...Здібним заздрять, талановитим шкодять, геніальним лестять (М.Фадуль)...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №2
Є загальновідомим, що спрямованість будь-якої діяльності і поведінки індивіда, по суті справи, визначається трактуванням природи людини і процесу її входження в соціум. І в цьому плані так званий соціалізаційний підхід дає широкі можливості для дослідження становлення і розвитку особистості в цілому і формування її правосвідомості зокрема.
Досить чітко положення зазначеного підходу виклала А. І. Ковальова, що акцентувала увагу на наступних моментах:
– людина є перш за все біологічною істотою, що належить до класу ссавців виду «Homo sapiens» (біологічна характеристика людини. – Авт.);
– людину характеризують особлива тілесна організація і наділеність свідомістю, тобто здатністю пізнавати зовнішній і внутрішній світ і діяти розумно (інтелектуальна характеристика людини. – Авт.);
– найважливішою ознакою людини є її суспільна сутність – лише в суспільстві і завдяки суспільству людина здатна стати суб'єктом діяльності, суб'єктом суспільного розвитку (суспільна характеристика людини. – Авт.);
– людина розвивається в соціальних умовах як особистість (індивідуально-особистісна характеристика людини. – Авт.);
– людиною народжуються, а особистістю стають – освоюючи створену людьми соціальність, включаючись до неї в процесі своєї життєдіяльності, людина розвивається як особистість (праксеологічна характеристика людини. – Авт.);
– людина не «штампується», не може відтворюватися якимось соціальним «кліше» як особистість, а формується під впливом вроджених особливостей, визначених соціальних умов в залежності від свого ставлення до цих умов і до самої себе (причино-особистісна характеристика людини. – Авт.);
– міра соціально типового та індивідуального в людині обумовлена як соціальними, так і індивідуальними факторами її соціалізації (детермінаційно-особистісна характеристика людини. – Авт.);
– соціологія вивчає перш за все встановлені і такі, що діють в суспільстві механізми передачі соціального досвіду від покоління до покоління, співвідношення процесів та інститутів соціалізації, а також соціально типове, що характеризує включеність індивідів у суспільство, соціальні групи, соціальні інститути та організації (наслідкова-колективна характеристика людини. – Авт.);
– девіантне веління, по суті справи, є проявом соціальної дезадаптації – порушення як функціональної, так і змістовної сторони соціалізації [1, с. 77-79] (девіантна характеристика людини. – Авт.).
При таких вихідних позиціях індивід постає перед нами як готова вже з народження до самодіяльності в «соціальному середовищі» людська істота, яка починає активно самореалізовуватися в суспільстві, освоюючи ті чи інші соціальні ролі, а сам процес входження індивіда в соціум трактується як процес адаптації, тобто його пристосування до середовища: «людський розвиток обумовлений взаємодією багатьох чинників: спадковості, середовища (соціального, біогенного, абіогенного), виховання (вірніше, багатьох видів спрямованих впливів на формування особистості), власної практичної діяльності людини» [2, с. 126].
Вказані чинники, що займають важливе місце у системі координат відносин особистості і права, причому незалежно від правового стану першої, детермінують дуже складний, багатогранний та суперечливий соціальний феномен правової соціалізації. 
У широкому розумінні правова соціалізація виступає як процес засвоєння людиною системи правових знань, цінностей і норм, завдяки якому відбувається її успішна адаптація до суспільно-правового життя [3, с. 43]. По великому рахунку, саме вона виступає індикатором та показником впливу права, його норм і принципів на людину. 
Головне завдання правової соціалізації – це забезпечення правомірної поведінки особистості, що передбачає формування і розвиток у неї правосвідомості. Під правосвідомістю розуміється весь правовий досвід поведінки особистості чи групи людей. Правосвідомість виступає як одна з форм суспільної свідомості, зміст і розвиток її обумовлені матеріальними і духовними умовами існування суспільства. Як орієнтовна основа правознавчих дій правосвідомість визначає поведінку людини в сфері найсуттєвіших соціальних відносин. Її основа – не стільки знання численних правових норм, скільки усвідомлення і прийняття соціальних цінностей, які знаходять своє відображення в праві [3, c. 44]. 
Таким чином, результатом правової соціалізації є сприйняття, прийняття і наступна реалізація індивідом у своїй наступній поведінці та діяннях частини культурно-правової спадщини, яка актуальна не тільки для його індивідуальних соціальних інтересів, а й в цілому для локального (на рівні територіальної спільноти. – Авт.), мезонаціонального (регіонального. – Авт.), макронаціонального (на рівні конкретної держави. – Авт.) та в умовах правової глобалізації та міждержавної інтеграції глобального (для міжнародної чи регіональної спільноти держав. – Авт.) соціуму, а також для суспільно-історичного процесу, суб'єктом якого він є. Долучаючись до регламенту життєдіяльності своєї соціальної групи, який склався, людина не тільки починає проявляти у своїй поведінці негативне ставлення до будь-яких відхилень від діючих соціально-правових установок, а й і бере участь в протистоянні деструктивним силам, дії яких спрямовані проти сформованого громадського порядку. Більш того, такі соціально-правові установки трансформуються в морально-правові цінності самої людини і вона в майбутньому починає моделювати свою поведінку згідно з їх настановами. Звідсіля, отримавши необхідні правові вміння і навички врегулювання відносин з іншими членами суспільства, людина може не тільки продуктивно вступати в комунікації і взаємодіяти з ними, а й закріплювати або навіть підвищувати свій статус, успішно виконуючи вказану для неї соціальну роль.
Звідсіля правова соціалізація особистості як процес вироблення у людини уявлень про свою соціальну роль і місце в суспільстві грає важливу роль у становленні її правової свідомості та правової поведінки. Причому слід враховувати, що правова соціалізація виступає як складова єдиного процесу соціалізації, яка є освоєнням культури (норм, цінностей, ідей, правил, поведінки і стереотипів розуміння) відповідної спільноти. Вона не тільки пов'язана з розвитком особистості, а й є своєрідним духовним кодуванням людини, виробляючи у неї типові, стереотипні, тобто такі, що добре розпізнаються і прогнозовані, соціальні реакції і форми активності. 
Функціональне значення такого «відсіву» у формуванні здібностей, навичок і знань індивіда полягає в тому, щоб підготувати людей до тісного співіснування, забезпечити їх майбутню взаємодію та взаєморозуміння. Значення правової соціалізації особистості має більш конкретну телеологічно-функціональну домінанту, а сааме:
а) навчити людину «взаємодії» з правом, 
б) підготувати її до життя та вирішення своїх життєвих устремлінь в умовах правової реальності, що склалася в процесі функціонування соціуму в процесі здійснення державності та 
в) навчити її розуміти, тлумачити та використовувати свої права і обов’язки, що надаються їй природним правом, конституцією держави та її законодавством. 
Необхідно зазначити, що хоча дослідницька традиція з даної проблематики почала складатися вже в античні часи, проте, лише в кінці XIX ст. поняття «соціалізація» починає активно використовуватися в роботах Ф. Гиддингса, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля і Г. Тарда. Причому їх наукові розробки вже тоді аріорі торкалися феномену правової глобалізації. 
На сьогодні можна виділити чотири науково-дослідні традиції концептуального аналізу проблематики правової соціалізації. По-перше, різні аспекти даного феномена розглядаються в контексті структурно-функціонального підходу Д. Істоном, Г. Кельзеном, Н. Луманом, К.Марксом, Р. Мертоном, Т. Парсонсом, П. Сорокіним та ін. 
По-друге, слід акцентувати увагу на концептуальному підході вітчизняних і зарубіжних дослідників, які дають оцінку різним процесам правової соціалізації, виходячи з соціально-психологічних і архетипових установок особистості (Ж. Бодрійяр, І.А. Ільїн, М.М. Коркунов, А.Ю. Мамичєв, О.І. Овчинников, Л.І. Петражицький, Ж. Еллюль і ін.). 
По-третє, з шістдесятих років минулого століття однією з найвпливовіших стає концепція соціального навчання (Г.-Ю. Айзенк, Р. Берджесс, С.М. Жевакін, В.В. Сергєєв, Г.Траслер, Р. Ейкерс), відповідно до якої домінантою правової соціалізації виступає взаємодія людини з громадським середовищем, що визначає набір ціннісно-смислових орієнтирів її правової діяльності. 
По-четверте, в останні роки свій подальший розвиток отримала теорія когнітивного розвитку (Д. Луїн-Тапп, Е. Кон і С. Вайт), яка пов’язує успішність правової соціалізації з рівнем правового мислення людини.
Феноменологія правової соціалізації проявляється в загальних доктринальних підходах до соціалізації як такої. Так, наприклад, Е. Дюркгейм пов'язує поняття «соціалізація» з проблемами функціонування колективної свідомості, і, перш за все, з передачею від покоління до покоління соціальних норм і традицій [4, с. 5] (акцентується увага на колективістському характері соціалізації та великій ролі наслідування в її виникненні та збереженні. – Авт.). У свою чергу М. Вебер виділяє в рамках цього поняття соціалізацію асоціативну, переважно добровільну, і соціалізацію інституційну, здійснювану через впровадження в особистість прийнятих суспільством норм за допомогою соціального заохочення і примусу [5, с. 474] (фактично робиться акцент на форми здійснення соціалізації – пасивну, що реалізується через пасивне сприйняття соціальних установок, та активну – вона формується за рахунок активної поведінки особистості, але в умовах цілеспрямованого впливу на неї з боку суспільства. – Авт.). Т. Парсонс розуміє соціалізацію як процес функціональної адаптації індивіда [6, с. 450-455] (наголос робиться на активну поведінку особистості в процесі функціонування в соціумі. – Авт.). А більшість сучасних соціологів розглядають соціалізацію як процес взаємодії між індивідами, що розвивають в суспільстві власні стратегії, і прийнятими суспільством системами норм і цінностей [7] (акцент робиться на міжлюдській комунікації, здібностях кожної людини вибудовувати і моделювати основи своєї власної поведінки на нормативних засадах, що склалися в соціумі. – Авт.)
Процесуальними засадами, що дають можливість акцентувати увагу на відповідний процесуальний ланцюжок, характеризується позиція Г. Роше, який визначає соціалізацію як «процес, в ході якого людина сприймає і засвоює соціокультурні елементи свого середовища, інтегрує їх в структуру своєї особистості під впливом значущих соціальних факторів і таким чином пристосовується до соціального оточення, серед якого їй доводиться жити» [8, р. 149]. Cистемний аналіз наведеної доктринальної позиції дає змогу виокремити відповідні елементи стадійного ланцюжку у розумінні соціалізації в часовому вимірюванні. Таким чином:
А) спочатку людина сприймає і засвоює соціокультурні елементи свого середовища (прийом і засвоєння інформації на рівні індивідуальної свідомості. – Авт.); 
Б) потім людина інтегрує їх в структуру своєї особистості під впливом значущих соціальних факторів (вироблення соціально-нормативних орієнтирів індивідуальної поведінки під впливом екзистенційних факторів. – Авт.); 
В) і лише потому пристосовується до соціального оточення, серед якого їй доводиться жити (моделювання і реалізація індивідуальної соціальної поведінки згідно надбаних знань. – Авт.).
Таким чином, соціалізація дозволяє індивіду не тільки придбати відповідний багаж у вигляді відповідних звичаїв, традицій, принципів, норм що панують у сіспільстві (мікро-; мезо- і макросоціумі. – Авт.) та є для нього необхідними, щоб ефективно функціонувати в суспільстві, а й дозволяє йому активно діяти відповідно до них, що визвано, по-перше, ефектом впливу таких соціальних регуляторів на особистість, а, по-друге, є результатом своєрідного виховання, що відбулося в соціумі. 
Саме з цією метою, зокрема, індивід повинен навчитися певним правилам поведінки, що є властивими для його соціальної групи, засвоювати прийняті в ній моральні і релігійні цінності, побутові навички, харчові пристрасті, адаптуватися до життя у відповідних соціально-побутових умовах, в певному кліматичному поясі, що становить географічне середовище проживання його групи. Для того щоб відчувати себе комфортно серед членів своєї групи, йому необхідно органічно засвоїти сукупність притаманних цій групі норм, цінностей, символів, моделей поведінки, традицій і ідеологій. Крім того, в процесі соціалізації індивід здійснює соціальну самоідентифікацію, тобто знаходить можливість показати членам своєї і чужих груп, що він розділяє цінності, традиції та поведінкові моделі своєї групи і не поділяє чужих [9, р. 215].
Соціалізація, по суті, являє собою процес розвитку здатності індивіда до нормативної свідомості і поведінки, до обмеження своєї сваволі, шанобливого ставлення до інших, коротше кажучи, процес розвитку моралі. Американський психолог Л. Кольберг виділяє наступні ступені морального розвитку, що фактично детермінують правову соціалізацію особистості:
1. Преконвенціональний (доморальний) рівень. На цьому рівні дитина виконує вимоги дорослих просто заради самого послуху; саме тому вона уникає порушення норм. Тим самим вона прагне уникнути можливого покарання. Крім того, її поведінка – це результат тиску авторитету батьків. Друга фаза цього етапу проявляється в нормативній поведінці в порядку обміну: в розрахунку на конкретну винагороду, що обіцяна батьками. Тут дитина вже розуміє свої інтереси, а нормативну поведінку розглядає як поступку інтересам інших людей, вступаючи правильно як би «для них» і в обмін, розраховуючи на їх взаємну поступку.
2. Конвенціональний рівень. На цьому рівні формується «моральна» свідомість, зачатки власних, а не запозичених уявлень про «хороше» і «погане». 
У першій фазі нормативна поведінка мотивується почуттям сорому в разі помилки, прагненням заслужити схвалення значимих дорослих. 
У другій фазі моральна поведінка обумовлена повагою до правил і прагненням їх виконувати.
3. Рівень автономної моралі. На цьому рівні людина вже здатна сама розуміти позитивність чи негативність своєї поведінки, тобто, що в конкретній ситуації є добром, а що – злом. 
У першій фазі вона розуміє також відносність правил і норм і навчається гнучкості в їх застосуванні. 
У другій фазі людина засвоює уявлення про існування логіки соціального життя, яке не зводиться до інтересів того чи іншого індивіда.
У третій фазі, якої досягають далеко не всі дорослі люди, формуються власні моральні принципи, носієм моральних вимог стає власна совість людини, і вона діє морально незалежно від обставин, вигоди, раціональних міркувань.
Перехід від однієї стадії до іншої розглядається як научіння. Це означає, що моральні принципи слід розглядати як результат не стільки впливу оточення, або «генетичної» програми, скільки процесу творчої реорганізації системи когнітивних здібностей особистості [10, c. 222-229] .
У процесі співвідношення моральних цінностей особистості з цінностями соціальними й виникає правова соціалізація як сприйняття особистістю не тільки соціальних нормативів, а й таких нормативів, що санкціонує та підтримує держава. Таким чином, виникає правова соціалізація, яку схематично можна визначити як перманентний процес залучення людини до правовідносин та формування в неї правосвідомості й правомірної поведінки. В аксіологічному контексті представляє науковий інтерес доктринальна позиція В. Головченко та А. Потьомкіна, котрі розглядають правову соціалізацію як «процес, завдяки якому люди вчаться думати і вести себе відповідно до засвоєння та активного відтворення соціально-правового досвіду, набутого в умовах спілкування з іншими людьми і суспільством в цілому, а також різних видів суспільно-правової дійсності» [11, с. 103]. 
Це представляється дуже важливим, особливо виходячи з того, що правова соціалізація людини детермінується багатьма чинниками різних рівнів. Так, на супермакрорівні (рівні міжнародної спільноти держав) формування правової соціалізації зумовлено міжнародними стандартами прав людини, що є основоположними принципами діяльності міжнародних організацій і їх держав-членів. 
На макрорівні (рівні всього суспільства, що функціонує на території конкретної національної держави) формування правової культури зумовлене характером політичного режиму, пануючими соціально-економічними відносинами, змістом національної культури, що виникла в процесі історичного розвитку суспільства, пропагандистом і розповсюджувачем якої є бібліотека.
На мезорівні (рівні великих соціальних груп – територіальних громад різних рівнів) – місцем тієї чи іншої групи у соціальній структурі суспільства, особливостями її соціального буття. На цьому рівні на людину великий вплив здійснюють комунікації у соціальному і професійному середовищі, яке зумовлює формування відповідного рівня правосвідомості та відповідного типу правової поведінки.
На мікрорівні (рівні малих соціальних груп) – особливостями правосвідомості родини, трудового колективу, неформального спілкування.
Звідсіля, резюмуючи, можна зробити наступні висновки:
– правова соціалізація особистості є невід’ємною частиною її загальної соціалізації;
– правова соціалізація має в своїй основі вплив на особистість правових нормативів, завдяки яким вона трансформує свою поведінку задля їх свідомого виконання і реалізації;
– можна побудувати відповідний процесуальний ланцюжок розуміння онтологічної сутності правової соціалізації: «особистість» – «умови її життя» – «сформовані моральні цінності» – «загальна соціалізація» – «наявність соціальних (правових) нормативів» – «правова соціалізація».
 
Список використаних джерел:
1. Див.: Афанасьев В.С. Социология девиантного (отклоняющегося) поведения [Текст] / В.С. Афанасьев, Я.И. Гилинский – СПб.: Питер, 1993. – 356 с.
2. Гилинский Я.И. Девиантология: социология преступности, наркотизма, проституции, самоубийств и других «отклонений» / Я.И. Гилинский. – СПб.: Питер, 2004. – 520 с.
3. Ратинов А.Р. Правовая психология и преступное поведение. Теория и методология исследования / А.Р. Ратинов, Г.Х. Ефремова. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – 256 с.
4. Дюркгейм Э.О разделении общественного труда. Метод социологии / Эмиль Дюркгейм; пер. с фр. – М.: Наука, 1991. – 576 c.
5. Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер // Западно-европейская социология ХIX-начала ХХ веков. – М.: Наука, 1996. – С. 455-491. 
6. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем: культура, личность и место социальных систем. Функциональная теория изменения / Т. Парсонс // Американская социологическая мысль. – М.: Наука, 1994. – С. 448-464.
7. Див., наприклад: Андреева Г.М. Социальная психология: учеб. для вузов / Г.М.Андреева. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 376 с.; Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: навч.-метод. посіб. // М.П. Лукашевич. – К.: ІЗМН. 1998. – 112 с.; Москаленко В.В. Социализация личности (философский аспект) / ВВ. Москаленко. – К.: Вища школа, 1986. – 200 с.
8. Cit. by: Sirois M., Eheault K, Dufort N. Individu et societe. Introduction a la sociologie / 2 ed. Montreal-ParisCasablanca, 1998. – 278 р.
9. Бергер П. Социальное конструирование реальности / П. Бергер, Т. Лукман. – М.: Наука, 1995. – 303 с.
10. Цит. по: Лефевр В.А. Алгебра совести / В.А. Лефевр. – СПб.: Когнитив-Центр, 2003. – 426 с.{jcomments on}

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція