... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №5
Для исследования особенностей правовой регламентации процессуальных сроков в судебном производстве по уголовным делам необходимо уяснить само понятие процессуальных сроков и их правовую природу.
Семантический подход позволил выявить следующие значения термина «срок»: «1) определенный промежуток времени; 2) момент наступления, исполнения чего-нибудь». В уголовном процессе процессуальные сроки – время, установленное законом для совершения отдельных процессуальных действий, начала или завершения производства в конкретной стадии процесса.
Уголовно-процессуальный срок – это установленный уголовно-процессуальным законом, исчисляемый в соответствии с его предписаниями промежуток времени, истечение которого влечет правовые последствия, в пределах которого участники уголовного процесса имеют право либо обязаны совершить определенные процессуальные действия, либо воздержаться от их производства, и имеющий своей с целью обеспечить выполнение назначения уголовного судопроизводства, соблюдение конституционных и иных предоставленных законом прав лиц, являющихся участниками уголовного процесса в разумный период времени. Уголовно-процессуальный кодекс АР, устанавливает большое число самых разных конкретных сроков, требующих для их изучения научно обоснованной классификации. Научную классификацию можно признать завершенной только при условии, что в ее основу положены взаимосвязанные критерии, что позволяет составить более или менее цельное представление о предмете исследования. Классификации (лат. dassis – разряд и facere – делать) – особый случай применения логической операции деления объема понятия на классы, виды, группы и т.д. Предложенные в научной литературе различные варианты классификаций процессуальных сроков в определенной мере являются условными. Многие установленные в законе сроки, как и другие процессуальные гарантии, носят многосторонний характер и в зависимости от того, в каком аспекте их рассматривать, (могут быть отнесены к тому или иному виду гарантий).Однако в рамках одной статьи проанализировать все классификации, содержащиеся в юридической литературе, не представляется возможным, поэтому мы остановимся только на самых распространенных из них [1, с. 93]. В связи с этим уголовно-процессуальные сроки можно подразделить на виды по следующим основаниям.
По сфере правового регулирования: 1) сроки в досудебном производстве; 2) сроки в судебном производстве. Г.Б. Петрова указывает, что «необходимость в подобной классификации обусловлена структурой и построением уголовно-процессуального закона, который все уголовное судопроизводство поделил на две части: досудебное и судебное производство» [3, с. 76]. Сроки, регулирующие деятельность по применению мер процессуального принуждения», что, по нашему мнению, нарушает логику построения данной классификации. В этой связи представляет интерес классификация, предложенная И.В. Масловым, который считает, что в зависимости от «принадлежности к регулированию порядка производства на отдельных стадиях уголовного процесса можно выделить сроки:
а) действующие в стадии возбуждения уголовного дела (сроки рассмотрения заявлений и сообщений о преступлениях, сроки принятия процессуальных решений о возбуждении, отказе в возбуждении уголовного дела и др.);
б) действующие в стадии предварительного расследования (сроки предварительного расследования, производства неотложных следственных действий, предъявления обвинения и др.);
в) сроки, действующие на каждой из судебных стадий процесса (срок в течение которого судья должен принять решение по поступившему уголовному делу, срок начала рассмотрения уголовного дела в апелляционной инстанции;
г) сроки, действие которых распространяется одновременно на разные стадии уголовного процесса (запрет ограничения времени свидания обвиняемого с защитником, истечение сроков давности уголовного преследования как основание для отказа в возбуждении или прекращения уголовного дела» [2, с. 14].
Таким образом, наиболее оптимальным основанием является принадлежность к регулированию порядка производства на отдельных стадиях уголовного процесса, т. к. виды сроков, выделенные на его основе, являются логичными и необходимыми для исследования такого объекта, как «уголовно-процессуальные сроки». 
По способу измерения периода времени процессуальные сроки подразделяются на три разновидности: исчисляемые часами, сутками и месяцами (ст. 202 УПК АР). По функциональному назначению: 1) сроки как гарантии быстроты и своевременности производства по уголовному делу; 2) сроки как гарантии соблюдения прав и законных интересов участников уголовного судопроизводства; 3) сроки как гарантии эффективного судебного контроля за предварительным следствием и дознанием [4, с. 215]. 
Значение процессуальных сроков заключается в их соблюдении, что является вполне достаточным для осуществления субъективных прав и юридических обязанностей участников уголовного процесса. Приведенная позиция не лишена смысла, поскольку, в свою очередь, сроки определяются той ролью, которую они выполняют в рамках реализации и обеспечения прав и свобод человека и гражданина в уголовном судопроизводстве, служа гарантией их защиты. Соблюдение уголовно-процессуальных сроков можно рассматривать и как одно из средств обеспечения быстроты производства по уголовным делам. «Ничто так отрицательно не сказывается на результативности уголовного процесса, писал Р.Х. Якупов, – как медлительность и волокита. В равной мере вредна и поспешность, торопливость. Излишняя поспешность не может не привести к ущемлению прав граждан, грубым нарушениям законности, что, в свою очередь, порождает справедливые нарекания и жалобы, повторные расследования и судебные рассмотрения. В борьбе с медлительностью, волокитой, излишней поспешностью, в улучшении уголовно-процессуальной деятельности важная роль отводится процессуальным срокам» [5, с. 178]. Следовательно, роль сроков заключается в обеспечении таких темпов уголовного процесса, при которых быстрота достигается не в ущерб качеству, а качество – не в ущерб быстроте.
Таким образом, в широком понимании процессуальный срок – это ограниченный промежуток времени или момент наступления процессуально значимых событий, установленный уголовно-процессуальным законом или актом применения дознавателя, следователя, прокурора, суда (судьи). В узком смысле процессуальный срок может рассматриваться как определенный промежуток времени, установленный уголовно-процессуальным законом или органом дознания, дознавателем, следователем, прокурором, судом (судьей), в рамках которого осуществляется единичное (одномоментное) процессуальное действие. 

Список использованных источников:
1. Корепанова Т.Л. Процессуальные сроки как гарантия защиты конституционных прав и свобод личности в Российском уголовном процессе. Учебное пособие. Ижевск, 2004. 280 с.
2. Маслов И.В. Актуальные проблемы правовой регламентации процессуальных сроков в досудебном производстве по уголовным делам: дис. ... канд. юрид. наук. М., 2003. 20 с.
  3. Петрова Г.Б. Сроки как элемент правового регулирования. Саратов, 2004. 144 с. 
4. Уголовно-процессуальный Кодекс Азербайджанской Республики. Издательство: Юридическая литература, 2015. 528 с.
5. Якупов Р.Х. Уголовный процесс: учебник / Р.Х. Якупов; под ред. В.Н. Галузо. Москва: Зерцало, 1998. 448 с.  
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
Конституція України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55), – кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Рішення Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97 офіційне тлумачить зазначене положення, у якому надаються роз’яснення щодо ч. 1 ст. 55, яка містить загальну норму та означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина. Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (582-12), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік) (995_004), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України [1].
Перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами є окремою стадією судового процесу, яка призначена сприяти виконанню завдань цивільного судочинства щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Предметом перегляду за нововиявленими або виключними обставинами є рішення, постанови або ухвали суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили. 
У зв’язку з реформуванням цивільного процесуального законодавства Законом України від 03.10.2017 р. «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» (далі – Закон) відбулися нормативні зміни також у стадії перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами.
Так, змінилася сама стадія цивільного процесу. За редакцією Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) до 03.10.17 р. найменування цієї стадії – «Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами» (глава 4, розділ V ЦПК), за чинним ЦПК – «Перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами» (глава 3 розділ V). Змінені окремі підстави перегляду як за нововиявленими, так й за виключними підставами (зокрема, за чинним ЦПК судові рішення переглядаються за нововиявленими обставинами з 3-х підстав, а у редакції до 03.10.17 р. таких підстав було 5; окремі підстави перегляду за нововиявленими обставинами у чинному ЦПК зазначаються як виключні обставини).
Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі; 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду (ч. 2 ст. 423). 
Підставами для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами є: 1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено судове рішення.
Позитивним внеском є доповнення статті 423 частиною 4, у якої надається роз’яснення щодо підстав перегляду за ново виявленими обставинами, а саме – переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи, а також докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом, не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами. Розширення переліку додатків до заяви про перегляді (ч. 3 ст. 426), на нашу думку, також сприяє ефективності процедури судового перегляду.
Викликає певні дискусії та потребує додаткового аналізу положення пункту 1 частини 3 статті 423 Цивільного процесуального Кодексу України, у якому зазначено, що підставою для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами є встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. До внесення змін до ЦПК Законом зазначена підстава розглядалася як підстава для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами (п. 4, ч. 2, ст. 361).
17.07.2018 р. у Верховній Раді зареєстровано Проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд». На думку авторів, зазначене положення обмежує право громадян на перегляд судового рішення за виключними обставинами. Прогнозом соціально-економічних та інших наслідків прийняття законопроекту є відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд.
У Пояснювальній записці до законопроекту автори справедливо посилаються на рішення Європейського суду з прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї, які не встановлюють додаткових вимог щодо перегляду такого рішення, а саме щодо перегляду виключно рішень суду які ще не було виконано; підкреслюють, що Кримінальний процесуальний кодекс України теж не містить таких заборон. Рішення Європейського суду з прав людини вимагає від держави restitutio in integrum (поновлення первісного стану, що існував у спорі до порушення Конвенції). Запропоновано такий саме підхід застосовувати і до рішень Конституційного Суду України, якими встановлена неконституційність положень законів України, оскільки йдеться про ті самі права і свободи, зокрема, про право громадян на справедливий судовий розгляд, яким не може вважатися судове рішення, що постановлене на підставі неконституційних норм та внести відповідні зміни до ЦПК – у пункті 1 частини 3 статті 423 після слів «при вирішенні справи» слова та знак «, якщо рішення суду ще не виконане» виключити [2].
Вищевикладене дозволяє зробити висновок про оптимізацію законодавчого врегулювання судового захисту у цивільному процесі. Вдосконалення цивільного процесуального законодавства при проведенні в Україні судової реформи спрямовано на підпорядкування цивільного процесу завданню дійсно ефективного захисту прав та інтересів особи, яка звертається до суду. Однак, поряд з позитивними змінами у цивільному процесуальному законодавстві, окремі нові положення обмежують конституційні права на судовий захист й тому потребують вдосконалення. Забезпечення конституційного права на судовий захист при перегляді судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами повинно відповідати основним засадам судочинства, завданням суду та загальновизнаним принципам права.

Список використаних джерел:
1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води): Рішення Конституційного суду України від 25.12.1997 № 9-зп Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/v009p710-97 (дата звернення: 06.03.2019)
2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відновлення конституційних прав громадян на справедливий суд: Проект Закону від 17.07.2018 р. URL: w1.c1.rada. gav.ua/pls/zweb2/webproc4. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
До предмету договору комерційної концесії законодавець відніс не лише право на використання об’єктів права інтелектуальної власності, а у тому числі право на ділову репутацію та комерційний досвід.
За своєю природою ділова репутація належить до морально-етичних категорій. У цивільному праві ділова репутація визнається об’єктом та охороняється як особисте немайнове благо. Право на ділову репутацію виникає у фізичних та юридичних осіб. Згідно з статтею 94 Цивільного кодексу України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати [1]. Оскільки сторони договору комерційної концесії обов’язково повинні мати статус суб’єкта підприємницької діяльності, то правоволоділець може передати право на використання ділової репутації або юридичної особи, або фізичної особи-підприємця.
У законодавстві можемо знайти декілька легальних визначень поняття ділової репутації. На нашу думку, найбільш вдалою є дефініція, надана Верховним Судом України у Постанові від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»: «під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин» [2]. 
Таким чином, ділова репутація є оціночним поняттям, яке формується з одного боку самим суб’єктом підприємницької діяльності за допомогою реклами, маркетингу, а з іншого боку – іншими учасниками ринку в результаті взаємного співробітництва.
З переходом до постіндустріального етапу цивілізаційного розвитку людства головним фактором виробництва визнається інтелектуальний капітал. Його структура включає людський (кадровий ресурс підприємства), клієнтський (ділові зв’язки з контрагентами та клієнтами, ділова репутація) та організаційний (виключні права на об’єкти права інтелектуальної власності). У бухгалтерському обліку організаційний капітал позначається як нематеріальні активи підприємства, які можуть бути ідентифіковані, оцінені та є оборотоздатними. 
Людський та клієнтський капітали називають ще інтелектуальними авуарами, їх важко виокремити, оцінити, вони не можуть бути відчужені від підприємства (лише у складі єдиного майнового комплексу) [3, с. 228]. Попри те, що ділова репутація не належить до організаційного капіталу, у цілях обліку її відносять до нематеріальних активів з особливим статусом. Тож у сучасному світі ділова репутація на рівні з фінансовим активами та майновими правами впливає на дохідність підприємства та є важливим чинником конкурентоздатності. 
Аналогом ділової репутації є поняття гудвілу (у перекладі з англійської мови «добра воля»). Відповідно до п. 14.1.40. ст. 14 Податкового кодексу України гудвіл (вартість ділової репутації) — це нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між ринковою ціною та балансовою вартістю активів підприємства як цілісного майнового комплексу, що виникає в результаті використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, послуг, нових технологій тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується під час визначення витрат платника податку, щодо активів якого виник такий гудвіл [4].
Гудвіл обліковується на окремому від нематеріальних активів рахунку, який має два субрахунки для позитивного та негативного гудвілу. У випадку відчуження підприємства як єдиного майнового комплексу покупець повинен відобразити гудвіл у своїй бухгалтерській документації.
Ділова репутація (гудвіл) – це ризикований актив, що є сукупністю нематеріальних переваг підприємства, та дозволяє отримувати додану економічну цінність.
Виникає запитання, як на практиці можна передати ділову репутацію, якщо вона є невіддільною від юридичної особи та належить до нематеріальних благ. При відчуженні підприємства як єдиного майнового комплексу відбувається автоматичний перехід його ділової репутації. Договір комерційної концесії передбачає виключно надання у користування комплексу належних правоволодільцеві прав, при цьому перехід права власності відсутній. 
Варто підкреслити, що передається не сама ділова репутація, а лише можливість її використання, тобто право на використання чужої ділової репутації [5, с. 58]. Важко уявити собі можливість використання майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, а особливо на засоби індивідуалізації, без ділової репутації. На сьогоднішній день торговельні марки виконують не лише дистинктивну функцію, а у тому числі є носіями ділової репутації підприємства. 
Погоджуємося з думкою, що за договором комерційної концесії ділова репутація правоволодільця використовується практично автоматично без будь-якої її спеціальної передачі [6, с.22].
Договір комерційної концесії належить до каузальних договорів, оскільки сторони укладають його з підприємницької метою для виготовлення товарів чи надання послуг. Можливість передати право на використання ділової репутації правоволодільця безпосередньо служить досягненню цієї мети. Для користувача це виступає потужним активом на початку підприємницької діяльності. У той же час правовололоділець у зв’язку з цим несе певні ризики, оскільки користувач може перетворити його позитивний гудвіл у негативний. Ділова репутація має нематеріальну природу, тому у випадку втрати неможливо відновити її у повному обсязі. 
Відповідно до норм Цивільного кодексу України до обов’язків правоволодільця належить контроль якості товарів (робіт, послуг), що виробляються користувачем, а також надання технічної та консультативної допомоги. З метою уникнення репутаційних втрат, правоволоділець повинен встановити ефективні засоби контролю та впливу на господарську діяльність користувача.
Таким чином, можливість передати право на використання ділової репутації є специфічною ознакою договору комерційної концесії, яка вказує на його відмінність від суміжної категорії ліцензійного договору. У юридичному сенсі праволоділець не передає репутацію як самостійний об’єкт, а автоматично надає дозвіл на її використання разом з засобами індивідуалізації, які входять до предмета такого договору.

Список використаних джерел:
1. Цивільний Кодекс України: законодавство України. Редакція від 04.02.2019, підстава - 2478-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 05.03.2019).
2. Постанова Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_001700-09 (дата звернення: 05.03.2019).
3. Вірченко В.В. Зміст та особливості управління об’єктами інтелектуальної власності на підприємстві. Теоретичні та прикладні питання економіки. 2012. Вип. 27(1). С. 225—236.
4. Податковий кодекс України: законодавство України. Редакція від 01.03.2019, підстава 2628-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17 (дата звернення: 05.03.2019).
5. Полушкин П.С. Деловая репутация как часть предмета договора коммерческой концессии. Закон и право. 2013. №3. С. 56—59.
6. Темникова Н.А., Юрицин А.А. Дискуссионные аспекты предмета договора коммерческой концессии. Вестн. Омской юридической академии. 2015. № 2 (27). С. 21—25. 
 

Останнє оновлення (06.03.19 19:05)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
Як відомо, третейський суд є однією з давніх і перевірених форм вирішення спорів, причому виникнення такої форми вирішення спорів задовго передувало появі державних судових інституцій. До нього зверталися в разі потреби у швидкому та ефективному врегулюванні конфлікту [1, с. 3]. Так, у юридичній літературі [1, с. 7] виділяють наступні види третейського суду, що існували на території Київської Русі: третейський суд з суперарбітром, у ролі якого часто виступав митрополит; третейський суд із декількох осіб, на чолі яких стояв ігумен; мировий ряд, основна мета якого полягала у закінченні спору мировою угодою. Історія вирішення спорів в українських землях свідчить про наявність національного правового досвіду вирішення спорів за допомогою інституцій, альтернативних державному судочинству, що керувалися при вирішенні спору не лише нормами права, а й інтересами сторін [2, с. 41]. 
    Варто зазначити, що суть третейського судочинства зводиться до суду третьої особи, яка обирається самими сторонами, котрі за своєю добровільною угодою довіряють даному суду розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та завчасно зобов’язуються підкоритися такому рішенню [1, с. 5]. Питання організації діяльності третейських судів досліджувалися такими вченими як І. Бут, А. Гаврилішин, В. Козирєв, С. Короєд, Г. Огренчук, І. Панова, Т. Подковенко, Ю. Притика, О. Спектор, А. Шипилова, В. Яковлева та інші науковці. Проте особливості застосування третейського судочинства у сфері господарювання досліджувалися дещо фрагментарно. Виходячи з вищевикладеного, метою дослідження є визначення проблемних питань застосування третейського судочинства у сфері господарської діяльності та розробка пропозицій щодо їх вирішення. Правові принцпипи функціонування третейських судів зазначені в Законі України «Про третейські суди» [3]. 
Слід зазначити, що відповідно до положень Закону України «Про третейські суди» дещо неоднозначним є також статус постійно діючих третейських судів. Відповідно ст. 7 Закону постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи [3]. Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегульованих організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України; об’єднаннях, асоціаціях суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб, у тому числі банків [1, с. 300].
Процес розвитку третейського розгляду спорів стає очевидним соціальним явищем, яке відображає розвиток в Україні інститутів громадянського суспільства, якими без сумніву є третейські суди, міжнародний комерційний арбітра, процедури примирення та інші форми альтернативного розгляду господарських спорів [4, с. 68]. Слід відмітити, що розвиток третейського судочинства у сфері вирішення господарських спорів бажає бути ліпшим, попри їх малу завантаженість. Звичайно, що для цього є певне підгрунття, адже: По-перше, відсутність ефективного законодавчого врегулювання третейського судочинства; по-друге, відсутність об'єктивної інформації стосовно переваг третейського судочинства; по-третє, небажання та недовіра деяких юристів сприймати такий альтернативний спосіб вирішення господарських спорів, оскільки він не передбачає таких судових стадій як апеляція [4, с. 67].
До числа недоліків третейських судів перш за все відносяться питання про їх створення. Для прикладу: Чи зобов’язаний постійно діяти третейський суд мати організаційно-правову форму юридичної особи? І відповідь тут буде однозначною, оскільки організаційно-правову форму юридичної особи мають лише організації – засновники третейських судів. Так, відповідно ст. 8 Закону України «Про третейські суди» постійно діючий третейський суд утворюється та діє при зареєстрованих згідно з чинним законодавством організаціях, де чітко наводиться їх перелік [5, с. 135].
«Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної та правової держави», на слушну думку Н. Вангородської, «є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина в процесі здійснення правосуддя, утвердження об’єктивності, законності та справедливості» [6, с. 2]. Отже, в умовах європейського підходу до реформування альтернативних методів вирішення спорів, чільне місце належить саме функціонуванню інституту третейського суддівства в Україні, як недержавного, незалежного органу цивільної та господарської юрисдикції.

Список використаних джерел:
1. Третейські суди в Україні / Ю.А. Михальський, В.П. Самохвалов, В.І. Рижий та ін.; За ред. В.П. Самохвалова, А.Ф. Ткачука. Київ: [Ін-т громадян. суспва: ТОВ «ІКЦ Леста»], 2007. 184 с.
2. Огренчук Г.О. Правове регулювання застосування медіації при вирішенні цивільно-правових спорів: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. Нац. акад. внутр. справ. Київ, 2016. 213с.
3. Про третейські суди: Закон України № 1701-IV від 11.05.2004 р. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 35. ст. 412.
4. Козирєва, В.П., Гаврилішин, А.П. Проблеми третейського судочинства в Україні. Юридичний вісник. 2011. № 4. С. 67—71.
5. Козирєва, В.П., Гаврилішин, А.П. Законодавство України про третейські суди: основні закономірності та перспективи розвитку. Повітряне та космічне право. Юридичний вісник. 2016. Т. 1. № 38. С. 134—138.
6. Вангородська Н.А. Третейський суд в Україні у X-XVIII ст.: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ: 2011. 19 с.
 

Останнє оновлення (06.03.19 18:51)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №2
Децентралізація як концепція набуває багатьох форм, зважаючи на історію країн, рівні розвитку, культури й підходи до державного управління. Це поняття у праві є багатогранним та доволі складним явищем [1, с. 13].
Залежно від предмету дослідження децентралізація розглядається в контексті публічної, державної , виконавчої влади, державного управління. Частинами поняття визнають політичну, адміністративну та економічну складову й пов’язують зі створенням ефективної моделі управління на усіх рівнях [2, с. 136].
Прийнято розглядати поняття децентралізації в широкому (процес розподілу влади, передачу частини функцій від центру до периферії) та вузькому (певна система взаємовідносин між державою та адміністративно-територіальними одиницями) значеннях.
У роботах зарубіжних авторів з адміністративного права децентралізація трактується як спосіб організації публічної влади в державі, де адміністративно-територіальні одиниці (інші територіальні утворення) мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення і реалізувати власні завдання у межах, встановлених законодавством та під відповідальність уповноважених органів і посадових осіб, а втручання у їх діяльність може відбуватись винятково з метою нагляду за законністю в передбачених законом випадках і відповідних формах [3, с. 49]. Новітнє європейське розуміння децентралізації виходить за межі ототожнення місцевого самоврядування і трактується значно ширше.
Вітчизняним дослідникам децентралізація уявляється як процес, процедура, дія, діяльність, інструмент, що спрямовані на ефективну реорганізацію публічної влади з послабленням публічних функцій держави, в особі уповноважених державних органів в бік їх перерозподілу (з наділенням відповідними владними повноваженнями) органам місцевого самоврядування, що покликано забезпечити їх самостійність та надати можливість вирішувати питання місцевого значення, здійснювати та захищати інтереси місцевих громад. 
Забейворота Т.В. зазначає, що Україні сьогодні бракує науково обґрунтованої та практично виваженої концепції децентралізації влади [4, с. 23]. Вибір оптимальної моделі децентралізації здатний забезпечити нашій державі раціональну організацію публічної влади.
Досягненням сучасної європейської моделі державного управління можна відмітити значне розширення функцій публічного характеру. Характерною особливістю є залучення до процесу децентралізації інших самоврядних суб’єктів на місцевому рівні, які в змозі виконувати частину публічних (управлінських) функцій, надавати послуги публічного характеру. До таких суб’єктів європейські законодавства відносять комунальні підприємства, товариства, спілки, об’єднання, недержавні школи, лікарні тощо (Польща); муніципальні об’єднання, що працюють на правах громадських об’єднань (Швеція) та інші. Вони не обмежуються розширенням повноважень органів місцевого самоврядування.
Не слід децентралізацію розглядати як панацею, що здатна вирішити усі без винятку місцеві проблеми. Децентралізація буде ефективною лише за умови наявності централізації влади, що безумовно краще може визначити пріоритети оборони кордонів держави, скоординувати діяльність місцевих служб, урівноважити інтереси різних соціальних груп, знизити вартість послуг тощо. Отже, в демократичній державі децентралізація не може існувати без централізації й навпаки. Децентралізаційні процеси динамічні, оскільки не існує сталої універсальної форми, яка б однаково успішно працювала, наприклад, в США та Європі. 
У кожній країні децентралізація публічної влади є своєрідною та унікальною, що не виключає загальних рис, які притаманні та прийнятні будь-якій державі. На індивідуальність цього процесу впливає геополітичне положення держави, її устрій, національні традиції, існуюча система державного управління, територіального устрою тощо. Завданням України на сьогодні є пошук власної адаптованої до вітчизняних умов моделі децентралізації публічної влади.
Сучасний підхід до поняття децентралізація публічної влади в Україні виявляється в виробленні такої демократичної моделі, яка б змогла забезпечити баланс інтересів між державною владою та органами місцевого самоврядування в прагненні передати повноваження органам публічної влади на місцях з метою ефективного вирішення питань місцевого значення та активного залучення членів громад до цього процесу.

Список використаних джерел:
1. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Бориславська О.М., Заверуха І.Б., Школик А.М. та ін.]; центр політико-правових реформ. Київ: Москаленко О. М., 2012. 212 с.
2. Бриль К.І. Поняття децентралізації як об’єкта адміністративно-правового забезпечення. Часопис Київського університету права, 2015. № 4. С. 136—139.
3. Wiktorowska A. Prawne determinante samodzielności gminy. Zagadnienia administracyjne. Warszawa: LIBER, 2002. 278 S.
4. Забейворота Т.В. Модернізація системи державного управління в умовах децентралізації влади: дис ... канд. наук з держ. управління: [спец.] 25.00.01 «Теорія та історія державного управління». Харків, 2017. 276 с. 
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №4
У 2008 році Україна приєдналась до Світової організації торгівлі, що означало для України ґрунтовну роботу по адаптації законодавчих та підзаконних актів до стандартів та вимог СОТ. Механізм врегулювання спорів у СОТ відіграє ключову роль та виступає гарантом виконання кожним членом своїх зобов’язань, які були прийняті під час торгівельних переговорів [1, c. 106]. Завдяки цьому механізму вимоги угод СОТ не прості декларації, а виступають конкретними зобов’язаннями кожної країни, за порушення яких можуть наступити негативні наслідки. 
Роль України, як і кожної країни-члена СОТ є важливою, особливо в контексті вирішення торгівельних спорів. Загалом, Україна приймала участь як позивач або відповідач у невеликій кількості спорів, якщо порівнювати з Сполученими Штатами Америки чи Європейським Союзом. Проте, за час членства в СОТ, Україна була позивачем у дев’яти спорах [2], вісім з яких зупинились або досі перебувають на етапі консультацій з іншою країною без сформованих третейських груп для вирішення спору. Наприклад, у справі Молдова - Заходи, що впливають на імпорт і внутрішню реалізацію товарів (екологічний податок) Україна стверджувала, що Молдова прийняла закон щодо встановлення екологічного податку на забруднення навколишнього середовища, за яким треба сплатити від 0,5 до 5% митної вартості імпортованих товарів. Дискримінаційним, на думку України, було те, що даний податок не стягувався з таких же самих проте національних виробників. Така дискримінація є порушенням за статтею ІІІ Генеральної угоди з тарифів та торгівлі [3, с. 1]. 
На даний час тривають консультації щодо двох справ з Російською Федерацією: Російська Федерація – Міри щодо імпортування та транзиту деяких українських товарів та Російська Федерація – Міри щодо транзитного трафіку, які стосуються заборони імпорту та транзиту територією Росії таких товарів – фруктовий сік, пиво та алкогольні напої, кондитерські вироби, шпалери та подібні засоби для покриття стін [4, с. 1-2; 5, с. 3].
Україна була відповідачем у чотирьох спорах, хоча третейська група розглянула і винесла рішення тільки щодо двох з них [2]. Справа Україна - Податки на міцні спиртові напої була зупинена на етапі консультацій, скоріш за все у зв’язку з тим, що законодавство України щодо зменшеної ставки акцизного податку після прийняття у 2010 році Податкового Кодексу вже не містило дискримінаційної, на думку Молдови, умови щодо обов’язку вироблення цієї продукції в Україні [6, с. 1]. 
У справі Україна – Заходи щодо торгівлі товарами та послугами досі ведуться консультації щодо вирішення конфлікту між Україною та Росією без звернення до процедури третейського розгляду. У цій справі Росія оскаржує деякі заходи, що були прийняті українським урядом на протязі 2013-2017 років. Наприклад, з 2015 року в Україні діє постанова Кабінету Міністрів України № 1147 «Про заборону ввезення на митну територію України товарів, що походять з Російської Федерації», що встановлює ембарго на постачання товарів російського походження: деякі групи харчових продуктів, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, добрив, хімічних речовини [7, с. 2]. 
Нещодавні справи, що були розглянуті третейськими групами щодо України стосувалися процедури проведення розслідувань щодо накладення особливих вид мита. У справі Україна – Антидемпінгові заходи щодо амонію нітрату Російська федерація оскаржувала накладене антидемпінгове мито на постачальника «Єврохім». Третейська група вирішила, що Україна порушила свої зобов’язання за Угодою про застосування статті VI Генеральної угоди з тарифів та торгівлі, що стосується антидемпінгових розслідувань, оскільки уповноважені органи не дотримались обов’язкових процедурних вимог. А саме, були неправильно встановлені умови для визначення демпінгу, тому базуючись на неправильних даних про номінальну вартість Україна не могла вірно визначити демпінгову маржу та справедливо порівняти номінальну та експортну ціну [8, с. 12]. Рішення третейської групи у цій справі було подано на розгляд в апеляційний орган СОТ 23 серпня 2018 року.
У справі Україна – Остаточні захисні заходи щодо деяких пасажирських автомобілів третейська група визнала, що Україна порушила свої зобов’язання під час проведення процедури розслідування для застосування спеціального мита за Угодою про захисні заходи. А саме, Україна не вірно визначила наявність «непередбачених обставин», і неналежним чином встановила, що ці обставини виникли саме із-за зросту імпорту [9, с. 40]. Україна не оскаржувала рішення третейської групи в апеляційному органі.
Україна брала участь як третя сторона у тридцяти шести справах [2]. Як приклад можна навести справу Бразилія – Заходи, що стосуються податків та зборів. Бразилія у 2012 році запровадила нову схему податкових пільг, які надавалися, якщо виробники та імпортери автомобілів відповідали вимогам місцевого компоненту, а саме виконували певні виробничі процеси на території Бразилії. Як третейська група, так і апеляційний орган СОТ визнали, що ці вимоги є порушенням статті ІІІ ГАТТ, оскільки дискримінують іноземні товари на перевагу національним [10, с. 145-148]. Статус третьої сторони у механізмі врегулювання суперечок в СОТ означає, що країна має суттєвий інтерес у врегулюванні суперечки, оскільки вона (1) зазнала шкоди від заходів прийнятих у іноземній країні чи (2) може отримати вигоду, якщо даний захід буде скасований [11, с. 10]. При цьому треті сторони мають право доступу до матеріалів справи та право на вираження своєї позиції з того чи іншого питання [12, с. 9]. 
Можна зробити висновок, що Україна активно приймає участь у процедурах врегулювання торгівельних спорів, особливо як третя сторона. Маючи такий статус Україна висловлює свою позицію та отримує доступ до матеріалів справ. Таким чином, вона може захистити національне виробництво України, лібералізувати міжнародну торгівлю та забезпечити конкурентоспроможність товарів України на міжнародному ринку.

Список використаних джерел:
1. Духневич А.В. Механізм врегулювання суперечок в рамках СОТ. Науковий вісник Ужгородського університету, Серія Право. 2011. Випуск 15. C. 106—109.
2. World Trade Organization. Dispute settlement: the disputes. Find dispute cases: Member – Ukraine. URL: https://www.wto.org/english/tratop_e/dispu_e/find_dispu_cases_e.htm 
3. Молдова – Заходи, що впливають на імпорт і внутрішню реалізацію товарів (екологічний податок) (Україна проти Молдови), заява на проведення консультацій від 17 лютого 2011 року. 2 с. 
4. Російська Федерація – Заходи щодо імпортування та транзиту деяких українських товарів (Україна проти Росії) заява на проведення консультацій від 19 жовтня 2017 року. 13 с.
5. Російська Федерація – Міри щодо транзитного трафіку (Україна проти Росії) заява на проведення консультацій від 14 вересня 2016. 7 с. 
6. Україна – Податки на міцні спиртові напої (Молдова проти України) заява на проведення консультацій від 3 березня 2011. 1 с.
7. Україна – Заходи щодо торгівлі товарами та послугами (Російська Федерація проти України), заява на проведення консультацій від 19 травня 2017 року. 8 c.
8. Україна – Антидемпінгові заходи щодо амонію нітрату (Російська Федерація проти України) рішення третейської групи від 20 липня 2018 року. 81 c.
9. Україна - Остаточні захисні заходи щодо деяких пасажирських автомобілів (Японія проти України) рішення третейської групи від 26 червня 2015 року. 136 с.
10. Бразилія – Заходи, що стосуються податків та зборів (Європейський Союз проти Бразилії), рішення апеляційного органу від 13 грудня 2018 року 154 с.
11. Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) Проект торгівельної політики. Посібник щодо механізму врегулювання суперечок у рамках Світової організації торгівлі. Вересень 2016 року. 30 с.
12. Гужва І.Ю. Механізм вирішення торговельних суперечок в СОТ: теоретичні аспекти і сучасна практика в Україні та світі. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2015. Випуск 13. С. 8—13. 
 

Останнє оновлення (06.03.19 15:42)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №5
Останніми роками, як відомо вітчизняній доктрині, чинне кримінальне законодавство України зазнало чимало змін, причому такі зміни торкнулись не лише статей про злочини певного виду, але й охопили Загальну частину кодексу. Тільки розділ Х «Покарання та його види» за останні 5 років офіційно переглядався 7 разів. Сім його статей як от: 55, 56, 57, 59, 61, 62, 64 набули оновлення шляхом унесення до них відповідних змін.
На жаль, розміри цієї публікації не дозволяють замахнутись на розгляд усіх вищеперерахованих статей кодексу, та й не в цьому, власне, полягає головна місія такої роботи, але для стислого дослідження однієї з них, на нашу думку, місця вистачить.
Мова йде про статтю 59 Кримінального кодексу України, якою конфіскації майна надано статус одного з видів покарання. Відповідно до частини 2 цієї норми «конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу». Такого вигляду норма набула після унесення змін до чинного КК Законом України №1689-VII від 07.10.2014. Але, чи справді останніми змінами було поліпшено зміст кримінально-правової норми, що розглядається? Спробуємо розібратись.
Отже, що, по суті, передбачає собою конфіскація майна згідно з КК України? Як зазначено в частині 1 статті 59, це «примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Залишаючи поза увагою дискусію щодо доцільності конфіскації майна, як виду покарання, іншим авторам, зупинимось лише на виправданості, якщо хочете, адресності закріплення цього заходу примусу. Простіше кажучи, за які ж злочини конфіскація майна виглядатиме ефективно, не порушуючи при цьому принципу справедливості?
Як і будь-який інший вид покарання, конфіскація майна має на меті певні цілі, а саме: виправлення засудженого, попередження його подальшої злочинної діяльності й, власне, кару за вчинений злочин. На перший погляд, конфіскація майна ефективно забезпечує реалізацію лише останньої мети, адже, зважаючи на її природу та зміст, визнана винуватою особа потерпає від примусового вилучення у неї майна, що їй належить. Водночас, злочинець розуміє, що таке вилучення для нього є вкрай небажаним, і вчинення ним наступного злочину за певних умов призведе до чергової конфіскації аж до позбавлення усього майна. Таке розуміння і побоювання відіграє значну попереджальну функцію, а, отже, друга мета, як видно, у такий спосіб також досягається. Превентивний же характер конфіскації призводить до того, що винний утримується від злочинної діяльності, а це, певною мірою, стимулює його виправлення, нехай і примусово.
Але, чи виправданим є застосування конфіскації, як виду покарання, у тих випадках, про які говорить кримінальний закон? Чи доречною є конфіскація майна за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України та громадської безпеки? Чи справедливо вести мову про конфіскацію майна, як вид покарання, у всіх випадках таких злочинів? Забігаючи трохи наперед, зазначимо, що наша відповідь – ні!
По-перше, на наш погляд, конфіскація майна у таких випадках не є справедливою державною реакцією на вчинений злочин, оскільки кара через вилучення майна тут далеко не завжди віддзеркалює адекватну законодавчу відповідь. Коли мова йде про корисливий злочин, то, тут, принаймні, все справдано, адже, під час його вчинення, винувата особа тією чи іншою мірою збагачується. І вилучення у неї майна шляхом конфіскації за вчинене – є не тільки справедливою сатисфакцією, під час якої незаконно набуте майно, гроші чи коштовності часто повертаються власнику, але й справедливою карою, коли державне вилучення майна у злочинця відбувається у відповідь на попереднє злочинне його вилучення ним. І в кримінально-правовому сенсі обґрунтованими виглядають як ситуації, коли конфісковується саме попередньо вилучене злочинним шляхом майно, так і випадки, коли вилучається інше майно злочинця, оскільки до моменту конфіскації часто винний встигає реалізувати награбоване чи іншим чином обернути його на свою користь. Головне тут, з огляду на обставини справи, – забезпечити адекватний державний вектор майнового покарання винної особи.
По-друге, на наш погляд, конфіскація майна у таких випадках є неефективним засобом стримування та виправлення злочинця, як, власне, і елементом кари. Злочинець розуміє, що його позбавляють майна за злочинні дії, які не мали на меті незаконного збагачення. Він не прагнув до злочинного обернення чужого майна на свою користь і не робив цього. А тому вилучення майна для нього вже не становить сатисфакцію у вигляді справедливої кари, а нагадує необґрунтовану експропріацію. 
Єдиним випадком, що може справджувати застосування конфіскації, як виду покарання, за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості – це, на нашу думку, вчинення під час таких злочинів умисного пошкодження чи знищення чужого майна, або необережного пошкодження майна, яке сталось в результаті скоєння зазначених злочинів, у великих розмірах. Але, чимало статей про злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки не мають ані корисливого спрямування, ані передбачають заподіяння майнової шкоди шляхом пошкодження чи знищення власності, зокрема, статті 109 і 112, частина 1 статті 260. І, хоча конфіскацію майна в цих нормах визначено альтернативним заходом примусу, це не забезпечує гарантій її справедливого застосування.
Вважаємо за необхідно поглибити наукову дискусію з приводу доречності нинішнього вигляду ознак частини 2 статті 59 КК України задля ефективного їх формулювання та подальшого законодавчого випису. 
 

Останнє оновлення (06.03.19 15:23)

 
Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
На сьогоднішній день одним з найважливіших напрямків вдосконалення охорони здоров'я населення в Україні є забезпечення загальнодоступності, якості та безпеки медичних послуг. Досліджувана тема є актуальною, що обумовлено недостатнім рівнем розвитку медичного законодавства в Україні. Тому метою даних тез є аналіз існуючих підходів до визначення сутності поняття «медичні послуги» та з’ясування правових основ їх надання. 
Необхідно відзначити, що в науковій літературі можна зустріти різні точки зору на поняття «медична послуга». Так, наприклад Ю.В. Данилочкіна вважає, що «медична послуга – це сукупність професійних, оплатних, необхідних дій виконавця, спрямованих на задоволення потреб пацієнта у формі визначеного стану здоров’я» [1, с. 8].
Науковець О.О. Раменська пише, що «медична послуга – це сукупність правомірних дій, здійснюваних медичними працівниками в державних (муніципальних) закладах охорони здоров'я або приватних медичних організаціях, що спрямована на поліпшення здоров'я пацієнта та його одужання і носить відплатний характер» [2, с. 251].
На нашу думку більш повно сутність медичної послуги визначає С.В. Антонов, який розглядає її як «вид професійної або господарської діяльності медичних закладів (організацій), фізичних осіб-підприємців, які займаються приватною медичною практикою, що включає застосування спеціальних заходів стосовно здоров’я (результатом яких є поліпшення загального стану, функціонування окремих органів або систем організму людини) чи спрямованих на досягнення певних естетичних змін зовнішності» [3, с. 20].
Таким чином, по-перше, для медичної послуги характерна сукупність дій, що здійснюється медичними працівниками, а по-друге, вона націлена на поліпшення стану здоров'я пацієнта і носить оплатний характер.
Слід зазначити, що вітчизняний законодавець тільки у 2017 році дав легітимне визначення поняття «медична послуга», доповнивши Основи законодавства України про охорону здоров'я новим абзацом: «Послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) – це послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров'я або фізичною особою- підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником» [4, ст. 3].
Звернемося до інших нормативних джерел, в яких можна знайти згадку про медичну послугу. Так Амстердамська Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі категорію «медична послуга» розглядає як лікарські, сестринські та інші, пов'язані з ними послуги, що надаються виробниками медичних послуг (лікарями, сестрами, дантистами і представниками інших медичних професій) та лікувально-профілактичними установами [5]. 
Класифікатор видів економічної діяльності в Україні у розділі «Охорона здоров’я і соціальна допомога» до медичних послуг відносить:
1) медичні консультації та лікування в області загальної та спеціалізованої медицини як лікарями загального напряму, так і медичними спеціалістами та хірургами;
2) стоматологічні послуги загального та спеціалізованого характеру, а також послуги ортодонтів;
3) оздоровчі заходи, які виконують не лікарні або практикуючі лікарі, а парамедичний персонал, який законно здійснює таку діяльність.
На нашу думку, поняття «медична послуга» відображає цивільно-правову природу відносин з надання медичної допомоги, оскільки основною підставою її надання є договір про надання медичних послуг. Отже, як різновид послуг, медична послуга відповідно до Цивільного кодексу України виступає самостійним об’єктом цивільних прав [6, ст. 177].
Конституція України регламентує, що медична допомога повинна надаватися безкоштовно [7, ст. 49]. Медичні ж послуги надаються за оплату. Необхідно відзначити, що в Україні запроваджено надання платних медичних послуг державними та комунальними медичними закладами. Вичерпний перелік цих послуг встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 року № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» [8].
Отже, можна зробити висновок, що медична послуга – це визначена договором дія чи комплекс дій лікаря (медичної установи) – послугодавців, спрямована на діагностику, лікування або профілактику лікування захворювання, яка має вартісну оцінку. На нашу думку, крім офіційного визначення медичної послуги, в законодавстві України необхідно закріпити її правовий режим, що створить додаткові можливості контролю з боку закону та охорони особистих немайнових прав фізичних осіб. Також доцільно регламентувати на законодавчому рівні порядок надання медичних послуг закладами охорони здоров’я різних форм власності та чітко прописати процес ціноутворення медичних послуг з можливим встановленням граничного їх розміру.

Список використаних джерел:
1. Данилочкина Ю.В. Правовое регулирование предпринимательской деятельности на рынке медицинских услуг: автореф. дис. … канд. юрид. наук.: 12.00.03. Волгоград, 2003. 24с.
2. Раменская А.А. Медицинская услуга: понятие и содержание. Татищевские чтения: актуальные проблемы науки и практики: материалы XII Международной науч. практич. конф.: в 2-х ч., Ч. 2. Тольятти: Волжский ун-т им. В. Н. Татищева, 2015. С. 248—251.
3. Антонов С.В. Правова регламентація надання медичних послуг. Управління закладом охорони здоров’я. 2009. №2. С. 18—22.
4. Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 4. Ст.19.
5. Декларация о политике в области обеспечения прав пациента в Европе от 30 марта 1994 г. URL: http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=1037781 (дата обращения: 03.02.2019)
6. Цивільний кодекс України: Закон від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст.356.
7. Конституція України: Закон від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
8. Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти: Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. № 1138. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1138-96-п (дата звернення: 03.02.2019) 
 

Останнє оновлення (06.03.19 12:32)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Березень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція