Науково-практична Інтернет-конференція 08.10.2013 - Секція №2
На даному етапі розвитку Української держави постає безліч проблем, що можна пов’язати з нетривалим часом її незалежності, адже перебування у складі інших держав значно вплинуло на всі аспекти функціонування держави: від зовнішньополітичних до виключно внутрішніх, господарських питань. Адміністративно-територіальний устрій України на сьогоднішній день є недосконалим, внаслідок чого зменшується ефективність реалізації усіх функцій держави, що пояснюється тим, що здійснення даних функцій можливо лише при наявності раціонально діючого державного апарата, а також відповідних органів на місцях та місцевого самоврядування. Існує декілька варіантів проведення реформи, і саме вибір найбільш ефективного є актуальним питанням на сьогоднішній день.
Метою даних тез доповіді є розгляд основних напрямків здійснення адміністративно-територіальної реформи та визначення основних недоліків кожного з них.
Питання реформування розглядали: А. Голіков, О. Дьомін Ф. Заставний, В. Лісничий, М.Паламарчук, В. Поповкін, В. Руленко та інші.
Особливу увагу проблема проведення ефективної адміністративно-територіальної реформи набула після проголошення незалежності України. За часів самостійності розглядалось безліч варіантів, від глобального питання про зміну державного устрою від унітарної до федеративної, до варіацій про зміну розміру адміністративно-територіальних одиниць від укрупнення до подрібнення. Автори монографії «Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика» зводять дані підходи до наступних трьох: перший – переходу до федеративно-земельного устрою; другий – укрупнення адміністративних утворень зі збереженням унітарної форми територіального устрою; третій – збереження адміністративно-територіального поділу країни з можливими переглядами кордонів деяких областей з точки зору вирівнювання економічних і просторових показників [1, c. 95-96].
Першим шляхом реформування є перетворення з унітарного устрою на федеративний. Ця ідея поширювалась ще з Кирило-Мефодіївського товариства, коли України розглядалась, як складова майбутньої федерації і мала утворити два штати: Східний (Лівобережний) і Західний (Правобережний) до якого приєдналася б Галичина [2, c. 61]. Також варіант федерації підтримувався у проекті Конституції Української Народної Республіки Отто Ейхельмана, де наголошувалося на перетворенні України на суверенну незалежну федеративну державу, її суб’єктами мали б стати окремі землі – держави, кожна зі своєю конституцією, місцевим парламентом, урядом, судовою системою. Розподіл України мав би здійснюватись з урахуванням складу населення, рівня соціально-економічного розвитку, природно-географічних умов [3, c. 305]. Теоретично це могло вирішити всі проблеми сучасного адміністративно-територіального устрою, але відсутній механізм створення нових адміністративно-територіальних одиниць. Також певних сумнівів викликає введення федеративного устрою на території, що має історичну схильність до унітарного ладу.
Другий підхід має достатньо переваг, до яких в першу чергу варто віднести збереження існуючого унітарного устрою, а також можливість як більшої децентралізації влади, так і більшої централізації. Прикладом такого укрупнення є думка А. Голікова який зазначає, що процес утворення майбутніх земель має початися с економічних районів, спроба утворення яких було здійснено в Радянському Союзу у 1950-1960 рр. Сьогодні районуванню тих років більш-менш відповідає сітка десяти економіко-адміністративних районів, запропонована Ф.Заставним, В. Руленко, В. Поповкіним [4, c. 6]. Також схема укрупнення була запропонована М.Паламарчуком, що базується на соціальному районуванні і створення десяти країв, по-іншому – соціальних районів [5, c. 5-6]. З точки зору укрупнення можна вирішити достатню кількість питань, а також основою для проведення реформи можна обрати будь-яку проблему сучасного адміністративно-територіального устрою: від економічного потенціалу до соціальних проблем і природно-кліматичних умов. Але даний шлях потребує значних змін, адже збільшення однієї одиниці автоматично тягне за собою докорінну зміну органів державної влади, органів місцевого самоврядування і відповідно зміну кадрового складу даних органів. І з одного боку зменшення державного апарату і органів управління в цілому дозволить зменшити кошти державного і місцевого бюджету на утримання даних органів, але з іншого може призвести до неможливості забезпечення робочими місцями кадровий ресурс поточних управлінських органів.
Стосовно третього шляху щодо реформування адміністративно-територіального устрою, то він визначається не таким радикальним і відповідно дає можливість зберегти як загальний унітарний устрій, так і поточні одиниці держави. Даний підхід можна застосовувати з точки зору вирівнювання соціальних диспропорцій, але стосовно економічних диспропорцій це важко застосувати, через те, що економічний потенціал тісно пов’язаний з природно ресурсним,який є постійним для кожної частини країни.
Таким чином, на сьогоднішній день існує три основних шляхи реформування адміністративно-територіального устрою України: зміна державного устрою на федеративний; збереження унітарного устрою з подальшим укрупненням адміністративно-територіальних одиниць; збереження унітарного устрою зі зміною кордонів адміністративно-територіальних одиниць. При цьому кожен із шляхів вирішення має свої недоліки і переваги. Основним недоліком федеративного устрою є відсутність чіткого механізму перетворення унітарної держави на федеративну. Реформа основою якої є зміна кордонів адміністративних одиниць, також має основний свій недолік у тому, що перенесення кордонів, таким чином, щоб був рівномірно розділений економічний і природно ресурсний потенціал є практично неможливим. Найбільш оптимальним здається реформа, що має на меті укрупнення адміністративних одиниць, адже лише так можна врахувати усі поточні диспропорції від економічних до соціальних.
 
Список використаних джерел:
1. Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика / За заг. ред. О.О. Дьоміна ; Керівник авт. кол. В.В. Лісничий. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – 579 с.
2. Заставний Ф.Д. Географія України / Ф.Д. Заставний. – Львів: Світ, 1990. – 360 с.
3. Основи етнодержавнознаства: Підруч./ Ю.І. Римаренка. – К.:Либідь, 1997. – 656 с. 
4. Голіков А.П. До питання адміністративно – територіального устрою та управління народним господарством / А.П. Голіков // Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави: Тези доп. – Х., 1994. – С. 6-7.
5. Паламарчук М.М. Соціальне районування України як основа її адміністративно-територіального устрою / М.М. Паламарчук // Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави: Тези доп. – Х., 1994. – С. 5-6. {jcomments on}