... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №1
В умовах сьогодення беззаперечною залишається потреба належного вивчення національної правової традиції, оскільки вона вказує на ментальні особливості українського права. Вагомий сегмент історії власне українського права становить звичаєве право, що діяло навіть в умовах чинності іноземних законодавств і функціонування адміністративних апаратів тих держав, що поширювали свою владу на українські землі в певні періоди. Визначальною структурною одиницею складного суспільного феномену звичаєвого права є звичаєво-правова норма, яка потребує нових інтерпретацій і досліджень.
Багатогранність і різноманітність феномену українського звичаєвого права спричиняє науковий інтерес щодо можливостей класифікації його норм. Попри малодослідженість цього питання, як видається, сучасна наука володіє достатніми методологічними та емпіричними ресурсами для такої класифікації. Норми українського звичаєвого права можна поділити за різними критеріями на певні види. Такими критеріями можуть бути: відповідність закону, походження, зміст припису, сфера правового регулювання тощо. Французький компаративіст Р.Давид класифікував звичаєво-правові норми за критерієм відповідності закону на три види: secundum legem (в доповнення закону) – звичаєво-правові норми, що доповнюють, розвивають, конкретизують і уточнюють законодавчий текст; praeter legem (крім закону) – звичаєво-правові норми, що регулюють суспільні відносини, не врегулюванні законодавством; adversus legem (всупереч закону) – правові звичаї, зміст яких суперечить законодавчим нормам [1, с. 94-95].
Норми звичаєвого права secundum legem є своєрідними помічниками законодавця, оскільки впорядковують суспільні відносини спільно з нормами законів, проте шляхом доповнення владного припису держави. Інакше кажучи, законодавча норма у таких випадках регулює правове відношення тільки частково, умисно дозволяючи правовому звичаю доповнити систему права в цій частині. Як правило, такий підхід використовується з огляду на особливість певного правовідношення, яке більш зручно доповнити звичаєвою правотворчістю. Прикладом цього положення може послужити Ординація цеху різників, затверджена 22 серпня 1620 р. Львівським магістратом. Зокрема, п. 10 цього документу постановляв різати худобу тільки в дозволених місцях «задля нагляду, відповідно до стародавнього звичаю, щоб не було підозрілої худоби» [2, с. 638].
Сфера регулювання правових звичаїв praeter legem розміщена паралельно до тих суспільних відносин, які врегульовані законодавством. Інакше кажучи, такі правові звичаї не отримують прямого санкціонування в законодавстві, однак і не входять із ним у конфлікт, оскільки прямо не пересікаються з ним. Як правило, до звичаїв praeter legem належать сімейно-правові звичаї, а особливо ті, які регулюють особисті немайнові відносини суб’єктів сімейних відносин. 
Звичаї adversus legem за логікою прихильників позитивістських концепцій праворозуміння апріорі не можуть бути «правовими», оскільки вступають у суперечність із законом. Водночас, керуючись загальносоціальним, а не спеціально-юридичним, виміром права, такі звичаї можуть бути правовими за умови їхньої реальної дії в суспільстві та наявності його підтримки. Звісно, держави у більшості випадків намагалися протидіяти звичаям adversus legem, навіть притягуючи винних до кримінальної відповідальності. Так, 1723 р. Стародубський полковий суд засудив 39 учасників копного суду до «гарматного ув’язнення» [3, арк. 5-11], оскільки копне судочинство у кримінальних справах суперечило процесуальному законодавству Російської імперії. 
О. Шевченко притримувався думки, за якою звичаєве право в Україні існувало як даність і вічна справедливість, «його не можна було весь час творити, адже воно сиділо у свідомості народу і його просто треба було знайти і застосувати» [4, с. 53]. Безсумнівно, правові звичаї, хоч і мають певний юридичний консерватизм, не перебувають в абсолютній статиці, тому здатні еволюціонувати в процесі історії. Їх виникнення можуть зумовлювати доволі різні причини та фактори. Відтак існує доцільність класифікувати звичаєво-правові норми за їх походженням на: норми звичаєвого права архаїчного походження; релігійного походження; викликані суспільними потребами; утворені судовою практикою; запозичені від інших народів. До прикладу, значний сегмент копного права становили норми, утворені судовою практикою, а карпатське право мало численні запозичення від румунського та молдовського права.
За критерієм змісту припису звичаєво-правові норми можна класифікувати на дозвільні, зобов’язуючі та забороняючі. Так, вервне право надавало громаді право вибору – видати злочинця, який перебував на її території, чи заплатити замість нього штраф [5, с. 121]. Наведена звичаєво-правова норма може вважатися дозвільною. Копне право зобов’язувало жителів копного округу брати участь у засіданнях копного суду. Відсутність на копі певних осіб могла спричинити визнання їх винуватими у вчиненні злочину [6, с. 180], тому ця норма була зобов’язуючою. Козацьке право забороняло приводити на територію Січі жінок під загрозою смертною кари [7], що може вважатися забороняючою нормою.
Класифікація норм звичаєвого права дає підстави виділити групи норм у залежності від предмета регламентованих ними відносин (сфери правового регулювання): норми, які регулюють відносини влади, сімейні, майнові відносини, процесуальні норми, а також норми, що визначають конкретні діяння як правопорушення [8, с. 26-27]. Прикладом звичаєво-правових норм, що регулювали владні відносини, може послужити процедура обрання кошового отамана на Запорізькій Січі. Обравши отамана, козаки вручали йому палицю та повідомляли про своє рішення. Однак звичай забороняв йому одразу погодитися на пропозицію. Він мусив спочатку двічі відмовитися від посади отамана, а погодитися з третього разу та взяти в руки палицю. Після цього кожен козак підходив до обранця, сипав йому на голову пісок, землю та болото, щоб він не забував свого козацького походження та не вважав себе вищим за товариство. Тоді кошовий отаман кланявся козакам і дякував за надану честь [9, с. 93].
Серед правових звичаїв, які мали важливе значення у регулюванні цивільних (зокрема договірних), був могорич. Цей звичай полягав у тому, що після укладення угоди її сторони розпивали пляшку (інколи декілька) алкогольного напою – пива, вина, меду, горілки тощо. Часто до цього долучались інші особи, насамперед, свідки факту укладення договору. Це надавало можливість краще зафіксувати в пам’яті умови договору, що зазвичай мав усну форму, та встановити більш доброзичливі відносини між сторонами цивільно-правової угоди. Правове значення могорича (літкупу) полягало в тому, що договір вважався укладеним з моменту його випиття. До випиття сторони мали право змінити умови договору чи відмовитись від його укладення [10, s. 378-379].
Традиційно звичаєво-правові норми займали провідне місце в системі регулювання сімейних відносин. Як правило, пропозицію щодо укладення шлюбу протягом історії українського народу подавав наречений. Однак українське звичаєве право дозволяло подати таку пропозицію і нареченій. Для цього вона брала хліб і йшла в хату свого обранця, клала хліб на столі та сідала на лавці. Наведений жест означав, що вона пропонує синові господаря дому з нею одружитися. Якщо її пропозиція вважалася прийнятою, то їй про це повідомляли і починалася процедура заручин. Коли ж ніхто з нею не заговорив, це означало відмову від шлюбної пропозиції. На відміну від випадків, при яких шлюб ініціював наречений, дівчині, якій відмовляли в шлюбі, гарбуза не вручали, намагаючись у такий спосіб не образити її [11].
Норми про кримінальну відповідальність в українському звичаєвому праві були доволі суворими, однак на практиці правозастосування судді проявляли значний гуманізм, застосовуючи звільнення від покарання чи його заміну. До прикладу, замість певної обтяжливої фізичної кари громадські суди могли засуджувати винних до трьох тижнів стояння біля церкви, під час якого вони повинні були розповідати всім парафіянам про вчинений ними гріх (злочин) [4, с. 157]. З-поміж процесуальних норм українського звичаєвого права можна згадати норми про присяжну копу. Названа слідча дія полягала в тому, що потерпілий вибирав кілька осіб з кожного села та зобов’язував присягнути, що вони злочину не вчиняли і не знають злочинця. Присяжна копа відбувалася наступного дня після третього колективного допиту копного округу. Люди, які відмовлялися від присяги, визнавалися винними у злочині [12, с. 18-19].
Таким чином, численні українські звичаєво-правові норми можна класифікувати за різними критеріями – відповідністю закону, походженням, змістом припису, сферою правового регулювання тощо. Виокремлення різних видів норм дозволяє більш ретельно вивчати феномен українського звичаєвого права, сприймаючи його не як хаотичну субстанцію, а цілісну та гармонійну систему з відповідними рівнями, структурними одиницями та зв’язками між ними. Такий підхід сприяє об’єктивному відображенню української правової традиції, історичних коренів правотворчих процесів та розвитку національної правової культури. 
 
Список використаних джерел:
1. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. – М.: Международные отношения, 1999. – 400 с.
2. Економічні привілеї міста Львова XV-XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упор. М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів: Документальна скарбниця Львова, 2007. – 816 с.
3. Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф. 51 (Генеральна військова канцелярія). – Оп. 3. – Спр. 952 (Справа про покарання членів копного суду села Хільчич). – 12 арк.
4. Шевченко О.О. Звичаєве право України ІХ-ХІХ століть / О.О. Шевченко. – К., 2012. – 200 с.
5. Собестианский И.М. Круговая порука у славян по древним памятникам их законодательства / И.М. Собестианский. – М.: Либроком, 2011. – 176 с.
6. Бедрій М. Копні суди на українських землях у XIV-XVIII ст.: історико-правове дослідження / М. Бедрій. – Львів: Галицький друкар, 2014. – 264 с.
7. Апанович О. Козацька республіка [Електронний ресурс] / О. Апанович. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novasich.org.ua/index.php?go=News&file=print&id=133
8. Правовий звичай як джерело українського права ІХ–ХІХ ст. / за ред. І.Б. Усенка. – К.: Наукова думка, 2006. – 280 с.
9. Батанов О.В. Інавгурація: історія та сучасність / О.В. Батанов, О.М. Стойко, М.Д.Ходаківський; за ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2013. – 114 с.
10. Dąbkowski P. Litkup w prawie polskiem śriedniowiecznem Przegląd historyczny / P.Dąbkowski. – Tom V / pod red. J. K. Kochanowskiego. – Warszawa: Sklad glówny w administracyi tow. Mil. Hist., 1907. – S. 377-383.
11. Іванов В. Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом / В. Іванов, В. Озель. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://personal.in.ua/article.php?ida=500
12. Иванишев Н.О древнихъ сельскихъ общинахъ в Юго-Западной Россіи / Н. Иванишев. – Кіевъ, 1863. – 72 c. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
July
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція