... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 10.12.2015 - Секція №1
Державне управління у сфері державно-приватного партнерства, виходячи із такої ознаки ДПП як «внесення інвестицій», є окремим випадком державного управління інвестиційною діяльністю. 
Особливості організаційно-правового забезпечення державного управління в сфері державно-приватного партнерства, які вимагають ретельного дослідження, оскільки, формування та реалізація державної політики в згаданій сфері істотно впливає на ефективність впровадження цього механізму в Україні. 
У ст. 12 Закону України “Про інвестиційну діяльність” [2] зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою системи адміністративно-правових засобів, які науковці поділяють на регулювання що здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) втручання в інвестиційну діяльність, та регулювання у вигляді опосередкованого непрямого втручання в інвестиційну діяльність [4, с. 327].
Враховуючи, що відповідно до ст. 7 Закону України “Про державно-приватне партнерство” [1] об’єктом державно-приватного партнерства є об’єкти державної або комунальної власності, в державному управлінні державно-приватним партнерством мова йде не лише про створення умов для розвитку ринку, а перш за все про пряме державне управління процесом залученням інвестицій в об’єкти державної та комунальної власності.
У вирішенні проблем в державному регулювання інвестиційної діяльності важливу роль відіграють науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, їх відповідність державним інтересам. 
У сфері прямого державного регулювання (управління) інвестиційною діяльністю, є нагальним: визначити пріоритетні сфери залучення інвестицій, спростити процедури щодо взаємовідносин держави і підприємців, забезпечити довгострокове фінансування інвестиційних проектів; створити ефективні форми і механізми управління інвестиційною діяльністю [12, c. 19]; створити інфраструктуру для організаційної та правової підтримки інвестиційної діяльності.
Державно-приватне партнерство, як визначене правове явище, а саме, “співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами..”, з’являється як у 2010 році з прийняттям Закону України “Про державно-приватне партнерство” [1]. 
З метою дослідження організаційно-правових засад державного управління, розглядаємо державно-приватне партнерство, як окремий механізм (форма) інвестиційної діяльності із залучення приватних інвестицій в державне або комунальне майно, який передбачає особливі способи, механізми та систему управління, в рамках як безпосереднього впливу на інвестиційну діяльність так і шляхом створення певних умов для розвитку державно-приватного партнерства.
Законом передбачається дворівнева система державного управління: а) національний рівень (центральний орган виконавчої влади, інші органи уповноважені КМУ); б) місцевий рівень (органи місцевого самоврядування).
Законом України “Про державно-приватне партнерство” в ст. 22 [1] було окреслено численні повноваження центрального орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державно-приватного партнерства. Законом не запропоновано конкретний спосіб реалізації згаданих повноважень.
З прийняттям численних підзаконних актів частина повноважень Міністерства отримала певний зміст і спосіб реалізації. Зокрема, у встановлено порядок проведення аналізу ефективності та проведення конкурсу, передбачено обов`язок погодження державно-приватного партнерства з Міністерством економічного розвитку та торгівлі та Міністерством фінансів України, що, до речі, не передбачалось законом; надання інформації про оголошення конкурсу, про переможця Міністерству; облік договорів укладених в рамках державно-приватного партнерства, тощо 
Значна частина повноважень все ще не мають відповідного організаційно-нормативного забезпечення для реалізації, і, взагалі, доцільність їх існування потребує додаткових досліджень в т.ч. міжнародного досвіду.
У ст. 22 закон передбачає повноваження як “організацію перевірки виконання договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства”, або “подання позовів про розірвання договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, об’єктами яких є об’єкти державної власності, у разі порушення приватними партнерами умов таких договорів”, реалізація яких вимагає внесення численних змін до інших законів. 
До системи управління державно-приватним також входять галузеві міністерства, повноваження яких має бути визначено Кабінетом Міністрів України. 
У нещодавно прийнятому (ще не підписаному Президентом України) законопроекті №1058 [3] пропонується зменшити кількість повноважень, а також частину питань врегулювати на рівні закону, що створить правову визначеність.
Важливою складовою системи управління є органи місцевого самоврядування, які в системі управління державно-приватного партнерства грають подвійну роль, зокрема, вони є потенційними державними партнерами, учасниками договору про ДПП, і, одночасно вони, відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування” мають самоврядні повноваження на певній території.
Питання ролі та повноважень органу із управління державно-приватним партнерством (PPP-Unit) [5], є предметом численних досліджень в зарубіжних країнах [6].
У світовій практиці не існує єдиної моделі управління державно-приватним партнерством. Доцільність тієї чи іншої моделі залежить від стану розвитку державно-приватного партнерства і відповідних завдань, які ставляться, і, в залежності від успішності розвитку державно-приватного партнерства моделі також можуть зазнавати змін.
У міжнародних джерелах виділяють такі наріжні елементи системи державного і місцевого управління державно-приватного партнерства [15, p. 6]: 
1) формування політики, правового середовища, завдань та принципів; 
2) роль центрального органу в здійсненні ДПП (підбір проектів, повноваження, погодження, тощо);
3) контроль за реалізацією проектів. 
Деякі фахівці включають до цих елементів управління фінансами та впровадження нормативно-правових актів [5, ст. 17].
Ми, в рамках нашого дослідження, відносимо створення нормативно-правового поля до п. 1, а питання фінансового управління є частиною п. 2 та п. 3.
Як було зазначено, в залежності від стадії впровадження державно-приватного партнерства у відповідній державі питання функцій центрального органу може змінюватись, так у Нідерландах, де центральним органом є Мінфін, його діяльність пройшла через наступні стадії: 
1) Розвиток ринку ДПП, що передбачає поширення знань про ДПП, розробку методик і методичних рекомендацій;
2) Поширення знань про досвід впровадження проектів ДПП;
3) Розвиток регулювання ДПП та контроль впровадження проектів ДПП [6, p. 23].
В окремих країнах центральні органи з державно-приватного партнерства є самостійними, в окремих є частиною міністерств (зазвичай Мінфіну). Загального правила не існує.
Відповідно до світового досвіду ключовими рекомендаціями для належного центрального органу з державно-приватного партнерства є :
– чітко визначені повноваження в межах державно-приватного партнерства та роль по відношенню до інших органів;
– певний режим нагляду за діяльністю Органу який мав передбачати певну звітність про діяльність;
– можливість залучати на відкритій і прозорій основі експертів для оцінки діяльності;
– чіткі процедури щодо призначення фахівців центрального органу з державно-приватного партнерства;
– дотримання антикорупційних принципів, запобігання конфлікту інтересів тощо [6, p. 23].
Враховуючи проведене дослідження слід окреслити, що система державного управління державно-приватним партнерством в Україні потребує вдосконалення нормативного регулювання та більш чіткого визначення обсягу повноважень центрального органу з державно-приватного партнерства.
Відповідно, слід внести зміни до ст. 22 Закону України “Про державно-приватне партнерство”, де із списку повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державно-приватного партнерства вилучити недоцільні для розвитку державно-приватного партнерства повноваження, а інші уточнити. 
На виконання повноважень Міністерства щодо проведення роз’яснювальної так консультаційної роботи, пропонується розробити для органів місцевого самоврядування рекомендований “Порядок здійснення державно-приватного партнерства в м.____”, що сприятиме покращенню управління державно-приватним партнерством на місцях. Слід зазначити, деякі місцеві ради вже розробили і прийняли подібні порядки (Запоріжжя), деякі здійснюють розробку (Київ). 
 
Список використаних джерел:
1. Про державно-приватне партнерство: Закон України від 01.07.2010 №2404-VI. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2404-17.1
2. Про інвестиційну діяльність: Закон України, від 19.11.1991, № 47. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1560-12;2
3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо зняття регуляторних бар'єрів для розвитку державно-приватного партнерства в Україні та стимулювання інвестицій): Проект Закону від 27.11.2014 року №1058. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=52471.
4. Вовчак О.Д. Інвестування: навч. посіб. / О.Д. Вовчак.– Львів: Новий Світ, 2008. – 544с.
5. Практическое пособие по вопросам эффективного управления в сфере ГЧП / ЕЭКООН. – Нью-Йорк, 2008. – 320 с.
6. Establishing and Reforming PPP Units 2014, EPEC, Luxembourg, [Electronic Resource]. – Mode of access: URL: www.eib.org/epec Title from the screen. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
October
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція