... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №5
У XXI ст. особливої актуальності набрала тема поширення ВІЛ-інфекції та СНІДу. Актуальність даної теми зумовлена швидким темпом розповсюдження цих хвороб, а також відсутністю досить ефективних правових засобів у боротьбі з даними хворобами. Проблема боротьби з хворобами ВІЛ-інфекцій та СНІДу є не лише медичною проблемою, але і суспільства в цілому. Крім небезпечних наслідків для здоров’я, проблема поширення ВІЛ-інфекцій та СНІДу тісно пов’язана з питаннями шлюбу та сім’ї, материнства, моралі та виховання молоді, демографічної ситуації та генофонду нації.
Статистика офіційної реєстрації інфекційних хвороб та хвороб імунодефіциту людини свідчить про відносну стабільність значень її показників, що існувала протягом тривалого часу. За шість місяців 2016 року в Україні за даними Українського центру контролю за соціально небезпечними захворюваннями МОЗ України було зареєстровано 7 612 нових випадки ВІЛ-інфекції (з них 1 365 дітей до 14 років) [1].
Проблему кримінальної відповідальності за поширення і зараження СНІДу та інших невиліковних інфекційних хвороб досліджували низка вітчизняних вчених-криміналістів, таких як: П.П. Андрушко, І.С. Вікторов, В.О. Глушков, Л.П. Брич, Н.І. Загородніков, М.Д.Шарогородський, Л.В. Лобанова, О.М. Джужа, Е.Л. Сидоренко, Л.П. Брич та інших.
У КК України пріоритетне місце відведено охороні життя та здоров’я особи. Це підкреслюється і формуванням такого завдання КК України як правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина у ст. 1, а також тим, що розділ «Злочини проти життя і здоров’я особи» пересунувся з третього місця в Особливій частині Кримінального кодексу 1960 року на друге місце у Кримінальному кодексі 2001 року. КК України дещо розширив коло злочинних діянь, пов’язаних із зараженням людини інфекційними хворобами чи поставленням її в небезпеку зараження ними, та диференціював відповідальність за них, пом’якшивши чи, навпаки, підвищивши її за окремі їх види [2, с. 256].
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України 2001 р., характеризується свідомим поставленням іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 33 затверджено «Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини та перенесення збудників цих хвороб» (ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р.)», у якому дається перелік таких хвороб: жовта гарячка, натуральна віспа, хвороба Марбург, гарячка Ласса, гарячка Ебола, контагіозні вірусні гарячки, енцефаліти, енцефаломієліти, сказ, ящур тощо. Тобто, порівняно зі ст. 108-2 КК УРСР 1960 р. сучасний КК України передбачає кримінальну відповідальність не тільки за зараження ВІЛ, а й за зараження іншої невиліковної інфекційної хвороби. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого на зараження в цих випадках не виключає відповідальності суб’єкта злочину. 
Ч. 2 ст. 130 передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу. Потерпілою від злочину може бути тільки інша особа, згода якої на зараження не виключає відповідальності винного. Самозараження вказаними інфекціями (наприклад, через уведення собі ін’єкції або іншим шляхом) за ч. 2 ст. 130 КК України 2001 р. не є караним. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130, із суб’єктивної сторони характеризується лише злочинною самовпевненістю. Окрім цього, порівняно із ст. 108-2 КК УРСР 1960 р., чинний КК України розширив ознаки злочину, передбаченого ст. 130, яка містить в собі 4 частини. Кваліфікованими видами злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, вчинене щодо двох або більше осіб або неповнолітнього. Умисне зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто вчинене з прямим або непрямим умислом, тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 130. Якщо умисел винного був спрямований на позбавлення життя потерпілої особи, то його дії слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК України [3, с. 115]
За даними офіційної статистики, злочинів у сфері зараження ВІЛ– інфекцією/СНІДом чи іншою невиліковною хворобою зареєстровано у 2013 році – 12 випадків, 2014 р. – 7, 2015 р. – 13, 2016 р. – 7 [4].
Наведена статистика наочно демонструє, що кількість зареєстрованих злочинів за ст. 130 ККУ за останні 4 роки дуже мала і це пов’язано з низкою проблем правозастосовного характеру. Необхідно зазначити, що велика кількість таких злочинів є прихованою, що, в свою чергу, робить важчою роботу органів внутрішніх справ, негативно впливає на авторитет та об’єктивність судочинства. Українське законодавство фактично анулює можливість виявлення правопорушника, а на правосвідомість громадян покладатися неможна.
Стаття 130 КК встановлює відповідальність за зараження ВІЛ-інфекцією та іншими невиліковним інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людини.
Однією з найголовніших проблем в юридичному аспекті цього питання є неузгодженість норм кримінального законодавства і законодавства, що регулює сферу охорони здоров’я. Медичного терміну «невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини» не існує. 
На противагу цьому, Л.П. Брич робить висновок, що такі хвороби є, і пропонує надати визначення невиліковної інфекційної хвороби та перелік таких хвороб у спеціальному нормативно-правовому акті. Через невизначеність цього поняття виникає проблема низького виявлення та розкриття злочинів означеної категорії справ у порівняння з іншими злочинами: відсутність правильних уявлень у працівників внутрішніх справ про характер даних хвороб, їх ознаки та способи розповсюдження [5].
Окрему проблему правозастосовного характеру становить спосіб вчинення цього злочину, який в законі не регламентований, але найчастіше проявляється шляхом полового гетеро або гомосексуального контакту інфікованої особи з потерпілим або через використання шприців наркоманами.
Також слід звернути увагу на положення закону про конфіденційність наявності ВІЛ захворювання у хворого, з цього закону виходить ще один проблемний момент: можливість лікування хворих на СНІД у звичайних лікувальних стаціонарах і знаходитися в пологових будинках зі здоровими породіллями.
Викладене дає нам підстави для наступних висновків. Боротьба з ВІЛ-інфекцією та СНІД є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення, яка повинна об’єднувати випереджувально-профілактичний вплив з комплексним соціальним, політичним, правовим, виховним та медичним підходами. 
На нашу думку, слід погодитися з точкою зору Л.П. Брич щодо необхідності вдосконалення кримінально-правових норм, сформульованих в ст.130 КК України, у зв’язку з чим необхідно «вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» замінити «збудником особливо небезпечної інфекційної хвороби». Необхідно зауважити, що в судовій практиці майже одиничними є випадки засудження винних осіб, які вчинили злочин, передбачений ст.130 КК України, та призначення їм покарання у вигляді позбавлення волі з реальним його відбуванням. Оскільки суд виносячи рішення, часто керується ст.75 КК України, звільняють суб’єктів, що вчинили злочин від відбування покарання з випробуванням, але при цьому хотілося б, щоб суд в повній міру усвідомлював тяжкість даного злочину, особу винного та інші обставини справи (перебування в стані алкогольного сп’яніння, наявність попередніх судимостей тощо) перш ніж виносити рішення.
 
Список використаних джерел:
1. СНІД в Україні: статистика на 2016 рік [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.antiaids.org/ukr/news/aids_stat/snd-v-ukran-statistika-na-01072016-11017.html 
2. Грейдіна К.І. Проблемні питання застосування ст. 130 кримінального кодексу України (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби) / К.І. Грейдіна // Юридичні науки. – 2011. – № 1 – С. 256-261.
3. Іванова Є.В. Кримінальна відповідальність за зараження соціальною хворобою (історичний аспект) / Є.В. Іванова // Наше право. – 2010. – № 4 – С. 107-115.
4. Єдиний звіт про злочинність за 12 місяців Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013 рік, 2014 рік, 2015 рік, 2016 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/6LnrxQ 
5. Грейдіна К.І. Проблемні питання застосування ст. 130 кримінального кодексу України (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби) / К.І. Грейдіна // Юридичні науки. – 2011. – № 1 – С. 256-261.
 
Науковий керівник: Соболь О.І., к.ю.н., доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція