Науково-практична Інтернет-конференція 28.06.2013 - Секція №5
Завдання будь-якого виду державної діяльності є найважливішою правовою категорією, яка обумовлює повноваження і правове становище суб'єктів діяльності, її принципи, а також засоби і способи успішного вирішення цих завдань [1, с. 23]. Як зазначає Н.В. Глинська, у сфері кримінального судочинства, держава, здійснюючи правове регулювання, має забезпечити гармонійних баланс приватних і суспільних інтересів, а саме: 1) баланс між необхідністю забезпечити права і інтереси приватних осіб і гарантувати державним органам і посадовим особам можливість ефективно здійснювати кримінальне переслідування та відправляти правосуддя; 2) баланс прав та законних інтересів сторони обвинувачення та захисту; 3) баланс правових можливостей державного обвинувача та потерпілого по справах публічного та приватного обвинувачення [2, с. 100]. Відповідно до ст.2 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) [3] завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Таке формулювання завдань кримінального провадження загалом викликає схвальне ставлення, адже базується на поєднанні захисту прав окремої особи та забезпечення публічних інтересів. Разом з тим, при всій важливості загальних завдань кримінального судочинства щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, законодавцю не можна обмежуватися лише їх формулюванням [4, с. 19], а необхідно створити достатній та ефективний інструментарій для успішного досягнення правового результату. 
Особливе місце у реалізації завдань кримінального провадження посідають показання підозрюваного, адже вони здатні виступати з однієї сторони джерелом доказів, з іншої – засобом захисту законних інтересів. Така їх правова природа пов'язана з умовами виникнення процесуальної фігури підозрюваного. Адже з набуттям особою статусу підозрюваного законодавець пов’язує обґрунтоване припущення, що саме ця особа вчинила кримінальне правопорушення і їй краще, ніж будь-кому, відомі всі обставини вчиненого діяння. Специфіка процесуального статусу підозрюваного як суб’єкта процесуальної діяльності, який виконує самостійну процесуальну функцію захисту, визначає іншу властивість цих показань – засобу захисту. Підозрюваний за допомогою показань може заперечувати законність та обґрунтованість підозри, наводити докази, які виправдовують його чи пом'якшують відповідальність тощо. 
Разом з тим, аналіз норм чинного КПК вказує на значні недоліки у правовій регламентації показань підозрюваного, що негативно впливають на їх здатність вирішувати завдання кримінального провадження. Так, відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК показання є одними із процесуальних джерел доказів, при цьому, як вбачається з визначення показань, яке закріплено у ст. 95 Кодексу, мова йде також про показання підозрюваного. Водночас згідно з п.2 ст. 23 КПК не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, які не були предметом безпосереднього дослідження судом, а як відомо процесуальна фігура підозрюваного притаманна лише стадії досудового розслідування. Таким чином, якщо показання підозрюваного в силу того, що не підлягають безпосередньому дослідженню судом, не можуть визнаватись доказами, то фактично вони не являються й джерелом доказів. З цього слідує, що за чинним КПК значення показань підозрюваного для доказування зводиться лише до своєрідного орієнтира для спрямування дослідження обставин справи та прийняття процесуальних рішень органами розслідування. Що ж стосується забезпечення права підозрюваного на захист, то чинний КПК це право в першу чергу пов'язує з можливістю особи давати пояснення з приводу підозри, а не показання. Разом з тим, проблеми, пов'язані з встановленням достовірності показань, а також можливістю їх використання підозрюваним для захисту законних інтересів, залишаються актуальними. Адже від достовірності показань підозрюваного у значній мірі залежить законність, справедливість та обґрунтованість прийнятих рішень органами, які провадять досудове розслідування, а від можливості реалізації права підозрюваного давати показання з приводу підозри – гарантованість його права на захист. 
Критично сприймається відсутність у КПК вимоги про негайний допит особи після повідомлення їй про підозру, оскільки підозрюваний може бути позбавлений можливості якомога швидше реалізувати своє право дати показання, що в свою чергу призводить до неможливості оперативно перевірити його показання, які можуть містити не тільки відомості, що цікавлять органи розслідування, але й ті, які мають значення для його захисту. З іншого боку негайний допит зменшує ризик отримання неправдивих показань з пристосованими до них доказами.
Не гарантує чинний кримінальний процесуальний закон можливість вільного викладу підозрюваним своїх показань, тим самим не виключається ймовірність того, що під час допиту підозрюваний вимушений буде давати відповіді тільки на ті запитання, які цікавитимуть орган розслідування. Крім того, законодавець не заборонив ставити допитуваному питання, у формулюванні яких міститься відповідь або підказка до неї, тобто навідні питання, які створюють потенційну можливість допитуваному вгадати відповідь, а за таких обставин про достовірність не може йти й мови.
Також відсутня вказівка законодавця на необхідність з'ясування під час допиту підозрюваного питання про його ставлення до підозри. Це в свою чергу утрудняє вибір тактики його допиту, а відтак й отримання достовірних показань. Крім того, співвставлення відповіді підозрюваного на питання про винуватість зі змістом інших наданих ним відомостей є важливим елементом аналізу його показань. Відповідь підозрюваного на це питання в подальшому буде врахована судом при призначенні йому покарання (звісно за умови доведеності його вини), адже щире каяття є однією з обставин, що пом'якшує покарання. В такому випадку він також використовує показання для захисту своїх законних інтересів (наприклад, нести відповідальність лише за той злочин, який він вчинив, із урахуванням усіх обставин, що виправдовують його або пом’якшують відповідальність) [5, с. 315]. З самого ж змісту показань часом дуже важко зрозуміти ставлення особи до вчиненого нею кримінального правопорушення, а це питання відповідно до ст. 91 КПК має бути з'ясовано обов'язково. До того ж не можна залишити поза увагою значення показань підозрюваного для можливості застосування спрощених процедур кримінального провадження, що засновані на визнанні особою, яка притягується до кримінальної відповідальності, своєї винуватості. 
Цікавою видається дискусія з приводу права підозрюваного давати завідомо неправдиві показання. Як зауважує М.В. Костін, дача обвинуваченим завідомо неправдивих показань не може розглядатися як допустимий спосіб його захисту, оскільки це не зумовлено його законним інтересом, суперечить публічним інтересам, інтересам правосуддя, не відповідає принципу рівності сторін [6, с. 101]. 
Дійсно, якщо право підозрюваного та обвинуваченого на захист пов'язувати з можливістю давати завідомо неправдиві показання, то в такому випадку вони перетворюються на засіб уникнення відповідальності, що є несумісним з поняттям законного інтересу. Останній же полягає у застосуванні норм закону відповідно до завдань кримінального судочинства, з тим щоб винний був справедливо покараний, а невинуватий не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений.
Застосування до підозрюваного кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань слугуватиме усуненню умов для ігнорування з боку осіб, які проводять розслідування, доказового значення цих показань, буде виступати однією з гарантій їх достовірності, надійності та недопущення обмови невинуватої у вчиненні кримінального правопорушення особи тощо.
Невиправданим, на наш погляд, є законодавче обмеження використання показань підозрюваного під час судового провадження, адже встановлення достовірності не може бути реалізоване в одному лише допиті підозрюваного чи обвинуваченого, це тривалий процес, який завершуються тільки в момент формулювання кінцевих висновків по справі на підставі зібраних доказів. Тому показання підозрюваного мають допомогти встановити достовірність тих показань, які він надав у суді в якості обвинуваченого. У разі ж наявності протиріч між ними суд повинен з’ясувати причини цьому, але щоб у такій якості можна було використовувати показання підозрюваного, вважаємо, що обов’язковою умовою має бути їх фіксування за допомогою технічних засобів з подальшим виготовленням точної стенограми показань.
Як бачимо, чинний КПК обмежує використання показань підозрюваного у доказуванні, надаючи перевагу використанню їх в якості засобу захисту. Разом з тим, законодавча регламентація показань підозрюваного не забезпечує ефективне їх використання і з цією метою.
 
Список використаних джерел:
1. Зажицкий В.И. Нужны ли уголовному процессу задачи? / В.И. Зажицкий // Российская юстиция. – 2011. – №4. – С. 22-26.
2. Глинська Н.В. Завдання кримінального судочинства / Н.В. Глинська // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій та правозастосовчій діяльності: зб. матеріалів наук.-практ. конф., присвяч. пам'яті А.Я. Дубинського (м. Київ, 3 квіт. 2009 р.). – К., 2009. – С.100-101.
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012: редакція від 15.08.2012 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
4. Шибіко В. Щодо призначення і завдань кримінального судочинства України / В. Шибіко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011. – №88. – С.16-19.
5. Нарійчук О.Д. Показання обвинуваченого як засіб захисту від обвинувачення / О.Д.Нарійчук // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – №1(2). – С. 314-319.
6. Костін М.В. Допустимість способів захисту для забезпечення його публічних та особистих інтересів / М.В. Костін // Право України. – 2006. – №8. – С. 99-102.