... Тричі вбивця той, хто вбиває думку (Р. Ролан) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.05.2015 - Секція №5
Дослідження питання видів злочинів в українському і російському кримінальному праві має важливе значення. Знаючи історію кримінального права, можна уникати недоліків у сучасному законодавстві.
Види злочинів в українському і російському кримінальному праві були предметом дослідження таких відомих вчених, як М.Ф. Владимирський-Буданов [1], О. Кістяківський [2], О.М. Лазаревський [3], І.О. Малиновський [4], Є.М. Слабченко [5], Г.Г. Тельберг [6], Д.Тальберг [7], А. Яковлів [8] та ін. Проте порівняльного аналізу видів злочинів в українському і російському кримінальному праві в юридичній літературі поки що не було проведено.
Видова класифікація злочинів розроблена протягом певного історичного періоду дає можливість зрозуміти особливості визначення класів злочинів в сучасному кримінальному праві. Без знань накопичених у минулому неможливо повноцінно здійснювати процес дослідження теми класифікації злочинів.
Відповідно до норм Зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (глава ХІХ, артикул 21) злочин – це «гріх», а судочинство вважалося таким, що здійснюється відповідно до закону Божого [9, с. 753], а свідки мали правдиво свідчити (глава VIІІ, артикул 15, п. 2), «боячись Бога і праведного суду».
Згідно з нормами українського кримінального права, джерелом якого було звичаєве та загальне право, з другої половини ХVIІ ст. злочини поділялися на особливо тяжкі, тяжкі, середньої та невеликої тяжкості. Особливо тяжким злочином було вбивство козака козаком, розбій, грабіж, крадіжка у великих розмірах, військові злочини, скотолозтво, мужеложство. За вчинення зазначених злочинів, згідно з нормами звичаєвого та загального права, застосовувалася смертна кара. Тяжким злочином вважалося скалічення, поранення, порушення норм моралі та деякі майнові злочини.
Таким чином, в Україні існували особливості класифікації злочинів, зумовлених багатоджерельністю форм права та гуманністю мети і системи покарань. У цілому злочином вважалося посягання на життя, здоров’я, права особи та її майно, а також порушення спокою в суспільстві, норм права, що містилися в юридичних документах, звичаєвому та загальному праві.
Звичаєве і загальне право України не знало релігійних злочинів. Проте у Литовському Статуті 1588 р. існувала під страхом смертної кари заборона на зманювання християн в іудаїзм та мусульманство, а також було заборонено змушувати жінок християнок бути годувальницями єврейських та мусульманських дітей (розділ ХІІ, артикул 9).
У російському кримінальному праві, як стверджує М.Ф. Владимирський-Буданов, об’єктом злочину були релігія, держава, порядок управління, суди, особа та її права [1, с. 340]. У Соборному Уложенні 1649 р. на перше місце було поставлено злочини проти релігії. Слід зазначити, що в попередню добу московське законодавство не знало такого виду злочинів. На першому місці серед злочинів проти релігії знаходиться богохульство.
Згідно із статтями Соборного Уложення церковних злодіїв наказувалося карати без будь якого милосердя (глава ХХІ, ст. 13). Здійснені в церкві вбивства, поранення, завдані побої чи образа словом мирян, звернення до царя або патріарха з чолобитною під час церковної служби – усе це фактично прирівнюється до церковного заколоту (глава І, ст. 49). Не дивно, що влада весь час стежила за поведінкою мирян у церкві. У 1649 р. наказувалось «доносить о поведении людей в церкви и дома».
Навмисне переривання служби Божої (літургії) вважалося злочином не лише проти церковного благочиння, а й проявом невіри в Бога, а тому та кого необхідно було «казнити смертю безо всякой пощади» [10, с. 28], – зазначено в главі І ст. 2 Соборного Уложення. Статті Соборного Уложення містили норми, спрямовані проти аморальної поведінки та народження дітей в розпусті [10, с. 173].
В українських юридичних документах ХVIІІ ст. відсутня класифікація злочинів, у них проведено лише їх детальний опис у кожному конкретному випадку. Окремі науковці прагнули класифікувати їх та поділити на види. А. Яковлів здійснив систематизацію злочинів і поділив їх на три види: злочин як найтяжчий вид протиправного вчинку, за який передбачено смертну кару; провина як протиправний вчинок середнього ступеня, що карається менш жорстокими покараннями; переступ як вчинок, спрямований на порушення менш важливих кримінальних приписів, що карається найлегшими покараннями [8, с. 157].
З другої половини ХVIІІ ст. злочини поділялися на ті, що були спрямовані як проти публічних, так і проти приватних інтересів. До публічних належали злочини, вчинені проти релігії, держави та суспільства, а до приватних – злочини проти життя, здоров’я, гідності, свободи та права власності особи.
У Литовському Статуті закріплено такий вид злочину, як образа «маєстату» господаря, тобто образа великого князя. До цього виду злочину відноситься: посягання на здоров’я господаря, образа його словом, бунт проти господаря, свавільна чеканка монети, спроба насильницького заволодіння владою після смерті господаря, зносини з ворогом та надання йому допомоги, здача ворогові фортеці. Отже, посягання на права держави є образою маєстату, і за такий злочин передбачено смертну кару з конфіскацією майна та позбавленням честі (Розділ І, артикул 3,68; Розділ ІІІ, артикул 48).
Зазначене майже повністю запозичене Соборним Уложенням у другій главі з урахуванням особливостей московського державного устрою. Відомий дослідник історії російського кримінального права Г. Тальберг, даючи характеристику статтям Соборного Уложення, звертає увагу на те, що в них нібито досить чітко сформульовано поняття державного злочину, що вони нібито зведені в якусь систему [6, с. 55-56].
Необхідно зазначити, що в Соборному Уложенні не можна визначити систему державних злочинів, у яку б їх розташував і розділив московський законодавець. Друга глава соборного Уложення «О государственной чести и как его государское здоровье оберегать» присвячена злочинам: а) замахів на здоров’я царя, б) замахів на царську честь і гідність. Отже, під державним злочином в Соборному Уложенні розуміється не замах на владу царя, а замах на його здоров’я, честь і гідність.
Якщо в Литовському Статуті йдеться лише про замах на життя господаря «скопом і змовою», то в Соборному Уложенні до цього додано ще й «злое дело» на здоров’я царя з боку окремих осіб. Не визначаючи конкретний характер «злого дела», Уложення передбачає смертну кару за голий задум, спрямований проти здоров’я царя. Будь-хто, запідозрений у застосуванні зілля, коріння, чаклування чи інших засобів «порчі», піддавався тортурам з метою з’ясування, чи не за замовленням іншої держави таке робилося.
У військових статутах Петра І і голий задум, і приготування, і закінчене діяння караються надзвичайно жорстоко: смертна кара (четвертування) з конфіскацією майна (артикул 19) [4, с. 320]. Хула на царя, його дружину та спадкоємця, осудження його дій і намірів також карається смертною карою. «Заговор и скоп» у Військовому статуті трансформувався у «возмущение и бунт».
Про підготовку замаху на життя царя, про бунт і зраду згідно з указами 1713 р. і 1715 р. необхідно було доповідати прямо царю. У цілому доноси широко практикувались у ХVIІ-ХVIІІ ст. Соборне Уложення називає їх «великим государевым делом», або «словом и делом государевым» (глава ІІ, ст. 13, 14, 16, 17).
У добу правління Петра І із загального законодавства виділяється військове. Таке виокремлення в Росії тривало довго, але злочини, пов’язані з несенням військової служби, переважно були віднесені до загального кримінального законодавства [4, с. 313].
У Литовському Статуті цілий розділ (розділ IV) присвячено злочинам проти суддів та судочинства. У Соборному Уложенні неправдиве присягання є злочином як проти судової влади, так і проти церкви (глава ХІV, ст. 9, 10; глава ХІ, ст. 27). Злочином є неправдиве свідчення (глава Х, ст. 162), лайка, бійка, вбивство в суді (глава Х, ст. 105). У військових статутах Петра І за неправдиве свідчення і неправдиву присягу передбачено відрізання двох пальців та відправлення на каторжні роботи.
Якщо в Литовському Статуті фальшування монети каралося спаленням злочинця на вогні, то в Соборному Уложенні передбачалося за такий злочин заливати розплавлений метал в горло (глава V).
У 1654 р., коли Московська держава поряд із срібними ввела мідні монети тієї ж вартості, почалося масове фальшування грошей. Протягом наступних дев’яти років було скарано на смерть за підробку грошей 22 тисячі фальшивомонетників [1, с. 345]. У 1663 р. смертна кара була замінена скаліченням: винуватцю відрубували руку та обидві ноги [1, с. 346].
Військові статути Петра І передбачали спалення фальшивомонетників на вогні (артикул 199) [4, с. 315]. Законодавством ХVIІІ ст. заборонялося підробляти гербовий папір, паперові гроші тощо. У Литовському Статуті було заборонено існування таємних корчем, адже в них могли чинитись вбивства, крадіжки, розбої та інші злочини (розділ ХIV, артикули 33, 35, 24, 36).
У Литовських статутах було передбачено такі службові злочини: відмова судді в судочинстві; прийняття ним незаконного рішення; відмова задовольнити вимоги сторін, що змагаються в суді; порушення правил про судові мита; порушення правил підсудності тощо. Злочином було невиконання урядником покладених на нього обов’язків; потурання гетьмана або хорунжого ухиленню від військової служби; самовільне стягнення урядниками і митниками мит, або їх збільшення; недобросовісне виконання возним рішень суду тощо. 
Провівши аналіз зазначених злочинів, можна зробити висновок про те, що як в українському, так і в російському кримінальному праві містилися однакові види злочинів проти держави. Проте в російському кримінальному праві досліджуваного періоду вони не відокремлювались від злочинів проти царя. Це є свідченням того, що публічно правові і приватноправові елементи в російському праві належним чином ще не розрізнялися. Окрім того, в українському кримінальному праві, джерелом якого було звичаєве та загальне право, відсутні злочини проти держави.
 
Список використаних джерел:
1. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. Владимирский-Буданов. – М.: Феникс, 1995. – 640 с.
2. Кистяковский А. Изследованіе о смертной казни / А. Кистяковский. – К.: Университетская типографія, 1867. – 188 с.
3. Лазаревский А.М. Очерки из дневника гетманской канцелярии за 1722-23 гг. / А.М.Лазаревский. – К., 1892. – 58 с.
4. Малиновскій И.А. Лекции по истории русского права / И.А. Малиновскій. – С.Пб., 1918. – 480 с.
5. Слабченко Е.М. Опыты по исторіи права Малороссіи ХVIІ–ХVIІІ ст. / Е.М. Слабченко. – Одесса: Акцион. Южно-Рус. О-ва Печатного дела, 1911. – 293 с.
6. Тельберг Г.Г. Очерки политического суда и политических преступлений в Московском государстве ХVIІ века / Г.Г. Тельберг. – М.: Типографія Императорскаго Московскаго Университета, 1912. – 342 c.
7. Тальберг Д. Насильственное похищение имущества по русскому праву / Д. Тальберг. – СПб., 1880. – 206 с.
8. Яковлів А. Український кодекс 1743 р. / А. Яковлів. – К.: «Заграва», 1949. – 211 c.
9. Права, за якими судиться малоросійський народ. – К., 1997. – 547 с.
10. Соборное Уложение царя Алексея Михайловича 1649 г. – М., 1951. – 234 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція