... Найбільше успіхів ми досягаємо у тому, до чого маємо найліпший хист (Античний вислів) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №4
Земля – найперше і найголовніше джерело багатства. Про величезне значення землі говорить і те, що вона не є продуктом людської праці, вона – творіння самої природи, а тому збільшити запаси земельних ресурсів за бажанням чи потребою людини неможливо.
Значення проблеми раціонального використання та охорони земель зростає, якщо врахувати, що охорона та використання земель є важливою складовою частиною охорони навколишнього природного середовища. У природі все взаємопов'язане, від стану одних об'єктів природи залежить стан інших. Саме землі належить головна роль у взаємодії природних ресурсів. Від стану охорони земель багато в чому залежить охорона всіх інших об’єктів природи: лісів, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря.
Землі треба охороняти не лише від необґрунтованого зменшення кількості, а й від зниження їхньої родючості. На велику увагу заслуговує охорона верхнього, найбільш родючого шару земної кори – ґрунту. Саме ґрунт забезпечує нормальний розвиток рослинного покриву, є живильним середовищем для зернових та інших сільськогосподарських культур.
В Україні сьогодні неосвоєних земель майже немає. Збереглися вони, окрім заповідників, тільки в місцях, що досі вважалися непридатними для господарського використання - ярах, крутосхилах, балках. Саме тому вкрай необхідним є існування ефективного механізму правового забезпечення статусу земель. 
Конституція України (ст. 14) і Земельний кодекс України (ст. 1) визнає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [1].
Отже, саме забезпечення раціонального використання та охорони земель – один з основоположних принципів Земельного кодексу України. На сьогодні прийнято значну кількість нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання земельних відносин, раціональне використання і охорону земель. Однак незважаючи на це, їх положення недостатньо чітко або взагалі не виконуються. Більше того, окремі статті законів слід докорінно змінити або взагалі вилучити.
Земельна реформа не створила екологічно сталого збалансованого землекористування. Держава фактично відмовилась від управління земельними ресурсами, примножила чисельність землевласників, і водночас не сформувала чіткої законодавчої бази. Криза в економіці, достатньо жорсткі, переважно монетарні, шляхи переходу до ринку, явне відставання банківської сфери, дуже складна і невигідна процедура кредитування - все це сприяло тому, що питання охорони земель стали другорядними.
Слід констатувати також відсутність належного контролю за здійсненням реформи і науково обґрунтованої земельної стратегії. Одним з істотних недоліків правового забезпечення земельної реформи є відсутність її екологічної зорієнтованості, тому її здійснення без урахування найважливіших екологічних аспектів може призвести до подальшого розвитку кризових екологічних явищ, в першу чергу в сільському господарстві.
Відбуваються також погіршення земель сільськогосподарського призначення, руйнування їх ґрунтового покриву, зниження родючості тощо. Специфічними рисами цих земель є значний рівень їх розораності і еродованості. Це потребує формування в державі особливого підходу до визначення правового режиму використання зазначених земель. Закріплені в законі дві право утворюючі ознаки (надання для потреб сільського господарства або призначеність для цих цілей) фактично не враховують природних властивостей і якостей даних земель як елемента екосистеми. Між тим до земель сільськогосподарського призначення доцільно відносити землі, для яких характерними ознаками є наявність родючого ґрунтового покриву, клімату, водних ресурсів та рельєфу в такій єдності і такому взаємозв’язку, що за умови раціонального використання і збереження природних характеристик вони можуть бути придатними для потреб сільськогосподарського виробництва. Саме держава має здійснювати першочергові земельно-правові заходи щодо даних земель. 
У сучасних умовах потребує належного вирішення і проблема використання земель населених пунктів. До земель цих пунктів слід відносити землі міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів, які розташовані в межах цих пунктів, перебувають у безпосередньому віданні міських, селищних або сільських рад, надані для містобудівних потреб або призначені для цих цілей відповідно до містобудівної документації і виступають основою для формування повноцінного середовища життєдіяльності людей. 
Оскільки, в межах населених пунктів крім власне земель населених пунктів, можуть знаходиться й інші землі, склад власне земель населених пунктів повинен включати лише землі забудови, загального користування і ділянки, які використовуються органами комунального господарства.
Загалом, чинне законодавство України у сфері охорони та використання земель характеризується значними диспропорціями, зокрема:
– надзвичайно високим, економічно та екологічно необґрунтованим рівнем господарського (передусім – сільськогосподарського) освоєння території;
– значними площами та низькою щільністю забудови виробничих територій;
– нераціональним розміщенням виробничих та житлових територій;
– малою часткою територій природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення;
– наявністю значних територій, використання яких законодавчо обмежується та вимагає спеціального охоронного режиму господарювання (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту та зв’язку, об’єкти природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення, курорти, річки, моря, озера, водосховища та інші водойми, водозабори);
– територіальною невідповідністю розміщення водоємних виробництв місцевим водним ресурсам.
Санітарно-епідемічний та екологічний стан території України, рівень природно-техногенної безпеки характеризується:
– деформованою структурою господарського комплексу при переважанні виробництв з ресурсозатратними, екологічно небезпечними технологіями та значним зношенням основних фондів;
– високим рівнем забруднення навколишнього природного середовища багатьох регіонів, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури;
– наявністю значних територій, що зазнають постійного впливу небезпечних геологічних процесів.
Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природно-техногенної небезпеки.
Це призводить до необхідності розселення з таких територій. Але існують певні недоліки щодо функціонування системи розселення. Зокрема до них належать:
– неузгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій;
  – надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах;
  – уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ та сіл;
– ексцентричне територіальне розташування більшості обласних центрів, недостатній розвиток у центрах внутрішньо обласних систем розселення (особливо міжрайонних, районних) об’єктів соціально-культурного обслуговування населення прилеглих територій та транспортних зв’язків, що не дає змоги забезпечити створення для кожного громадянина (незалежно від місця його проживання) рівних умов доступності до цих об’єктів;
– недостатній рівень розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів.
Основною причиною цих недоліків є відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної стратегії ефективного використання території країни [2, с. 109, 165-168].
Від стану природних якостей земель безпосередньо залежить і стан інших об'єктів природи, всього довкілля, нарешті здоров'я людей.
Дуже важливо створити атмосферу найбільшого сприяння охороні земель, особливо ґрунтів, для чого доцільно прийняти Закон України «Про ґрунти», в якому будуть даватися визначення поняття «ґрунту», загальні засади і принципи використання та охорони ґрунтів, правовий режим ґрунтів, функції органів державної влади місцевого самоврядування та спеціальних органів щодо контролю за використанням і охороною ґрунтів, прав і обов'язків суб'єктів, які здійснюють використання та експлуатацію ґрунтів, державні гарантії їх прав і обов'язків, а також визначення юридичної відповідальності за порушення вимог чинного законодавства щодо використання і охорони ґрунтів, її види.
Потребують правового регулювання обов'язки землевласників і землекористувачів щодо проведення консервації еродованих та інших деградованих земель для забезпечення їх охорони і відтворення родючості ґрунтів; питання про відповідальність за неправильне зберігання знятого родючого шару ґрунту. Для цього необхідно включити спеціальні розділи при розробці Закону «Про ґрунти» [3, с. 85-94].
Державну програму охорони ґрунтів треба побудувати на сучасних принципах і враховувати стан земель на підставі даних моніторингу з обов'язковими джерелами фінансування за рахунок державного, обласного, районних бюджетів, а також кошти землевласників. У відповідному законі треба визначити фінансові ресурси з кожного джерела. Особливо важливо віднайти раціональний механізм компромісу між виробничою і охоронною діяльністю на всіх рівнях виконавчої влади і для землевласника. Останній повинен бути зацікавлений у природоохоронній діяльності за рахунок користування різними пільгами щодо кредитів, податків тощо.
В основу удосконалення правового регулювання використання землі в Україні мають бути покладені такі основні правила: 1) земля є природним ресурсом, а також являється середовищем існування інших об’єктів навколишнього природного середовища, впливає на їх стан, і тому головний акцент слід робити на дотриманні вимог екобезпеки та охорони земель; 2) земля є основним засобом одержання прибутку в сфері сільського господарства, а тому її використання повинно обмежуватися вимогами держави щодо збереження, охорони і раціонального використання земель як одного з основних природних ресурсів та невід’ємної частини довкілля; 3) земля є територіальним базисом (для розселення, розташування будівель, споруд та інших об’єктів соціальної інфраструктури), тому здійснення її експлуатації має реалізуватися, виходячи з потреби використання землі як засобу виробництва, обмеженого вимогами екобезпеки та необхідністю збереження земельних ресурсів. 
  Лише при існуванні відповідності використання землі як природного ресурсу, як основного засобу виробництва та як територіального базису, що відповідає реалізації екологічної, економічної та соціальної функцій землі, може бути забезпечено вирішення питання про належне використання земель та дотримання вимог екобезпеки.
 
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 черв. 1996 р. з наст. змінами і допов. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2. Про додаткові заходи щодо врегулювання земельних відносин Постановою Кабінету Міністрів України від 26 серп. 2009 р. № 901 [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.dazru.gov.ua/terra/control/uk/publish/article?art_id=102425&cat_id=36955
3. Правові основи майнових і земельних відносин [Текст] / навч. посіб. / [В.М.Єрмоленко, О.В. Гафурова, О.В. Гласова та ін.]; за заг. ред. В.М. Єрмоленка; М-во освіти і науки України, Нац. аграр. ун-т Каб. Міністрів України, Навч.-наук. ін-т ін-т земел. ресурсів та правознав. – К.: Магістр XXI сторіччя, 2007. – 282 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція