 2 ст. 61 Закону ввела в дію нову норму, згідно якої керівники, засновники (учасники) юридичної особи повинні забезпечувати регулярну оцінку корупційних ризиків у її діяльності і здійснювати антикорупційні заходи. А далі вказується, що для виявлення та усунення корупційних ризиків у діяльності юридичної особи можуть залучатися незалежні експерти, зокрема для проведення аудиту. Таким чином, ч. 1, 2 ст. 61 Закону встановлені загальні вимоги до всіх без винятку юридичних осіб забезпечувати проведення регулярної оцінки корупційних ризиків у їхній діяльності, а також розробляти та вживати необхідні й обґрунтовані заходи щодо запобігання і протидії корупції [2]. Фактично, якщо спиратися на норму вказаної статті, жодна юридична особа, здійснюючи свою діяльність, не може ухилитися від проведення антикорупційних заходів. 
У забезпеченні протидії корупції юридичні особи можуть використовувати різні інструменти, адже законодавець не встановив конкретних форм і способів для реалізації вимог Закону. Одночасно вводиться поняття антикорупційної програми юридичної особи, яка може виконувати роль ефективного механізму запобігання корупції юридичної особи. Так, у ст. 62 ЗУ «Про запобігання корупції» наводиться визначення антикорупційної програми юридичної особи - комплекс правил, стандартів і процедур щодо виявлення, протидії та запобігання корупції у діяльності юридичної особи. Законом передбачається для окремих юридичних осіб обов’язковість розробки антикорупційної програми, та її затвердження у НАЗК. Зокрема, обов’язковою вона є для: 1) державних, комунальних підприємств, господарських товариств (у яких державна (комунальна) частка перевищує 50%), де середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період перевищує 70 млн. грн.; 2) юридичних осіб, які є учасниками процедури закупівлі відповідно до ЗУ «Про публічні закупівлі», якщо вартість закупівлі товарів, послуг, робіт дорівнює або перевищує 20 млн. грн. НАЗК розробив та затвердив Типову антикорупційну програму юридичної особи (рішення НАЗК від 02.03.2017 р. №75). При цьому п. 2 вказаного рішення встановлено, що юридичні особи, визначені у ч. 2 ст. 62 ЗУ «Про запобігання корупції», затверджують свої антикорупційні програми на основі Типової антикорупційної програми, яка таким чином встановлює мінімальний набір положень щодо запобігання корупції, який може бути розширений, враховуючи специфіку діяльності такої юридичної особи. Звуження ж положень в частині переліку антикорупційних заходів у діяльності юридичної особи, гарантій діяльності уповноваженого з реалізації антикорупційної програми тощо не допускається [3].
Антикорупційна програма юридичної особи повинна бути відкритою, тобто її розміщують на офіційному сайті такої особи. Важливо звернути увагу і на те, що до затвердження такої програми вона повинна бути обговорена з працівниками юридичної особи. Щодо виконання цієї норми запобігання корупції у діяльності юридичної особи, на практиці, існують сумніви.
Крім того, проблематичною у забезпеченні протидії корупції юридичної особи є й оцінка корупційних ризиків, яка є обов’язковою для розробки антикорупційної програми юридичної особи. Корупційні ризики діяльності юридичної особи можуть мати як зовнішнє так і внутрішнє походження. Щодо оцінки внутрішніх корупційних ризиків, то вони повинні оцінюватися не менше ніж один раз на рік (детальна процедура наведена у п. 2 р. ІІІ Типової антикорупційної програми). За результатами проведеної оцінки формується звіт, який розміщується на веб-сайті юридичної особи. Зовнішня оцінка корупційних ризиків здійснюється не рідше ніж 1 раз на 3 роки. При цьому зовнішню оцінку корупційних ризиків можуть проводити організації, які надають аудиторські, юридичні, консалтингові послуги або незалежні експерти [2]. Реально ж оцінити внутрішні та зовнішні корупційні ризики у діяльності юридичної особи важко, і до цього процесу мають залучатися спеціальні уповноважені особи такої юридичної особи, незалежні експерти або аудитори. 
Ефективність антикорупційної програми як інструменту запобігання корупції у діяльності юридичної особи важко оцінити. Аналіз антикорупційних програм юридичних осіб, які за законом зобов’язані розробляти та затверджувати антикорупційні програми, вказує на те, що між періодом їх подачі до НАЗК і затвердженням проходить багато часу. Найбільші зауваження з збоку НАЗК саме до оцінки корупційних ризиків. Що ж стосується юридичних осіб, які не зобов’язані їх розробляти та затверджувати, то лише від їх керівництва залежить те, чи дотримуються вони у своїй діяльності принципів соціальної відповідальності. Все ж таки для більшості юридичних осіб процес забезпечення протидії корупції у їх діяльності залишається формальним. 

Список використаних джерел:
1. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII. Дата оновлення: 18.10.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення: 20.11.2019).
2. Діяльність юридичних осіб: запобігання корупції та ризики. URL: http:// yur-gazeta.com/publications/practice/inshe/diyalnist-yuridichnih-osib-zapobigannya-korupciyi-ta-riziki.html (дата звернення: 20.11.2019).
3. Типова антикорупційна програма юридичної особи: Рішення НАЗК від 02.03.2017 р. №75 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0326-17 (дата звернення: 25.11.2019). 

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
January
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція