... Приклад діє сильніше погрози (П. Корнель) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.05.2015 - Секція №1
Проблематика правового звичаю так само стара, як і юридична наука загалом, адже саме правовий звичай є найдавнішим з усіх форм (джерел права), відомих людству, і як соціальний регулятор значно старший за право.
В останні десятиріччя в Україні спостерігається нова хвиля інтересу до цієї проблематики, і якщо на початках першість у дослідженнях належала етнографам, цивільним історикам, філософам, то в останні роки в наукову дискусію активно втрутилися правники [5, с. 5-6]. А тому використовуючи міждисциплінарний підхід важливим завданням є уточнити теоретико-методологічні положення і на цій основі з’ясувати роль правового звичаю на різних етапах розвитку правової системи України.
Історіографія звичаєвого права достатньо широко представлена – це праці: Т. Бондарук, Б. Бачура, І. Бойка, М. Гримич, О. Іванівської, М. Никифорака, І. Петрова, В. Рубаника, М. Слабченка, Н. Толкачової, І. Терлюка, І. Усенка та інших вчених.
Метою нашої наукової розвідки є аналіз окремих аспектів інституту права власності за звичаєвим правом.
Слід наголосити, що народна правосвідомість не розрізняла понять «власність – володіння – користування – розпорядження майном». Для того, щоб зрозуміти принципи селянських уявлень про власність на землю, потрібно шукати принципово інший, аніж в офіційному праві, ненормативний підхід, і якраз народна юридична термінологія дає змогу це зробити [5, с. 208].
Звичайно, термінів «власність», «володіння» і «користування» в українській народній мові не існувало. З погляду народної правосвідомості, за приналежністю є: «своє», «чуже» і «спільне». Власне це три кити, на яких стоїть уся звичаєво-правова система уявлень про власність. І тут треба внести деякі пояснення, особливо щодо вживання займенника «моє». Його відсутність пояснюється тим, що в народному середовищі була провідною сімейна власність [1, с. 543].
Сімейне майно для селянина було саме «своїм» (у значенні сімейної власності), а не «моїм» (тобто власністю домогосподаря) і не «нашим, бо «наше» може бути як сімейне, так і громадське, це може бути спільна власність селян і пана тощо. Однак найчастіше спільність майна позначав прикметник «спільний» у різних його варіантах [2, с. 115-116]. 
Виходячи з цього, для селянина важила лише та власність, до якої він був причетний, це – «своє» і «спільне» майно. Власне щодо землі, то тут існував саме цей принцип. Не можна сказати, що в народній правосвідомості не існувало поняття про те, що земля їм надана тимчасово - на визначений чи невизначений період. Так, селяни-общинники вважали певну ділянку «своєю» лиш у період між переділами, що відбувалися в різних місцевостях у різний час із різною частотою. В українській звичаєво-правовій традиції доцільно вичленити надзвичайно поширені звичаї «скіпщини» (звичай віддавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну копу врожаю) [2, с. 117].
Що стосується «спільної» землі, то це могла бути спільна з сусідами земля (наприклад, вигін на «кутку»), спільна громадська земля (спільні покоси, пасовиська, левади), спільна земля кількох громад (пасовисько, ліс), спільна земля сільської громади і пана.
Характеризуючи правові уявлення східних слов’ян щодо права власності, С. Пахман виділив такі риси: 1) право володіння і користування не відрізняється від права власності. Своїм власним майном, яким селяни мають право розпоряджатися, визнається садиба. З договорів, укладених селянами, не можна навіть з’ясувати, чи йдеться лише про майно, що перебуває на праві володіння, чи воно становить його власність; 2) свобода приватної ініціативи завжди ущемляється заради господарчих інтересів общини (водночас в рішеннях волосних судів з російських територій є ряд таких, коли суд іде проти общини, яка не дозволяє власнику продати хату); 3) в українців, як і в росіян, право володіння та користування не відрізнялося від права власності. Інтереси громади завжди ущемлялися заради інтересів одного домогосподаря (природно, за винятком критичних ситуацій, в тому числі в процесі колонізації нових земель, коли актуальною стає спільна власність і різні форми громадської кооперації та взаємодопомоги) [6, с. 382-383].
Дослідник історії землеволодіння на Слобожанщині О. Шиманов, порівнюючи український та російський земельні уклади зазначає, що система землеволодіння в Росії перебувала під впливом порядків, які існували в умовах татарського iгa, і тому в російському народі утвердилася думка: «одно его, великого государя, государство». Українське землеволодіння було діаметрально протилежним. 
Окремо слід зупинитися на дослідженні історичних форм земельної власності, яке має розпочинатися з первісного набування земельної власності. Зазначимо, що в історичній науці встановився ряд термінів, що позначають інститут (правила або моделі) освоєння нових земель. Найчастіше він називається «колонізаційне право», українська наука знає також термін «осадне право». І одне і друге позначають одне й те ж, проте, оскільки українське освоєння земель не було систематизованою впорядкованою процедурою, що проходила під державним наглядом, а було вільним освоєнням земель, народною колонізацією, то до цієї української специфіки більше пасує прикметник «осадне», хоча «колонізаційне» є більш універсальним терміном. Що стосується другої частини терміна, а саме «право», то тут ідеться про правовий інститут - подібно до інших прийнятих у науці термінів: «сервітутне», «старозаїмочне», «чиншове», «сусідське» право тощо [2, с. 109].
Слід наголосити, що українську народну колонізацію треба розглядати не з позицій держави, не з позиції громади-общини, а з точки зору окремої родини, двору. Ці особливості реалізувалися в головній українській методиці освоєння нових земель, а саме в займанщині, опозицією якої було надільне володіння [2, с. 111-112].
Попри зацікавленість науковців, не існує єдиної думки щодо її суті: чи є «займанщина» формою власності, чи формою набування власності, чи формою землеволодіння і землекористування, чи тотожні «заїмка» і «захват», а якщо ні, то яка між ними різниця і т. д. Остання офіційна версія істориків права щодо цього явища така: «займанщина-земельна власність, набута правом першого зайняття вільної землі». Не можна сказати, що ця думка переважає в усій сучасній юридичній науці. Автори академічного курсу «Земельне право», зокрема в розділі про виникнення і припинення права власності, зазначають, що право власності на землю і земельну ділянку може виникнути за наявності певних юридичних фактів, які, у свою чергу, поділяються на первісні й похідні; в переліку первісних юридичних фактів, які зафіксовані майже в усіх країнах світу, наводиться: захват незайманих вільних земель, загарбання їх унаслідок загарбницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація та націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю тощо. Отже, в даному разі заїмка («захват») є первісний юридичний факт, за якого виникає власність на землю. Висловлюючись неюридичною термінологією, заїмка - це спосіб набування первісної власності на землю [4, с. 111-112].
Історичні джерела наступним чином трактують терміни «займанщина» і «заїмка». Документи XVII-XIX ст. ширше вживають термін «заїмка», причому в різних значеннях, найбільш поширеними серед яких є:
– по-перше, спосіб первинного набування власності (у конструкції «земля, здобута через заїмку»); у цьому випадку, фраза «земля, здобута через заїмку», як правило, протиставляється поняттям «земля, отримана в наділ» і «земля, придбана через купівлю-продаж», або «земля, отримана у спадок» тощо);
– по-друге, ділянка землі, набута у спосіб вільного займання (наприклад, «на своїх заїмках сидять»), як вільна земля – «дозволено заїмки займати»;
– по-третє, нерідко зустрічається слово «заїмка» в конструкції «на праві першої заїмки», тобто в народній правосвідомості «заїмка» є правом, з погляду науки - правовим інститутом;
– по-четверте, термін «займанщина» часто зустрічається у значенні процесу масового набування земельної власності через заїмку, а також великої території, якою володіють на праві першої «заїмки»; так, в українській усній традиції, а пізніше в історичній науці територія Слобідських полків називалася «займанщиною» [2, с. 114-115].
Таким чином, народно-правова свідомість і право XIX ст. переважно вбачали в термінах «заїмка» і «займанщина» історичний спосіб первісного набуття власності, а не саму власність.
Українська історія знає і інші форми первісного набуття власності: а)–через привілеї (в Литовсько-Руській державі); б) через жалувані грамоти (в Російській державі). Ту доцільно наголосити, що ідеться про дещо інший соціальний стан - шляхетський, козацьку старшину. Водночас нам важливо прослідкувати стан селянства бо саме тут діяли переважно звичаєві правові практики. Так, спосіб первісного набування власності через жалувані грамоти був добре відомим козацькій старшині Гетьманщини та Слобожанщини [3, с. 137]. Посилання на заїмку як на підставу володіння землею (власності на землю) побутувало у XVIII ст. в найрізноманітніших місцевостях Лівобережної України. Його вживали козаки, посполиті, сільське духовенство, власники маєтків і «державці» [3, с. 137].
Розміри заїмки в основному регулювалися дуже прагматично і здебільшого вони визначалися фізичними можливостями членів родини, яка захопила її. Обробка ділянки займаної землі «за потребою» і за фізичними можливостями практикувалася в різних місцевостях України в різні часи.
Розрізнялася заїмка і за способом використання: майже безапеляційно власністю вважалася земля, зорана з цілини або на місці розчищеного лісу. Лядинне землеволодіння є, як правило, заїмочним – вкладена праця в освоєння нової ділянки вже сама по собі надавала право на цю ділянку, принаймні за народною правосвідомістю, незважаючи на те, що лісові землі в минулому столітті в цьому регіоні перебували у спільному неподільному володінні не тільки членів даного поселення, а й волості. Слід відмітити, що народна правосвідомість розрізняла не лише первісну заїмку (тобто займання вільної землі, «вольниці»), а й «займані по згону ляхів». У цьому випадку йдеться про так зване революційне право: перерозподіл відбувається не на нічийних землях, а на землях інших землевласників [5, с. 397]. 
Таким чином, головною особливістю народно-колонізаційного права українців було набування первинної власності на землю внаслідок сільськогосподарського освоєння вільно зайнятої землі. Водночас слід наголосити, що право першого займання («заїмки») не є винятково українським правовим звичаєм, він притаманний майже всім колонізаційним рухам сільськогосподарського напряму, в тому числі частково росіянам. Тут слід вказати ряд особливостей [6, с. 113]: 1) на українських територіях після етапу «вольниці» встановлювалося подвірне володіння, тоді як в зазначених російських землях селянський уклад ставав общинним з обов’язковими переділами, круговою порукою тощо; 2) особливістю українського осадного права є спадковий характер цієї власності; 3) третя своєрідність – це співвіднесеність потреб та можливостей власників (дворогосподарств) із розмірами земельної ділянки і, як наслідок, нерівномірність земельних наділів селян у межах сільської громади.
     
Список використаних джерел:
1. Гримич М. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ – поч. ХХ століття. / М. Гримич. – К.: 2004. – С. 543.
2. Гримич М. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття. / М. Гримич. – К.: Арістей, 2006. – С. 114-117.
3. Захарченко П.П. Розвиток права власності на землю в Україні (середина ХІХ – перша чверть ХХ ст.) / П.П. Захарченко. – К.: Атіка, 2008. – С. 137, 187.
4. Кушинська Л.А. Еволюція звичаєвого права східних слов'ян VI-XI ст.: дис...канд. іст. наук: 07.00.01 / Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова. / Л.А. Кушинська. – К., 2000. – С. 111-112.
5. Правовий звичай як джерело українського права IX-XIX ст. / за ред. І.Б. Усенка. – К., 2006. – С. 5-6, 113, 208.
6. Сироткін В.М. Общинні поземельні відносини у звичаєвому праві Лівобережної України (друга половина XVII-XVIII ст.) / В.М. Сироткін // Український історичний журнал. – 1987. – № 6. – С. 113. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція