... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №5
Вступ. Процес глобалізації, що є характерною рисою останніх десятиліть, свідчить про початок процесу розмивання границь держав, об’єднання націй, культур, економік. Характерним прикладом тому є створення Європейського Союзу. І хоча протистояння глобальних культур Заходу і Сходу є наявним, немає сумнівів у тому, що згодом і тут буде знайдений розумний компроміс.
Тоді ніщо вже не зможе протистояти становленню єдиного людства, єдиної Цивілізації, в основі розвитку якої лежать такі базові поняття як «інформація» і «технології» [1].
Накопичення у суспільстві інформаційних ресурсів і відповідних їм технологій є результатом діяльності людей, що вступають між собою в різноманітні взаємовідносини. Умови і якість цих взаємин обумовлюються наявністю деякої гуманітарної матриці, що складається з різних норм – етичних, релігійних, правових, які визначають правила гри на арені життя і розмежовують такі полярні поняття, як «добре» і «погано», «можна» і «не можна» тощо. Від ступеня досконалості цих правил, від їхньої відповідності інформаційному і технологічному рівню суспільства істотно залежить рівень комфорту життя, а також ефективність дій, спрямованих на нескінченний процес оволодіння новими знаннями, новою інформацією, новими технологіями.
Актуальність. Найбільш сучасним пристроєм, що забезпечує збереження, обробки і передачу інформації, є комп'ютер. Об’єднані один з одним, вони утворюють мережу Інтернет, що охопила практично всі куточки земної кулі. Розвиток всесвітньої мережі у найближчому майбутньому перетворить її в стандартний спосіб суспільних комунікацій, виникнуть нові соціальні групи, нова ідеологія, сформується новий психологічний тип жителя планети XXI століття. Завдяки Інтернет-мережі, крім усього іншого, будуть здійснюватися переважне число угод, перевід коштів, виконуватимуться усі функції зв’язку і працюватимуть засоби масової інформації. Власне, ці процеси відбуваються вже зараз, але їм поки що бракує достатньої масовості. Тим самим природа можливостей, що відкрилися, дозволить успішно дублювати класичні соціальні зв'язки матеріального світу, прив’язаного до географії планети і, у деяких випадках, заміняти їх. Інтернет, як показник прогресу, вже зараз робить захоплюючим і зручним життя особливого соціального шару – мережного співтовариства.
Мільйони людей уже не вбачають себе інакше, як користувачем мережі Інтернет і досить правомірно вважають себе частиною унікального соціально-інформаційного середовища. Зазначений канал соціальних комунікацій можна використовувати і як благо для розвитку суспільства, і як можливість для здійснення антисоціальних дій. За відсутності норм, що регулюють дії користувачів, організацій і держав у мережі Інтернет, виникає і зміцнюється у свідомості людей подвійний стандарт: закони повинні дотримуватися, але тільки не в Інтернеті. Причини такої небезпечної тенденції багатогранні і їх можна умовно розділити на технічні, соціально-психологічні і правові.
До перших слід віднести саму природу інформації на електронних носіях (електронні дані в нашому матеріальному світі виглядають надзвичайно мінливими, нестабільними, з невизначеною цінністю), колосальні масиви даних і «плинність» інформації в мережі Інтернет, а також незахищеність протоколів обміну інформацією.
До других – варто віднести відсутність розуміння місця і ролі мережі Інтернет у людському суспільстві й ефемерний статус автономності особистості, що дає можливість насолоджуватися анонімністю й удаваною могутністю.
І до третіх, правових причин, відносяться відома недостатність правового регулювання і концептуальна складність забезпечення доказів правопорушень у мережі.
На цей час, наприклад, з погляду кримінального закону, будь-який український сегмент мережі Інтернет являє собою конгломерат кримінально-карних діянь у формі наклепу й фальшувань, що зустрічаються скрізь і повсюдно, свідомо помилкової реклами, у вигляді поширення порнографічних матеріалів, порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності тощо.
Правове регулювання, якому перманентно і досить кволо піддаються Інтернет-відносини, або недостатнє, або несвоєчасне, або не зовсім коректне. Ситуація, що складається, таїть у собі колосальну небезпеку. Якщо тенденції роздвоєння реального і віртуального світу збережуться, то будь-які зусилля держав з регулювання ряду суспільних відносин і моральних підвалин будуть пропадати даром. Наприклад, на тлі боротьби країни з поширенням наркотиків, в мережі вже зараз існують сайти, що детально описують усі тонкості виготовлення, купівлі і виготовлення наркотичних речовин. У наш час, коли світове співтовариство стурбоване проблемою світового тероризму, ще нещодавно в Інтернеті можна було знайти інформацію про технології виготовлення вибухових пристроїв у кустарних умовах. Інтернет-шахрайство, розповсюдження порнографії, спами, втручання у виборчий процес, використання у гібридних війнах та торгівлі свідомістю людей доповнюють перелік загроз від мережі.
Постановка задач дослідження. При постановці та дослідженні питання про правове регулювання інтернет-відносин виникає ряд спеціальних і загальнотеоретичних проблем. Серед основних загальнотеоретичних необхідно виділити проблеми юрисдикції мережі, правосуб’єктності осіб, що представляють, поширюють і споживають інформацію в мережі Інтернет – всесвітній інформаційній системі загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами, а також проблему визначення часу і місця дії в мережі.
При аналізі механізмів дії мережі Інтернет та способів представлення і поширення інформації в ній виникає низка специфічних проблем, що не мають аналогів у реальному світі.
По-перше, це проблеми теоретичного визначення термінів та понять, адже багато непорозумінь коріниться у відсутності тих дефініцій і пріоритетів, що ми звикли вважати безумовно зрозумілими всім і кожному. Наприклад, треба перш за все визначитись з тим, що таке Інтернет взагалі , як елемент інфраструктури суспільства.
Мережа Інтернет складається, по суті, з матеріальної частини (комп’ютери, модеми, лінії зв'язку тощо) і нематеріальної. Остання містить у собі інформацію, що зберігається, і програмне забезпечення, завдяки якому, власне, і здійснюється функціонування Мережі та яке, саме по собі, є значною, але не основною, цінністю. Головною цінністю мережі Інтернет вбачається інформація, що міститься в ній. Вона може бути загальнодоступною, секретною, особистою. Незалежно від її виду, інформація завжди являє собою той самий складовий елемент, навколо якого утворюються так звані «кіберзлочини».
Сам по собі факт злочину припускає, з одного боку, однозначно трактоване визначення, ідентифікацію і приналежність власне об’єкта злочину, а з іншого боку – наявність законів, що обмежують права суб’єкта користування, на стику бажань якого та обмежень, накладених на об’єкт користування законом, і виникає факт злочину.
Отже, головним предметом злочинів у мережі Інтернет є інформація, що міститься в ньому. На цей час відсутнє єдине визначення поняття «інформація», хоча вже на даному етапі вивчення цього феномена ясно, що інформація – це одна з найважливіших універсальних властивостей матеріального світу. Дослідження проблем, пов’язаних з науковим поняттям «інформація», йде в трьох основних напрямках.
Перший, кібернетичний, напрямок складається у розробці математичного апарату, що відбиває основні властивості об’єкта вивчення.
Другий напрямок полягає в дослідженні різних властивостей інформації на основі наявних математичних засобів. Наприклад, має місце складна проблема виміру цінності інформації, її корисності з погляду користувача. Важливість цієї властивості, безсумнівна і є чи не визначною при оцінці ступеня кіберзлочину. У кількісній теорії інформації, що запропонована А.А. Харкевичем [2], цінність інформації оцінюється як збільшення ймовірності досягнення мети в результаті використання даної інформації.
Третій напрямок досліджень пов’язаний з використанням інформаційних методів у лінгвістиці, біології, психології, соціології, генетиці тощо.
Таке універсальне використання поняття «інформація» привело до створення теорії інформації [2], а також спонукало англійського нейрофізика У.Р. Ешбі [3] та французького фізика Л. Брілюена [4] розглянути інформацію як негативну ентропію (негентропію). Л. Брілюен і його послідовники вивчають інформаційні процеси на основі другого початку термодинаміки, розглядаючи передачу інформації деякій системі як удосконалення цієї системи, що веде до зменшення її ентропії.
Таким чином, з огляду на вищесказане, можна стверджувати, що на цей час є тільки зачатки тієї загальної теорії інформації, що приведе до розуміння інформації, як невід’ємної властивості природи і суспільства, що має свою цінність, приналежність і що повинна охоронятись відповідними законами.
Наступною проблемою у мережі Інтернет є правове регулювання відносин електронної комерції. До них відносяться складання контрактів, питання несумлінної реклами, спама, проблема оподатковування підприємництва, шахрайські інтернет-магазини, фальшиві рахунки на оплату, фітинг, крадіжка послуг і таке інше.
Тематикою третьої групи юридичних проблем є дотримання авторських прав у мережі. Тут виникають недозволені й такі, що неоднозначно трактуються в законодавстві зарубіжних країн і України, питання використання фреймів, посилань, мета-тегів.
Чергова надзвичайно полемічна проблема мережі – використання товарних знаків у ній, включаючи відому дилему «товарний знак – доменне ім’я», а також питання зловживань при реєстрації доменів (cybersquatting), підробка сайтів благодійних фондів. Саме по цій мережній проблемі на Заході вже зараз є велика кількість судових рішень.
Наступною, дуже важливою проблемою мережі Інтернет є визначення відповідальності провайдерів і власників сайтів за зміст інформації клієнтів і користувачів, що знаходяться на їхніх серверах. У ряді країн уже прийнято кілька специфічних нормативно-правових актів, що регулюють зазначені відносини, така правознавча практика має яскраво виражену національну диференціацію, що вступає в протиріччя з всесвітнім характером мережі Інтернет.
І, нарешті, п’ятою групою правовідносин, що відображають специфічність регулювання мережі Інтернет, є багатогранні питання інформаційної безпеки, що включають у себе криптографію, шифрування (ці аспекти досить детально регламентовані в Україні), інтернет-кардинг, забезпечення безпеки доступу до даних, охорону інтересів приватного життя (privacy). Одним з головних лишається питання ідентифікації користувача Мережі, без чого Інтернет ризикує перетворитися  в клоаку нечистоплотних писань. До даної групи примикають також питання моралі та цензури, як приватної, так і мережевих соціальних груп, а також держав і організацій.
Слід зазначити, що світова спільнота, усвідомлюючи небезпеку кіберзлочинності, своєчасно зреагували на неї прийняттям відповідних законів. Так, у Європі (Швеція, Італія, Іспанія, Німеччина, Франція), Америці (Канада, США) та Австралії з 70-х – початку 80-х років минулого століття розпочали захист від високотехнологічних злочинів, а наприкінці 80-х з’явилися перші законодавчі акти, покликані врегулювати інформаційні інтернет-відносини. Європейський комітет з кримінально-правових проблем CDPC (European Committee on Crime Problems) – створений у 1958 р. та уповноважений здійснювати нагляд та координацію Ради Європи в галузі попередження та контролю злочинності, підготував рекомендації з метою визначення правопорушень, пов’язаних із комп’ютерами, для включення їх до законодавства європейських країн.
В Україні вже зараз існує й активно розвивається законодавство в сфері інформатизації, що містить у собі більше десяти законів, основними з яких можна вважати закони «Про інформацію», «Про телекомунікації», «Про авторське право і суміжні права», «Про електронну комерцію», «Про захист персональних даних» тощо, ряд указів Президента, постанов уряду, а також великий блок нормативно-правових актів міністерств інфраструктури та інформаційної політики.
Свідоцтвом недостатнього опрацювання згаданих законів і нормативних документів є дискусія, що точиться навколо проблеми виміру нанесеної шкоди за рахунок несанкціонованого втручання у мережу Інтернет [6, 7]. Результатом її є поява нових статей у Кримінальному кодексі (КК) України [8].
У КК України (зі змінами та доповненнями 2003 – 2015 рр.), зараз існують шість статей, об'єднані розділом XVI Особливої частини, який має назву «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (далі – ЕОМ) (комп’ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв’язку», а саме:
1) ст. 361 – несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, – злочини у сфері комп’ютерів, їх систем, мереж та мереж електрозв’язку.
2) ст. 361-1 – створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут; – злочини у сфері шкідливих програмних та технічних засобів.
3) ст. 361-2 – несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в ЕОМ (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації; – злочини у сфері комп’ютерної інформації з обмеженим доступом.
4) ст. 362 – несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї, – злочини у сфері комп’ютерної інформації.
5) ст. 363 – порушення правил експлуатації ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється, – злочини у сфері комп’ютерів, їх систем, мереж та мереж електрозв’язку.
6) ст. 363-1 – перешкоджання роботі ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку, – злочини у сфері комп'ютерів, їх систем, мереж та мереж електрозв’язку.
Слід зазначити, що КК України містить й інші статті, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами в цій сфері та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Це, зокрема такі:
– ст. 163 «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер»;
– ч.3 ст. 190 (шахрайство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки);
– ст. 200 (незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення);
– ст. 216 (незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених контрольних марок для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних чи голографічних захисних елементів);
– ст. 301 (ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів, вчинені щодо кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного характеру).
Натомість термін «Інтернет» вживається лише один раз у примітці до ст. 345-1 «Погроза або насильство щодо журналіста», в якій під професійною діяльністю журналіста у цій статті та статтях 171, 347-1, 348-1 КК України слід розуміти систематичну діяльність особи, пов’язану із збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет.
Крім цього, існує ряд міжнародних угод, підписаних Україною, що регламентують суміжні з мережею Інтернет правовідносини, такі як Бернська конвенція про охорону літературних и художніх творів в редакції 1971 р., Всесвітня конвенція про охорону авторського права, розроблена за ініціативою ЮНЕСКО та підписана в 1952 р., Стокгольмська конвенція від 14 липня 1967 р. про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Конвенція про кіберзлочинність ратифікована із застереженнями і заявами Законом України № 2824-IV від 07.09.2005 р. (дата підписання 23.11.2001 р., ратифікація 07.09.2005 р., набрання чинності 01.07.2006 р.) [10], Конвенція № 108 Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» (28.01.1981 р.), Директива 95/46/ЄС Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу «Про захист осіб у зв'язку з обробкою персональних даних і вільним обігом цих даних» (24.10.1995 р.), Директива 97/66/ЄС Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу «Про обробку персональних даних і захист прав осіб у телекомунікаційному секторі» (15.12.1997 р.) та інші.
З урахуванням специфіки українського правого поля все частіше виникають гострі проблеми, що відносяться до використання світової комп’ютерної мережі. Вони, зокрема, освітлені у відомих дискусіях про статус сайту в Інтернеті як засобу масової інформації і про питання системи забезпечення оперативно-розшукових заходів. Однак, варто відмітити, що проведене узагальнення судової практики по справах, що мають відношення до телекомунікацій і мережі Інтернет, в Україні засвідчило, що при розгляді зазначеної категорії справ суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, розрізненні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні кримінального покарання [9].
У даній ситуації доречним буде врахувати досвід європейських країн які мають і досвід і успіх в цій сфері. При розробці норм права телекомунікацій також необхідно враховувати унікальний характер соціального середовища мережі Інтернет і ті етичні норми та кодекси, що вже розроблені на цей час мережним співтовариством як елемент нового шару світової культури. Також підлягають урахуванню звичаї ділового обороту, які виникли, у тому числі й на території держав ближнього зарубіжжя, що відносяться до розвитку і використання мережі Інтернет.
Висновки. Вищенаведені особливості правового регулювання використання інформаційного простору породжують ряд пропозицій, що розкривають можливі шляхи вирішення проблем взаємодії реального й інформаційного світу. Серед них необхідно виділити наступні пропозиції:
– наукові – вирішення проблем визначення «інформації», її ресурсів, як основного предмету правопорушення у мережі Інтернет, формулювання суміжних дефініцій «інтернет-відносини», «інтернет-злочинність», «віртуальна спільнота» тощо;
– правові – створення рамкового акту, що містить основні юридичні визначення, принципи та особливості застосування норм права, підтримка джерел інтернет-права в актуальному стані відповідно до змін інформаційних систем та комп’ютерних мереж;
– технічні – розробка і впровадження загальнодоступних державних систем пошуку з індексацією інформації, а також систем депонування інформації, забезпечення безпеки ІТ-інфраструктури;
– організаційні – вільний доступ у сегменти мережі з умовою дотримання законів, визначення меж втручання держави у інтернет-відносини;
– політичні – забезпечення участі України у створенні протоколів і стандартів мережі Інтернет, розширення меж кримінальної відповідальності за інформаційні злочини відповідно до класифікатора Інтерполу: QA – несанкціонований доступ та перехоплення; QD – зміна комп’ютерних даних; QF – комп’ютерне шахрайство; QR – незаконне копіювання; QS – комп'ютерний саботаж; QZ – інші комп'ютерні злочини.
І на завершення слід зазначити, що створення правого забезпечення міжнародної інформаційної мережі Інтернет внаслідок його глобальної природи, не може бути пріоритетом якої-небудь окремо взятої держави, а повинно вирішуватись світовим співтовариством на міжнародному рівні, можливо на рівні Організації Об’єднаних Націй.

Список використаних джерел:
1. Лем С. Сумма технологий. Москва, Санкт-Петербург, 2002. 638 с.
2. Харкевич А.А. О ценности информации. В сб.: Проблемы кибернетики, в.4, Москва, 1960. С. 48—51.
3. Шеннон К.Э. Работы по теории информации и кибернетики. Москва: Мир, 1963. 397 с.
4. Эшби У.Р. Введение в кибернетику. Москва: Мир, 1959. 217 с.
5. Бриллюэн Л. Научная неопределенность и информация. Москва: Мир, 1966. 246 с.
6. Голубєв В.О. Правові аспекти захисту інформації в автоматизованих системах. Інформаційні технології та захист інформації. Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 1998. Вип. 1. С. 29—32.
7. Лукашевич В.Г., Голубєв В.О. Напрямки удосконалення кримінальної відповідальності за злочини у сфері комп’ютерної інформації. Інформаційні технології та захист інформації. Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України. 1998. Вип. 1. С. 14—28.
8. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
9. Судова практика розгляду справ про злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку. Вісник Верховного Суду України. 2010. № 2 (114). С. 29—34.
10. Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність: Закон України від 07.09.2005 №2824-IV. Офіційний вісник України від 10.09.2007 р. 2007, № 65, стор. 107, ст. 2535. 
 

Last Updated (Monday, 04 March 2019 15:21)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №2
Злочини проти людяності викликають заклопотаність всієї міжнародної спільноти, оскільки існує загроза небезпеки будь-якої країни.
Метою наукової доповіді є розгляд історичного процесу становлення та закріплення терміну «злочини проти людяності». Відповідно до поставленої мети сформовані завдання: визначити час зародження концепції злочинів проти людяності (далі – ЗПЛ), проаналізувати яких змін зазнала концепція ЗПЛ протягом часу.
Дослідженням цієї проблеми займалися такі вчені як: Е. Давид, М. Бассіоні, М.В. Буроменський, В. В. Василенко В.М. Русинова, В. Пелла Ю.В. Трунцевський, Д. Філд.
У науці міжнародного права існують розбіжності щодо визначення часу зародження концепції ЗПЛ. Вчений Верле Г. пов’язує зародження концепції ЗПЛ із застереженням Мартенса, яке було закріплене в Конвенції про закони сухопутної війни 1907 р. [1]. Барсегов Ю.А. пов’язує зародження цієї міжнародно-правової категорії з Декларацією Великобританії, США і Росії 1915 р. [2]. Глотова С.В. зауважує, що вже в преамбулі Санкт-Петербурзької декларації 1868 р. говорилося про закони людяності як про норму звичаєвого права [3, с. 38]. В.В. Пустогаров вважає, що точкою відліку є Брюссельська конференція 1874 р., коли в проекті Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни її автор Ф.Ф. Мартенс спирався на принципи Декларації 1868 р. Він запропонував включити в преамбулу Конвенції таке положення: «Надалі до того часу, коли трапиться нагода видати більш повний звід законів війни, Високі Договірні сторони вважають доречним засвідчити, що в випадках, не передбачених прийнятими ними постановленнями, населення та воюючі сторони залишаються під охороною і дією міжнародного права, оскільки вони випливають з встановлених між народами звичаїв, із законів людяності та вимог суспільної свідомості» [4, с. 12]. 
Отже, аналізуючи ряд декларацій та конференцій за роками їх проведення та підписання, автор погоджується з думкою Глотової С.В. щодо першої згадки законів про людяність як норму звичаєвого права.
Як зазначає Е. Давид словосполучення «злочин проти людяності» вживається для визначення деяких тяжких насильницьких дій, які здійснюються в широких масштабах людьми, незалежно від того, чи є вони представниками держави, на шкоду іншим людям, як правило, зокрема в політичних, ідеологічних, расових, національних, етнічних або релігійних цілях [5, с. 537]. 
У статуті Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних військових злочинців європейських країн осі (далі – МВТ) міститься перелік діянь, які входять до складу ЗПЛ, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами з метою здійснення або в зв’язку з будь-яким злочином незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були здійснені, або немає [6, ст. 6]. 
У статті 5 статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії (далі – МТКЮ) стверджується, що трибунал повноважний здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за ЗПЛ, якщо вони вчинені в ході збройного конфлікту, будь то міжнародного або внутрішнього характеру, і спрямовані проти будь-якого цивільного населення: вбивства, винищування, поневолення, депортація, ув'язнення, катування, зґвалтування, переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами, інші нелюдські акти [7, ст. 5]. Отже, в статуті МТКЮ до окремих видів ЗПЛ крім перерахованих в статуті МВТ віднесені наступні діяння: катування, зґвалтування, ув’язнення, інші нелюдські акти, «заслання» замінюється на «депортацію». Також на відміну від статуту МВТ, в статуті МТКЮ є зв'язок ЗПЛ зі збройним конфліктом.
Стаття 3 статуту Міжнародного трибуналу по Руанді (далі – МТР) містить аналогічний зі статутом МТКЮ перелік діянь, що входять до ЗПЛ [8, ст. 3]. 
У Римському статуті Міжнародного кримінального суду категорія ЗПЛ доповнюється новими діяннями, вводяться такі склади сексуальних злочинів: «обернення в сексуальне рабство», «примус до проституції», «примусова вагітність і стерилізація», інші форми сексуального насильства порівнянної тяжкості. Злочин «переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами »доповнено словами «будь-якої ідентифікованої групи», а в якості підстави включає і такі мотиви, як культурний і гендерний, що відображає сучасний рівень захисту прав людини. Вводяться склади «насильницьке зникнення людей», «злочин апартеїду [9, ст. 7]. 
Таким чином, перша згадка законів про людяність як норму звичаєвого права відбулася в преамбулі Санкт-Петербурзької декларації 1868 р. Концепція ЗПЛ закріплена в таких джерелах міжнародного права як: статут МВТ, статут МТКЮ, статут МТР та Римський статут Міжнародного кримінального суду. З роками концепція ЗПЛ зазнала певних змін. Вони полягали у тому, що перелік деяких діянь, що входять в цю міжнародно-правову категорію, був розширений. Вносилися зміни в сутність ЗПЛ, зокрема зв’язок ЗПЛ з наявністю збройного конфлікту та масштаб здійснення ЗПЛ. Найбільше розширення категорія ЗПЛ набувала в Римському статуті, де закріплено нові склади злочинів, такі як сексуальні, злочини щодо зникнення людей та злочин апартеїду, вже існуючі склади було доповнено уточнюючими ознаками.

Список використаних джерел:
1. Верле Г. Принципы международного уголовного права: учебник / пер. с англ. С.В. Саяпина. Одесса: Феникс, 2011. 392 с.
  2. Барсегов Ю.Г Турецкая доктрина международного права на службе политики геноцида (о концепции члена «Комиссии примирения» Гюндюз Актана). URL: http://www.genocide.ru/lib/barseghov/doctrine/contents.htm (дата звернення: 24.02.19).
3. Глотова С.В. Концепция преступлений против человечности: общепризнанность и сущностные признаки в свете современного развития международного права. Вестник СПбГУ. Санкт-Петербург, 2016, № 3. С. 36—49
4. Пустогаров В.В. Международное гуманитарное право: учебник. Москва: Институт государства и права Российской Академии наук, 1997. 55 с.
5. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов: курс лекций юридического факультета Открытого Брюссельского университета. Москва: МККК, 2000. 720 с.
6. Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних військових злочинців європейських країн осі. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_201 (дата звернення: 24.02.19).
7. Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії. URL: http://www.un.org/ru/law/icty/ charter.shtml (дата звернення: 24.02.19).
8. Статут Міжнародного трибуналу по Руанді. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 995_d65 (дата звернення: 24.02.19).
9. Римський статут Міжнародного кримінального суду. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_588 (дата звернення: 24.02.19). 

Last Updated (Monday, 04 March 2019 12:50)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
May
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція