legalactivity.com.ua

Як відомо, принцип законності у кримінальному процесі – це вимога нормативного характеру, що зобов’язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю (суд), а також інших осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати усі приписи норм Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.

Якщо ж розглядати законність крізь призму кримінально-процесуального примусу, то існує ряд аспектів, на які слід звернути увагу.

1. Вимога законності у кримінально-процесуальному примусі набуває особливого значення, адже примус суб’єктів щодо здійснення ними своїх процесуальних обов’язків не може бути реалізований будь-якими, а особливо незаконними засобами, так як порушуватиметься доктрина неухильного дотримання норм закону. Застосування заходів процесуального примусу повинно здійснюватись разом із гарантуванням прав і свобод громадян відповідно до Конституції України. Особливо гостро ця проблема стоїть із питанням обмеження прав і свобод громадян. Тому, для мотивованого і правильного застосування процесуального примусу необхідно глибоко знати їх правову природу, підстави, умови та порядок застосування. А це можливо лише шляхом чіткого закріплення процедури його застосування.

2. Законність виражається у чіткому визначенні переліку заходів процесуального примусу. З одного боку, це убезпечить від непотрібного і невиправданого обмеження прав особи, стосовно якої застосовуються заходи процесуального примусу, а з іншого – в повній мірі забезпечить виконання завдань кримінального судочинства. 

Кожний захід процесуального примусу виступає необхідною складовою правоохоронного механізму, який знаходиться у відповідності з усіма іншими примусовими засобами. При цьому, для правового регулювання кримінально-процесуального примусу характерна чітка регламентація кожної примусової дії. Та чи інша норма загального характеру, у тому числі і конституційна, яка у порядку виключення допускає обмеження прав особи, може бути реалізована лише за умови конкретизації та деталізації в кримінально-процесуальному законі умов і процесуального порядку застосування конкретних примусових заходів.

3. Законність проявляється також у здійсненні примусу виключно органами, які ведуть кримінальний процес. При цьому кожен із органів уповноважений застосовувати примус тільки в межах своєї компетенції, тобто вправі проводити лише ті примусові дії, що не виходять за межі його повноважень.

Даний аспект прояву законності, виражаючи державну, публічно-правову природу примусу, означає, що будь-який примусовий вплив, що здійснюється не з боку органів кримінального судочинства, не може розцінюватись як реалізація процесуально-примусового заходу.

4. Законність як основна риса кримінально-процесуального примусу виявляється також у вимозі його застосування лише щодо осіб, відносно яких законом передбачена така можливість. Звужуючи коло суб’єктів, щодо яких може і має бути застосований примус, створюється загроза успішної реалізації кримінально-процесуальних норм. І навпаки, розширюючи коло зазначених осіб, порушуються їх права і свободи, що розцінюватиметься як свавілля.

Характерним є те, що може мати місце не тільки прямий примус, але й примусовий вплив, в результаті чого особа перебуває у певному процесуальному статусі, у зв’язку з яким на неї покладаються не передбачені законом обов’язки. Наприклад, на практиці зустрічаються випадки допиту як свідка особи, щодо якої порушена кримінальна справа і яка фактично перебуває в статусі підозрюваного. У такому випадку має місце примус особи, яку допитують під острахом кримінальної відповідальності, тим самим зобов’язуючи її до виконання не існуючого обов’язку.

Законодавець чітко визначає, стосовно яких суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності відповідні органи чи посадові особи вправі застосовувати той чи інший примусовий захід. Характерним є те, що процесуальний примус направлений в першу чергу проти підозрюваного, а також обвинуваченого. Своєрідна концентрація примусових заходів щодо зазначених осіб пов’язана з наявністю висунутих проти них підозри чи обвинувачення. Інтенсивність процесуального примусу щодо обвинуваченого чи підозрюваного, обумовлена певним обсягом і особливістю примусових заходів які до них можуть застосовуватись.

Якщо за наявності відповідних передумов закон щодо обвинуваченого дозволяє застосовувати практично всі заходи примусу, а щодо підозрюваного – абсолютну їх більшість (скажімо, виключення становить відсторонення від посади в порядку ст. 147 КПК України), то ряд примусових заходів за наявності відповідних підстав закон дозволяє застосовувати і щодо інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності (свідка, потерпілого тощо).

Як відомо, кожний із заходів кримінально-процесуального примусу має свою мету, але спільною їх метою є забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. Відповідно ці завдання, як правило, можуть бути виконані за умов належної процесуальної поведінки суб’єктів кримінального судочинства. Таким чином, спільною підставою для застосування більшості заходів кримінально-процесуального примусу буде невиконання або неналежне виконання обов’язків деякими суб’єктами кримінального процесу.

Проте, наявність невиконання або неналежного виконання обов’язків не завжди є передумовою для застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Конкретні фактичні дані можуть вказувати не тільки на можливість правопорушення, але й на необхідність його запобігання для забезпечення нормального розвитку процесу. {jcomments lock}