Науково-практична Інтернет-конференція 28.06.2013 - Секція №2
Проголошені в Конституції України правові ідеї, норми і принципи верховенства закону, положення про права і свободи людини та громадянина відповідають нормам міжнародного права і мають важливе значення для продовження конституційно-правової реформи. З уваги на це потреба модернізації правової системи України з метою забезпечення її найбільш ефективного функціонування передбачає актуалізацію дослідження процесу її конституціоналізації.
Сучасні реалії конституційного життя країни висувають вимоги до характеристик конституціоналізації, які неможливо описати і дослідити лише за допомогою традиційних для вітчизняної юридичної науки концепцій праворозуміння. Водночас вихід векторів теоретико-правових досліджень на феномени конституційно-правового характеру, що в більшості випадків умовно позначаються як правові засоби, активізує пошуки нових підходів до реформування Основного закону, котрі могли б задовольнити запити, сформовані особливостями розвитку суспільного життя та результатами наукового пошуку. «Конституційна модернізація ще не стала динамічною частиною життя суспільства. Але саме час замислитися над її сутністю й поступово переходити до осмислення з наукових позицій змістовної спрямованості цього важливого політичного процесу» [1, с. 22] – слушно із цього приводу зауважує професор А. Селіванов. Власне проблема конституціоналізації правової системи України має вагоме значення не тільки для вирішення суто наукових завдань, а й для юридичної практичної діяльності.
У цьому аспекті, визнаючи Конституцію центральним елементом, ядром правової системи, варто зауважити, що, призначення Основного закону багато в чому визначається і пов’язане з процесом конституціоналізації. 
Конституціоналізація – відносно нове поняття для української юридичної науки, яке, утім, збагатило правову термінологію: «конституціоналізм», «конституційність», «конституювання», «конституційне регулювання», «реалізація конституції» тощо. 
На цей термін свого часу звернув увагу провідний теоретик права Ю. Тихомиров, який вказав причини використання «конституційної домінанти» у вітчизняному правознавстві: «По-перше, Конституція посідає провідне місце у правовій системі, у галузях законодавства. По-друге, Конституція має найвищу юридичну силу, коли всі інші правові акти видаються на основі та на виконання її положень, а в разі розбіжностей діють норми Конституції. По-третє, Конституція виступає потужним правоутворювальним чинником: і в розумінні прямої дії її норм, і завдяки нормативно-орієнтаційному впливу на процес законотворчості. По-четверте, Конституція слугує головним нормативно-правовим критерієм тлумачення та застосування всіх юридичних актів, здійснення юридичних дій» [2, с. 18]. 
Дійсно, норми Конституції України є вищим матеріальним критерієм права. Усе, що міститься і виявляється у праві, мусить відповідати конституційним нормам. Конституція має найвищу юридичну силу, є приматом відносно всіх інших норм. Головні цілі, закріплені в Конституції України, є провідними орієнтирами і для нормотворчого процесу, і для діяльності з реалізації правових норм. Норми Конституції, порівняно з галузевими нормами, посідають значно вище положення в ієрархії правових норм і характеризуються більшою юридичною насиченістю. Відзначимо також, що існує можливість багатоваріантного тлумачення конституційної норми з урахуванням змін життєвих обставин чи суб’єктивного праворозуміння. Загалом конституційні норми зумовлюють зміст однорідних галузевих норм, іноді коригуючи їх у процесі правозастосування. 
Важливе значення в процесі конституціоналізації правової системи мають конституційні принципи, які вирізняються нормативним характером. Їх роль полягає в тому, що «вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і процеси матеріального і духовного життя суспільства, дають їм оцінку і вводять їх в рамки прийнятих у державі нормативів» [3, с. 48]. Вони якнайтісніше пов’язані з регулюванням суспільних відносин, впливають на всю правову систему і діють саме як правові принципи, якими зобов’язані керуватися всі правотворчі і правозастосовні органи, усі громадяни, посадові особи і громадські об’єднання. Конституція дає імпульс, а також встановлює принципи розвитку галузевого законодавства, зумовлюючи тим самим законотворчу та правозастосовну стратегію в ньому. Конституційні принципи повною мірою володіють властивостями нормативно-правового регулятора суспільних відносин. Як слушно зауважено в іноземній літературі, «сила Конституції зумовлена саме ставленням до неї суспільства» [4, с. 25-26]. Отже, Конституція покликана скеровувати в правильному напрямку суспільні процеси, а орієнтиром для цього слугують її нормативно встановлені цілі. 
Безперечно, у процесі функціонування правова система зазнає впливу суперечностей (об’єктивних і суб’єктивних), які простежуються в суспільстві на конкретному етапі його розвитку. У цьому контексті варто зазначити, що особлива природа Конституції полягає в тому, що вона є юридично узаконеним балансом інтересів усіх соціальних груп. Основний закон сприяє вирішенню відповідних суперечностей за допомогою специфічного конституційного впливу на всі сфери суспільних відносин, виступаючи механізмом узгодження приватноправових і публічно-правових інтересів. Зокрема, на думку деяких учених, «якщо шлях конституційної модернізації буде сприйнятий суспільством як діалог з владою… то це буде надійною запорукою стратегічної згоди в суспільній свідомості» [5, с. 31]. Зі свого боку, зауважимо, що саме конституціоналізація повинна гарантувати, щоб публічна влада в будь-якому зі своїх виявів здійснювалася на основі критеріїв раціональності, пропорційності і такими засобами, які передбачають мінімально обмежене втручання у процес реалізації основних прав людини. Конституція містить базову логіку взаємин особистості із суспільством та державою, будучи інструментом для подолання соціальних і політичних криз, відтак забезпечується необхідний для здійснення перетворень рівень стабільності суспільних відносин. 
Отже, здійснення процесу впровадження норм Конституції України в структурні елементи української правової системи є неодмінною умовою проведення модернізаційних перетворень. Конституційні норми повинні пронизувати всі елементи правової системи держави. Для цього важливо, щоб не тільки було введено положення Конституції в поточне законодавство, а й щоб були створені умови для прямої дії конституційних норм і застосування їх в різних сферах правового життя, адже, як правильно зазначає Г. Арутюнян, реальне правове мірило демократизації суспільства – це рівень конституціоналізації суспільних відносин на основі верховенства права [6, с. 43].
Модернізація права не може зосереджуватися тільки на розвитку нормативних правових актів та їх упорядкуванні. Головне завдання успішної реалізації суспільної трансформації – це послідовність у конституціоналізації суспільних відносин з подоланням конфлікту між Конституцією, правовою системою та правозастосовною практикою. Власне, процес перетворення правової системи повинен бути комплексним, охоплювати всі її складові частини, зокрема забезпечення єдності об’єктивного і суб’єктивного права, удосконалення діяльності правотворчих та правозастосовних органів, відповідність розвитку правовідносин чинному праву. Однак головне місце в цьому процесі має належати підвищенню рівня правосвідомості суб’єктів права. Тільки за таких умов, на наше переконання, можна забезпечити необхідну дієздатність правової системи України.
Отже, саме конституціоналізація правової системи повинна слугувати універсальною основою для проведення її модернізації (перетворення). При цьому конституційні цінності мають поширюватися на всі структурні елементи правової системи, конституціоналізація яких становить собою процес проникнення конституційних положень і принципів до структури правової системи з метою трансформації універсальних положень Конституції на вимогу соціальної та правової дійсності
 
Список використаних джерел:
1. Селіванов А. Перший етап – складний початок підготовки змін до Конституції України / А. Селіванов // Віче. – 2012. – № 3. – С. 22-23.
2. Тихомиров Ю.А. Коллизионное право / Ю.А. Тихомиров. – М.: НОРМА, 2000. – 420 с.
3. Лучин О.В. Конституция Российской Федерации: проблемы реализации / О.В. Лучин. – М., 2002. 
4. The Constitution in 2020 / еd. by Jack M. Balkin, Reva B. Siegel. – Oxford University Press, 2009. – P. 25-26.
5. Селіванов А.О. Конституційні проблеми в сучасній теорії права. Доктрина стабільності та охорони Конституції України в контексті її модернізації та ефективного конституційного правосуддя / А.О. Селіванов. – К.: Логос, 2012. –152 с.
6. Арутюнян Г.Г. Конституционализм: уроки, вызовы, гарантии: сб. избр. публ. и выступ. на междунар. форумах, посвящ. данной проблематики / Г.Г. Арутюнян. – К.: Логос, 2011. – 308с.