... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №1
У реаліях українського сьогодення сучасна вітчизняна історична, історико-правова наука набуває світоглядного змісту, виконуючи не лише наукові, а й соціокультурні функції (почуття громадянства, історична память, критичне мислення, формування в суспільстві об’єктивної картини про минуле) [2, с. 96].
В останнє десятиліття помітні активні намагання імплементації нових бачень, концепцій і теорій, застосування західних епістемологічних зразків і дослідницьких стратегій. Історіографи слушно вказують на «своєрідні змагання між націоцентричними, культурно-антропологічними, постмодерністськими образами минувшини» [2, с. 99]. Міждисциплінарний підхід став неодмінною складовою модерних праць, в яких акумульовано сплав методологічного арсеналу інтелектуальної історії наукознавства, філософії, культурології, політології, права, етнології, соціології, соціальної психології та ін.
Цілісне, об’єктивне відтворення діяльності Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР) та її ролі у генезі українського національно-визвольного руху вимагає системного аналізу, міждисциплінарного підходу, використання новітнього методологічного інструментарію.
Незважаючи на певну активізацію досліджень з теми УГВР перед кожною черговою ювілейною датою, в українській історіографії відсутня окрема наукова розвідка, в якій би комплексно було проаналізовано напрацювання вітчизняних науковців. З-поміж дослідників УГВР, слід назвати науковців: І. Бойка, В. В’ятровича, Ю. Киричука, В. Мороза, І. Патриляка, О. Панченка, А. Русначенка, Б. Тищика, І. Терлюка, Я. Тимчишина, В. Ухача.
Метою наукової розвідки є історико-правовий аналіз програмових документів першого Великого Збору УГВР та їх значення для подальшого розгортання українського визвольного руху.
Більшість науковців суголосні у місці проведення першого Великого Збору УГВР – сіл Сприня та Недільна Самбірського повіту Дрогобицької області (тепер Львівської області) [4]. Із запланованих 30 делегатів, змогли прибути лише 21 делегат [11]. Інші історики вказують на 20 осіб [7, с. 78].
Фахівці-науковці цілком обґрунтовано вказують на демократизм, визнання рівноправності всіх громадян, верховенство права [8], прагнення формувати систему державного правління на демократичних засадах розподілу влади на три гілки [3, c. 152], що лягли в основу прийнятих програмних документів («Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал») УГВР. В останнє десятиліття помітне зростання уваги як істориків, так і фахівців права до оцінки програмових положень «верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі…» [6, c. 60], ролі УГВР в українському національному державотворенні. Системний аналіз наукового доробку вчених, що досліджували це питання, дозволяє зробити ряд узагальнень:
– по-перше, керівництво воюючої України ще на етапі боротьби за незалежність взяло в основу розбудови системи державного управління один з базових принципів демократії – поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову [3, c. 152], що незважаючи на воєнні умови, було рішучим кроком відмови від елементів авторитаризму і розкривало базові засади майбутнього державно-правового устрою незалежної України [1];
– по-друге, «ідеологія УГВР стала результатом синтезу всіх українських політичних рефлексій» [1], об’єднання розрізнених політичних партій та організацій, що стояли на платформі незалежності України;
– по-третє, правова база створена УГВР являла якісно новий, вищий етап розвитку українського визвольного руху, що увібрав здобутки і досягнення попередніх етапів. «Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал» УГВР стали «етапними явищами формування і розвитку концепції української національної держави» [1];
– по-четверте, «програмові документи УГВР декларували принципи демократичного формування влади; відмови визвольного руху від монопольного диктату ідейних доктрин однієї політичної партії чи групи всьому суспільству, застосування всенародного волевиявлення при виборі форм державного правління, перехід до демократичного формування влади…» [4, c. 332]. За твердженням А. Боляновського визначилася нова стратегія, суть якої полягала в тому, щоб сконцентрувати під контролем УГВР більшість території України, щоб за сприятливих обставин Україна трансформувалася в «повстанську республіку» [4, c. 332];
– по-п’яте, із затвердженням програмових документів УГВР, «УПА як реальний збройний важіль влади тепер була вже юридично підпорядкована УГВР та уряду», а «політика надпартійності була цілком реальною» [4, c. 152].
Вітчизняні вчені (В. Мороз, Д. Саламін) проаналізували і практичну діяльність УГВР, слушно зауважуючи, що в умовах радянської дійсності ця робота зводилась здебільшого до представницьких функцій [13, c. 13]. По-перше, однією з наймасштабніших акцій українського визвольного руху під егідою УГВР став бойкот т. зв. виборів до Верховної Ради СРСР (10.02.1946 р.) та УРСР (9.02.1947 р.) [9, c. 102]; по-друге, під керівництвом «революційного парламенту» [12, c. 312] та уряду, було зорганізовано пропагандистські заходи спрямовані на захист Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ); боротьбу з процесами другої радянізації, зокрема з колективізацією; по-третє, зусиллями щодо необхідності консолідації українців як у краю так і на еміграції (відозви «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією», листопад 1946 р., «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», жовтень 1949 р. та ін.) [9, c. 102]; по-четверте, акцією допомоги голодуючим українцям Наддніпрянщини в 1946-1947 роках. Під егідою УГВР самостійницьке підпілля відзначало п’яті та десяті роковини утворення УПА [9, c. 103].
Таким чином, по-перше, «створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створило в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечило гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної (тут ще раз слід наголосити про вирішальний вплив ОУН(б) на створення УГВР, проте аж ніяк не диктат і монопольний вплив, принаймні до осені 1944 року – В.У.) політичної організації, тобто ОУН(б), і з другого – мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації»[5, c. 601].
По-друге, утворення УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу передбачало консолідацію всіх національно-патріотичних сил, що стояли на платформі самостійності України, та виводило УГВР на міжнародну арену як політичного чинника. І. Патриляк наголошує, що з часу створення УГВР український визвольний рух набув «нової якості», він «змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни із об’єкта в суб’єкт східноєвропейської геополітики» [12, c. 313]. Учений зазначає, що створення найвищого керівного органу українського народу «підважувало в очах світового співтовариства легітимність київського «уряду» УРСР, створювало альтернативу маріонетковій владі УРСР, додаючи труднощів сталінському керівництву у переговорному процесі із західними союзниками, та стимулювало Москву створювати фіктивні наркомати при «уряді» УРСР [12, c. 313].
По-третє, правове закріплення діяльності УГВР (аналоги УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу на той час уже існували в окремих народах Європи, зокрема в Литві і Латвії – В.У.) на українських землях, убезпечило її від перетворення на емігрантську організацію [10, c. 544], зрештою революційний український парламент ніколи не відходив від ідеї соборності українських територій.
Проведений історіографічний аналіз програмових документів Української Головної Визвольної Ради дозволяє виокремити і коло проблемних питань, які потребують подальших наукових зусиль дослідників.
По-перше, потребують детального аналізу позиції усіх українських політичний сил щодо потреби створення, діяльності УГВР; переговорного процесу з лідерами державних центрів та представниками політичних партій західноукраїнських земель міжвоєнного періоду. По-друге, з’ясування причин не досягнення порозуміння ОУН(б) як ініціатора, «рушія» консолідаційних процесів з ОУН(м), лідером Поліської Січі Т. Бульбою-Боровцем. По-третє, детального вивчення потребує і діяльність ЗЧ (Закордонних частин) УГВР та т. зв. Середовища УГВР, їх діяльність у вільному світі, конфліктне тло взаємостосунків між ними.
 
Список використаних джерел:
1. Андрусяк Т.Г. Українська Головна Визвольна Рада та її роль в українському національному державотворенні (До 70-річчя утворення УГВР) / Т.Г. Андрусяк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/QNXz6j.
2. Боднар В. Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики / В. Боднар // Історіографічні дослідження в Україні. Зб наук. праць. – 2014. – Вип. 25. – С. 95-96.
3. Бутко С.В. Спроба формування системного управління українським національно-визвольним рухом у 1943-1944 рр. / С.В. Бутко. Розумовські зустрічі: матеріали наук.-практ. конф. «Розумовські зустрічі» (28 листопада 2012 року) / Сіверський інститут регіональних досліджень; Інститут законодавства Верховної Ради України. – Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. – С. 151-154.
4. Боляновський А. До питання про політичну стратегію українського визвольного підпілля в 1944 році / А. Боляновський // Галичина. – 2008. – № 14. – С. 329-342. 
5. Головко М.Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни 1939-1945 рр.: монографія / М.Л. Головко – К.: Олан, 2004. – 704 с.
6. Ідзьо В. Українська Повстанська Армія - згідно свідчень німецьких та радянських архівів. Наукове видання. / В. Ідзьо. – Львів: Видавництво університету «Львівський Ставропігіон», 2015. – 200 с.
7. Каліберда Ю.Ю. Українська Головна Визвольна Рада та її роль у боротьбі українського народу за незалежність у 1940-1950 роках / Ю.Ю. Каліберда, А.В. Федько, Ю.І. Федько, І.І.Шелест. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:/www.rusnauka.com/10_NPE_2008/istoria/29982doc.htm.
8. Мищак І.М. Боротьба українського націоналістичного руху з органами радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни: історіографія / І. Мищак. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/0PE6Kr.
9. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради / В.Мороз // Визвольний шлях. – 2004. – Кн. 7. – С. 68 – 106.
10. Нариси з історії дипломатії України / О.І. Геленко, Є.Є. Каменський, М.В. Кірсенко та ін під ред. В.А. Смолія. - К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. – 736 с.
11. Пагіря О. Створення та діяльність Української Головної Визвольної Ради, 1943-1954 рр. / О. Пагіря. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=420.
12. Патриляк І.К. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960-х рр. / Центр досліджень визвольного руху. / І.К. Патриляк. - Львів: Часопис, 2012. - 512 с.
13. Стасюк О. Український визвольний рух середини ХХ століття в контексті українського державотворення / О. Стасюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2014. – № 23. – С. 34-38. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція