... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №7
Поняття «європейський правовий простір» є відносно новим терміном у вітчизняній юридичній науці і відображає актуальні процеси поетапної інтеграції правової системи України до правової системи європейських організацій, насамперед Європейського Союзу. Сучасні вітчизняні дослідники проблеми виділяють такі елементи концепції європейського правового простору: правові системи Європи; європейські міжнародні організації, у рамках яких здійснюється правове співробітництво; правові відносини між самими організаціями; визначені пропозиції щодо формування європейського правового простору, сформульовані в офіційних документах, присвячених процесам правової інтеграції на континенті, що передбачають зближення національних правових систем держав Європи [1]. Тобто до європейського правового простору належать правові системи регіональних міжнародних організацій (Ради Європи, ОБСЄ, ЄС, НАТО), система правових взаємин між ними, правові системи національних держав та механізми їх співвідношення і взаємодії із зазначеними організаціями. Також окремі вчені долучають до європейського правового простору США і Канаду, що має свою доцільність [2, с. 60]. Європейський Союз зі своєю правовою системою є невід’ємною частиною європейського правового простору. Насамперед важливо визначити його правову природу. 
Питання політико-правового устрою ЄС залишається актуальним з часу його створення. Зараз воно є особливо важливим у зв’язку з подоланням наслідків перманентного розширення Співтовариства, новим етапом конституювання організації, а також є актуальним для України, яка все ще перебуває у процесі визначення власних державно-національних ідентичностей та пошуку свого шляху до Об’єднаної Європи. 
Інституціональна архітектура європейської конструкції була завжди складною. Феномен економічної інтеграції, що виник у Західній Європі з початком 50-х років минулого століття, ніколи не був довершеним, завжди був спрямованим у майбутнє. За своєю будовою європейська конструкція регіональної інтеграції об’єднала декілька складових. Насамперед це Європейські Співтовариства – Європейське об’єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство атомної енергії. Ці три специфічні міжнародні організації із загальними органами та елементами “наднаціональності” (наддержавності) у своїй діяльності стали основою іншої складової європейської конструкції, що базувалась уже на об’єднанні держав – власне “Європейського Союзу”, який створений відповідно до Договору про Європейський Союз 1991 р. (Маастрихтський договір). ЄС тоді не набув статусу суб’єкта міжнародного права, але виступаючи через органи Співтовариств, охопив співробітництво держав-членів у тих сферах, що не належали до компетенції Співтовариств. Тому ЄС може бути представленим і як єдина система концентричних кіл, що охоплюють наднаціональні інституції Співтовариства і механізми міждержавного співробітництва з питань зовнішньої політики та спільної безпеки, правосуддя, внутрішніх справ тощо. 
Єдиною політичною метою, зазначеною у початковому Договорі про ЄС, стало запровадження вже згаданого раніше “більш тісного союзу” [3, с. 112]. До цього часу конструкція європейської інтеграції майже безперервно вдосконалювалась шляхом внесення окремих поправок установчими договорами. Унаслідок цього не тільки зміцнилась, але й розширилась база “виключних” повноважень Співтовариств. За ними визнана і сфера “сумісних” повноважень у стосунках з державами-членами. До власне ЄС передано окремі державні повноваження “суверенітету”: оборона, закордонні справи, правосуддя, громадський порядок та інші, що здійснюються за допомогою міждержавних механізмів. Однак, незважаючи на це, сьогодні ця конструкція за своїм устроєм залишається специфічним Союзом-Співтовариством, поєднанням двох різних типів міжнародного співробітництва – міжнародної організації і міждержавного об’єднання. 
Центральною проблемою європейської інтеграції є вирішення питання, яку форму матиме у майбутньому загальноєвропейська державність: чи підуть європейці на створення єдиної держави, чи віддадуть перевагу міждержавному союзу [4, с. 89]. В аналітичних колах ведуться дискусії щодо визначення устрою ЄС: одні вважають, що ЄС є конфедерацією, інші – федерацією нового типу. Офіційно Євросоюз не є федерацією, але історично він розвивався на двох найважливіших принципах федералізму – принципі автономії держав-членів і принципі їхньої участі в прийнятті загальних рішень. Існують інші федералістські ознаки, закріплені Маастрихтським договором: територія без внутрішніх кордонів; спільна валюта; проведення погодженої зовнішньої політики; принцип субсидіарності; прийняття рішень кваліфікованою більшістю. 
Характерною рисою європейського федералізму слугує збереження національних, культурних і релігійних відмінностей, які окремо і в сукупності становлять сутнісну характеристику європейської цивілізації. Нині в ЄС існує багато суверенітетів, а це веде до того, що люди мають різні ідентичності, що може стати вагомою перешкодою на шляху інтеграції. На думку С. Гофмана, ЄС є прикладом складноструктурованої міжнародної організації, діяльність якої спрямована на реалізацію спільних інтересів її держав-членів [5, с. 162]. З огляду на це об’єднання суверенних державних повноважень не послаблює, а посилює національні держави, сприяє їх пристосуванню до вимог міжнародного середовища. Враховуючи реалії розвитку ЄС можемо стверджувати, що посилення міждержавної кооперації в процедурах прийняття рішень в ЄС, де вагомим залишається принцип наднаціональності, може сприяти співпраці лише в окремих напрямах, але він мало сприяє зміцненню усієї інституційної структури Євросоюзу, що розрахована на застосування уніфікованих правил і процедур. Як засвідчила практика, найбільш доцільним і прийнятним виявився шлях реформування в напряму узгодження вимог другої і третьої концепцій, що і привів до розробки й підписання “Договору, що встановлює Конституцію для Об’єднаної Європи” у 2004 році. За цим документом Європа мала стати чимось середнім між федерацією і конфедерацією, тобто унікальним утворенням, для якого європарламентарі придумали визначення “федерація націй”. Водночас, як зазначають дослідники, документ реально передбачав еволюцію європейської конструкції у напрямі високоінтегрованої конфедерації держав [4, с. 76]. Утім, як відомо, цей документ був відхилений у результаті провалу ратифікаційних референдумів у Нідерландах і Франції у 2005 році. 
Майбутній розвиток ЄС буде супроводжуватися подальшим створенням особливої структури цієї спільноти. Як вважає, наприклад, Ф. Шміттер, на зміну сьогоднішній європейській системі прийде або повна федеративна держава або часткова конфедерація й консорціум для виконання деяких часткових функцій [7, с. 467]. Про це засвідчує, зокрема, підписання в грудні 2007 року Лісабонського договору ЄС. Договір, основну частину якого складають положення відхиленого проекту Конституції для Європи, зняв найбільш суперечливі та амбітні пункти про “Сполучені Штати Європи”, “європейську конституцію”, “міністра закордонних справ” тощо, зафіксувавши зміни і доповнення до текстів попередніх установчих договорів ЄС. Лісабонський договір надав правосуб’єктності Європейському Союзу, який став юридично цілісною структурою. Важливим є визначення зобов’язання усіх держав-членів гарантувати “взаємну солідарність” у питаннях зовнішньої політики і безпеки через механізм обов’язкових консультацій [8, с. 204]. 
Найважливіше випробування на шляху інтеграції європейської спільноти полягає у політичній ідентичності країн-членів. Особливо ця обставина посилилася після приєднання нових країн, які відрізняються не лише економічно, але й ментально. Проблема полягає ще й у тому, що національні держави, втручаючись у регіональні справи, не втрачають, а підсилюють свою національну ідентичність навіть в умовах федералістського напрямку. До того ж багатоманіття країн-членів ЄС традиційно об’єктивно передбачає плюралізм думок. Наприклад, проти створення федеративної держави завжди виступала Велика Британія [9]. 
Європейський Союз є унікальним об’єднанням європейських держав, яке поєднує в собі риси міжурядової організації, конфедерації і федеративного квазідержавного утворення. Набуття чинності Лісабонського договору відкриває перед об’єднанням нові перспективи. Однак все ще стоїть питання, чи готові самі держави-члени ЄС надалі обмежувати власні інтереси заради створення Європи, яка “говоритиме … в один голос”. У цьому контексті можна погодитися з думкою, що ЄС залишається міжнародною організацією, яка має мало шансів перетворитися на державу з єдиною юрисдикцією на всій території, єдиною системою органів державного управління, єдиним державним правом та спільною ідентичністю [10, с. 28].
Утім не варто недооцінювати інтеграційну потужність ЄС. Для підтвердження цього згадаймо те, з чого починав своє існування сьогоднішній Євросоюз. Починалося все з Європейської спільноти з вугілля та сталі, яка об’єднувала сталеливарні і вугільні потужності 6 країн-учасниць. Це вилилося в одну з найвпливовіших світових організацій з ознаками федеративної держави, яка об’єднує 28 країн-членів, з наявністю міждержавних договорів конституційного характеру і амбітними планами на майбутнє в умовах утвердження поліполярності світової системи міжнародних відносин. Майбутній розвиток ЄС буде супроводжуватися подальшим створенням особливої структури цієї спільноти, адже серед самих країн-членів ЄС немає єдності щодо устрою їх об’єднання. 
 
Список використаних джерел:
1. Кравчук В.М. Деякі підходи до визначення поняття «європейський правовий простір» / В.М. Кравчук // Науково-практична Інтернет-конференція «Актуальна юриспруденція», 10.10.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalactivity.com.ua
2. Саидов А.Х. Концепция «европейского правового пространства»: проблемы и перспективы / А.Х. Саидов // Московский журнал международного права. – 1992. – № 3. – С.59-72.
3. Словник-довідник Європейського Союзу / [ред. Ю. Марченко]. – К.: «К.І.С.», 2001. – 152 с.
4. Мартиненко П. Європейський Союз: реформування через Конституцію / П. Мартиненко // Науковий вісник Дипломатичної академії України. Вип.10. Ч.ІІ.: Зовнішня політика і дипломатія: погляд із ХХІ століття / [за заг. ред. М.А. Кулінича, Л.С. Тупчієнка, В.Г. Ціватого]. – Київ, 2004. – С. 70-91.
5. Вінникова Н. Європейський Союз у глобальних політичних процесах (інтеграційний вимір) / Н. Вінникова // Нова парадигма: Журнал наукових праць/ гол. ред. В.П. Бех. – Вип. 65. – Ч.2. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2013. – С. 159-165.
6. Кондратенко С. Политико-правовые альтернативы устройства Европейського Союза / С. Кондратенко // Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин: Статті і матеріали. – Вип. 2 / Під. ред. М.С. Бурьяна та І.В. Грицьких. – Луганськ: Альма-матер, 2006. – С. 89-92.
7. Політика європейської інтеграції: навчальний посібник / [під ред. д.ф.н., проф. В.Г.Воронкової]. – К.: ВД “Професіонал”, 2012. – 512 с.
8. Грубінко А.В. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС в контексті сучасних теорій євроінтеграції: структурно-функціональний аналіз / А.В. Грубінко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. – Серія Право. – 2012. – Вип. 19. – Том 4. – С. 202-206.
9. Грубинко А.В. Роль Великобритании в формировании внешней политики ЕС в контексте ведущих теорий евроинтеграции / А.В. Грубинко // Вестник МГИМО-Университета. – 2015. – №1 (40). – С. 18-28.
10. Мартинов А.Ю. Спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу (90-ті рр. ХХ ст. – 10-ті рр. ХХ ст.). Погляд з України: [монографія] / А.Ю. Мартинов. – К.: Інститут історії України НАН, 2009. – 262 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
July
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція