... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 17.09.2015 - Секція №1
Актуальність даної теми обґрунтовується тим, що природа права зумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і позитивного. Такий розподіл свідчить про дуалістичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони. Дискусії з цієї проблеми є актуальними і сьогодні.
У різний час розробкою даної проблематики займалася велика кількість науковців, зокрема: О. Волкова, М. Кравчук, Н. Крестовська, А. Машков, В. Нерсесянц, Ю. Оборотов та інші.
Природне право (jus naturale) – це природжені, невідчужувані, невід'ємні, зумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати поза нею.
Позитивне право – закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов'язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Інший зміст права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ [1, с.352].
З огляду на вищевказане необхідно підкреслити, що для вирішення такої важливої дискусійної юридичної проблеми сучасності як встановлення сутності, змісту права, охопленого поняттям «праворозуміння», введено термін «тип праворозуміння», під яким усвідомлюється заснований на особливостях методології пізнання права, філософсько-юридичний підхід обґрунтування поняття права, закономірностей його походження, сутності, форм (джерел) виразу, взаємовідносин із державою [2, с.23].
Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей праворозуміння – природно-правової та позитивно-правової. Це дозволяє знівелювати гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, зокрема в галузі прав особи, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування [3, с.59]. Полеміка з приводу прав людини як частини конституційного права будь-якої держави викликає логічне продовження – суперечки при нормотворенні в усіх інших галузях права без виключення, що призводить до ряду правових колізій, котрі при перенесенні їх у площину реалізації і конкретних життєвих обставин викликають ускладнення процедури як здійснення людиною своїх особистих та громадянських прав, так і виконання її обов’язків. 
Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Тож бо, на думку прихильників природно-правової концепції, справедливість, а не норма – ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідає критеріям природного права.
Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. У той же час протиставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру. Категоричним прихильникам природно-правового підходу до розуміння права варто усвідомити, що неможливо реалізувати одночасно в повній мірі права кожного суб’єкта, неможливо встановити однозначний вимір свободи і справедливості. Реалізація даних постулатів в повному їх обсязі призведе до анархії, до зловживання можливістю без обмежень реалізовувати виключно свої права тими, хто є сильнішим. Справді геніальним є вислів «Права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої людини» обов’язково повинен діяти, але виникає цілком логічне запитання, а чи великий відсоток сильних суб’єктів добровільно, без примусу, відмовляться від можливості експлуатувати інших заради реалізації своїх псевдосправедливих інтересів. Тому, мабуть, межі обов’язкової і дозволеної поведінки, що встановлюються позитивним правом, повинні існувати, але безумовно мають також бути справедливими.
Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов'язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з одного боку, на погляд позитивістів, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншого – не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об'єктивно існуючу реальність і не більше того.
На думку В.С. Нерсесянца, в основі легістського (позитивістського) праворозуміння, концепції юриспруденції лежить поняття права як наказу, як примусових настанов держави, як сукупності (системи) обов’язкових правил (норм), встановлених офіційною владою [4, с. 34] .
Нормативістський підхід до права має ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, однозначність приписів, обов'язковість дотримання прав. У той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. Із позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом [1, с. 354].
Позитивісти вважали істинним тільки позитивне право, а все інше, перш за все природне право, – тільки моральною оцінкою, а отже, необов'язковим проявом чинного права. На думку позитивістів юридична наука має вивчати реальне (чинне), а не передбачуване або бажане право.
  Повертаючись до природно-правового підходу можна визначити наступні основні постулати даної концепції: право завжди повинно бути справедливим; кожен закон повинен бути правовим, а отже і справедливим; відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис; право не можна зводити до закону, нормативного акту чи їх сукупності; право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи; держава зобов'язана додержуватись природного права, отож забезпечувати відповідність законодавства природному праву.
Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що воно нерозривно поєднало право та справедливість. Право не може бути несправедливим і це не принцип чи презумпція, це  сутнісна характеристика права [5, с. 112].
Слабкими сторонами природно-правового підходу до права можна вважати: 1) відсутність чітко визначеного джерела й механізму виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив’язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право передбачає, що воно неперехідне й позаісторичне, а отже, для того, щоб сформулювати та визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил, рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим; 2) природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень (у тому числі суб’єктивних), що є правовим, а що таким не є; 3) природне право нічим не забезпечується й не гарантується. Воно фактично не визнається реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не санкціонувала держава. Якщо природне право існує поза контекстом, за межами державного визнання і його захист не забезпечується державою, то виникає проблема щодо його реалізації в правовому житті; 4) позаісторичний характер природних прав не має підтвердження в історії розвитку людства; 5) складними у вирішенні є колізії, які виникають у контексті реалізації суб’єктами своїх природних прав. Вірогідним є те, що конкуренція природних прав різних суб'єктів призведе до "війни всіх проти всіх", як стверджував один із засновників концепції природного права Т. Гоббс; 6) невизначеним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст; 7) право як юридичне явище ототожнюється з поняттям "справедливість" або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже і уявлення про право повинні змінюватися, але це суперечить одній із базових тез природно-правової теорії.
У цілому, як певна ідеалістична концепція, природно-правова теорія цікава та дуже приваблива, але як теоретичне підґрунтя реальної юридичної системи вона є дискусійною. Це підтверджується хоча б тим, що на її основі не склалося жодної правової системи. Однак, зазначене не позбавляє позитивного впливу цієї концепції на державно-правову практику, втім цей вплив концептуально-етично-філософський, а не теоретико-конструктивний, який забезпечує побудову реальних юридичних інститутів та механізмів [1, с.214].
На основі викладеного матеріалу можна стверджувати, що пошуки загальної, єдиної, уніфікованої формули розуміння права позбавлені близької перспективи. З цих міркувань прерогативу має плюралістичний підхід до праворозуміння. Варто підкреслити, що недоцільно беззаперечно дотримуватись котроїсь із згаданих теорій, оскільки принцип «dura lex sed lex», що віддзеркалює позитивістську теорію – досить вдалий принцип, якщо мова йде про справедливі закони. Однак, очевидною є його нікчемність з прийняттям «законів Януковича 16 січня», російських нормативних актів про заборону мирних зібрань і знищення продуктів харчування, сталінського закону трьох колосків, коли дотримання зазначеного принципу призводить до трагічних наслідків. Тобто плюралізм думок, вільний вибір та аналіз всіх підходів до праворозуміння, комплексне їх поєднання у правореалізації – шлях до всебічного та об’єктивного пізнання права. 
 
Список використаних джерел:
1. Крестовська Н.М. Теорія держави і права: Елементарний курс / Н.М. Крестовська, Л.Г. Матвеева.  Видання друге.  X.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 432 с.
2. Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 3-є вид. змін. й доп. / М.В. Кравчук (авт.-упоряд.). – Тернопіль: Терно-граф, 2015. – 480 с.
3. Волкова О.М. Співвідношення категорій природного і позитивного права / О.М. Волкова// Часопис Київського університету права. – 2009. – №4. – С. 59.
4. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник / В.С. Нерсесянц. – М.: Норма: ИНФРА-М, 2012. – 560 с.
5. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: курс лекцій / А. Машков. – К.: Четверта хвиля, 2008. – 343 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція