... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...
Міжнародна науково-практична конференція 18.06.20 - СЕКЦІЯ №1
У 2019 році Центром Разумкова на замовлення Офісу Ради Європи в Україні двічі було проведено соціологічні опитування з метою дослідити ставлення громадян України до судової влади та оцінити діяльність судів − опитування громадян України і опитування учасників судових засідань на виході з приміщень судів, за наслідками якого складено звіт із відображенням отриманих результатів (Звіт за результатами дослідження «Ставлення громадян України до судової системи») [1]. 
За наслідками проведених опитувань серед громадян України, які не були учасниками судових засідань, рівень недовіри до судів (судової системи в цілому) складає 77,7 %, рівень довіри – 11,4 %. Місцевим судам не довіряють 69,7 % опитаних, довіряють – 14,0 %, Верховному Суду не довіряють 64,9 % громадян, довіряють – 17,5 %, Конституційному Суду України не довіряють 61,7 % громадян, довіряють – 18,6 %.
Зовсім інший відсоток довіри до судової влади серед громадян, які були учасниками судових засідань. Із числа опитаних довіряють судам 46,0 %, і цей показник є вищим, ніж число тих, хто судовій владі не довіряє (45,3 %). Ще більшим є рівень довіри громадян, які безпосередньо відвідували місцеві суди: довіру до них висловили більшість опитаних – 51,4 %, недовіру – 40,2 %. Трохи нижчим є рівень довіри цих респондентів до Верховного Суду та Конституційного Суду, проте ці показники є значно вищими, ніж серед населення в цілому. До того ж, респонденти, швидше за все, не мали досвіду спілкування з Верховним та Конституційним судами, тому близько чверті опитаних не змогли визначити свій рівень довіри до цих судів.
У контексті цього дослідження доцільно звернути увагу на конкретні запитання, які ставили респондентам з метою визначення показника довіри до суду.
Зокрема, на запитання «Чи було (були) рішення суду (судів), у якому (у яких) Ви брали участь, законним(и) і справедливим(и)?» відповідь «Так, було законним і справедливим» обрали 53,4 % респондентів, «Ні, не було законним і справедливим» – 21 %, «Мені не відомо, яким було рішення суду» – 14,2 %, «Важко відповісти» – 12,8 % [2]. При цьому на запитання «Рішення суду було(и) на Вашу користь чи на користь супротивної сторони? – «Так, на мою користь» відповіло лише 41,7 % респондентів [2].
Таким чином, судовим рішенням довіряє значний відсоток навіть тих громадян, рішення у справах яких були ухвалені не на їхню користь. Така тенденція є дуже позитивною, свідчить про наявність довіри до судової влади громадян, які безпосередньо були учасниками справи і опитування саме таких респондентів, які можуть висловити думку про суд, виходячи з власного досвіду, а не нав’язану ЗМІ чи іншими інформаційними ресурсами, і тільки власна думка, сформована особистим досвідом, висвітлює об’єктивне ставлення громадян до суду. Однак, ці дані, на жаль, не аналізуються, не озвучуються, і таку позитивну статистику не доводять до відома громадян через засоби масової інформації. Та навіть на офіційній сторінці центру, який проводив це дослідження, цю статистику вдалось відшукати лише у додатку, який відкривається за окремим посиланням.
Доцільно також звернути увагу на те, що про низький рівень довіри до судової влади у цьому звіті наголошено у порівнянні з такими інституціями, побудова, діяльність і призначення яких є зовсім відмінною від судів і не має до них ніякого відношення. Так, у звіті дослівно зазначено: «для того, щоб краще зрозуміти ситуацію з довірою до судів в українському суспільстві, доцільно розглянути питання довіри до широкого спектру державних і громадських інституцій. На даному етапі існує група державних і соціальних інституцій, які мають високий рівень довіри, зокрема, позитивний баланс довіри/недовіри (тобто їм довіряють більше громадян, ніж не довіряють)». До цих інституцій віднесено Церкву, інституції, які причетні до захисту України, та громадські організації. Зазначено, що найбільшою довірою громадян користуються волонтерські організації (їм довіряють 67,0 % опитаних), Церква – 60,6 %, Збройні Сили України – 61,6 %, Державна служба з надзвичайних ситуацій – 60,8 %, добровольчі батальйони – 57,0 %, Державна прикордонна служба – 52,1 %, Національна гвардія України – 50,1 %, ЗМІ України – 49,0 % та громадські організації 44,9 % [2].
Такі порівняння і висновки, що їх роблять на основі цих порівнянь, про низький рівень довіри до судової влади є вкрай неаргументованими та необ’єктивними.
Будучи, відповідно до Конституції України, незалежною гілкою влади, поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади, об’єктивно рівень довіри до судової влади може визначатись лише у порівнянні саме із цими двома іншими гілками влади в державі. Дані про рівень довіри до них також знаходимо у звіті за результатами цього дослідження і вони є значно нижчими за рівень довіри до суду. Так, Уряду України довіряють 18,5 % опитаних і не довіряють 75,3 %, а Верховній Раді – відповідно 12,7 % і 82,0 %. 
Ось такими є об’єктивні показники довіри/недовіри до судової влади в Україні. Довіра до суду, з огляду на показник, отриманий від респондентів, які мають можливість висловити об’єктивну думку про суд зі свого безпосереднього досвіду, є значно вищим (46,0 %), що майже у три рази перевищує показник довіри до законодавчої влади та більш як у 2 рази – до виконавчої. 
При цьому, зіставляючи відсоток громадян, які вважають справедливими і законними рішення, ухвалені щодо них (53,4 %), який є значно вищим за відсоток громадян, які довіряють судовій владі (46,0%), логічним є запитання, чому 7,4 % респондентів, які довіряють судовому рішенню, ухваленому щодо них самих, не довірять судам у цілому? Однак, на жаль, це запитання не було предметом соціологічного дослідження.
Таким чином, довіра суспільства і повага до судової влади є гарантіями ефективності і незалежності судової системи, однак визначити їх рівень шляхом проведення соціологічних опитувань, щоб отримати достеменно точний показник, як свідчить результат їх аналізу, надзвичайно складно. І в першу чергу, вплив на формування ставлення до судової влади і суддів має негативна (часто недостовірна) інформація, яку подають ЗМІ, а також негативні та суперечливі коментарі, висловлювання та звинувачення посадових осіб держави, державних службовців, щодо суддів та судової влади.

Список використаних джерел:
1. Звіт за результатами дослідження «Ставлення громадян України до судової системи». URL: http://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/stavlennia-gromadian-ukrainy-do-sudovoi-systemy (дата звернення 16.06.2020).
2. Ставлення громадян України до судової системи (Додаток 1). URL: http://razumkov. org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/stavlennia-gromadian-ukrainy-do-sudovoi-systemy-dodatok-1 (дата звернення 16.06.2020). 
 

Last Updated (Thursday, 25 June 2020 13:07)

 
Міжнародна науково-практична конференція 18.06.20 - СЕКЦІЯ №1
Кінець 1944 року спричинив чергову зміну стратегії і тактики боротьби суб’єктів українського самостійницького руху з карально-силовими структурами радянського тоталітарного режиму в Західній Україні, зумовивши особливу роль структур Служби безпеки Організації українських націоналістів (далі – СБ ОУН(б)). За твердженням Д. Вєдєнєєва, СБ ОУН, створена у 1940 році як окрема реферантура проводу ОУН, постала як спеціальний внутрішній розвідувальний та контрозвідувальний підрозділ українського визвольного руху для налагодження внутрішньої та зовнішньої розвідки, виявлення та ліквідація ворожої агентури, знищення функціонерів окупаційної влади, створення власної мережі інформаторів [3, с. 181]. Оформившись як «окремий організаційний апарат» реферантури СБ ОУН(б) мали окремі лінії зв’язку та плани роботи, займаючи особливе місце в системі підпілля.
Метою наукової публікації є проаналізувати науковий доробок сучасних вітчизняних дослідників у вивченні окремих аспектів діяльності спецпідрозділів українського самостійницького руху в один з найзапекліших періодів протиборства із карально-силовими структурами сталінського тоталітарного режиму.
Заявленій науковій проблематиці присвятили власні наукові публікації знані дослідники українського визвольного руху періоду 40-50-х років XX століття, зокрема: Я. Антонюк, Д. Вєдєнєєв, Г. Биструхін, В. Ільницький, О. Іщук, В. Єфименко, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Трофимович та ін.
Діяльність СБ ОУН(б), розвідувальної служби УПА у їх післявоєнному протиборстві з комуністичною владою та її карально-силовими структурами належно представлена монографічними працями, зокрема Д. Вєдєнєєва, який у співавторстві з В. Єгоровим [3, с. 485-503] та Г. Биструхіним [4] одними з перших на ґрунтовній джерельній базі з архіву Служби безпеки (далі - СБ) та його регіональних відділень розкрили її діяльність. Дослідженню діяльності одного з організаторів та керівників СБ ОУН(б) Миколи Арсенича присвячене монографічне дослідження О. Іщука та В. Огородніка [7]. На основі опрацьованих архівних матеріалів дослідники зазначають, що «діяльність СБ не була безсистемною, безглуздо жорстокою, як про це писали радянські пропагандистські видання. Вона була добре організована, регламентована чіткими інструкціями та вказівками, які затверджував особисто М. Арсенич та інші підпорядковані йому працівники» [8, с. 286].
Історико-краєзнавчий дискурс діяльності СБ ОУН(б) на Волині здійснив Я. Антонюк [1]. Автор акцентував увагу на передумовах становлення, періодизації, еволюції діяльності СБ ОУН (б). Прагнучи подати об’єктивну картину діяльності оунівської спецслужби, автор визнає її однією з найвпливовіших в структурі націоналістичного підпілля в регіоні та однією з найсильніших ланок українського національно-визвольного руху [1, с. 136].
Важливу наукову цінність має видання матеріалів і документів про діяльність СБ ОУН(б) у 1940-х роках, здійснене під егідою Інституту історії України НАН України та Київського університету імені Т. Шевченка [10]. Упорядники документальної праці О. Лисенко та І. Патриляк включили 21 документ з історії діяльності СБ ОУН(б) за період 1941-1947 років, розкрили еволюцію завдань спецслужби в різні періоди, діяльність якої без перебільшення дозволила в значній мірі продовжити національно-визвольну боротьбу на десятиліття [10, с. 294].
Вітчизняні дослідники зазначають, що значні втрати в лавах Української повстанської армії (далі – УПА) змусили керівництво українського самостійницького руху в листопаді 1944 року дати тверезу оцінку попередньому етапу боротьби. У переліку окреслених заходів подальшої боротьби І. Патриляк визначає наступні: 1) націоналістичне підпілля мало втримати позиції та здійснити реорганізацію усіх структурних ланок; 2) скоротити кількість реферантур та зробити мережу ОУН(б) більш мобільною; 3) Українська повстанська армія мала відмовитися від регулярно-військових дій та «... остаточно перейти до діяльності партизансько-диверсійними методами» [11, с. 434]. Науковець наголошує і на зростанні уваги повстанського командування щодо розвідки і контррозвідки, що значно посилювало вплив СБ ОУН(б) [11, с. 434]. 
Слід наголосити, що карально-силовим структурам сталінського режиму у період зими 1945-1946 років через проведення системи військових й ідеологічно-політичних заходів вдалося суттєво підірвати позиції українського визвольного руху. Давався взнаки неспівмірний потенціал ворогуючих сторін, відсутність міжнародних джерел підтримки боротьби ОУН(б) і УПА, наростаюча, хронічна втома населення. Попри вжиті контрзаходи СБ ОУН(б), все ж контррозвідка самостійницьких сил не змогла адекватно відповісти підступній агентурно-оперативній діяльності радянських спецслужб [9, с. 386].
Історіографічний аналіз праць науковців, дозволяє окреслити ключові тези оцінки діяльності СБ ОУН(б), розвідувальної служби УПА.
1. Організація діяльності спецслужб, їх особлива вага в розгортанні національно-визвольної боротьби була зумовлена екстремальними історичними умовами боротьби з радянським карально-силовим апаратом, обранням обома ворогуючими силами силових способів реалізації власних цілей; необхідністю захисту організаційних клітин та осередків підпілля, повстанських відділів; політичною диференціацією та непростими внутрішніми відносинами, «специфікою ідеології та суспільно-політичної налаштованості учасників руху ОУН та УПА» [5, с. 348]. 
2. Науковцями досить повно досліджено основні організаційні форми, ключові напрями діяльності, функціональні обов’язки спецпідрозділів, рецепцію форм і методів їх оперативної роботи з арсеналу спецслужб держав-противників [5, с. 349]. 
3. Діяльність спецпідрозділів українських націоналістів «...спрямовувалася на розвідувальне забезпечення й контрозвідувальний захист підпілля та безпосередню участь у протидії заходам з радянизації регіону» [4, с. 137]. Сучасні українські науковці об’єктивно наголошують і на проведенні СБ ОУН(б) «чисток» в середовищі членства підпільно-повстанського руху [4, с. 138], допущених помилок, жорстокості та репресій щодо місцевого українського і польського населення [1, с. 135]. У цьому контексті концептуально-методологічного значення набувають міркування Д. Вєдєнєєва та Г. Биструхіна, які стверджують, що «... обидві сторони не цуралися антигуманних методів, і лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами і тотальним переписуванням (замовчуванням) історії вигідно для себе інтерпретує події, глорифікуючи себе й усіляко демонізуючи противника» [6, с. 8]. Спецпідрозділи недержавного характеру, узагальнюють Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін є «... структурними елементами національно-визвольних та інших урядових рухів (організацій), їхніх військових формувань, котрі здійснюють розвідувальні, контррозвідувальні, оперативно-бойові та інші притаманні спецслужбам функції задля сприяння реалізації стратегічних і поточних завдань згаданих рухів (організацій) специфічними засобами» [6, с. 45-46].
Таким чином, в сучасній українській історіографії усталеним є висновок, що розвідувальні та контрозвідувальну заходи спецслужб оунівського підпілля та Української повстанської армії сприяли розгортанню національно-визвольної боротьби та були одними з ключових чинників, що «... забезпечили тривалість, масштаб і запеклість антирадянського руху опору в регіоні» [4, с. 138].

Список використаних джерел:
1. Антонюк Я.М. Діяльність СБ ОУН на Волині. Історико-краєзнавче видання. Луцьк: Волинська книга, 2007. 176 с. 
2. Вєдєнєєв Д. Післявоєнна еволюція стратегії, тактики, організаційно-функціональної побудови озброєного руху опору під проводом ОУН(б) в Західній Україні. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. Вип. 22. С. 172—182.
3. Вєдєнєєв Д.В. Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки Організації Українських Націоналістів. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1998. № 1/2(6/7), 2-4 (13-15). 2000. С. 181.
4. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки: монографія. Київ: К.І.С., 2007. 568 с.
5. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920-1945): монографія. Київ: Генеза, 2006. 405 с.
6. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…». В кн.: Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940-1950-ті роки. Київ: В-во «К.І.С.», 2007. 568 с. 
7. Іщук О., Огороднік В. Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН. Коломия: «Вік». 197 с.
8. Ільницький В. Український національно-визвольний рух у Карпатському краї ОУН (1945–1954): історіографія проблеми. Дрогобицький краєзнавчий збірник. 2015. Спецвипуск 2. С. 277—313.
9. Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Касьянов Г.В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С.В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. 494 с.
10. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН (б) у 1940-х рр. Упоряд.: О.Є. Лисенко, І.К. Патриляк. Київ: Інститут історії України НАН України, 2003. 254 с.
11. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. 512 с.
 

Last Updated (Thursday, 25 June 2020 08:25)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція