... Приклад діє сильніше погрози (П. Корнель) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 06.10.2016 - Секція №1
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Довіра є однією з найважливіших категорій для низки наук, і відповідно вона як феномен здавна привертала увагу представників різних напрямів. Під довірою, як правило, розуміють відкриті, позитивні взаємини між людьми, що ґрунтуються на впевненості у порядності і доброзичливості іншої людини, з якою сторона, яка довіряє, знаходиться в певних політико-комунікаційних відносинах. Довіра може мати різноманітний характер – особистий, політичний, економічний. Ознакою особистої довіри служить відвертість, готовність ділитись інформацією тощо. Політична довіра передбачає готовність електорату делегувати владні повноваження певному політичному суб’єкту. 
У сучасному світі успіх багатьох процесів у значній мірі залежить від того, які взаємини складаються між людьми, включеними у процеси. Суспільство під час переходу від авторитаризму до демократичного правління стикається із чималою кількістю проблем щодо забезпечення безболісної та ефективної трансформації системи державного управління та розбудови громадянського суспільства. 
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Цілі такої трансформації держави та суспільства, як відомо, полягають у розбудові демократії, що ґрунтується на принципах верховенства права, поваги до прав людини і основних свобод та громадянського суспільства. Діяльність органів влади останніх років призвела до зневіри громадян у владних органах. Саме тому одним із нагальних кроків діючої влади має стати формування іміджевої політики як механізму довіри до влади.
Звичайно, довіра є багатоаспектним феноменом, наявність якого життєво необхідна як тоталітарним і авторитарним суспільствам, так і сучасним демократичним політичним режимам. Вона забезпечує інтегрованість суспільства через стабільний, менш конфліктний та цілеспрямований розвиток. Довіра є феноменом, який активно почали аналізувати після зародження і повалення тоталітарних режимів у ХХ столітті. Відповідно, в межах політичної науки формувалися погляди щодо основних передумов, а саме: стабільність – нестабільність, економічна криза – застій, зміна культурного коду, що дозволили відбутися антидемократичному розвитку окремих суспільств. Зазначені передумови прямо впливають на становлення демократії як в стабільних суспільствах, так і в перехідних.
    Кожна влада прагне досягти й утримати довіру до себе суспільства. Відома ще з часів Конфуція теза про те, що саме довіра народу є основним чинником стабільності держави. Тоталітарна держава домагається цього шляхом посиленої ідеологічної обробки, тотального контролю та навіть фізичного насилля. У результаті можливі варіанти від цілковитого прийняття існуючого режиму до слабких адаптивних форм до нього [1, с. 509].
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор. 
Найплідніша розробка проблеми політичної довіри в її сучасному розумінні представлена в працях Ш. Айзенштадта, Б. Барбера, Л. Роніджера, Д. Гамбетти, А. Селігмана та ін. Соціологічна традиція представлена працями А. Селігмена , Дж. Колмана, Т.Хальворсена, Д. Гамбети. Політологічна традиція досліджень в галузі довіри представлена роботами Е. Ушландера, С. Роуз-Акерман, К. Ньютона, Б. Ротштейна та Д Столлє.
Проблему політичної довіри вивчали й вивчають такі українські вчені, як А. Бова [2], Є.Головаха, Н. Паніна, А. Ручка, С. Макеєв, І. Мартинюк, Ю. Пахомов, А. Ковальова, О.Кокорська, В. Сукачов та ін. Проте питання довіри, її місце і вплив на оптимізацію політичної комунікації поки що розроблена недостатньо.
Наукове осмислення проблеми довіри до влади розкривається в працях таких дослідників як М. Бубер, П. Бурд’є, М. Вебер, Д. Гамдетта, Е. Гідденс, Е. Дюркгейм, Н.Луман, В. Мішлер, Б. Міцтел, К. Ньютон, Т. Парсонс, Б. Ротштейн, А. Селігмен, Ф. Фукуяма, Дж.Хоманс, П. Штомпка та ін.
Вивченню феномену довіри приділяли увагу переважно психологи, культурологи, соціологи. Так, Ф. Фукуяма визначає довіру як значущу складову соціального капіталу, яка не є сама по собі моральною цінністю, а скоріше її похідним продуктом. Автор наголошує на її ролі як каталізатора конструювання соціальних відносин між суспільними групами та індивідами [3]. Іншими словами, довіра сприяє якості і позитивній спрямованості комунікації між несхожими акторами, допомагає налагодженню співпраці між тими, хто переслідує свої власні цілі та інтереси.
Серед вітчизняних науковців, що досліджували різні аспекти політичної довіри широко відомі Е. Афонін, В. Бакуменко, С. Білошитський, О. Бейко, А. Гошко, В. Дзюндзюк, Н.Діденко, В. Зазикин, А. Здравомислов, В. Козаков, А. Комендант, І. Кон, В. Корженко, Р.Кричевський, О. Крутій, О. Крюков, Л. Лаптєв, А. Мельничук, Н. Мельтюхова, Н. Нижник, Б. Паригин, П. Петровський, Н. Піроженко, Л. Приходченко, Н. Ротар, О. Радченко, С.Серьогін, А. Уледов, В. Цвєтков, Е. Шестопал, Е. Яблокова та інші.
Формулювання цілей статті (постановка завдання). 
Метою даної статті є здійснити аналіз довіри до влади як до інституту представницької демократії, довести, що рівень довіри населення до влади є індикатором соціальної стабільності, що свідчить про готовність суспільства до серйозних реформ, обґрунтувати залежність високого рівня довіри населення до органів публічної влади та стабілізації соціально-політичної ситуації, що підвищує рівень взаємодії державних структур і громадянського суспільства, покращує соціальне самопочуття державних службовців, якість роботи державного апарату у цілому. 
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. 
У ХХІ столітті змінилася роль самої довіри. Тепер вона асоціюється в першу чергу з аналізом тих ризиків (Е. Гідденс, П. Штомпка), які несе людині взаємодія з іншими людьми або інститутами держави. Подолання невпевненості щодо власної компетентності в окремих питаннях, прагнення перекласти частину своїх повноважень та відповідальності, стають основою розвитку довіри між членами окремих груп та по відношенню до держави в цілому. Відзначається, що авторитарні та тоталітарні політичні режими прагнуть сформувати та підтримувати лише інституційний тип довіри, який забезпечує підтримку дій влади зі сторони підлеглих, її органів управління та контролю. У той час як демократичні режими велику увагу приділяють горизонтальним мережам взаємодії між громадянами, формуванню міжособистісної довіри, на основі якої зароджується та функціонує стабільне громадянське суспільство.
До основних функцій довіри відносять: підтримання стабільності системи та інтегрованості суспільства, впорядкування та врівноваження соціальних та культурних різноманіть, конструювання вертикальних суспільних відносин між окремим громадянином та владою. Довіра як соціально-політичне явище є головною метою влади, що прагне будь-якими засобами формувати та підтримувати високий рівень інституційної довіри та сприяє оформленню тісних вертикальних зв’язків для конституювання своєї легітимності. Така інституційна підтримка дає можливість владі здійснювати свої основні функції, сприяє реалізації стратегічного розвитку держави, дозволяє проводити реформи та забезпечувати умови для розвитку громадянського суспільства.
Оптимальна політична комунікація між владою і громадянами, між політичними суб’єктами можлива за умови наявності довіри, яка виступає її психологічною основою. Без довіри неможливо виробити загальну стратегію розвитку суспільства, реалізувати реформи, обирати певних політичних діячів і делегувати їм владні повноваження. Довіра до влади завжди пов’язана з довірою до посадової особи, державного службовця, державного органу, органу державної влади від нижчого рівня до самого вищого, як наприклад, від місцевої адміністрації до Адміністрації Президента, інакше її (Довіри) бути не може. У випадку, коли довіра до посадової особи (державного службовця) й довіра до органу державної влади не взаємопов’язані, відбувається розпад системи «влада і громадськість». Тож функція довіри до влади сприяє моделюванню цілісності буття державної громадськості. Коли такого моделювання немає, у громадськості починає виникати образ недовіри до влади, до взаємодії і результатів як загальнодержавної співпраці. Люди з базовою довірою до влади, попри те, що часто зустрічаються з проявами підступності та обману, усе ж зберігають позитивне сприйняття взаємодії. 
Проблема політичної довіри в науковій літературі досліджується з 1920-х років, проте широкі дискусії з цієї тематики розгорнулися лише в останні десятиріччя. До значних досягнень можна зарахувати праці Н. Лумана «Довіра і влада», С. Ліпсета і У. Шнейдера «Пролом у довірі», Б. Міцтел «Довіра в сучасних суспільствах: пошук основ соціального порядку», П. Штомпки «Довіра: соціологічна теорія» та ін. 
Довіра за своєю сутністю – це віра в надійність людини або системи, впевненість індивіда, групи, суспільства, нації в тому, що оточуючий світ не має намірів причинити їм шкоду [4, с.188].
Огляд праць зарубіжних і вітчизняних науковців дозволяє структурувати довіру як соціальний феномен, розглядаючи її, по-перше, як установку, очікування; по-друге, як вибіркове ставлення до іншої людини і одна з суттєвих характеристик міжособових відносин; по-третє, як готовність людини приймати без критичного аналізу, «на віру» інформацію, дію, ініційовану іншим (іншими) і її готовність надавати йому (їм) особистісно значущу інформацію. Нарешті, по-четверте, довіра співвідносна з відчуттям ризику, особистої безпеки (моральної, матеріальної, фізичної).
Відомий польський науковець П. Штомка пояснює причини активного звернення до проблем довіри пропонуючи її визначення як ставки стосовно майбутніх непередбачуваних дій інших, довіра постає виявом трьох складових: когнітивного аспекту (знання про партнера), безпосереднього акту довіри (моральна поведінка) та культури довіри (соціальний тиск). Особливий інтерес тут викликає культурна складова, адже саме вона вможливлює розуміння особливостей прояву довіри-недовіри на вітчизняних теренах. На думку багатьох дослідників, низький рівень довіри співвітчизників до чужинців обумовлюють їх ментальні особливості. Українець мислить не в категоріях «я-ти» (як американець), «я-ми» (як європеєць), чи, зрештою, «я-природа» (орієнтальний психотип), а «я-це я». Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб чи інтересів, є для нього небуттям. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) ще має шанси на порозуміння з ним, то будь-хто віддаленіший постає вже як інший, а отже чужий, незнайомий, що не сприймається як рівний [5, с. 220]. Виходячи з такої дефініції, довіра передбачає два основних компоненти: особливі очікування щодо поведінки іншого в деякій майбутній ситуації та впевненість в дії (ставка). Пояснюючи таку логіку, автор пропонує наочний приклад: я довіряю, що ця дівчина буде гарною дружиною, тому я укладаю з нею шлюб (я ставлю на неї). Схожим чином можна, довіряючи, «ставити» на політика, державну установу, організацію, компанію, фірму, інститут тощо. 
На підставі виокремлених вимірів П. Штомпка розрізняються між собою підстави довіри, відтворення якої у першому випадку базується на оцінці інформації про те, якою мірою учасники стосунків заслуговують на довіру. Разом з тим остання залежить від психологічних характеристик, а отже її (або недовіри) витоки з боку індивіда потрібно шукати в його особистому досвіді, пов’язаному з соціалізацією, попередніми стосунками в сім’ї та різноманітних групових утвореннях. Тобто на другому рівні підґрунтя довіри складає індивідуальна, біографічна генеалогія. Третій, культурний рівень, також спирається на генеалогічну основу, проте іншого масштабу – колективний, історичний досвід суспільства. Мова йде про культури довіри як ціннісно-нормативні системи, що здійснюють незалежний вплив: або заохочуючи довіряти іншим і вимагаючи бути такими, що заслуговують на довіру, або, навпаки, провокуючи недовірливе ставлення до себе. У них домінуючий досвід акумулюється та кодифікується в правила. Якщо переважає його позитивна складова, то для різних сфер соціального життя довіра з великою ймовірністю стає характерним правилом, складається культура довіри. І навпаки, у випадку поширення негативного досвіду формується культура недовіри [2, с. 99-100].
«Довіра – ставлення до кого-небудь, що виникає на основі віри в чиюсь правоту, чесність, щирість тощо» [6, с. 570]. Наявна в українському суспільстві ситуація дозволяє стверджувати, що його культурні особливості впливають на показники довіри, проте вона не може існувати лише як система норм та правил, для її репродукування необхідні певні соціальні інститути.
У сучасних умовах інституційні впливи вбачаються більш важливими, насамперед через оцінку ефективності діяльності структур влади та політичної еліти як їх уособлення в період трансформаційних змін. Підтвердженням цієї думки є результати соціологічного дослідження науковців з Данії П. Наннестада (Nannestad) і Г. Свендсена (Svendsen), наведені в доповіді «Інститути, культура і довіра» [7].
Сьогдні у всьому світі розгортається процес гуманізації суспільного розвитку, що припускає її орієнтацію на реалізацію людських інтересів і цінностей. За такого підходу важливого значення набуває довіра населення до органів влади – позитивне ставлення людей до них, засноване на впевненості в надійності, компетентності, сумлінності даних органів, у їхній здатності ефективно виконувати функції із забезпечення нормальних умов життя й соціальної захищеності громадян.
Довіра породжує широкий спектр міжособистих взаємовідносин, коли наявність довіри або її відсутність є умовою існування діалогу. Від довіри, залежить ефективність політики:
– характер і повнота реакцій на імпульс влади;
– число людей (груп, організацій), які підтримують владу; 
– розмір і конфігурація політичного простору й сфери (поля) даної влади; 
– перевага однієї групи політичної еліти над іншою;
– ступінь зміни політичних відносин; 
– скорочення або обмеження числа альтернатив, з яких вибирає той, хто кориться владі.
Довіра це категорія, що означає відкриті, позитивні взаємовідносини між людьми (сторонами довіри), котрі відображають впевненість у порядності й доброзичливості партнера по взаємодії, і базується на особистому досвіді. Під довірою, як правило, розуміють відкриті, позитивні взаємини між людьми, що ґрунтуються на впевненості у порядності і доброзичливості іншої людини, з якою сторона, яка довіряє, знаходиться в певних політико-комунікаційних відносинах. Довіра може мати різноманітний характер – особистий, політичний, економічний. Ознакою особистої довіри служить відвертість, готовність ділитись інформацією тощо. Політична довіра передбачає готовність електорату делегувати владні повноваження певному політичному суб’єкту. 
У зв’язку з усвідомленням важливості даного феномена для повноцінної взаємодії суспільства і влади тема довіри вийшла на одне з центральних місць державного управління. В останні роки, коли вектор державного управління стрімко змінив свій напрямок і держава в цілому потребує значних змін на покращення взаємодії громадськості та органів влади, створення позитивного іміджу, розбудови та підкріплення інституту довіри до влади, шляхом реформ і прийняття нових законів, таких як Закон України «Про державну службу», «Про запобігання корупції», «Про очищення влади», утворенням нових органів «Національне антикорупційне бюро України», «Національне агентство з питань запобігання корупції», «Державне Бюро Розслідувань», «Національне агентство з розшуку та управління активами, отриманими корупційним шляхом», органів що реформувалися «Національна поліція України», проведенням відкритих конкурсів на зайняття вакантних посад органів державної влади із залученням до конкурсних комісій громадськості, он-лайн трансляцій конкурсного відбору, можливістю оскаржити результати конкурсу та ін. І це є показником перших кроків влади до взаємодії з громадськістю шляхом створення довіри та позитивного іміджу політики як зовнішньої, так і внутрішньої. 
Так, наприклад, в процесі комунікації між політиками і громадянами посередником виступає технологічна конструкція – імідж, який може бути адекватно побудованим і ввести в оману значну частину населення. Політик чи партія із продуманим іміджем може отримати значний кредит довіри, але через певний час, імідж, непідтверджений результатами реальної діяльності, руйнується, негативно впливаючи при цьому на політичну свідомість населення (виникає недовіра, агресія, розчарування, дистанціювання громадян від політики тощо). Актуальним прикладом сьогодення є нестабільність та невизначеність, характерна для суспільства, що трансформується, проблема довіри стає одним з найактуальніших питань, оскільки різкі та неочікувані соціальні та політичні зміни підривають довіру індивідів як до державних інститутів, так і один до одного, що відкидає можливість формування соціального діалогу у суспільстві і, відповідно, несе деструктивний вплив як на функціонування окремих сфер суспільного життя, так і усього соціуму взагалі.
Влада та політики ніколи, протягом всього періоду історії новітньої незалежної України (за виключенням певних не довгострокових історичних моментів), не користувалися значної довірою у громадян. Майже кожен електоральний цикл відзначався кризою підтримки та падінням довіри громадян до президента, уряду, парламенту, політичних партій, силових структур і, навіть, Церкви.
Але нинішня ситуація якісно відмінна від тієї, що булла за часів незалежності України, і саме зараз виникає гостра необхідність удосконалення та впровадження іміджевої політики як механізму довіри до влади у сучасному українському державотворенні.
Стан низького рівня довіри в сфері політичної комунікації в Україні зумовлений як недоліками функціонування вітчизняної політичної системи, так і недостатнім розвитком національної громадянської культури. Так, недовіра до політичної влади обумовлена її сутнісними характеристиками: владні відносини завжди тяжіють до єдиновладдя і тільки опір цій тенденції обмежує негативні прояви; влада ніколи не може бути владою народу, в кращому випадку вона може служити його інтересам (Г. Моска); будь-який суб’єкт політики поступово підміняє інтереси народу своїми власними уявленнями щодо нього; в ідеалі народна влада вправі розраховувати на довіру до неї, але народ може розраховувати на ідеальну владу тільки за умови постійної недовіри до владарюючих [2, с. 94].
Останнім часом, без перебільшення, стала однією з найбільш вживаних у політологічній літературі проблема довіри - недовіри. Саме довіру дослідники завжди згадують як одну з ключових характеристик політичної культури, визначаючи культурні цінності, що сприяють розвитку демократії.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку України, становлення і закріплення демократичних цінностей публічного врядування актуалізується проблема довіри до влади як до інституту представницької демократії. Пояснюється це перш за все тим, що державні службовці в умовах розвитку демократії стають об'єктом особливої уваги з боку громадськості, при цьому рівень довіри населення до влади стає індикатором соціальної стабільності, що свідчить про готовність суспільства до серйозних реформ. Високий рівень довіри населення до органів публічної влади сприяє стабілізації соціально-політичної ситуації, підвищує рівень взаємодії державних структур і громадянського суспільства, покращує соціальне самопочуття державних службовців, якість роботи державного апарату у цілому. Проблема довіри в політичних взаєминах є актуальною не тільки для українського суспільства. Зміни рейтингів політичних діячів в різних країнах світу свідчать про нестабільність цього стану і пошук шляхів повернення довіри населення. Оскільки політична комунікація є раціональною, то і довіра повинна базуватись на результатах діяльності політиків, їх стратегіях, особливостях комунікації із громадянами (ступені їх демократизації) тощо. Тому подальших досліджень потребують основи формування довіри, а саме, трансформація політичної культури, менталітету, свідомості громадян, інформатизація населення тощо.
 
Список використаних джерел:
1. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Ханна Арендт: [пер. з англ. В. Верлоки, Д.Горчакова]. – К.: Дух і літера, 2005. – 584 с.
2. Бова А. Довіра до соціальних інститутів: крос-національні зіставлення / А. Бова // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – C. 90-99.
3. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 730 с.
4. Большой толковый социологический словарь (Collins). – Т.1 (А-О): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 1999. – 544 с.
5. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): [монографія] / О. Донченко, Ю. Романенко. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.
6. Новий тлумачний словник української мови. В 3-х тт. Т.1 / Укл. В. Яременко, О.Сліпушко. –К.: Вид-во «Аконіт», 2001. – 620 с.
7. Рresentation at the conference «Quality of Government: What It Is, How to Get It, Why It Matters», Gothenburg, Sweden, November 17-19, 2005.
8. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2012. – № 822. – С.24-29.
9. Міщенко А.Б. Довіра громадян як основа легітимації влади / А.Б. Міщенко // Україна наукова: матеріали п’ятої всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції (23-25 грудня 2008 року): збірка тез доповідей / Інститут наукового прогнозування, Кримський інститут економіки та господарського права (Севастопольська філія). – К.: ТК Меганом, 2008. – Част. 1. – С. 42-43. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція