... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 10.12.2015 - Секція №3
Однією з умов ефективного виконання судових рішень є належне та своєчасне виконання всіма учасниками виконавчого провадження покладених на них обов’язків. Це може бути досягнуто завдяки регулюванню строків та порядку вчинення виконавчих дій, а також встановленню важелів впливу на поведінку учасників виконавчого провадження у разі допущення ними зловживання своїми процесуальними правами, а також способів захисту прав та інтересів у разі їх порушення. 
Загальновизнаним є той факт, що в межах виконавчого провадження в більшості випадків порушуються права, свободи та інтереси стягувача. Однак, слід відмітити, що під час виконання рішень суду можливе зловживання процесуальними правами з боку самого стягувача. Тому варто б було розглянути питання захисту прав, свобод та інтересів боржника. Так, на 24 Конференції міністрів юстиції Європи в 2001 році, зазначалося, що мають існувати хоча б мінімальні способи захисту прав боржника. В подальшому ця вимога була закріплена в Рекомендації Rec (2003) 17 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо примусового виконання [1].
Наведене дало підстави деяким вченим виділяти принцип мінімальних стандартів правового захисту, що відображає неприпустимість заходів особистого впливу на боржника у випадку об’єктивної неможливості виконання ним вимог виконавчого документа, можливість застосування лише правового примусу, а також імунітет певних видів майна від стягнення, але лише у випадках, прямо передбачених законом. При здійсненні виконавчих дій орган виконання зобов’язаний дотримуватися та забезпечувати дотримання законних прав та інтересів сторін виконавчого провадження та інших осіб, які гарантуються законами та міжнародними угодами. Відповідно, орган примусового виконання зобов’язаний дотримуватися права громадян на недоторканість приватного життя, особисту та сімейну таємницю, таємницю переписки, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень [2, с. 147-157; 3, c. 65; 4, с. 36-39]. К.О.Малюшин виділяє два аспекти вищезазначеного принципу: повага честі та гідності особи й недоторканість особи боржника та звільнення майна боржника від стягнення (майновий імунітет) [2, с. 147-157; 4, c. 37-39]. 
Слід відмітити, що така вимога як звільнення майна боржника від стягнення (майновий імунітет), що виділяється в якості одного зі способів захисту інтересів боржника, відомий законодавству багатьох країн. Наприклад, в штаті Каліфорнія імунітетом від стягнення володіють домоволодіння, вартість яких складає 50000 дол. для одного власника, 75000 дол. – коли інший член домоволодіння не має інтересу у придбанні нерухомого майна, 150000 дол. – коли член домоволодіння старший 65 років, майно розумові або фізичні хвороби або має невисокий рівень доходу. Імунітет відносно особистої власності захищає домашню обстановку, побутові прилади, продовольчі товари, одяг та інші особисті речі, якщо вони звичайно та розумно необхідні для боржника та членів його родини в місці переважного проживання боржника. Закон також звільняє ювелірні вироби, сімейні реліквії та вироби мистецтва до певної вартості. До майна комерційних суб’єктів, на яке не може бути звернено стягнення, відносяться: інструменти, інвентар, уніформа, меблі, книги, обладнання, один єдиний комерційний автомобіль, одне єдине судно та інша особиста власність. Імунітети застосовуються до певної вартості описаного вище майна і за умови, що воно використовується при веденні підприємницької діяльності, або боржником, або його подружжям. Звільнені від стягнення також поліси страхування життя, за якими не настав страховий випадок, а при його настанні сумам, що отримуються за зазначеними полісами, надається імунітет до ступеня, розумно необхідного для підтримки боржника, його подружжя або осіб, що знаходяться на утриманні [5, с. 289-290]. 
У Франції звернення стягнення на майно боржника неможливо у наступних випадках: якщо майно вилучено з обігу; якщо майно входить до переліку майна, на яке не може бути звернено стягнення, встановленому законодавцем; якщо відносно майна проголошена неможливість накладення стягнення заповідачем або дарувальником. Більш того, до Торгівельного кодексу Франції в 2003 р. було включено положення, відповідно до якого індивідуальні підприємці обмежують свій ризик, встановлюючи імунітет від звернення стягнення на об’єкт нерухомого майна, що є для них основним місцем проживання [6, с. 22-28]. В Англії також окремі законодавчі акти передбачають підстави звільнення майна від стягнення. Так, The Courts and Legal Service Act 1990 р. встановлює майновий імунітет відносно певного майна, що належить боржнику фізичній особі, – книги, знаряддя праці, одяг тощо. При цьому враховується, що право боржника на особисте майно є його особистим правом і тому ані законодавець, ані суд не визначають верхній розмір вартості даного майна. В зв’язку з цим боржник у випадку звернення стягнення на його майно може звернутися до суду з позовом про виключення конкретного майна з-під арешту. Забороняється звертати стягнення на майно, що використовується військовослужбовцями для несення служби; на майно та обладнання, що належить залізниці; не звертається стягнення на право інтелектуальної власності. Законом Англії «Про банки» (The Banking act 1987) встановлено перелік банків, рахунки в яких звільнені від накладення на них арешту [7, с. 70-73].
К.О. Малюшин в контексті захисту прав боржника виділяє також принцип співмірності заходів примусового виконання та проступку боржника. Співмірність забезпечує баланс прав та інтересів сторін. Відповідно до цього принципу примусові заходи не повинні невиправдано посягати на права боржника та третіх осіб, а також неприпустимо застосування неспівмірних та недобросовісних заходів [2, с. 108].
У чинному законодавстві України передбачені способи захисту прав боржника, які, на наш погляд, є достатніми та можуть підпадати під визначення «мінімальних». Так, по-перше, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. При цьому ст. 32 Закону закріплює заходи примусового виконання судових рішень. Незважаючи на те, що їх перелік не є вичерпним, тобто державний виконавець може використовувати інші заходи, однак, вони мають бути чітко зазначені в судовому рішенні. Тобто якщо захід є незаконним, особа має право оскаржити можливість його застосування, посилаючись на незаконність судового рішення. Тут визначальними виступають норми Конституції України, що закріплюють, право кожного на повагу його гідності (ст. 28), свободу та особисту недоторканість (ст. 29), недоторканість житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) тощо, які унеможливлюють застосування заходів, спрямованих проти особи боржника. 
По-друге, Закон України «Про виконавче провадження» закріплює так званий «майновий імунітет боржника». Стаття 56 Закону встановлює, що не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, згідно з додатком до цього Закону ( настільні речі та предмети домашнього вжитку; продукти харчування з розрахунку на три місяці тощо). Частина 7 ст. 52 Закону передбачає, що у разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюється. У ч. 1 ст. 63 Закону також передбачено, що звернення стягнення на будинок, квартиру, земельну ділянку, інше нерухоме майно фізичної особи проводиться у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник. Відповідно до ст. 73 Закону не може бути звернено стягнення на певні кошти. Крім того, в залежності від специфіки окремих суб’єктів господарювання у законодавстві встановлені додаткові «майнові імунітети», що забезпечують їм можливість належним чином функціонувати.
По-третє, незважаючи на те, що у законодавства України не закріплений принцип співмірності заходів примусового виконання та проступку боржника, ч. 2 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. Наведене дає можливість констатувати, що у разі, якщо державний виконавець під час виконання судового рішення звертає стягнення на майно, вартість якого перевищує розмір заборгованості, що підлягає стягненню, його дії є неправомірними й можуть бути оскаржені.
  По-четверте, боржник відповідно до ч. 2 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби у судовому порядку, тобто боржник, так само як і стягував, може скористатися таким правом.
По-п’яте, враховуючи редакцію ч. 2 ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження» боржник, так само як і стягувач, може звернутися з позовом до державної виконавчої служби та вимагати відшкодування збитків, завданих державним виконавцем під час проведення виконавчого провадження.
Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що у законодавстві України захист прав, свобод та інтересів боржника на даний час є належно врегульованим.
 
Список використаних джерел:
1. Рекомендация Комитета Министров Совета Европы № Rec (2003) 17 о принудительном исполнении, принятая 09.09.2003 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allbusiness.ru/BPravo/DocumShow_DocumID_ 135868.html. 
2. Малюшин К.А. Принципы гражданского исполнительного права: проблемы понятия и системы [Текст] / К.А. Малюшин. – М.: Инфотропик Медиа, 2011. – 256 с.
3. Ярков В.В. Развитие гражданского исполнительного права России: краткий очерк [Текст] / В.В. Ярков // Університетські наукові записки. – 2006. – № 1 (17). – С. 51-70. 
4. Малюшин К.А. Принцип минимальных стандартов правовой защиты в исполнительном производстве [Текст] / К.А. Малюшин // Арбитражный и гражданский процесс. – 2011. – №2. – С. 36-39.
5. Пайич Н. Приведение в исполнение судебных решений в Соединенных Штатах Америки [Текст] / Н. Пайич // Исполнительное производство: традиции и реформы: пер. с англ. / под ред. Р. Ван Рее [и др.]. – М.: Инфотропик Медиа, 2011. – С. 275-291.
6. Кузнецов Е.Н. Иммунитет от взыскания в отношении определенных видов имущества должника (сравнительно-правовой анализ на основе законодательства России и Франции) [Текст] / Е.Н. Кузнецов // Арбитражный и гражданский процесс. – 2001. – № 4. – С. 37-44.
7. Гладышев С.И. Исполнительное производство Англии [Текст] / С.И. Гладышев. – М.: Лекс-Книга, 2002. – 223 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція