... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №4
Развитие рыночных отношений выносит на повестку дня вопрос о восстановлении правовых институтов, регулирующих предпринимательскую деятельность. Одним из таких институтов выступает институт банкротства [4, с. 114].
Современная рыночная экономика представляет собой сложную систему взаимосвязей различных субъектов имущественного оборота. Поскольку все субъекты тесно взаимосвязаны между собой, возникающая проблема в деятельности одного из них влияет на всю систему. В предотвращении этого, важную роль играет институт банкротства. Потому, что институт банкротства обеспечивает баланс интересов участников оборота и в целом стабильность всего рынка. Сложность данной задачи обуславливает необходимость выбора более эффективного механизма правового регулирования отношений банкротства, который отражает в себе сочетание различных способов, методов и видов как основного, так и вспомогательного характера [9, с. 272].
На регулярной основе вступают на рынок и покидают его различные физические и юридические лица, независимые и на свой риск занимающиеся деятельностью, направленной на получение прибыли от использования имущества, продажи товаров, выполнения работ или оказания услуг. Эти субъекты рынка всегда вступают в различные отношения. Одним из неотъемлемых элементов системы взаимоотношений участников рынка является то, что некоторые из них не способны выполнять взятые на себя обязательства. Риск предпринимательства связан именно с этим [11, с. 254]. 
Применение законодательства о банкротстве позволяет ликвидировать предприятия в безнадежном состоянии. А это, в конечном итоге, предотвращает существование и функционирование неконкурентоспособных структур предпринимательства, распространение кризиса на другие субъекты, цепное банкротство хозяйствующих субъектов, а значит, и экономический кризис [5, с. 13].
На практике реализация механизма банкротства началась с того момента, когда должник, неспособный погасить долг, превратился в раба своего кредитора. Однако с течением времени личная ответственность должника перед кредитором была заменена имущественной ответственностью, а суровые физические наказания – материальными санкциями. В современном понимании институт банкротства был впервые закреплен в Римском частном праве. В римском праве переход от личной ответственности к имущественной ответственности за долги, происходил постепенно. Исторически ясно себя проявляют два вида материального удержания: универсальный – когда удержание охватывает все имущество должника и специальное – когда удержание направлено на те или иные отдельные вещи должника [6, с. 195].
В результате воздействия правонарушения эти отношения превращаются в охранительные правовые отношения. Среди последствий правонарушения наряду с мерами ответственности выделяется особое последствие – подача заявления в суд о признании должника банкротом. С момента, когда суд принимает такое заявление, возникают правовые отношения банкротства, и в это время требования кредиторов к должнику превращаются из индивидуального требования в совокупное требование всех кредиторов.
  А.Б. Агеев характеризует правовые отношения банкротства как комплекс материально-процессуальных и охранительно-регулирующих правоотношений, возникающих в связи с неисполнением или ненадлежащим исполнением должником своих денежных обязательств. В охранительном аспекте, правовые отношения банкротства рассматриваются как мера юридической ответственности и в это время несостоятельность должника указывается как способ реализации такой ответственности [3, с. 37].
Законодательством в случаях ликвидации юридического лица, а также несостоятельности вследствие банкротства при уплате требований кредиторов установление обязанности работодателя в первую очередь оплатить труд лиц, работающих по трудовому договору, обусловлено тем, что в противном случае он может быть привлечен к гражданско-правовой ответственности.
Иногда долговые требования и требования, основанные на ответственности должника, отличаются друг от друга. Например, С.В. Сарбаш отмечает, что долговые требования и требование, основанное на ответственности должника, разнородны с юридической точки зрения. Например, кредитор, требующий возмещения нанесенного ему ущерба во время банкротства должника, находится в более ограниченной ситуации, чем кредитор, требующий погашения долга [8, с. 296].
По заключению С.Х. Асланова, несостоятельность и банкротство – это экономическое событие, отражающее в себе характерные особенности рыночной экономики, правовой институт, объединяющий определенную группу норм предпринимательского права [2, с. 539]. 
По мнению С.С. Аллахвердиева, под банкротством подразумевается неспособность должника погашать обязательства перед своими кредиторами, то есть уплата долгов, а отсутствие такой способности в основном подтверждается судом. Задолжавшее лицо лишается способности оплачивать требования своих кредиторов из-за полного нарушения финансового положения, недостаточности и нехватки имущества. Точнее стоимости имущества юридического лица не хватает и она является недостаточной для удовлетворения требований кредиторов. По этой причине, юридическое лицо не обладает возможностью (способностью) выплаты собственных долгов, включая уплату соответствующих налогов (и других обязательных платежей) государственным и местным органам власти [1, с. 503].
Банкротство – это такая степень неэффективности предпринимательской деятельности (бизнеса), при которой накопленных денежных средств, а также ликвидных активов, накопленных за время существования бизнеса, недостаточно для удовлетворения всех внешних (контрагентов, работников, налоговых органов) требований [10].
По мнению Н.И. Клейна, банкротство предприятия выступает как институт, который дополняет систему мер, которая организует и поддерживает конкурентную борьбу производителей, осуществляющих хозяйственную деятельность вместе со своим риском и ответственностью [7, с. 77].
Как видно из вышеуказанного, банкротство это такое имущественное состояние предпринимателя, когда он не в состоянии удовлетворить законные требования кредиторов.
В соответствии с Конвенцией МОТ «О защите работников в случаях банкротства предприятия» за номером 173 от 23 июня 1992-го года, в случаях отсутствия платежеспособности предпринимателя, оплата требований работников, вытекающих из трудовых отношений, уплачивается до удовлетворения требований других кредиторов: при банкротстве предприятия либо ликвидации в судебном порядке работники, работающие в этой организации, являются привилегированными кредиторами в отношении сумм, подлежащих уплате за работу, выполненную до периода (устанавливается национальным законодательством) банкротства или ликвидации. Рекомендация МОТ № 180 «О защите работников в случае банкротства предприятия» (1992 г.) предусматривает, что работники и их представители должны быть заранее проинформированы о начале процедуры банкротства. В данном документе отдельно предусматривается расширение структуры денежных выплат, включая оплату за сверхурочные работы, увеличение их объема, и считается целесообразным ускорение расчетов с работниками. Кроме того, определяются следующие принципы деятельности страховых предприятий (фондов), осуществляющих платежи работникам обанкротившихся предприятий: они не должны быть зависимыми в административных и финансовых отношениях от собственников предприятия; если они не финансируются государством, собственники предприятия должны финансировать эти фонды; фонды должны выполнять свои обязательства перед работниками независимо от того, соблюдаются ли обязательства по их финансированию собственниками предприятия; фонды несут субсидиарную (дополнительную) ответственность по отношению к обязательствам собственников обанкротившегося предприятия, выступают в качестве ответчика по защищаемым искам обеспечения и могут в качестве страховщика возбуждать регрессный иск против собственников предприятия в соответствии с гражданским законодательством; средства фондов могут быть использованы соответствующим образом исключительно для целей создания фонда.
  Не менее одной трети от общей суммы требований всех кредиторов должно быть погашено в течение 12 месяцев с даты решения соответствующего суда о начале реабилитации. В соответствии с пунктом «б» части 6-й статьи 41-й Закона Азербайджанской Республики «О несостоятельности и банкротстве», не менее одной третьей части совокупной суммы претензий всех кредиторов в связи с началом оздоровления, должна быть оплачена в течение 12 месяцев с даты принятия соответствующего решения. Более целесообразным было бы определение в этой норме диспозитивным образом как срока, так и суммы оплаты в индивидуальном порядке в соответствии с финансовым состоянием должника.
    
Список использованных источников:
1. Allahverdiyev S.S. Azərbaycan Respublikasının mülki hüququ. I cild. I kitab. Dərslik. Bakı: Digesta, 2003. 976 s.
2. Aslanov S.X. Sahibkarlıq hüququ. Bakı: «Digesta» nəşriyyatı, 2013. 560 s.
3. Агеев А.Б. Банкротство в гражданском праве: проблемы теории: дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2001. 144 с.
4. Архипов И.В. Конкурсный процесс в системе торгового права России XIX века. Правоведение, 1999. № 1. С. 114—121.
5. Махнева Е.А. Развитие гражданских правоотношений в процедурах банкротства: теоретические проблемы: дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2003, 175 с.
6. Покровский И.А. История римского права (Классика российской цивилистики). Москва: Статут, 2004. 539 с.
7. Предпринимательское право. Курс лекций / Отв. ред. Н.И. Клейн. Москва: Юридическая литература, 1993. 480 с.
8. Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства. Москва: Статут, 2005. 636 с.
9. Теория государства и права. Учебник для вузов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д.Перевалова. Москва: Норма, 2002. 616 с.
10. Чалиева А.А. Банкротство компании. URL: http://chaliev.narod.ru/ bankrotstvo/lection2-bankrotstvo-i-nesostoyatelnost.html
11. Экономика организаций (предприятий). Учебник / Под ред. В.Я. Горфинкеля. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2003, 670 c. 
 

Last Updated (Friday, 01 March 2019 18:08)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Почнемо з того, що поняття кризи в праві не є винятковим надбанням сучасної епохи. У 1909 році була опублікована праця П. І. Новгородцева «Введення в філософію права. Криза сучасної правосвідомості». У правосвідомості за допомогою тих чи інших ідей, уявлень, цільових і ціннісних орієнтирів виражається ставлення людей до правової дійсності. Але як співвідносяться криза правосвідомості і криза права? Ці два явища тісно взаємопов’язані. Правова криза (різного роду невідповідності між правовими нормами і потребами суспільного життя, між належним і дійсним) завжди супроводжується кризою в теоретичних і практичних поглядах. 
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічною базою дослідження основних функцій правових парадигм слугували наукові доробки науковців-правників і фахівців у галузі філософії права, теорії держави і права. Важливе місце для дослідження мали ідеї стосовно гносеологічних і методологічних проблем загальної теорії держави і права таких іноземних науковців, як Т. Кемпбелл, Т. Кун, В.С. Нерсесянц, С.Д. Цалін, К. Ясперс та інші.
Мета статті – розкрити феномен зміни парадигми в сучасному праві, а саме визначити зміни у змісті методологічної юриспруденції.
Виклад основного матеріалу. Питання про кризу, як і більш загальне питання про еволюцію права, можна поставити під сумнів, якщо зводити право до корпусу норм, тобто до позитивного права, але право є також і соціальним інститутом, частиною історії і культури певного суспільства. Правові норми тому не є нейтральним інструментом регулювання суспільних відносин, але завжди залежать від світогляду і ціннісних переваг як законотворців, так і суддів. 
Множинність правових юрисдикцій і систем всередині одного правового порядку змінюється централізацією законодавства і адміністративного регулювання. Право, – робить висновок Г.Д. Берман, – стає більш фрагментованим, суб’єктивним, більше налаштованим на зручність, ніж на мораль, воно більше піклується про миттєві наслідки, ніж про послідовність і спадкоємність. Так в XX в. Розмивається історична підґрунтя західної традиції права [1].
Однією з основних причин кризи є коментаторський і нерідко схоластичний характер теорії держави і права, успадкований від радянської епохи, коли панувало уявлення про класову сутність права і про пріоритет пропаганди по відношенню до наукових досліджень. На думку О.Е. Лейста, криза правової теорії поступово долається, зокрема завдяки відсутності обов’язкової офіційної ідеології. Однак, – зазначає О.Е. Лейст, – в даний час методологія загальної теорії права все ще перебуває в стадії становлення. У нас немає обґрунтованих концепцій права, впливових напрямків і шкіл, здатних істотно вплинути на теоретичні конструкції в їх зв’язку з практикою, надати зриму допомогу законодавцю і практикуючому юристу [2]. 
Очевидно, причини кризи науки права в Україні не можна звести до політики й ідеології минулого. Глобалізація зачіпає різні сторони життя українського суспільства, включаючи право. Однією з важливих тенденцій глобалізації є розвиток інформаційних технологій і нових засобів комунікації. Інформаційні технологи змінюють звичні уявлення про економічні процеси (насамперед у фінансовій сфері), політиці (в зв'язку зі зростаючим впливом ЗМІ) і суспільстві в цілому, яке під їх впливом стає інформаційним. Оскільки комунікаційний простір сьогодні має мережеву структуру, право потребує адекватних принципів і понять, які б сприяли включенню даної структури в правове поле. Іншими словами, право не повинно і не може залишитися осторонь від того, що відбувається [3].
У вітчизняній правовій літературі останнього десятиліття утвердилося розуміння правової парадигми як парадигми правової теорії. Ми ж будемо говорити про зміну парадигми права, розуміючи під цим зміни в теорії та практиці, викликані кардинальною зміною загальної ситуації поза правом – соціально-політичного і економічного контексту.
Не випадково наше дослідження проблеми спирається на концепцію наукових революцій Куна. Джерелом наукової революції, по Куну, в кінцевому підсумку є наукова практика – експерименти і відкриття. Відповідно, і в області права не можна розглядати еволюцію світогляду у відриві від законодавчої і правозастосовчої практики. З огляду на особливу природу права, в якому теорія і практика знаходяться в більш тісному зв’язку, ніж в інших областях науки, при виникненні нерозв’язаних проблем зміна теорії абсолютно необхідна. Але право має й іншу особливість, пов’язану з його консерватизмом. У зв’язку з цим слід звернути увагу на факт тимчасового запізнювання: за зміною ситуації в суспільстві, економіці і культурі спочатку йдуть спонтанні зміни на рівні недержавного права і тільки потім, після тривалих дебатів в академічному середовищі і зміни відповідної позиції в політичних колах, зміни приходять також і в законодавство. 
У XX столітті в рамках юриспруденції сформувалося відразу кілька напрямків з критичним підходом до ортодоксальної теорії права, що бере свій початок в юридичному позитивізмі. У їх числі юридичний реалізм, юридичний плюралізм, критичні юридичні дослідження. Важливою заслугою сучасного права є сприйнятливість до досягнень інших наукових дисциплін. Загальним місцем стали дослідження в галузі права та економіки, соціології права, юридичної антропології, права і мови, права та літератури.
В українському праві в останнє десятиліття широко обговорюються питання методології, переосмислюються поняття права і праворозуміння. Роботи з даних питань опубліковані юристами і правознавцями: І.М. Жаровська, О.В. Зінченко, М.С. Кельман, Н.М. Кушнаренко, П.М. Рабінович, В.М. Шейко та ін. [4, 5, 6, 7].
Висновки. Маючи на увазі ситуацію невизначеності, яка склалася в праві, ми не вважаємо, що збереження в недоторканності загальноприйнятих догматів може вирішити назрілі проблеми. Оскільки будь-яка наука, включаючи право, розвивається, відмова від переосмислення, а в деяких випадках і перегляду правових понять, принципів і методів дослідження не можна вважати єдино можливою і правильною стратегією.
Ще раз підкреслимо наступний момент. В основі пошуків нової правової парадигми лежить не довільне і абстрактне теоретизування, не штучне перенесення на ґрунт права методів суміжних дисциплін, а глибинні процеси в розвитку суспільства і культури, які надають неминучий тиск на правову практику, яка, в свою чергу, змушує змінювати усталені теоретичні погляди.

Список використаних джерел:
1. Берман Г.Дж. Західна традиція права: епоха формування. Київ, 2009. С. 53.
2. Лейст О.Е. Сутність права. Харків, 2005. С. 292—293.
3. Жаровська І.М. Теорія влади: навчальний посібник. Харків: Право. 2016. 240 с.
4. Зінченко О.В. Юридична конструкція: правовий феномен та комунікаційний засіб правового середовища. Альманах права. Правовий світогляд: людина і право. Науково-практичний юридичний журнал. Випуск 5. Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2014. С. 175 –180. 
5. Кельман М.С. Юридична наука: проблеми методології. Монографія. Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. 492 с.
6. Рабінович П. Філософія права: деякі «вічнозелені» наукознавчі сюжети. Право України. 2011. № 8. С. 13—20.
7. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник. 5-те вид., стер. Київ: Знання, 2006. 308 с. 

Last Updated (Friday, 01 March 2019 10:31)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №1
Право є унікальним і багатовимірним, складним і багатогранним, суспільно необхідним і багатозначним феноменом. Упродовж багатовікової історії генези публічного і приватного права, науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки – постійно зростає. Поділ права на публічне і приватне є багатоаспектним вченням, яке має як суто теоретичну, так і практичну цінність. У теоретичному аспекті він являє собою класифікацію концептуального порядку, що стосується самих засад права, його місця і ролі в житті людей, його визначальних цінностей.
Публічне і приватне право характеризують як різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти». Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку системи права країн континентальної Європи та деяких інших країн. Поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право належить до користі римської держави, приватне – до користі окремих осіб.
Сутність цього поділу права полягає  в тому, що  в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права [1, с. 85].
Публічне право є сукупністю галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту інтересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому відповідні приватноправові засоби.
У свою чергу приватне право є сукупністю галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, відокремлені від державної влади і тому є приватними. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, а й захищати.
Між публічним і приватним правом немає кордонів, адже вони взаємопов’язані. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи [2, с. 255-256].
Отже, можна зробити висновок, що поділ права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, а це якісно сформовані  різні сфери правового регулювання. Якщо історично прослідкувати, то з перших стадій розвитку цивілізації, право так і розвивається у складі двох відносно самостійних сфер - публічного і приватного права. При цьому якість права в цілому визначається розвитком кожної з них, і саме недооцінка якоїсь із цих сфер призводить до деформації всієї правової системи, та її однобічності.

Список використаних джерел:
1. Загальна теорія держави і права. / за редакцією М.В. Цвіка, Д. Ткаченка, О.В.Петришина. Харків «Право» 2002, 584 с.
2. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. Харків: Право, 2009. 583 с. 
 

Last Updated (Friday, 01 March 2019 10:18)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
August
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція