...Здібним заздрять, талановитим шкодять, геніальним лестять (М.Фадуль)...
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №4
«Індустріальний парк» є відносно новою концепцією вітчизняного права. На сьогодні внаслідок активних процесів глобалізації, що відбуваються в світі та мають системний характер, найважливішу роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку провідних держав світу відіграє діяльність підприємств. В зв’язку з цим розвиток інноваційної діяльності, формування та модернізація національних інноваційних систем є одним із найважливіших системних факторів підвищення рівня національної безпеки держави, конкурентоспроможності її економіки, якості життя населення тощо. Саме тому, в зв’язку з останніми змінами є необхідність в дослідження особливостей правового режиму земель індустріальних парків.
Варто зазначити, що «Про індустріальні парки» було доповнено ЗК України ст. 66-1, відповідно до якої до земель промисловості також належать землі індустріальних парків. При цьому ч. 2 зазначеної статті закріплює, що індустріальні парки створюються на земельних ділянках площею не менше 15 гектарів і не більше 700 гектарів. Тобто, таке нововведення свідчить, що в структурі земель промисловості з 2012 року почали функціонувати землі індустріальних парків. 
Ключовою особливістю даної категорії земель є те, що правові та організаційні засади створення і функціонування індустріальних парків на території України з метою забезпечення економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності територій, активізації інвестиційної діяльності, створення нових робочих місць, розвитку сучасної виробничої та ринкової інфраструктури, зокрема й правовий режим земель індустріальних парків регулюється Законом України «Про індустріальні парки». Індустріальний (промисловий) парк – це визначена ініціатором створення індустріального парку відповідно до містобудівної документації облаштована відповідною інфраструктурою територія, у межах якої учасники індустріального парку можуть здійснювати господарську діяльність у сфері переробної промисловості, а також науково-дослідну діяльність, діяльність у сфері інформації і телекомунікацій на умовах, визначених Законом та договором про здійснення господарської діяльності у межах індустріального парку [1].
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про індустріальні парки» право на створення індустріальних парків на землях державної і комунальної власності мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які згідно з Конституцією України здійснюють право власника на землю від імені Українського народу і відповідно до закону наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, а також орендарі земельних ділянок, які згідно з цим Законом відповідають вимогам щодо використання їх для індустріального парку. А право на створення індустріальних парків на землях приватної власності мають власники чи орендарі земельних ділянок, які відповідають вимогам щодо використання їх для індустріального парку [2, с. 284]. 
Також відзначимо, що на земельних ділянках, які передані в оренду, індустріальні парки можуть створюватися з ініціативи орендарів після внесення відповідних змін до договору оренди земельної ділянки та прийняття орендодавцем рішення про погодження концепції індустріального парку. При цьому, щодо оренди земельної ділянки, то відповідно до Земельного кодексу, ч. 9 ст. 93 для створення індустріальних парків на землях державної чи комунальної власності, земельна ділянка надається на строк не менше 30 років [3]. 
Досліджуючи правовий режим земель індустріальних парків необхідно акцентувати також увагу на вимогах до земельної ділянки у межах індустріального парку. Так, відповідно до ст. 8 Закону України «Про індустріальні парки» земельна ділянка, використання якої планується для створення та функціонування індустріального парку, може розташовуватися у межах або за межами населених пунктів і повинна відповідати таким вимогам: 1) належати до земель промисловості; 2) бути придатною для промислового використання з урахуванням умов та обмежень, встановлених відповідною містобудівною документацією; 3) площа земельної ділянки або сукупна площа суміжних земельних ділянок повинна становити не менше 15 гектарів та не більше 700 гектарів [1]. Крім того, в Україні для створення індустріального парку необхідно отримати дозвіл органів державної влади. Хоча в інших країнах існує спрощена система реєстрації. Наприклад, Таїландські індустріальні парки надають послуги «єдиного вікна», тобто можливість отримати всі необхідні дозволи на будівництво та господарську діяльність без необхідності звертатися до різних державних органів, що суттєво полегшує роботу іноземного підприємства [4, с. 5].
Варто зазначити, що сучасна практика виділяє два види земель індустріальних парків: «грінфілд» (greenfield) та «браунфілд» (brownfield). Так, зокрема, індустріальний парк типу «грінфілд» передбачає оренду/купівлю учасниками парку земельної ділянки без будь-якої забудови. Підприємства самостійно забезпечуватимуть забудову промислових площ відповідно до специфіки індустріального парку та власних потреб. Зазвичай такий тип індустріальних парків є найбільш привабливим для корпорацій та великих підприємств. Індустріальні парки типу «браунфілд» передбачають оренду/купівлю учасниками парку земельної ділянки вже побудованих споруд та інфраструктури [2, с. 285].
Станом на вересень 2019 в Україні створено 52 індустріальні парки. Про це свідчать дані Міністерства розвитку економіки, торгівлі сільськогосподарського господарства України. Перший індустріальний парк було створено у 2000 році, а останній в 2019 р. Ці показники свідчать, що індустріальні парки досить активно розвиваються, в зв’язку з чим необхідно вдосконалити нормативну базу, яка регулює порядок створення, функціонування індустріальних парків [5]. 
Отже, правовий режим земель індустріальних парків – це встановлений нормами Земельного кодексу України та Закону України «Про індустріальні парки» порядок та умови використання за цільовим призначенням земель промисловості, які належать до всіх форм власності на землю, забезпечення та охорона прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеустрою, моніторингу землі, справляння плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства. Для вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності індустріальних парків загалом та правового режиму їх земель зокрема необхідним є надання податкових пільг у вигляді зниження ставки або звільнення на початковий період від податку на землю, спрощена процедура реєстрації та ліцензування нових підприємств, які бажають займатися господарською діяльністю на території індустріального парку.
    
Список використаних джерел:
1. Про індустріальні парки: Закон України від 21.06.2012 № 5018-VI. Офіційний вісник України від 13.08.2012, № 59, стор. 12, стаття 2365.
2. Бондарчук Н.В. Актуальні питання створення та функціонування індустріальних парків в Україні. Часопис Київського університету права. 2016. № 3. С. 284-288.
3. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 3, стаття 27.
4. Левченко С. Правове становлення індустріальних парків. Юридична газета. 2012. № 35. С. 5-8.
5. Офіційний сайт Міністерства розвитку економіки, торгівлі сільськогосподарського господарства України. URL: http://www.me.gov.ua/Documents/List?lang=uk-UA&id=6463d3ba-aa13-4e54-8db9-0f36642c43d9&tag=IndustrialniParkiVUkraini (дата звернення 08.12.2019).

Науковий керівник: Зигрій О.В., к.е.н., доцент, доц. кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. {jcomments on}
 

Last Updated (Monday, 09 December 2019 16:39)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №1
Formulation of the problem. The level of development of the state is an indicator of the degree of development of the human rights institute in the country, and the proper mechanism of implementation of the norms that enshrine human rights, testifies to democracy, law and order, legality and approximation of the state to the level of legal. Despite the enshrining of human rights as normative provisions in international acts and the laws of individual states, they do not receive proper implementation.
Analysis of recent research and publications. Problems of implementation of constitutional legal norms regulating human rights were paid attention by such scientists as: Y. Barabash, L. Zavadskaya, E. Zakharov, O. Zaychuk, V. Kolisnyk, A. Kolodiy, M. Kozyubra, O. Lukashova , A. Oliynyk, V. Pogorilko, M. Rabinovich, V. Rechytsky, O. Skrypnyuk, T. Slinko, Y. Todyka, M. Khavroniuk, V. Yavorsky and many others.
Part of the general problem has not been solved previously. Despite numerous studies, the problems of the mechanism of realization and protection of human rights and freedoms in the last quarter of the XX - beginning of the XXI century acquired, can be argued without exaggeration, of worldwide, global importance and came out on top in the international system of criteria for assessing the level of democracy in a particular country and in the world. This is what determines the relevance of the chosen research topic.
Formulating the goals of the article. The purpose of the article is to identify possible prospects for the modernization of legislation in the field of protection of human and citizen's rights and freedoms on the basis of the study of modern achievements.
Outline of the main research material. The issue of human rights is a major issue of internal and external legal development. Their provision is the criterion by which the level of democracy in the country is assessed.
The place of the person in the society, its social role is largely dependent on the amount of rights and freedoms that determine its social capabilities, the nature of life, and the system of communication of people in society. Human rights are the social capacity to act freely, independently to choose the type and measure of one's behavior, in order to satisfy the diverse material and spiritual interests of others, as well as those of others, particular societies and society as a whole. Rights and freedoms are normatively secured under the condition of a system of legal regulation in the country, which supports the principles of personal freedom. This system is itself a normative guarantee, unless it is contradictory, consistent and accessible.
In the years of independence, a fairly satisfactory legal framework for human rights and citizenship has been established in Ukraine. First of all, as noted above, these rights have clear constitutional safeguards, and a number of pieces of legislation have been adopted that directly relate to this area. Among the most important legislative acts in this area are the following: Laws of Ukraine «On Citizenship in Ukraine», «On the Ombudsman», «On Immigration», «On Refugees», «On Languages in Ukraine», «On rehabilitation of victims of political repression», «On Ukraine's accession to the UN Convention on the Status of Refugees and the Protocol on the Status of Refugees», etc. [1, p.37].
However, at the level of the law, some rights and freedoms have not yet been properly acquired or even secured. Examples are the recent anti-constitutional institute of registration, the absence of a separate law on the procedure for holding peaceful meetings, rallies, marches and demonstrations, etc. [2, p.110].
Improvement of legislation on the protection of human and citizen's rights and freedoms is carried out in our country by: increasing the overwhelming weight of laws in the system of normative legal acts that directly determine the order of realization of fundamental rights and freedoms of the human and the citizen; promoting this legislation to the Constitution of Ukraine and international standards in this field; bringing the norms contained in the laws guaranteeing the fundamental rights and freedoms of the individual and the citizen to a high level of specification; strengthening of legal guarantees of protection of these rights and freedoms, strengthening of legal means of their realization.
In my opinion, the practice of the Bureau of Democratic Institutions and Human Rights in supporting legislative activity (including legislative analysis and evaluation of the lawmaking process), as requested by state bodies of OSCE participating States, is important for the development and improvement of national models of human rights protection also from OSCE missions and other institutions in connection with their mandate and projects. In the framework of the analysis of laws or projects, the Bureau of Democratic Institutions and Human Rights interacts with divisions of other international organizations, notably the European Commission for Democracy through Council of Europe law (the Venice Commission), in particular by issuing joint conclusions and recommendations [3].
In addition to providing opinions on laws or draft laws, the OSCE ODIHR's activity in the field of setting appropriate standards is to encourage the development of relevant legal doctrine [4, p. 224].
The very work of the Council of Europe on constitutional human rights mechanisms covers the establishment of supranational human rights standards as reflected in the 1950 Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms [5] and its protocols developed in the work of the European Commission on Human Rights and the European human rights courts, as embodied in other human rights treaties approved under the auspices of the Council of Europe (such as the European Social Charter 1996, etc.), covered by Council of Europe regulations and framework the activities of the Venice Commission and the special structures under its auspices.
So now, real protection of human rights is one of the most pressing problems of Ukrainian reality. It serves as a more important task not only for the functioning but also for the existence of the Ukrainian statehood. Therefore, it should be borne in mind that respect for human rights in Ukraine, taking into account the European experience, is possible only through the effective reform of the system of government and adherence to a comprehensive approach to human rights by both the state and civil society.
Conclusion. Thus, the basis of the Constitution of Ukraine is based on fundamentally new legal paradigms of foreign and domestic state policy of Ukraine, aimed at the assertion and protection of human and citizen’s rights and freedoms. This objectively requires a major reorientation and modification of the entire national legal system.

References:
1. Prieshkina O.V. Human rights in Ukraine. Rule of Law, 26, 2017. P.33—40.
2. Dasho T.Yu. Protection of human and civil rights and freedoms at the stage of civil society formation. Bulletin of Lviv Polytechnic National University. Law. 2015, No. 813. P. 108—118.
3. ODIHR and Legal Assistance / OSCE / ODIHR. URL: https: // www.osce.org/odihr/147261?download=true.
4. Kuybida R., Syroid O. Handbook of writing court decisions. Kiev: Dream Art, 2013. 224 p.
5. Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms Rome, 4th September, 1950 amended by Protocol No. 14. URL: https://www.echr.coe.int/Documents/ Convention_ENG.pdf {jcomments on}
 

Last Updated (Monday, 09 December 2019 16:32)

 
Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №2
Визначення конституційно-правового статусу осіб, віднесених до категорії іноземців, має нині першочергове значення, що обумовлено потребою вдосконалення вітчизняного законодавства щодо обсягу, змісту, механізмів реалізації та відповідності міжнародним стандартам основних прав і свобод таких осіб, а також зміцнення міжнародного авторитету України. Аналіз наукових праць за обраною темою свідчить про відсутність єдиного підходу до розуміння понять «правовий статус особи», «правове становище особи», «конституційно-правовий статус іноземців», «правовий режим іноземців» та їх змістовного наповнення, що актуалізує дослідження порушеної проблеми.
У сучасній правничій науці усталеним залишається розуміння правового статусу особи як юридично закріпленого становища особистості у суспільстві. М. Вітрук пропонує розрізняти «правовий статус (становище) особи» у широкому та вузькому значеннях як взаємопов’язані явища, реальний зв’язок між якими визначається як відношення цілого і частини. Умовно перше поняття можна розглядати як «правове становище», а друге – як «правовий статус» [1, с. 11, 25–26]. Ядром правового становища особи, на думку автора, є система юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів особи в їх єдності, тобто правовий статус особи. Структурними елементами правового становища особи є громадянство та правосуб’єктність як необхідні умови володіння правовим статусом особи та його юридичні гарантії.
Конституційно-правовий статус є різновидом правового статусу особи. Доцільним є розмежування понять конституційного і конституційно-правового статусу людини. Перше визначається Конституцією України, а друге – як Конституцією України, так і іншими джерелами галузі конституційного права, зокрема, Законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та ін. Класифікацію конституційно-правового статусу науковці здійснюють за ознакою громадянства, виокремлюючи такі його види: правовий статус громадянина, правовий статус іноземця, правовий статус особи без громадянства.
У Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземцем є особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином іншої держави або держав. Іноземцями, які перебувають на території України на законних підставах, визнано іноземців, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в’їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні (п. 7 частини першої статті 1). 
У Конституції України містяться два поняття: іноземці та особи без громадянства. Відмінність названих понять обґрунтована конституційним положенням про те, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (стаття 26). Аналіз принципів міжнародного права дає підстави стверджувати, що особам, які знаходяться на території іншої держави, можуть надаватись такі ж права та свободи, як і громадянам держави на умовах двосторонніх договорів. Тобто, іноземці, які постійно проживають на території іншої держави, знаходяться під охороною країни свого громадянства, і відповідне «подвійне підпорядкування» істотно відрізняє статус цих осіб від статусу осіб без громадянства до моменту набуття ними у визначеному законом порядку громадянства або їх переїзду до іншої держави. Отже, іноземці громадяни та особи без громадянства мають свій особливий правовий статус в Україні, тому їх розмежування є юридично обґрунтованим [2, с. 105].
Серед учених-конституціоналістів триває дискусія щодо співвідношення понять конституційно-правового статусу і правового режиму іноземців. А. Грабильніков слушно зауважує, що законодавець розмежовує правовий статус іноземців та осіб без громадянства й фактично визначає їх правовий режим як порядок їх в’їзду в Україну, перебування в Україні та виїзду з України. На думку дослідника, конституційно-правовий статус іноземних громадян, осіб без громадянства як встановлена нормами матеріального права сукупність їхніх прав та обов’язків і гарантій їх забезпечення є статикою правового регулювання положення цих осіб в Україні. Правовий же режим як встановлена державою система правових норм, правил, режимних заходів організаційно-правового забезпечення реалізації цих статусів через діяльність уповноважених органів є динамікою правового регулювання цього статусу [3, с. 63, 65]. 
Отже, конституційно-правовий статус іноземців пропонуємо розглядати як цілісний внутрішньо узгоджений комплекс взаємопов’язаних прав, свобод і обов’язків іноземного громадянина, який перебуває в Україні на законних підставах. Ставлення держави до перебування іноземців на її території, загальні принципи регулювання правовідносин, в які вступають іноземці на території держави перебування, визначає режим іноземців.

Список використаних джерел:
1. Витрук Н.В Общая теория правового положения личности: монография. Москва: Норма, 2008. 448 с. 
2. Бобокал О.М. Актуальні питання конституційно-правового статусу іноземців в Україні. Держава і право: Юридичні і політичні науки. 2013. Вип. 61. С. 101–107.
3. Грабильніков А.В. Конституційно-правовий статус і правовий режим іноземців та осіб без громадянства в Україні: співвідношення понять. Науковий збірник «Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції». 2015. Випуск 6. С. 59–66. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
August
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція