legalactivity.com.ua

Однією із функцій прокуратури, що визначена в п. 4 ст. 121 Конституції України, є нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [1].

Аналогічна функція прокуратури закріплена й у п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» [2] та ст. 22 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України [3].

Поряд з цим, варто зазначити, що останнім часом окремі політичні сили, не зважаючи на те, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, вперто просувають реформи, що не мають нічого спільного з удосконаленням діяльності як в цілому державного механізму, так і прокуратури, зокрема. Так, відповідно до прийнятого у першому читанні проекту Закону України «Про прокуратуру» в новій редакції, визначена у Конституції України функція прокуратури за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [4], скасовується.

Звичайно, що з таким підходом законодавця погодитись не можна, позаяк він не тільки порушує визначений у ст. 8 Конституції принцип верховенства права, але й ряд інших норм Основного закону, а саме: а) ч. 2 ст. 19, відповідно до якої органи державної влади (у даному випадку – Верховна Рада України) зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; б) ст. 79, у якій зазначено, що перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою присягу, в якій вони присягаються дотримуватись Конституції України та Законів України; в) п.1 ст. 92, у якій вказано, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (у даному випадку гарантією виступає діяльність прокуратури по нагляду у сфері виконання кримінальних покарань); г) п. 14 ст.92, у якій зазначено, що виключно законами України визначається діяльність прокуратури; ґ) п. 21 ст. 92, у якій вказано, що виключно законами визначається організація і порядок діяльності Верховної Ради України; д) інші норми Конституції України.

Як у зв’язку з цим зроблено висновок в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії, Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй [5, с. 201].

Додатковим аргументом щодо порушення Верховною Радою України принципу законності при прийняті рішення щодо нової редакції Закону України «Про прокуратуру» є недотримання нею системо утворюючих ознак поняття «законність», що визначені, зокрема, в ч. 2 ст. 41 КК України, а саме: законним є таке рішення, яке віддано відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечить чинному законодавству та не пов’язане з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина [6, с. 128-129].

Звичайно, що визначена у цій статті авторська позиція є небезспірною. Поряд з цим, для того, щоб її заперечити або підтримати, слід на доктринальному рівні всебічно з’ясувати зміст та суть встановленої у п. 4 ст. 121 Конституції України функції нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Постановка цього питання в зазначеній площині зумовлена також тим, що, по-перше, таким чином можна визначити вузькі місця в діяльності прокуратури, що пов’язані із здійсненням запобіжної діяльності у сфері виконання покарань України, та потенційні резерви й можливості в цьому напрямі; по-друге, враховуючи зміст об’єкта та предмета цього дослідження, вчинити спробу наблизити зміст діяльності зазначеного органу до вирішення існуючих проблем, зокрема, виконання й відбування покарань, як суб’єкта запобігання злочинам.

Додатковим аргументом з цього приводу є та обставина, що в нормативно-правових актах, які стосуються організації прокурорського нагляду, предмет якого визначений у ст. 26 Закону України “Про прокуратуру” [2], недостатньо чітко виписана процедура та питання, які підлягають перевірці при здійсненні зазначеного нагляду в ДКВС України [7, с. 103]. Зокрема, у наказі Генеральної прокуратури України “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян” від 12 квітня 2013 р. № 7 гн визначене в загальних рисах таке питання, як: Пріоритетні напрями наглядової діяльності прокуратури, до яких віднесено додержання: а) конституційних прав і свобод людини, громадянина, іноземців та осіб без громадянства під час їх перебування в місцях тримання затриманих, установах попереднього ув’язнення, виконання покарань та інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи; б) режимних вимог, порядку та умов тримання затриманих і взятих під варту осіб, відбування покарань засудженими; в) законодавства, спрямованого на запобігання катуванням та іншому жорсткому поводженню із затриманими, взятими під варту та засудженими; г) законів під час провадження оперативно-розшукової діяльності в установах ДПтС України; ґ) законів при виконанні покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; д) законів у сфері запобігання й протидії корупції в піднаглядних органах та установах; е) законодавства про звернення громадян, забезпечення гарантій належного розгляду й вирішення заяв, клопотань, скарг та пропозицій ув’язнених і засуджених.

Виходячи із змісту визначених у наказі пріоритетів, можна зробити висновок про те, що до їх змісту не увійшли суттєві проблеми, які мають місце в діяльності органів і установа виконання покарань та зумовлюють необхідність підвищення ефективності прокурорського нагляду у ДКВС України, а саме:

а) правовий статус засуджених, основи якого (ст. 7 КВК), основні права (ст. 8) та обов’язки (ст. 9 КВК), а також право на особисту безпеку (ст. 10 КВК) визначені в чинному кримінально-виконавчому законодавстві (ст. 2 КВК) та повною мірою враховують конституційні положення із зазначеного питання [8, с. 104–113];

б) крім цього, щодо кожного з ув’язнених під варту та засуджених як об’єктів прокурорського нагляду, про які ідеться в наказі Генеральної прокуратури України від 12 квітня 2013 р. № 7 гн (громадяни України, іноземці та особи без громадянства), нормативно-правовими актами України визначені особливості як відбування, так і виконання кримінальних покарань, які, без сумніву, мають стати одним з елементів запобіжної діяльності прокуратури у сфері виконання покарань.

Враховуючи зазначене, логічно було б цим положенням (пріоритетом) доповнити не тільки п. 2 вказаного наказу, а й ч. 1 ст. 26 Закону України “Про прокуратуру”, що не тільки б на практиці кореспондувалось з правовими функціями діяльності прокуратури, які встановлені в ст. 2 цього Закону, а й підвищило б ефективність реалізації можливостей прокуратури як суб’єкта запобігання злочинам. Зокрема, ч. 1 ст. 26 цього Закону варто доповнити пунктом восьмим такого змісту: “визначати рівень ефективності реалізації установами виконання покарань особливостей виконання та відбування покарань окремими категоріями засуджених”.

До таких осіб, крім визначених у главі 20 КВК неповнолітніх засуджених і жінок, належать ті засуджені, що: а) злісно порушують встановлений порядок відбування покарання (ст. 133 КВК України); б) формально підпадають під дію Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місця позбавлення волі”; в) перебувають на профілактичних обліках відповідно до вимог розділу ХІХ ПВР УВП; г) мають статус іноземців та осіб без громадянства; ґ) утримуються в спеціальних УВП для колишніх працівників правоохоронних органів та судів; д) тримаються в арештних домах і дільницях СІЗО, облаштованих на територіях кримінально-виконавчих установах закритого типу; е) тримаються в ДІЗО та ПКТ; є) перебувають у лікувальних установах ДКВС України, а також у територіальних органах охорони здоров’я. 

Висновок. Ні в зазначеному наказі Генерального прокурора України, ні в Законі України “Про прокуратуру” ці особливості виконання та відбування покарань не відображені, а тому вони не входять до предмета прокурорського нагляду як окремий його структурний елемент, що, як свідчить практика, негативно впливає на ефективність і результативність прокурорських перевірок в органах та установах виконання покарань та в цілому на стан запобігання злочинам.

 

Список використаних джерел: 

1. Конституція України : зі змінами. – Харків: Право, 2014. – 68 с.

2. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. №1697-VII // Голос України. – 2014. – №206(5956). – 25 жовт. – С. 1-21.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України: прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3-4. – Ст. 21.

4. Про прокуратуру: проект Закону України від 25 грудня 2015 року (прийнятий у І-му читанні) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua. 

5. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах, – 3-є вид., змін. і доп – К.: Видавничий дім «Скіф», 2008. – С.201-207.

6. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України / за заг. редакцією О.М.Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 1063 с.

7. Дудко Є.В. Прокуратура України як учасник кримінально-виконавчих правовідносин: дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є.В. Дудко. – К.: НАВС, 2015. – 297 с.

8. Бородовська Н.О. Забезпечення правового статусу засудженого до позбавлення волі / Н.О. Бородовська // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 9. – С. 104–113. {jcomments on}