... Час проходить, але сказане слово залишається (Л. М. Толстой) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 10.12.2015 - Секція №2
Новий період історичного розвитку адміністративно-правових засад організації та функціонування судової системи на території сучасної Україні розпочався в 1917 році із поваленнями царського режиму та подальшим утворенням Радянського Союзу.
Початком формування судової системи нового типу на території України в цей період можна вважати прийняття Радою Народних Комісарів 24 листопада 1917 р. Декрету «Про суд», яким скасовувалась діюча на той час судова система та запроваджувалась нова. Зокрема, її складали: місцеві суди (що обиралися на основі прямих виборів та які вирішували всі цивільні справи, де сума позову не перевищувала 3 тис. руб., і кримінальні справи, якщо звинуваченому загрожувало покарання не більше 2 років); третейські суди (розглядали всі цивільні та приватно-кримінальні справи); робітничі та селянські революційні трибунали (розглядали справи антиреволюційної спрямованості, мародерство) [1]. 
Таким чином, організація та функціонування судової системи було обумовлено потребами захисту, перш за все, революційних та інтересів робітничого класу, придушенням будь-яких альтернативних ідеологій.
Згодом, у 1918 році було переглянуто організацію судової системи і на основі іншого Декрету «Про суд» від 7 березня 1918 р. була встановлена дволанкова судова система, що складалась із судів першої інстанції та касаційних судів. Зокрема, для розгляду справ, що входили до юрисдикції місцевого народного суду, утворювались окружні народні суди, члени яких обиралися по округах місцевими Радами робітничих, солдатських, селянських і козацьких депутатів. Для розгляду касаційних скарг на рішення окружних народних судів як у цивільних, так і в кримінальних справах, постійні члени окружних народних судів на загальних зборах даної області обирали належну кількість членів обласного народного суду [2].
Організація судових органів, відповідно до реформи 1922 р., завершилася створенням двох рівнозначних систем: революційних трибуналів і народних судів. Поряд з єдиною судовою системою діяла система тимчасових спеціальних судів: у справах про злочини, що загрожують Червоній Армії, – військові трибунали; у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожують транспорту, – транспортні трибунали; у справах про злочини і порушення Кодексу законів про працю – особливі трудові сесії народних судів [3, c. 129].
Така реформа запроваджувалась Постановою Загальноросійського центрального виконавчого комітету «Про введення в дію Положення про судоустрій в РРФСР» від 11 листопада 1922 року. Верховний Суд утворювався відповідно до постанови «Про Верховний Суду РСР» та у зв'язку з прийняттям глави сьомої Конституції про Верховний Союзний Суд. На основі змін до Конституції Радянського Союзу було також видозмінено положення про верховні суди союзних республік і процесуальні кодекси, зокрема, щодо розмежування підсудності посадових осіб Союзу та вищих посадових осіб союзних республік.
Таким чином, судова система Української РСР знаходилась в тісному зв’язку із загальносоюзною судовою системою. Адміністративно-правове регулювання організації та функціонування судової системи здійснювалось, переважно, в централізованому порядку. Якщо ж і допускалось прийняття власних актів, якими регламентувались окремі питання діяльності судів на території Української РСР, то лише у суворій відповідності до загальносоюзних адміністративно-правових актів і лише в межах, що ними допускались. 
Отже, до початку Другої Світової війни в Українській РСР була організована судова система, що складалась із судів першої (місцеві народні суди) та касаційної інстанції (Верховний Суд). Паралельно функціонували спеціалізовані суди та судові установи: дисциплінарні трибунали та суди, державні арбітражі.
Із введенням військового стану у зв’язку із початком Другої Світової війни 1941 р. повноваження щодо судового розгляду всіх справ про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку та державної безпеки, передавалися на розгляд військових трибуналів, а саме: справи про державні злочини; справи про злочини проти охорони суспільної (соціалістичної) власності; всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями.
У післявоєнний період на території Української РСР якийсь час продовжувала функціонувати система військових трибуналів. Поступове повернення судової системи мирного часу супроводжувалось посиленням наглядом законодавчої влади над судовою. Зокрема, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 серпня 1954 р. «Про утворення президій в складі Верховних судів союзних та автономних республік, крайових, обласних судів і судів автономних областей» з метою посилення ролі місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду утворювались президії Верховних судів союзних і автономних республік, крайових, обласних судів і судів автономних областей у складі голови суду, заступників голови і двох членів суду. Президія Верховного суду Української РСР затверджувалася Президією Верховної Ради Української РСР.
5 червня 1981 р. прийнято Закон «Про судоустрій України», яким змінювався порядок утворення судів, а також утворювалась система апеляційних судів та касаційний суд, повноваження якого виконував Верховний Суд. Згідно ст. 8 суди загальної юрисдикції утворювалися Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України чи голови вищого спеціалізованого суду або Міністра юстиції України. Систему апеляційних судів складали: апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, міст Києва та Севастополя. Поряд із системою загальних судів функціонували військові суди, завданням яких було здійснення правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях.
Таким чином, адміністративно-правовими засадами організації та функціонування судової системи в післявоєнний період перебування України у складі Радянського Союзу були: 1) посилення ролі українського адміністративного законодавства у визначені способу та принципів організації судової системи; 2) утвердження демократичних основ здійснення судочинства (рівність сторін, незалежність суддів та підкорення їх тільки закону тощо); 3) утворення судів апеляційної та касаційної інстанцій; 4) перехід від виборності судів до їх призначення за спільним рішенням глави держави та парламенту.
З проголошенням незалежності в Україні деякий час функціонувала судова система, утворена в 1989 році. Новий Закон про судоустрій був прийнятий лише в 2002 році. В 1991 році прийнято Закон «Про арбітражні суди», яким визначалося, що арбітражний суд (згодом перейменований на господарський) є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.
Прийняття Конституції України у 1996 році [18] ознаменувало собою початок принципово нового історичного етапу розвитку адміністративно-правових засад організації і функціонування судової системи України. Конституція регламентувала утворення судової системи, що складається із судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду, а також закріплювала принципи правосуддя, порядок обрання, призначення суддів та підстави їх звільнення з посади. В цьому ж році приймається новий Закон «Про Конституційний Суд України», який чинний на сьогодні. Цим Законом було збільшено кількісний склад суддів Конституційного Суду до 18, а також порядок їх обрання. 
У 2002 році прийнято Закон «Про судоустрій України», яким уточнювався порядок обрання суддів та їх призначення на безстроковій основі, підстави та порядок притягнення їх до відповідальності, а також функціонування органів організаційного та фінансового забезпечення судів – Державної судової адміністрації та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. 
На сьогодні чинним є Закон «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року [24]. До новел даного законодавчого акту відносяться: дещо видозмінюється організація судової системи (утворення судів апеляційної інстанції в апеляційних округах); змінено порядок призначення на посаду судді вперше (порядок проведення відбору, відбіркового та кваліфікаційного іспитів, формування суддівського резерву); запровадження кваліфікаційного та регулярного оцінювань для визначення професійного рівня судді та окреслення порядку їх проведення; конкретизація підстав та розширення видів дисциплінарних санкцій, що можуть застосовуватися до суддів тощо.
 
Список використаних джерел:
1. О суде: Декрет Совета Народных Комиссаров РСФСР от 24 ноября 1917 г. // [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_39.htm.
2. О суде: Декрет Всероссийского исполнительного комитета от 7 марта 1918 г. №2 // [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_254.htm
3. Юзікова Н.С. Судові та правоохоронні органи України: навчальний посібник / Н.С.Юзікова – Вид. четверте, пєрероб. і допов. – К.: Істина, 2006. – 320 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція