... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №2
Реалізація базових принципів демократичного суспільства неможлива без формування ефективної державної антикорупційної політики. У кожній державі світу присутній той чи інший рівень корупції, однак в Україні він набув таких масштабів, що загрожує національній безпеці. В українському суспільстві склалася така ситуація, що більшість громадян сприймають корупцію як належне побутове явище. Тому механізмом зменшення рівня корупції в Україні є формування та реалізація ефективної антикорупційної політики. 
Антикорупційна політика держави втілюється у відповідних антикорупційних законах, стратегіях, концепціях, а також при прийнятті державних програм щодо їх виконання. Метою державної антикорупційної політики є формування комплексу заходів, спрямованих на інформаційно-аналітичну, організаційну управлінську, правозастосовну та профілактичну антикорупційну діяльність. Українські вчені виділяють наступні напрями антикорупційної політики: запобігання корупції; виявлення, розслідування, розгляд фактів корупційних діянь, забезпечення передбаченої законом відповідальності за корупційні правопорушення у всіх випадках їх вчинення; вдосконалення антикорупційного законодавства; поновлення законних права та інтересів фізичних та юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [1, с. 219].
Безперечно, одним із базових заходів запобігання корупції в Україні стало прийняття пакету антикорупційного законодавства, серед якого ЗУ «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 рр.» [2]. Відзначимо, що таким чином антикорупційна політика отримала визнання з боку держави, як одного із важливих суспільних питань, негативні наслідки якого можна подолати дотриманням вимог відповідності усіх прийнятих підзаконних нормативно-правових актів та відсутності суперечностей за змістом. Крім того, законотворець протягом 2014 -2018 років розробив та прийняв нормативно-правові акти та вніс до них зміни з метою реалізації антикорупційної політики (Закони України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р., «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 р., «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 р., «Про Вищий антикорупційний суд» від 7 червня 2018 р., «Про утворення Вищого антикорупційного суду» від 21 червня 2018 р.; Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» від 12 січня 2015 р. та ін.). Як бачимо, в Україні сформовано достатнє нормативно-правове забезпечення для реалізації державної антикорупційної політики. 
Один із розділів ЗУ «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 рр.» носить назву формування та реалізація антикорупційної політики. У цьому розділі зазначено, що в Україні фактично відсутня чітка законодавча та інституційна основа для формування та реалізації антикорупційної політики на основі співпраці державних органів та громадськості [2]. Таким чином, майбутнє у реалізації державної антикорупційної політики вбачається у залученні громадянського суспільства у сферу антикорупційної політики. Визначена мета цього підрозділу спрямована на створення в Україні системи прийняття рішень щодо антикорупційної політики на основі результатів аналізу достовірних даних про корупцію та чинників, які до неї призводять, зокрема статистичних спостережень, моніторингу виконання цих рішень та їх впливу на стан справ з питань запобігання корупції незалежним спеціалізованим органом із залученням представників громадянського суспільства, а також формування суспільної підтримки у подоланні корупції. Отже, сформована мета формування та реалізації антикорупційної політики розкриває основні напрямки такої політики. 
У проекті ЗУ «Про Антикорупційну стратегію на 2018-2020 роки» [3] також присутній розділ, що акцентує увагу на формуванні та реалізації антикорупційної політики. Однак, проаналізувавши його можна зробити висновок, що він є досить одностороннім та стосується завершення процесу становлення органів боротьби з корупцією та процесу створення необхідної законодавчої основи для вироблення і реалізації ефективної державної антикорупційної політики на основі імплементації міжнародних стандартів [3]. Таким чином, можна стверджувати, що в Україні фактично здійснено подолання корупції, а державна антикорупційна політика спрямована на підтримку того рівня корупції, яке присутнє сьогодні в країні. Україна ще наприкінці 2017 року повинна була прийняти новий закон щодо антикорупційної політики, однак він залишається лише проектом. На жаль, така ситуація невизначеності негативно впливає на реалізацію заходів, спрямованих на боротьбу із корупцією.
Незважаючи на те, що формально державна антикорупційна політика отримала своє вираження у антикорупційній стратегії, визначенні органів, які розробляють антикорупційну політику (Національне агентство з питань запобігання корупції), окреслені функції та завдання органів, які здійснюють контроль та моніторинг за її реалізацією, на жаль, в Україні спостерігається досить високий рівень корупції. Як зазначають науковці, на реалізацію державної антикорупційної політики мають вплив наступні чинники: відсутність політичної волі у керівництва держави протидіяти різноманітним проявам корупції; нестабільне економічне, соціальне, політичне середовище, яке заважає стабільному соціально-економічному розвиткові; невідповідність підходів, методів, засобів державного управління рівню розвитку суспільства; низький рівень розвитку демократичних інститутів і громадянського суспільства; історичні передумови та культурні цінності суспільства, що впливають на формування ставлення до рівня корупції в країні; рівень, структура та динаміка корупційних процесів; стан національного антикорупційного законодавства та його невідповідність світовим вимогам і стандартам; проблеми із незалежністю, підзвітністю і прозорістю у діяльності судової та правоохоронної систем; наукова обґрунтованість антикорупційних заходів; визначеність мети, стратегій, суб’єктів протидії корупції, їх компетенції [4, с. 17]. Отже, запобігання проявам вище перелічених чинників сприятиме реалізації антикорупційної політики. 
На сьогодні ж проблемними і невирішеними залишаються наступні заходи реалізації антикорупційної політики: забезпечення незалежності роботи антикорупційних органів; здійснення реформи судової системи, в тому числі Вищого антикорупційного суду; низький рівень контролю та моніторингу за діяльністю антикорупційних органів та заходів антикорупційної діяльності; низький рівень усвідомлення суспільством наслідків корупційних діянь. 

Список використаних джерел:
1. Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії): монографія. Київ: Юрид. думка, 2004. 400 с.
2. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки: Закон України від 14.10.2014 № 1699-VII. Дата оновлення: 08.08.2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1699-18 (дата звернення: 25.02.2019).
3. Проект Закону про Антикорупційну стратегію на 2018 – 2020 роки. № 8324 від 26.04.2018. URL:http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? pf3511=63942 (дата звернення: 25.02.2019).
4. Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2002. 31 с. 
5. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII. Дата оновлення 31.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення: 25.02.2019). 
 

Last Updated (Tuesday, 05 March 2019 23:09)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №2
Корупцію вважають одним із негативних чинників розвитку суспільства. Поширення корупції в Україні є загрозою для формування високорозвинутої соціальної держави. За даними Transparency International, яка розраховує Індекс сприйняття корупції (CPI) та складає рейтинги країн щодо рівня корупції в них, Україна за 2017 рік посіла 130 місце (зі 180 країн). У 2016 році цей показник становив 29 балів, що дозволило Україні зайняти 131 місце зі 176 країн [1]. Однак, такий рівень корупції є ще досить високим. 
Україна з 2014 року намагається використати різні заходи протидії корупції у системі виконавчих органів, в тому числі і у органах пробації. Зазначимо, що ст. 2 ЗУ «Про пробацію» зазначає, що орган пробації – це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері пробації [2]. Корупція у органах пробації зумовлена декількома причинами, а саме: поверхневою перевіркою ділових і моральних якостей кандидатів на службу; відсутністю ретельного відбору кадрів; низьким рівнем службової дисципліни; відсутністю організації попередження і припинення корупції, а також низькою заробітною платою та правовою незахищеністю.
Протидія корупції в органах пробації ґрунтується на певних принципах. Їх можна поділити на загальноправові та спеціальні принципи протидії корупції у діяльності органів пробації. Зазначимо, що загальноправові принципи протидії корупції у цілому співпадають із принципами протидії корупції загалом. Наприклад, О.В. Шевченко до них відносить: верховенство права; законності, системності; комплексності; об’єктивності; практичної спрямованості та радикальності заходів; наукової обґрунтованості; економічної доцільності; взаємодії владних структур з інститутами суспільства і населення; оптимальності та ефективності; об’єктивності [3]. 
Загальні принципи запобігання і протидії корупції наведені були також у ст. 3 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції», який втратив чинність 01.09.2016 року [4]. До них законодавець відніс наступні принципи: верховенства права; законності; комплексного здійснення правових, політичних, соціально-економічних, інформаційних та інших заходів; пріоритетності запобіжних заходів; невідворотності відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; участі громадськості у заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у здійсненні таких заходів; забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, завданої корупційним правопорушенням [4]. На жаль, чинний закон «Про запобігання корупції» не містить переліку принципів, на основі яких базується діяльність із запобігання та протидії корупції. Таке упущення негативно впливає на формування пріоритних цілей протидії корупції в органах виконавчої влади, до яких відноситься і орган пробації. Однак, варто зауважити, що у ЗУ «Про Національне антикорупційне бюро України» передбачено, що основними принципами діяльності цього спеціального антикорупційного органу є: верховенство права; повага та дотримання прав і свобод людини і громадянина; законність; безсторонність та справедливість; незалежність Національного бюро та його працівників; підконтрольність і підзвітність суспільству та визначеним законом державним органам; відкритість для демократичного цивільного контролю; політична нейтральність і позапартійність; взаємодія з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями [6].
Для визначення спеціальних принципів протидії корупції у діяльності органів пробації необхідно також звернути увагу на їх перелік, закріплений в Указі президента України «Про національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки» [7]. Так, до них віднесено наступні: рівність усіх перед законом; забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування; дотримання правових норм у сфері запобігання і протидії корупції; невідворотність юридичної відповідальності за вчинення корупційного правопорушення; надання пріоритету превентивним антикорупційним заходам; відкритість і прозорість діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації Національної антикорупційної стратегії; поєднання зусиль держави і громадськості у подоланні корупції як системного явища в усіх сферах суспільного життя [7].
Отже, проаналізувавши наведенні положення нормативно-правових актів у сфері протидії корупції, можемо сформувати такий їх перелік, який можна використати у діяльності органів пробації, зокрема: пріоритетності запобіжних заходів; невідворотності відповідальності працівників органів пробації за вчинення корупційних правопорушень; участі громадськості у заходах запобігання корупції в органах пробації; забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, завданої корупційним правопорушенням працівника органів пробації.

Список використаних джерел:
1. Індекс сприйняття корупції-2017. URL: https://ti-ukraine.org/research/indeks-koruptsiyi-cpi-2017/ (дата звернення: 01.03.2019).
2. Про пробацію: Закон України від 05.02.2015 № 160-VIII. Дата оновлення 01.01.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/160-19 (дата звернення: 01.03.2019).
3. Шевченко О. Основні принципи протидії корупції URL: http://www.vru.gov.ua/content/article/visnik05_09.pdf (дата звернення: 01.03.2019).
4. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 07.04.2011 р. №3206-VI. Відомості Верховної Ради України. 2011. №40. Ст. 404.
5. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII. Дата оновлення 31.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення:01.03.2019).
6. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 № 1698-VII. Дата оновлення 28.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698-18 (дата звернення: 01.03.2019).
7. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки: Указ Президента України від 21.10.2011 № 1001/2011. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011 (дата звернення: 01.03.2019). 
 

Last Updated (Tuesday, 05 March 2019 23:01)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №1
Розглядаючи сутність та ґенезу приватного та публічного права в першу чергу необхідно дати визначення цих понять. 
Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян (порядок організації та функціонування органів державної влади, захист суверенітету, питання міждержавних відносин, правопорядку, територіального устрою тощо) [1, с. 10].
Приватне право – це підсистема права, яка складається з норм, що регулюють відносини, не пов’язані зі здійсненням функцій публічної влади у сфері реалізації приватних інтересів, за допомогою диспозитивного методу [2, с. 178].
Такий поділ, класифікація правових норм, а відповідно відносин які вони регулюють був запропонований ще в античному світі.
Поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право – це те, що належить до користі римської держави, приватне – те, що до користі окремих осіб [3, с. 87].
Публічне і приватне право характеризують як якісно різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти». Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку романо-германської сім’ї, до якої тяжіє правова система України [3, с. 87].
Поділ системи права на публічну і приватну підсистеми (або правові спільності) здійснюється об’єктивно і не залежить від чиєїсь суб'єктивної волі. Поділ визначається природою права, його особливими соціальними функціями, спрямованими на вираження інтересів особистості, соціальних груп, суспільства, держави. Він обумовлений відносною відокремленістю держави і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах. Між публічним і приватним правом існують відносини органічного взаємозв'язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянському суспільстві і правовій державі інтереси приватні не можуть бути поглинені інтересами публічними. А приватні інтереси не можуть повністю перебувати за межами інтересів публічних, так як кінцевою метою публічного права в демократичній державі є забезпечення прав людини [4, с. 392-393].
На підставі наведеного та аналізу джерел по вказаному питанню стає зрозуміло – приватне та публічне право це дві сторони однієї «медалі», нерозривні складові цілого. Проте вони мають відмінності за критерієм поділу: предмет публічного права – сфера публічних відносин (владні, вертикальні, ієрархічні відносини підпорядкованості), приватного – сфера приватних відносин (рівні зв’язки по горизонталі, відносини юридичної не підпорядкованості); метод публічно регулювання у більшості імперативний (субординації), приватного – здебільшого диспозитивний (координації); суб’єктами публічних відносин виступають: держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, приватного – фізичні та юридичні особи; норми публічного права мають імперативний характер, централізоване та спеціально-дозволене правове регулювання (дозволено тільки те, що визначено та передбачено), норми приватного права навпаки – мають диспозитивний, децентралізований характер загально-дозволеного правового регулювання (дозволено все, що прямо не заборонено). 
Після того як були наведені визначення, зазначено про витоки, та сказано про ознаки та відмінності, треба перейти до ґенези публічного та приватного права в Україні. 
При розгляді ґенези приватного права інтерес викликає наукова стаття Зеленої І.В. «До питання генезису приватного права». У ній розглянуто та охарактеризовано процеси виникнення та розвитку приватного права як правового явища, висвітлено особливості приватного права на різних етапах розвитку суспільства, починаючи від давніх часів та закінчуючи сьогоденням. Розкрито поняття приватного права через призму концепцій сучасного праворозуміння. Зосереджено увагу на первинності приватних відносин щодо публічних та зроблено авторське визначення поняття приватного права [5].
У висновку автор зазначає, що процес виникнення та становлення приватного права бере свій початок з давніх часів та продовжується до теперішнього часу. Зародки приватного права містяться у найдавніших джерелах і характеризуються певною примітивністю та недосконалістю, однак це ще раз підтверджує думку стосовно первинності приватних відносин щодо публічних. Період середньовіччя більш широко окреслює та розкриває можливості приватного права, зосереджуючи увагу на приватній власності особи та її захисті. Право радянського періоду, навпаки, заперечує існування приватного права, виводячи регулювання майже усіх сфер суспільного життя на державний рівень. Сучасні погляди на приватне право ґрунтуються на зростанні соціальної та персональної цінності права як такого, утвердження демократичних засад та прав людини і громадянина [5].
Крім цього можна звернутися до монографії О.А. Банчука «Публічне і приватне право: історія українських вчень та сучасність»: Вона присвячена дослідженню поглядів науковців вищих навчальних закладів на території України в ХІХ – на початку ХХ століття, на питання відмінностей публічного і приватного права. Роботу структурно поділено на три великі розділи (періоди): кінець ХVІІІ і перша половина ХІХ століття; друга половина ХІХ століття і до 1917 року; 20–30 ті роки ХХ століття. 
З цієї хронології вбачається не тільки відмінність та особливості підходів, розуміння та критеріїв розмежування публічного та приватного у поглядах різних вчених та наукових шкіл, але і безпосередньо ґенезу приватного та публічного права України у ХVІІІ-ХХ столітті під впливом: спочатку правового поля і державницьких реалій Російської та Австро-угорської імперії, а потім Радянського Союзу. Розвиток концепції приватного та публічного права у вказаний період, в свою чергу, заклав основи та фундамент теоретичного розуміння в рамках теорії держави і права та практичного поділу на публічне та приватне право в незалежній Україні. 
Автор у кінцевому абзаці висновку вказаної монографії зазначає, що при правозастосуванні фізичні та юридичні особи, насамперед органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи, мають усвідомлювати існування загально дозвільного принципу («дозволено все, що прямо не заборонено у законі») у приватних відносинах та спеціально дозвільного («дозволено тільки те, що прямо передбачено у законі») у публічних відносинах [6, с. 160].
Тобто тут вбачаємо зв'язок теорії з практикою щодо головного принципу застосування публічного та приватного права. Аналогічний підхід міститься у європейському та міжнародному праві на якій рівняється як на еталон сучасна українська правотворчість. 

Список використаних джерел: 
1. Основи публічного права України: навч. посібник / кол. авт.; за заг. ред. А.Ю.Олійника, М.І. Кагадія. Київ: КНУТД; Дніпро: Ліра ЛТД, 2017. 448 с.
2. Теорія держави і права: підручник / О.В. Петришин, С.П. Погребняк, В.С.Смородинський та ін.; за ред. О.В. Петришина. Xарків: Право, 2015. 368 с.
3. Теорія держави і права: посіб. для підгот. до держ. іспитів / ТЗЗ Д.В. Лук’янов, С.П.Погребняк, В.С. Смородинський, Г.О. Христова; за заг. ред. О.В. Петришина. 5-те вид., допов. і змінене. Xарків: Право, 2016. 198 с.
4. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учебник. Харьков: Эспада, 2005. 840 с.
5. Зелена І.В. До питання генезису приватного права. Альманах права. 2012. Вип. 3. С.355—359.
6. Банчук О.А. Публічне і приватне право: історія українських вчень та сучасність. Київ: Конус-Ю, 2008. 184 с. 
 

Last Updated (Tuesday, 05 March 2019 17:01)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
Правильне вирішення конкретного цивільного спору судом, з урахуванням наявної у справі сукупності фактів і застосовуваних норм права,  неможливе без застосування у взаємозв’язку та визначеній послідовності системи методів правової оцінки питань факту та права.
Досягнення необхідних когнітивних рівнів суб’єктом правозастосування (суддею тощо) – знання, розуміння і застосування норм права у поєднанні із здатністю вирішувати практичні правові проблеми за допомогою методів логічного та діалектичного мислення (аналіз, синтез, оцінка тощо) – передбачає застосування у певній послідовності методів і правових норм, необхідних для правильного вирішення спору, що зумовлює сутність юридичної техніки вирішення будь-якого судового спору та необхідність формулювання поняття та елементів зазначеної техніки щодо вирішення цивільного спору судом.   
Загалом юридична техніка вирішення цивільного спору є системою правових ідей, конструкцій і методів, використання яких у певній послідовності та взаємозв’язку є передумовою правильного вирішення цивільного спору судом. 
Формування в Україні вчення про юридичну методологію вирішення цивільного спору (як частини загального вчення про юридичну методологію правового спору) потребує  науково обґрунтованої відповіді на низку питань, зокрема: які основні тенденції та моделі (стандарти) методології вирішення цивільного спору судом? Яке призначення і місце методології вирішення цивільного спору в судовій практиці і в системі підготовки юристів, насамперед, які претендують на посади судді, прокурора, адвоката? У чому полягає поняття правових вимог (праводомагань) у цивільному праві? Які особливості експертного та судового стилів вирішення цивільного спору? Які робочі кроки (етапи) вирішення цивільного спору судом? Яка методика перевірки і підведення фактичних обставин під правову норму й низка інших, тісно пов’язаних із цим, питань.
Заперечення необхідності розглядати право у зв’язку з економікою, політикою, мораллю, традиціями і тощо, «виведення права із самого права», власне нормативізму, веде до одностороннього ідеалізму і повної невизначеності явищ, які суперечать дійсності. Право необхідно розглядати в розвитку, з урахуванням послідовної зміни одного історичного типу іншим, як правило, більш досконалим і прогресивним [1, с. 84].
Формування в Україні ліберального типу права, його пізнання і застосування з урахуванням економічних, політичних й інших соціальних факторів, зумовлює необхідність застосування одноманітної та ефективної техніки вирішення юридичного спору, заснованої на сформованому єдиному стандарті, відображає нормативно встановлені етапи вирішення судового спору, що підлягає застосуванню як під час розгляду справ судами, так і під час підготовки юристів і підвищенні їх кваліфікації.
Основне призначення юридичної техніки вирішення цивільного спору судом та юридичної освіти загалом полягає в розвитку критичного юридичного мислення, як усвідомленого відношення до процесу міркування в сфері правових явищ, що передбачає вміння суб’єкта застосування права будувати доведення і спростування з питань фактів і права, висувати гіпотези, проводити аналогії, знаходити та усувати помилки в своїх та чужих міркуваннях у зв’язку з вирішенням цивільно-правового спору, що ґрунтуються на знанні та доречному застосуванні правил та законів логіки [2, с. 11, 14].
Визначальною ідеєю культивації критичного юридичного мислення є ідея верховенства права та зумовлене ним розуміння права як застосовуваного права, що є продуктом суспільства в еволюційному розвитку, зумовлює необхідність динамічного і телеологічного тлумачення норм права, з урахуванням всіх соціально важливих чинників у суспільстві.
Основна частина критичного юридичного мислення є мистецтвом юридичного тлумачення норм права за допомогою еволюційного, граматичного, систематичного, телеологічного тощо методів тлумачення.
Зазначені методи тлумачення становлять основу дисципліни під назвою «юридична методика».
Вирішення юридичного спору має на меті розвинути у суб’єкта застосування права юридичну майстерність, засновану не лише на придбаних в університеті знаннях законів й інших норм, а й навичках їх використання. Крім знання закону і його застосування суб’єкт застосування права (суддя, прокурор, адвокат, студент-юрист) повинен знати, що робити, коли виявляє в законі «прогалину» або відсутність можливості його застосовувати.
Втілення цих засобів у життя здійснюється за допомогою вивчення найбільш важливих судових рішень вищих судових інстанцій і роботи над цивільно-правовим спором.
В Україні, яка не є країною Common Law, правові висновки Верховного  Суду з питань неоднакової практики суду касаційної інстанції в доктрині переважно розглядаються не як джерело права, а швидше як своєрідне «м’яке» право (soft law), що фактично доповнює «писану» норму права за допомогою її уточнення чи доповнення.
З огляду на зазначене можна дійти висновку, що юридична техніка вирішення цивільного спору судом є системою правових ідей, конструкцій і методів, використання яких у певній послідовності та взаємозв’язку є передумовою правильного вирішення цивільного спору судом. 
Мета юридичної техніки вирішення цивільного спору судом полягає в тому, щоб за допомогою сформульованого в загально-абстрактних юридичних положеннях знайти право (через вчення про джерела права) і конкретизувати відповідно до сутності відповідних фактичних обставин шляхом здійснення взаємопов’язаних і послідовних етапів (робочих кроків).

Список використаних джерел: 
1. Методологія в праві: монографія / [І. Безклубий, І. Гриценко, М. Козюбра та ін.]; за заг. ред. І. Безклубого. Київ: Грамота, 2017. С. 84.
2. Конверський А.Є. Критичне мислення. Підручник для студентів навчальних закладів вищої освіти усіх спеціальностей. Київ: Центр учбової літератури, 2018. 344 с. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №6
В умовах реформування правоохоронної системи України важливого значення набуває питання щодо дотримання норм професійної етики працівниками Національної поліції України. Специфіка роботи поліцейських полягає у постійному контакті з громадянами, що у свою чергу вимагає ретельного дотримання конституційних норм в частині охорони прав і свобод людини. Адже згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю [1]. Також статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Таким чином, охорона прав і свобод людини є одним із основних завдань у професійній діяльності поліцейських [2]. 
Виходячи з вимог законодавства, мають визначатись і етичні основи правоохоронної діяльності, що обумовлює актуальність обраної теми дослідження.
Професійна етика поліцейських є складовою більш загального поняття – юридичної деонтології. Дослідники розрізняють такі різновиди юридичної деонтології:
1) загальну – що включає основні аспекти характеристики належного, обовʼязкового в повсякденній поведінці юриста при виконанні ним службових функцій;
2) нормативну – що обґрунтовує практичні моральні рекомендації, соціальні норми-вимоги (нормативні приписи) до юриста будь-якої спеціалізації;
3) спеціальну – що висвітлює специфічні деонтологічні особливості конкретних спеціалістів-правників (адвоката, прокурора, слідчого, нотаріуса та ін.), їх професіограми [5, с. 70-71].
Предмет юридичної деонтології являє собою оптимальну систему правил, якими повинен керуватись юрист. Для поліцейського ці правила мають бути визначені на нормативному рівні. 
У статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських визначені Законом України «Про Національну поліцію». Принципи діяльності поліції, визначені розділом ІІ вказаного Закону, покладені в основу Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України  від 9 листопада 2016 року  № 1179 (далі – Правила). Відповідно до пункту 1 розділу І зазначеного нормативного акту ці Правила є узагальненим зібранням професійно-етичних вимог щодо правил поведінки поліцейських [4].
Нормативні вимоги, що регламентують поведінку поліцейських згруповані по розділах. Розділ І Правил містить загальні положення, що окреслюють коло дії цих Правил та визначають основні принципи, на яких ґрунтується діяльність поліцейського. Розділ ІІ конкретизує основні вимоги до поведінки поліцейського під час виконання службових обов’язків. У розділах ІІІ та IV визначено правила поводження поліції із затриманою особою та взаємодії поліції із громадськістю та іншими державними органами. Розділ V визначає основи контролю керівників органів (підрозділів) поліції за дотриманням етики поліцейським.
Водночас, незважаючи на прийняття нормативних актів, що регламентують основи професійної поведінки поліцейських, ряд питань залишаються  неналежним чином врегульованими. Зокрема, як у Законі України «Про Національну поліцію», так і у Правилах відсутні норми, що регулюють основи взаємодії поліцейських та працівників інших правоохоронних органів. Ця проблема потребує вирішення з огляду на реформу правоохоронної системи України, в ході якої створено нові правоохоронні структури, зокрема Національне антикорупційне бюро України та Державне бюро розслідувань. Також слід взяти до уваги і вимоги Кримінального процесуального кодексу України в частині визначення підслідності в ході досудового розслідування кримінальних правопорушень. 
Статтею 5 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція у процесі своєї діяльності взаємодіє з органами правопорядку та іншими органами державної влади, а також органами місцевого самоврядування відповідно до закону та інших нормативно-правових актів.
Пункт 1 розділу IV Правил визначає, що поліцейський виконує свої службові обов’язки в тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та громадськими об’єднаннями на засадах партнерства і спрямовує свою діяльність на задоволення їхніх потреб. В жодній іншій нормі зазначеного розділу не міститься правил взаємодії з іншими правоохоронними органами. 
У Дисциплінарному статуті Національної поліції України також відсутні норми, що регламентують основи взаємодії поліцейських з іншими органами правопорядку [3].
Таким чином, вищезазначені акти містять норми, що мають певною мірою декларативний характер. Це обумовлює доцільність доповнення Правил етичної поведінки поліцейських окремим розділом стосовно основ взаємодії з іншими органами правопорядку.
Крім того, у профільному Законі та у Правилах відсутні норми, які регламентують поведінку поліцейських у позаслужбовий час. Зокрема, в основних вимогах до поведінки поліцейського (розділ ІІ Правил) визначено, що повинен робити поліцейський під час виконання службових обов’язків (пункт 1 розділу ІІ Правил) та що заборонено поліцейському під час виконання службових обов’язків (пункт 2 розділу ІІ Правил). Відсутність належної регламентації питань поведінки поліцейських у позаслужбовий час є істотною прогалиною законодавства, що вимагає належного правового врегулювання.
Викладені пропозиції можуть бути основою для подальших наукових розвідок та розробки нормативно-правових актів у сфері правового регулювання правоохоронної діяльності.

Список використаних джерел:
1. Конституція України: Закону України Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України, 1996. № 30. ст. 141.
2. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII. Відомості Верховної Ради України, 2015. № 40-41. ст. 379.
3. Про Дисциплінарний статут Національної поліції України: Закон України від 15.03.2018 № 2337-VIII. Відомості Верховної Ради України, 2018. № 29. ст. 233.
4. Про затвердження Правил етичної поведінки поліцейських: Наказ МВС України від 09.11.2016  № 1179. Офіційний вісник України від 06.01.2017 –  2017 р., № 2, стор. 522, стаття 55, код акта 84380/2016.
5. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Шемшученко Ю.С. (голова редкол.) та ін. Київ: «Укр.енцикл.», 1998. Т.2: Д-Й. 1999. 744 с. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №4
Акціонерні товариства (далі – АТ) є найпоширенішою організаційно-правовою формою суб’єктів господарювання в нашій державі, що поєднує в собі велику кількість учасників. 
Аналіз діяльності АТ, заснованих на приватній власності їх учасників, свідчить про поступове впровадження ними принципів та стандартів корпоративного управління, що стає важливою передумовою забезпечення їх конкурентоспроможності, ключовим фактором, від якого залежить інвестиційний клімат в державі, ступінь захищеності прав інвесторів, ефективність діяльності товариств загалом. Разом з тим рівень якості корпоративного управління в більшості з них залишається доволі низьким, чим безперечно створюються перешкоди для їх подальшого розвитку. Про це свідчать, зокрема, дані щодо кількості корпоративних спорів – щорічно у господарських судах розглядається близько тисячі таких справ, причому до апеляційної інстанції потрапляє кожна друга справа, а до касаційної – кожна третя.
Проте корпоративне законодавство недостатньо регулює окремі питання правового статусу органів управління АТ, наприклад, виключна компетенція загальних зборів АТ регламентуються одночасно кількома нормативно-правовими актами Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) [1] та ЗУ «Про акціонерні товариства» [2] та розкрита по-різному, що і призводить до суперечностей у разі врегулювання відносин та вирішення спорів.
Систему корпоративного управління акціонерні товариства утворюють такі органи управління, як: загальні збори акціонерів (вищий орган управління); виконавчий орган (одноособовий або колегіальний) – правління. До контролюючих органів системи корпоративного управління АТ належать: наглядова рада (контроль за діяльністю правління і захист акціонерів у перерві між загальними зборами акціонерів); ревізійна комісія (контроль за фінансово-господарською діяльністю правління) [2].
Порядок формування і діяльність органів управління АТ регулюється чинним законодавством, а також статутом та іншими внутрішніми актами товариства, такими як: «Положення про загальні збори акціонерів»; «Положення про наглядову раду товариства»; «Положення про правління»; «Положення про ревізійну комісію товариства»; «Положення про посадових осіб» тощо. 
Зокрема, при формуванні організаційної структури управління важливою умовою є чітке розмежування повноважень між органами управління АТ.
Таким чином, загальні збори, як вищий орган управління акціонерів проводяться за результатами фінансового року, тобто один раз на рік, що є не достатнім для ефективного контролю.
Вітчизняним законодавством передбачено два види загальних зборів: 
1) загальні: а) чергові (мають обов’язково скликатися певної пори року (наприклад, після закінчення фінансово-господарського року) або певну кількість разів на рік; б) річні [2].
Загальні річні збори акціонерів проводяться не пізніше ніж 30 квітня наступного за звітним року. Акціонери на річних зборах інформуються про результати діяльності акціонерного товариства. 
Питання, які можуть виносяться на порядок денний щорічних загальних зборів акціонерів має усталений набір, однак: 1) прийняття рішень з питань порядку проведення загальних зборів; 2) обрання членів лічильної комісії; 3) заслуховування звіту Директора про фінансово-господарську діяльність товариства за минулий рік, прийняття рішення за наслідками розгляду звіту; 4) визначення основних напрямів діяльності товариства на поточний рік; 5) звіт Наглядової ради про діяльність товариства за минулий рік, прийняття рішення за наслідками розгляду звіту; 6) звіт ревізійної комісії за наслідками перевірки фінансово-господарської діяльності товариства за минулий рік, прийняття рішення за наслідками розгляду звіту (затвердження висновків ревізійної комісії); 7) затвердження річного звіту та балансу товариства за минулий рік; 8) про розподіл прибутку (покриття збитку) за минулий рік (визначення порядку розподілу прибутку/покриття збитків, строків та порядку виплати дивідендів); 9) відкликання членів ревізійної комісії товариства; 10) обрання членів ревізійної комісії товариства; 11) припинення повноважень голови і членів Наглядової ради товариства; 12) обрання членів Наглядової ради.
2) позачергові збори. Насамперед, позачергові збори акціонерів скликаються при наявності обставин, вказаних в статуті товариства та в будь-якому іншому випадку. Причиною позачергових зборів може бути настання неплатоспроможності товариства. Крім того, збори скликаються за умови виникнення загрози інтересам акціонерів або акціонерного товариства, а також в разі виявлення зловживань, вчинених посадовими особами. Позачергові збори скликаються на вимогу наглядової ради або ревізійної комісії [3, с.60].
На сьогодні для акціонерних товариств проведення позачергових зборів скоріше є винятком. Отже, причини скликання позачергових зборів є різні, однак це може бути: 1) внесення змін до статуту; 2) затвердження рішення про вихід ПАТ із складу учасників іншої юридичної особи; 3) схвалення умов укладених договорів про кредитування; 4) внесення змін до укладених договорів про кредитування; 5) реорганізація.
Однак, можливість скликання позачергових загальних зборів, законом встановлено досить значну межу – таким правом наділені лише акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 % голосів, а для внесення окремих питань до порядку денного – понад 5 % голосів [2].
Крім вищого органу, в акціонерному товаристві є постійний орган, який виконує рішення загальних зборів, управляє поточною діяльністю товариства і представляє його у відносинах з третіми особами – виконавчий орган, таким органом є правління або дирекція (колегіальний орган), або директор (одноосібний виконавчий орган).
Склад правління акціонери вибирають на загальних зборах. Правління є колегіальним органом, однак законодавець не встановлює вимог щодо його кількісного складу, як це має місце в зарубіжному акціонерному праві. 
Чинне законодавство передбачає лише одну обов’язкову вимогу до членів правління – заборону бути одночасно членом наглядової ради того самого акціонерного товариства і членом його ревізійної комісії, залишаючи поза увагою необхідність встановлення обмежень щодо одночасного членства в правліннях та/або наглядових радах декількох акціонерних товариств, що впливає і на якість виконуваних повноважень такими членами правління, і на дотримання вимог антимонопольного законодавства. Тому уявляється доцільним у законодавчому порядку встановити кількісні та якісні вимоги до складу правління, «скажімо від 3 до 21 особи для правління, зокрема передбачати обов’язкове представництво в цьому органі найманих працівників, якщо в акціонерному товаристві відсутня наглядова рада (норма такого представництва має бути не більше 1/3 складу правління). Конкретну кількість членів цього органу визначає саме акціонерне товариство залежно від кількості акціонерів, розміру статутного фонду, масштабів діяльності та структури акціонерного товариства».
Важливим і обов’язковим органом акціонерного товариства є його наглядова рада. Наглядова рада, як і виконавчий орган (правління), є колегіальним органом налічує понад 10 акціонерів – власників простих акцій. Зокрема, ст. 53 ЗУ «Про акціонерні товариства» передбачає лише одну вимогу до членів цього органу – заборону одночасно бути ще й членом правління або ревізійної комісії цього ж акціонерного товариства, а також неодноразово обиратись до складу наглядової ради [2].
Члени наглядової ради акціонерного товариства обираються з числа фізичних осіб. Конкретний спосіб обрання членів наглядової ради приватного товариства визначається його статутом. Щодо обрання членів наглядової ради в публічному акціонерному товаристві здійснюється виключно через кумулятивне голосування. Зазначимо, що цей механізм є досить складним.
Члени наглядової ради здійснюють свої повноваження на підставі договору з товариством і мають право на оплату своїх послуг.
Позитивом у національному законодавстві є те, що у засіданні наглядової ради на її запрошення з правом дорадчого голосу можуть брати участь представники профспілкового або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу.
Обов’язковим контрольним органом акціонерного товариства, що перевіряє фінансово-господарську діяльність акціонерного товариства, є ревізійна комісія. 
Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи. Важливим моментом захисту акціонерів є те, що без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс товариства.
До того ж за наявності в акціонерному товаристві наглядової ради та ревізійної комісії виявляються двома органами, що контролюють діяльність правління. Ці органи мають багато спільних ознак (їх обирають й відкликають загальні збори акціонерів, підзвітні цим зборам, формуються з числа акціонерів, порядок їхньої діяльності та кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно зі статутом товариства, обидва ці органи можуть вимагати скликання позачергових загальних зборів акціонерів), однак між ними наявна істотна відмінність. Це проявляється в обмеженні контролю діяльності, у термінах діяльності та у підзвітності.
Організація роботи ревізійної комісії акціонерного товариства має здійснюватися на підставі закону, а також внутрішніх нормативних актів товариства, що деталізують процедуру формування та діяльність цього органу, його функції, права та обов’язки членів комісії, з урахуванням специфіки діяльності конкретного акціонерного товариства. А от питання відповідальності членів ревізійної комісії за невиконання, неналежне виконання своїх обов’язків або зловживання своїми правами має встановлювати закон.
Акціонерне товариство для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності повинне щорічно залучати аудитора, не пов’язаного майновими інтересами з товариством або з його учасниками.
  Проведений аналіз дослідження виявив, що слабким місцем в організаційній структурі акціонерних товариств є загальні збори акціонерів. Загальні збори акціонерів проводяться один раз на рік з метою затвердження результатів фінансового року, а проведення позачергових зборів є винятком. Тобто, акціонери інформуються на річних зборах вже про результати діяльності акціонерного товариства, і реального впливу протягом року не мають.
В умовах, коли позачергові збори акціонерів проводяться дуже рідко, вкрай важливою стає ефективна діяльність наглядової ради, яка представляє інтереси акціонерів у період між загальними зборами акціонерів та захищає їх права. На жаль, на практиці наглядова рада у багатьох випадках не захищає акціонерів, особливо якщо у товариства є власник, який володіє контрольним пакетом акцій та контролює розподіл доходів. 

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. №435-IV // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/436-15 (дата звернення: 04.03.2019).
2. Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09.2008 р. №514-VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/514-17 (дата звернення: 04.03.2019).
3. Швець Ф.Д. Корпоративне управління. Навчальний посібник. Рівне: НУВГП, 2017. 320с. 
 

Last Updated (Thursday, 14 March 2019 08:16)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
August
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція