... Успіх вимірюється не тим наскільки високо ви вилізли, а тим, скільки ви з собою принесли (У.Роуз) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №2
У сучасній правовій системі України існує юридичний феномен, що носить найменування «безкоштовна юридична допомога». Власне, даний феномен має глибоку історико-ретроспективну природу, володіє високим ступенем соціальної наповненості, бо спирається у своєму розумінні, інституціоналізації та реалізації на відомий давньоримський принцип pro bono (від лат. Pro bono publico – заради суспільного блага) [1]. В основі цього принципу лежать професійні послуги, що надаються добровільно і безоплатно, для користі громади, особливо для тих осіб, які не мають коштів для оплати цих послуг. 
Якщо заглянути в глибину століть і в історію багатьох держав, то побачимо, що там, де виникав незалежний суд з змагальним правосуддям, з'являлася і система надання безкоштовної юридичної допомоги деяким категоріям громадян.
Слід наголосити на тому, що принцип pro bono не є чимось особливим або унікальним: бо фактично всі правові системи, що вийшли з римського права та базуються на ньому, в силу багатовікових історичних традицій в тій чи іншій формі його використовують і реалізують. Однак в сучасній Україні, в силу особливостей історичного розвитку та надзвичайної політизації суспільних процесів, цей принцип став не просто юридичною нормою, одягненою у закон, а й політичним прапором, що всякий раз підіймався над суспільством, коли це ставало вигідним комусь з можновладців, виходячи з їх меркантильних інтересів. Бо цей досить специфічний юридичний принцип кожен раз, коли до нього звертаються, не тільки породжує безліч конфліктів і протиріч, які потребують як глибокого наукового осмислення і ретельного юридичного опрацювання, так й відповідну різко негативну реакцію з боку суб’єктів отримання такої безоплатної юридичної допомоги, що вважають її проявом зарозумілості та зневаги з боку пануючих класів. Хоча дія такого принципу в умовах формування і функціонування демократичної державності є одним з яскравих принципів дії громадянського суспільства та його взаємодії з корпоративними, зокрема з правовими інститутами.
Так відбувається і в сучасний історичний період, коли pro bono від благородного правового принципу пройшов шлях до універсального політичного гасла і завершив його юридичним оформленням у вигляді профільного закону України «Про безоплатну правову допомогу» [2].
У історичній ретроспективі інститут безоплатної правової допомоги в Україні як один з видів соціальної підтримки малозабезпеченим та незахищеним категоріям громадян, має глибокі історичні корені і є тісно пов'язаним з розвитком інституту адвокатури в Російській Імперії.
На слушну думку І.С. Яртих, до судової реформи Олександра II правове поле Російської Імперії являло собою клаптикову ковдру, що складається з безлічі правил, норм і звичаїв, що регулювали окремі сфери суспільного життя і не об'єднаних єдиною системою правових ідей. При цьому держава не обтяжувала себе турботою про правову освіту населення або тим більше про надання йому допомоги в цьому питанні [3]. Саме тому судова реформа, в основі якої була продекларована ідея верховенства закону як домінуючого соціального постулату, породила безліч соціальних наслідків, одним з яких стала поява юридичних прав і обов’язків як у самої держави, так і у її підданих. Введення нової системи судоустрою вимагало не тільки кваліфікованих судових кадрів, але і активної просвітницької правової роботи серед підданих, заради блага яких, власне, і влаштовувалися нові інститути. Тому нова правова система не могла існувати без системи стримувань і противаг, що забезпечують її стійке, збалансоване функціонування – а правова просвіта, в тому числі й надання юридичної допомоги – являли собою один з елементів такої системи стримування і противаг.
У сучасний період право на отримання правової допомоги виступає в як конституційне право людини і громадянина. Гарантією закріпленого в ст. 59 Конституції України права людини і громадян на отримання правової допомоги [4] може бути не тільки свобода у виборі захисника своїх прав (Див.: ч. 1 ст. 59 Конституції України), а й доступність такої допомоги для більшості населення і всіх, хто її потребує. Тому вельми важливим є конституційне правоположення про те, що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (Див.: ч. 1 cт. 59 Конституції України). Держава, в свою чергу, зобов'язана створювати умови, при яких реалізація права на доступ до правосуддя не буде залежати від правової обізнаності людини і її фінансових можливостей. Але в чинній Конституції України держава надає лише таку гарантію – для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура (Див.: ч. 2 ст. 59 Конституції України).
Разом з тим, існуюча сьогодні суспільно-політична і економічна ситуація в Україні, що є пов’язаною з кризисними тенденціями в державі і суспільстві та з реформуванням останніх, об’єктивує і викликає гостру необхідність кваліфікованої юридичної допомоги. При цьому юридичний імператив, що кожен громадянин має право на адвоката, є фактично окремим випадком загальновизнаного права, що гарантує кожному доступ до правосуддя. 
Звідсіля, реалізуючи конституційне правоположення про право на безоплатну правову допомогу, Закон України «Про безоплатну правову допомогу» відповідно до Конституції України визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.
У цьому законі визначається сфера його застосування – він регулює правовідносини у сфері надання безоплатної правової допомоги суб'єктам права на безоплатну первинну правову допомогу та суб'єктам права на безоплатну вторинну правову допомогу, що встановлені цим Законом. При цьому порядок надання безоплатної правової допомоги фізичним особам на благодійних засадах фізичними та юридичними особами, які займаються благодійною діяльністю самостійно або спільно з відповідними благодійними організаціями, регулюється відповідним законодавством і статутами цих організацій.
У ст. 3 профільного закону визначається дефінітивна характеристика права на безоплатну правову допомогу. Так, під правом на безоплатну правову допомогу розуміється гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим Законом.
Системний підхід до тлумачення цієї дефініції дає можливість:
– по-перше, визначити склад суб’єктів, що мають право на отримання безоплатної правової допомоги – громадяни України, іноземці, особи без громадянства, у тому числі біженці чи особи, які потребують додаткового захисту. Таким чином, право на отримання безоплатної правової допомоги розповсюджується на всіх людей, що знаходяться на території держави без врахування їх правового стану. Однак, право на безоплатну первинну правову допомогу згідно з Конституцією України та ст. 8 профільного закону мають тільки особи, які перебувають під юрисдикцією України;
– по-друге, виявити об’єктний склад безоплатної правової допомоги – безоплатна первинна правова допомога, а також безоплатна вторинна правова допомога. Тобто маємо градацію безоплатної правової допомоги залежно від: а) суб’єктів її надання, б) переліку послуг, що надаються в межах кожної з них і в) телеологічних домінант, що реалізуються в процесі її реалізації;
– по-третє, онтологічну ознаку безоплатної правової допомоги – вона є можливістю (правом, як формою можливої поведінки) громадянина України, що гарантована Конституцією України, здійснюється органами держави або іншими суб’єктами та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел;
– по-четверте, обсяг безоплатної правової допомоги – суб’єкти її отримання мають можливість (право) на отримання в повному обсязі безоплатної первинної правової допомоги, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим законом – тобто всі наведені суб’єкти мають право на отримання безоплатної первинної правової допомоги в повному обсязі, а деякі з них (обмежене коло), у випадках передбачених законом, на отримання безоплатної вторинної правової допомоги.
З останнього положення актуалізується визначення безоплатної первинної і вторинної правової допомоги. Згідно ст. 7 профільного закону безоплатна первинна правова допомога – це вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 13 профільного закону безоплатна вторинна правова допомога тлумачиться як вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Таким чином, безоплатна первинна правова допомога має досить широке розуміння, вона здійснюється шляхом великої кількості організаційних та організаційно-правових форм і методів та великим колом суб’єктів. У той же час безоплатна вторинна правова допомога є більш телеологічно звуженою формою бо здійснюється тільки в сфері правосуддя та полягає у створенні рівних можливостей для доступу широкого кола осіб до правосуддя.
Суб'єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні є: 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) фізичні та юридичні особи приватного права; 4) спеціалізовані установи (ст. 9 профільного закону).
Відповідно до ст. 7 профільного закону безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг: 1) надання правової інформації; 2) надання консультацій і роз'яснень з правових питань; 3) складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру); 4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.
Таким чином, органи місцевого самоврядування є: по-перше, легальними суб’єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні; по-друге, вони надають таку допомогу, що базується в наданні відповідних видів правових послуг; по-третє, вони надають сааме такі правові послуги, що визначено в профільному законі; по-четверте, для надання таких правових послуг вони повинні здійснювати відповідну управлінську діяльність та здійснювати її у відповідних організаційних та організаційно-правових формах.
Демонстрацією переваг в наданні правових послуг органами місцевого самоврядування в рамках безоплатної первинної правової допомоги можуть слугувати наступні чинники-фактори: а) локальний – органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними до населення органами публічної влади; б) онтологічний – кадровий склад органів місцевого самоврядування як представницьких, так й виконавчих формується з числа членів територіальної громади, що добре знають особливості місцевого життя та життєві устремління членів громади; в) комунікаційний – у наслідок локального топусу органи місцевого самоврядування знаходяться з членами територіальної громади у найбільш тісному комунікаційному зв’язку; г) інформаційний – інформаційний зв’язок між органами місцевого самоврядування і членами територіальної громади є постійним і найбільш оптимальним; д) повсякденний – органи місцевого самоврядування та члени територіальної громади існують і функціонують в умовах повсякденності, що детермінує використання ними основних екзистенційних форм діяльності, що потребують надання відносно них правових послуг.
Резюмуючи, можна дійти наступних висновків:
– право на безоплатну правову допомогу в історичному аспекті виникло в результаті застосування давньоримського принципу pro donо;
– право на безоплатну правову допомогу прямо є пов'язаним з виникненням в державі інституту адвокатури;
– в умовах демократизації держави і суспільства право на безоплатну правову допомогу стає не тільки досягненням громадянського суспільства, а й конституційно-правовим принципом та конституційно-правовою гарантією, що знаходять свою конкретизацію і деталізацію у чинному законодавстві України;
– органи місцевого самоврядування легалізовані як суб’єкти надання безоплатної первинної допомоги завдяки суттєвій організаційній, нормативній та інформаційній ролі, яку вони відіграють у становленні, розвитку і функціонуванні територіальної громади.
 
Список використаних джерел:
1. Pro bono publico // Википедия. Свободная энциклопедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/7Ks3wW
2. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від 2 червня 2011 року // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 577.
3. Яртых И.С. Бесплатная юридическая помощь: история, мифы и реальность [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article /n/besplatnaya-yuridicheskaya-pomosch-istoriya-mify-i-realnost#ixzz4QLIYMHux {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція