... Успіх вимірюється не тим наскільки високо ви вилізли, а тим, скільки ви з собою принесли (У.Роуз) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.05.2015 - Секція №1
Обравши шлях незалежного розвитку й закріпивши це у своїй Конституції, Україна підтвердила своє прагнення будувати демократичну, соціальну і правову державу, змістом і спрямованістю діяльності якої визначено права і свободи людини та їх гарантії. Наступним кроком на цьому шляху стало приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р [1]. Оскільки з моменту ратифікації цього документу ВРУ він став частиною національного законодавства, нагальним стало завдання розуміння змісту цього міжнародного договору й основних механізмів реалізації його норм. 
З огляду на особливий статус Європейського суду з прав людини (далі – Суд або ЄСПЛ), в українській правовій науці існує ряд дискусійних питань у сфері взаємодії національного законодавства і прецедентів Європейського суду, і особливе місце серед них займає проблема визначення правової природи рішень Суду. Також важливим є питання про те, чи можна вести мову про прецеденти Європейського суду з прав людини і про впроваждення прецедентного права в Україні.
Усе вищенаведене свідчить про безперечну актуальність теми даного дослідження.
Особлива увага науковців до юридичної природи рішень Суду пов’язана як зі специфічною роллю Суду як наднаціонального юрисдикційного органу, що має виключне право тлумачити та застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), так і з особливостями правових систем держав – членів Ради Європи, право якої поєднує континентальний та англо-американський типи правових систем [7, c.174].
Водночас, текст Конвенції дає нам основні елементи розуміння справжньої природи рішень Суду. Встановлено прямий зв'язок між діяльністю Суду і забезпеченням додержання сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією. Звідси логічно випливає, що без рішень Суду неможлива реалізація Конвенції [5, с. 189].  
Одна з проблем, що досліджується сьогодні – проблема джерел та форм права. Це є особливо актуальним з огляду на прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч. 1 ст. 17 якого зазначено, що національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права [14, c. 118].
Ця норма сприймається фахівцями неоднозначно.
Одні вважають, що рішення Європейського суду, безспірно є джерелом права. До них можна віднести, наприклад, С. Шевчука [17, с. 49-50], П. Євграфова, В. Тихого [8, с.82].
Інші ж, навпаки не погоджуються з даним формулюванням. Так, наприклад Л. Тимченко вважає, що положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо використання рішень Європейського суду, як джерела права не є коректним, оскільки дане положення Закону дає підстави стверджувати, що Європейський Суд з прав людини, творить право. Однак це не відповідає дійсності. Правильнішим було б застосовувати формулу: рішення Європейського суду є джерелом тлумачення права [16, с. 302].
О. Климович вважає, що за своєю юридичною природою рішення Європейського суду є офіційним тлумаченням Конвенції стосовно конкретної справи. Тлумачення Конвенції, здійснене Судом у мотивувальній частини рішення, щодо конкретної держави, стає «джерелом права Конвенції» [9, с. 9].
А. Веніамінова стверджує, що рішення Європейського суду можна вважати офіційною формою роз’яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв’язку з цим – джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні [4, c. 44].
На думку К. В. Андріанова, рішення Суду, у тому числі у справах, у яких держава виступає відповідачем, однозначно не є обов’язковими для національних правозастосовних органів – безпосередньо в силу норм Конвенції як норма міжнародного права [2, с. 11]. О. Константий зазначає, що практику Європейського суду можна вважати офіційною формою інтерпретації основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв’язку з цим – джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні [11, с. 34]. 
Своєрідну думку з приводу цієї проблематики висловлює В. Кононенко, який дійшов висновку, що рішення ЄСПЛ створюють прецедент тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [10, с. 13]. Заслуговує на увагу позиція тих авторів (С. Головатий, А. Селіванов), що визнають, у різних варіаціях, обов’язковий характер правових позицій, сформульованих у рішеннях Суду, для вітчизняного правосуддя у вирішенні схожих справ [15, с. 3]. 
У судовій практиці України відомі випадки, коли українські суди посилалися на практику Суду як на джерело права у винесенні рішень [18, c. 75].
Так, судова колегія Миколаївського апеляційного суду вперше в Україні під час розгляду касаційної скарги у цивільній справі керувалася положеннями ст. 10 Конвенції та рішенням Європейського суду з прав людини у справі Лінгенс проти Австрії. Конституційний Суд України вперше посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі про смертну кару [13].
У цілому не буде перебільшенням позиція, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод живе в прецедентному праві Європейського суду з прав людини [3, с. 16].
На мою думку, дещо більш конкретніше потрібно акцентувати увагу на прецедентному характері рішень Європейського суду з прав людини, оскільки навколо цього відбувається найбільше дискусій. Вагома кількість вчених (зокрема, Л. Вільдхабер, В. Мармазов, В. Туманов, Д. Хорошковська, С. Шевчук) розглядають рішення Суду як такі, що у тому чи іншому аспекті мають прецедентний характер. При цьому більшість прихильників такого підходу погоджуються, що йдеться переважно не про прецедент за формою та змістом у класичному його розумінні в англійській чи американській доктрині (тобто про рішення суду, яке містить норму або принцип права і є надалі обов’язковим як для цього ж суду, так і для нижчих судів), а про прецедент саме за змістом (рішення суду, яке містить правові позиції, що мають цінність для усіх суб’єктів суспільних відносин і є обов’язковими для самого суду, котрий його прийняв) [7, c. 178]. 
Україна є частиною континентальної правової системи, де основним джерелом права є закон, і судові рішення є правозастосовними, а не нормативними актами в національному праві. Власне, складається ситуація, за якої судові прецеденти Європейського суду є джерелом права, а судові рішення національних судів до системи правових джерел не відносяться, так як, за загальним правилом, вони нових норм не утворюють, а лише застосовують чинне право.
Неоднорідність поглядів на правову природу рішень Європейського Суду спричинила твердження про те, що так зване право Суду є дещо середнє між прецедентним правом у його традиційному розумінні та стало сформованою на континенті традицією щодо судової практики як визначеної, однакової, послідовної, усталеної позиції судів з визначених питань правозастосовної діяльності. Тобто рішення ЄСПЛ можна розглядати як нібито новий вид джерела права, який «випадає» зі стандартної класифікації джерел права, до якої впродовж століть звикли правники, - прецедент (англійський стандарт) і кодифікована норма (континентальна правова система) [12, c. 24-25].
Судова практика у романо-германській правовій системі жорстко прив'язана до “нормативного” права, навіть якщо вона інколи доволі вільно тлумачить його. На думку Л. Дешко, ЄСПЛ здійснює своєрідну конкретизацію відповідного правового припису Конвенції, застосовуваної судом (так звана деклараторна теорія судового прецеденту) [6].
Резюмуючи, можна сформулювати такий висновок: 
а) практику Європейського суду з прав людини слід розглядати як джерело права України. У системі джерел це джерело права за юридичною силою слід розмістити одразу після міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; 
б) утілення практики Європейського суду з прав людини дасть змогу посилити вже сформований механізм захисту прав та охоронюваних законом інтересів європейськими стандартами; 
в) визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права є невідворотним процесом адаптації національного законодавства України до законодавства Європейського Союзу у вигляді видання законодавчих нормативних актів, які ґрунтувалися б на відповідних нормах права Європейського Союзу; 
г) підтримуємо думку О. Соловйова з приводу того, що надзвичайно актуальним завданням слід уважати розроблення та прийняття Пленумом ВСУ детальної постанови, яка була би присвячена проблематиці застосування та врахування рішень Суду у національному праві [18, c. 77-78].
Рішення Європейського суду з прав людини є чимось середнім між класичним англо-американським прецедентом та континентальною правозастосовною практикою як сталою та послідовною позицією судів з конкретних питань правозастосування. Такі рішення містять правові позиції (правоположення), які не є юридичними нормами, але мають відносно обов’язковий характер для самого ЄСПЛ та правотворче значення для держав – учасниць і формуються у результаті конкретизації норм Конвенції. А відтак рішення Суду у його розумінні, можна вважати «правоконкретизаційними прецедентами».
 
Список використаних джерел:
1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_004
2. Андріанов К.В. Роль контрольного механізму Конвенції про захист прав і основних свобод людини в процесі реалізації її норм: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / К.В.Андріанов. – К., 2003. – 18 с.
3. Буроменський М.В. Звернення до Європейського суду з прав людини; практика суду і особливості українського законодавства / М.В. Буроменський. – Х.: Фоліо, 2000. – 32 с. 
4. Веніамінова А. Рішення Європейського суду - джерело права для українського правосуддя / А. Веніамінова // Юридична газета. – К., 2013. – С. 44-45.
5. Денисова В.Н. Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / за ред. В.Н. Денисова. – К.: Юстініан, 2006. – 672 с. 
6. Дешко Л.М. Критерії ефективності національного засобу юридичного захисту щодо невиконаннячи затримки у виконанні рішень національних суддів / Л.М. Дешко // Правничий часопис Донецького університету, 2012. – № 1(27). – С. 84-92.
7. Дудаш Т. Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини (загальнотеоретичний аспект) / Т. Дудаш // Право України. – 2010. – № 2. – С. 173-179.
8. Євграфов П. Право тлумачення Європейського суду з прав людини і його значення для національного конституційного судочинства / П. Євграфов, В. Тихий // Вісник Конституційного суду України. – 2005. – № 6. – С. 81-83.
9. Климович О. Застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України / О. Климович // Адвокат. – 2002. – №2. – С. 38-40.
10. Кононенко В.П. Звичаєва природа прецедентного характеру рішень Європейського суду з прав людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / В.П. Кононенко. – К., 2009. – 19 с.
11. Константий О.В. Практика Європейського суду з прав людини як джерело судового правозастосування Верховного Суду України / О.В. Константий // Вісник Верховного Суду України. – № 1 (137). – 2012. –С. 33-36. 
12. Марченко A.A. Прецедентний характер рішень Європейського суду з прав людини в правовій системі України / A.A. Марченко // Митна справа . – 2013. – №6. – С. 23-28
13. Рішення Конституційного суду України у справі № 1-33/99 (справа про смертну кару) від 29 груд. 1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-99.
14. Роєнко М.М. Природа рішень Європейського суду з прав людини / М.М. Роєнко // Тези ІV Міжнародної наукової студентської конференції [«Від громадянського суспільства – до правової держави»] – Х.: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, 2009. – С.117-120
15. Соловйов О.В. До питання про національно-юридичний статус практики Європейського суду з прав людини / О.В. Соловйов // Часопис Академії адвокатури України. – 2010. – № 6. – С. 1-9.
16. Тимченко Л.Д. Міжнародне право / Л.Д. Тимченко. – Х.: Консум, 1999. – 523 с.
17. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. – Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 847 с.
18. Юрчишин В.Д. Практика європейського суду з прав людини як джерело кримінального процесуального права України: окремі аспекти / В.Д. Юрчишин, В. В. Король // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 2. – С. 73-78 {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція