... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №1
Інститут права поєднує правові норми, що стосуються однорідних суспільних відносин, мають стійкі закономірності та зв‘язки й формують відокремлену юридичну цілісність в межах галузі права. Аналогічно і культурні коди є поєднанням певних культурних особливостей окремого явища, дії, події, суб‘єкта чи об‘єкта в межах певного типу культури; виражає набір специфічних архетипів, що характеризують національну ідентичність.
Для того, щоб культурні коди ввійшли у право, вони мають набути статусу знаковості, а отже, проявитися як значущі для певного середовища правила поведінки чи феномени та продемонструвати ефективну соціальну практику їх застосування. Такий статус «кодованим» нормам надає суспільство внаслідок визнання їх соціальними цінностями. Це так звані типові моделі поведінки, що однаково проявляються за однакових умов: люди повинні мати можливість передбачати дії та вчинки інших членів суспільства у типових ситуаціях, без цього впорядковане суспільство стане хаотичним.
При цьому доречно наголосити, що буквально всі сфери культури мають свої коди і всі вони відтворюються у праві. Візьмімо, для прикладу, сімейні взаємини, політику, економіку, релігійні канони, національні звичаї та традиції, професійні відносини, морально-етичні норми та інші правила поведінки соціального суб‘єкта – кожна з цих сфер життєдіяльності людини має свої норми, що у праві об‘єднуються у відповідні галузі, підгалузі та інститути. Потреба нормативного врегулювання основних сфер людського життя продиктована самою природою суспільства, адже взаємовизнані й взаємозумовлені правила співіснування дають членам спільноти відчуття стабільності, гарантують узгодженість і врахування різних інтересів та потреб, передбачають взаємну скоординованість поведінки всіх.
Тож культурну кодифікацію можна вважати суспільною потребою, а сам культурний код – соціально значущим нормативним інституційним утворенням, у якому фіксуються основні цінності та здобутки, отримані народом чи нацією. Держава через право закріплює ці коди, роблячи їх механізмом передачі всього культурного надбання, надаючи їм загального визнання, реалізуючи їх у відносинах між людьми, відображаючи через них якісний стан усього суспільства. Таким чином право стає своєрідним дзеркалом культури. Не дарма для того, щоб достеменно вивчити умови певної історичної епохи, спочатку беруться за аналіз чинної на той час нормативної бази (письмової, усної, графічної та ін.), яка дозволяє побачити тодішні суспільні відносини, звичаї, конфлікти і способи їх вирішення.
Культурний код може втілюватися у ключових символах і знаках, словах і сталих фразах, жестах і міміці, явищах і речах, літературі й віруваннях – і все це може легко ідентифікувати одну людину з цілою нацією або ж бути не зовсім зрозумілим для представників іншого етносу. Культурні коди можуть не тільки демонструвати національні особливості, а й бути своєрідними фільтрами при входженні «іншого» у певний соціокультурний простір (від побуту і сім‘ї до трудової зайнятості та мистецтва).
Скажімо, одна з українських дослідниць соціології культурних кодів А.М. Кліменкова у своїх працях пише: «Якщо взяти як приклад таку подію як «одруження», то вона може бути пов’язана з різними культурними кодами, і тому мати різні смисли: може розглядатися як «союз двох закоханих», або як «подія, що обов’язково має відбутися у житті кожного члена суспільства», чи як «засіб продовження роду», як «символ соціального престижу». У різних культурах та субкультурах акцент може робитися на різних аспектах одруження і шлюбу. Оскільки культурні коди і смисли, які вони привносять, найчастіше проявляються через асоціації, то в одному соціокультурному середовищі шлюб може асоціюватися з коханням, в іншому – з економічною складовою життєдіяльності людини [1, c. 67]. 
Абсолютно погоджуючись із дослідницею, водночас доцільно зауважити низку аспектів у контексті вивчення механізму відтворення національних культурних кодів у праві. Зокрема, що стосується першої частини процитованого вислову, то культурний код одруження можна доповнити й іншими смислами, у нашому контексті це «реєстрація акта цивільного стану», згідно зі шлюбно-сімейним законодавством України [2]. А от щодо другої частини наведеної цитати, то її просто варто аргументувати прикладами з чинних нормативних джерел. Так можна виділити багато «акцентів» одруження, які по-різному відтворені у праві різних держав, однозначно, з огляду на їх культурні коди, але достатньо назвати лише найвагоміші з них. 
Перша і найбільш дискутована зараз проблема розуміння суб‘єктів шлюбу. За Сімейним кодексом України (далі – СКУ) «шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка» (ст. 21 СКУ), тоді як у деяких країнах узаконено одностатеві шлюби (їх можна офіційно зареєструвати у 14 країнах ЄС – Австрії, Бельгії, Чеській Республіці, Данії, Фінляндії, Франції, Нідерландах, Ірландії, Люксембургу, Німеччині, Словенії, Угорщині, Великобританії та Іспанії, а також у трьох державах, що не входять до Євросоюзу – Андоррі, Ліхтенштейні і Швейцарії). Натомість у мусульманських країнах законодавчо дозволено сім‘ї з декількох осіб (у шаріаті допускається шлюб одного чоловіка з декількома жінками, але не більше ніж із чотирма – полігамія; деякі держави практикують одночасне перебування однієї жінки у шлюбі з декількома чоловіками – поліандрія, що зустрічається у народів Тибету, Гавайських островів). Це пояснюють демографічною ситуацією, але всім відомо, що у цих державах так склалося історично (такий культурний код сім’ї). 
Другим аспектом, що може продемонструвати різні національні культурні коди сім‘ї (одруження), є укладання шлюбного договору. До недавнього часу в нашій державі це вважалося неприйнятним, що було продиктоване радянською ідеєю (культурним кодом) про сім‘ю як «міцний осередок суспільства», а тепер набуває дедалі більшого поширення (глава 10 СКУ), але при цьому вважається впливом західного меркантильного капіталізму. Хоча треба віддати належне нашим далеким предкам, які починаючи зі XVII століття практикували оформлення шлюбних угод письмово (спеціальними документами – шлюбними або так званими виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ [3]. Тож можна вважати, що ідея матеріальної незалежності подружжя завжди була і залишається присутня в культурному коді української сім‘ї. 
Ще одним прикладом різних культурних кодів у державах, що належать до різних правових сімей, можна вважати розірвання шлюбу. Серед національних особливостей розірвання шлюбів можна виділити такі: 1) є країни, в яких і досі розірвання шлюбу є неможливим (Парагвай, Ірландія, Аргентина); 2) в інших країнах розірвання шлюбу є можливим тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не включає взаємну згоду подружжя (Італія); 3) у більшості країн розірвання шлюбу допускається, у тому числі за взаємною згодою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норвегія та ін.); 4) у країнах мусульманського права підставами судового розірвання шлюбу є хвороба чи фізичні недоліки, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чоловіка утримувати всіх дружин, невідомість місцезнаходження чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, необґрунтована відмова від виконання подружніх обов’язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження та інше [4]. В Україні розірвання шлюбу можливе за ініціативи обох із подружжя або одного з них, але обов‘язково за рішенням суду (ст.ст. 105-110, 112-115 СКУ), при цьому суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СКУ), і навіть надається про поновлення шлюбу (ст. 118 СКУ) та право на повторний шлюб після його розірвання (ст. 117 СКУ). 
Тож загалом код одруження (сім‘ї) відтворює у праві здебільшого давні традиції та звичаї народу. Таких знакових прикладів можна навести багато, але й окрема ця ситуація чітко демонструє шляхи формування соціальних символів і знаків, які, об‘єднуючись, утворюють певний соціокультурний код, що через відтворення у праві набуває статусу суспільно впорядкованого й державно керованого феномена. 
Сам механізм відтворення культурних кодів у праві передбачає попереднє формування певної ідеї в суспільстві, що в силу соціального значення (суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин) переростає у державну волю, а далі через підготовку проекту нормативно-правового акта до його прийняття суб‘єктом правотворчості та вступу в дію, згідно зі стадіями правотворчого процесу. Кожний інститут права, як правило, має свій відповідник серед культурних кодів, але при цьому не всі культурні коди відтворені як інститути права, а тільки ті, що стосуються суспільно важливих відносин.
 
Список використаних джерел:
1. Кліменкова А.М. Культурні коди як чинники формування ціннісних орієнтацій / А.М.Кліменкова // Наукові праці. Соціологія: Видання ЧДУ імені Петра Могили. – Вип. 189. – Т.201. – Миколаїв, 2012. – С. 65-69.
2. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст.135.
3. Див.: Українська християнська сімейна обрядовість: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/. – Дата посилання 23.11.2016.
4. Процедура розірвання шлюбів // Міжнародне приватне право: навч. посіб. / за заг. ред.: В.М. Гайворонський, В.П. Жушман. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 366 с.{jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція