... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №6
Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції) покладає на нашу державу обов’язок неухильного додержання зобов’язань за цим міжнародно-правовим документом, що вимагає від нашої держави необхідності організувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити реальне гарантування передбаченого Конвенцією права на судовий захист, створити рівні умови доступу до правосуддя.
Необхідність визнання обов’язковості практики Європейського суду з прав людини законодавчо ґрунтується на нормах п. 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 р., згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, а також ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., у якій зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Суду розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Розглядувана категорія разом із такими елементами як остаточність судового рішення та своєчасність виконання остаточних рішень є невід’ємними складовими права на суд, яке, у свою чергу, посідає одне з основних місць у системі фундаментальних цінностей будь-якого демократичного суспільства.
В юридичній літературі визначають чотири основні проблемні сфери, яких стосується право на доступ до правосуддя: (а) відсутність або нестача правоздатності з боку заявника для подання цивільного позову (Golder v. the United Kingdom) або апеляції у кримінальній справі (Papon v. France), або для отримання судового рішення (Ganci v. Italy); (б) процесуальні перешкоди доступу такі, як обмеження строків (Hadjianastassiou v. Greece) і судові витрати (Kreuz v. Poland); (в) практичні перешкоди доступу, такі як недостатність правової допомоги (Airey v. Ireland); (г) непідсудність відповідачів у цивільних справах (Osman v. United Kingdom) [1, с. 39-40].
Під правоздатністю пред’являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов’язкову силу (Le Compte, Van Leuven And De Meyere v Belgium, app. 6878/75, 7238/75, p. 51).
Водночас серед названих сфер на найбільшу увагу заслуговують процесуальні та практичні перешкоди доступу до правосуддя, оскільки останні є проявом права держав накладати обмеження на потенційних учасників судового розгляду і, як правило, найменшою мірою залежать від волі самих учасників процесу.
Один з таких прикладів процесуальних перешкод у доступі до правосуддя міститься у КАС України, згідно положень якого позивача може бути не допущено до судового захисту, якщо в матеріалах справи (фактично в матеріалах позовної заяви) суд не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними і це дозволяється зробити без проведення судового засідання. Розглянемо цей випадок процесуальних перешкод більш детально.
Так, за приписами ст. 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Частина друга цієї ж статті встановлює, що позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи. Разом з цим видається очевидним, що практика залишення суддею позовної заяви без розгляду у зв’язку з пропуском строку звернення до суду без проведення судового засідання та з’ясування причин пропуску цього строку на підставі статті 100 КАС України є неприпустимою, суперечить чинному процесуальному законодавству та принципам адміністративного судочинства. Як справедливо зазначає М.І. Смокович, навіть якщо вважати, що з цих питань процесуальні норми є неоднозначними у трактуванні, колізійними, то за практикою Європейського суду з прав людини у таких випадках закон повинен трактуватися на користь заявника [2, с. 19]. 
Зокрема, у рішенні Суду у справі «Ilhan v. Turkey» зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв’язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи. Окрім цього, у справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Пропущення строків звернення до адміністративного суду не може бути безумовною підставою для залишення позову без розгляду, оскільки суд може визнати причину пропуску таких строків поважною і в такому випадку справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому КАС України. Тому є всі підстави констатувати, що залишення позовної заяви без розгляду за правилами ст. 100 КАС України без проведення судового засідання свідчить про однозначне порушення права на доступ до правосуддя та свідчить про неналежний судовий захист.
В основу забезпечення справедливого доступу до правосуддя покладено принцип рівності, який, як справедливо відзначає О.В. Лемак, розглядається у цьому контексті як гарантії однакового масштабу доступу до судового захисту незалежно від його диференціації, з огляду на недопущення різного ставлення за однакових чи подібних обставин, що посягає на сутність змісту права на судовий захист [3, с. 10]. 
У якості одного з прикладів порушення права на доступ до суду слід проаналізувати обставини справи «Balatskyy v. Ukraine» (app. № 34786/03), згідно фактів якої заявник звернувся до національного суду з позовною заявою, стверджуючи, що його було незаконно переведено на іншу, нижчеоплачувану посаду. Проте суд першої інстанції відмовився прийняти зазначену позовну заяву з огляду на перебування в суді аналогічної справи за участі позивача. З того часу суд першої інстанції не постановив жодного процесуального рішення у справі, а пояснення щодо ідентичності двох судових спорів надав заявнику в позапроцесуальному порядку – листом, який не можна було оскаржити. У цій справі Суд визнав порушення права заявника на доступ до суду, зазначивши при цьому, що неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов’язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (див. Multiplex v. Croatia, № 58112/00, p. 45; Kutic v. Croatia, № 48778/99, p. 25; Sukhorubchenko v. Russia, № 69315/01, p. 43). 
Слід також зазначити, що Суд у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співрозмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (Ashingdane v. the United Kingdom). 
Ще одним прикладом порушення права на доступ до правосуддя є факти, покладені в основу рішення Суду у справі «Volovik v. Ukraine» (app. № 15123/03). За обставинами указаної справи, заявник стверджував, що йому незаконно відмовили у доступі до суду апеляційної інстанції, який мав повноваження переглянути справу як стосовно фактів, так і стосовно права, а також мав повноваження встановлювати нові факти, які не досліджувались під час розгляду справи судом першої інстанції. У своїй апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявник посилався на невірне застосування закону судом першої інстанції. Однак суд першої інстанції своєю ухвалою визнав його апеляційну скаргу неподаною. 
У вказаній справі Європейський суд з прав людини указав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов’язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (Podbielski and PPU Polpure v. Poland, app. № 39199/98, p. 62). Приймаючи до уваги особливості порядку апеляційного оскарження за національним законодавством, Суд дійшов висновку, що в даному випадку право заявника на доступ до апеляційного суду було захищено основоположними гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції. Суд вкотре зазначив, що обмеження права доступу, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги, повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосовуваними засобами та поставленою метою (Podbielski and PPU Polpure v. Poland, app. № 39199/98, p. 63). Проте, приймаючи до уваги процедурні вимоги, які діяли на момент розгляду справи, та спосіб, у який вони були застосовані у справі заявника, Суд дійшов висновку, що застосовані засоби не були пропорційні меті. Ґрунтуючись на зазначеному вище, Суд констатував, що заявнику було відмовлено в доступі до суду, та встановив на цій підставі порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
У якості практичної перешкоди в доступі до правосуддя слід розглядати відсутність правової допомоги або її недостатність. При цьому слід зазначити, що право на одержання безоплатної правової допомоги при розгляді цивільних справ відсутнє як таке, й вимога надати правову допомогу може виникати лише у випадках, коли: (а) національний процесуальний порядок змушує заявника звернутися за допомогою до адвоката для представництва своїх інтересів на певній стадії процесу (наприклад, в суді касаційної інстанції); (б) з причин складності порядку судочинства або справи. При цьому повноцінний доступ до правосуддя може бути забезпечено шляхом функціонування системи надання безоплатної правової допомоги, а також спрощенням порядку, який би дозволяв представляти свої інтереси в суді по цивільним справам особисто. Слід зазначити, що пункт «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції гарантує право на безкоштовну правову допомогу особі, якщо вона не має достатніх коштів, лише у кримінальному процесі. Проте, Суд у справі «Airey v. Ireland» (app. no. 6289/73) зауважив, що не зважаючи на відсутність такої норми для цивільного процесу, п. 1 ст. 6 Конвенції може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реального доступу до суду. У цьому контексті слід зазначити, що в Україні на сьогодні є чинним Закон України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р., яким визначено порядок реалізації права на безоплатну правову допомогу, підстави та порядок, а також державні гарантії щодо її надання.
Окрім цього, в Україні на сьогодні є актуальною проблема, пов’язана із порушенням права на доступ до правосуддя через збільшення розміру судового збору. Так, із запровадженням Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», який набрав чинності 01.09.2015 р., збільшеного розміру судового збору, ряд категорій осіб втратили пільги по сплаті судового збору, ряд інших осіб (насамперед малозабезпечені особи, пенсіонери тощо) через незадовільне матеріальне становище не в змозі сплатити непомірний для них новий розмір судового збору, через що останні не мають як можливості звернутися до суду, так і оскаржити у апеляційному чи касаційному порядку вже постановлені судові рішення. 
Із значним підвищенням з 1 січня 2017 року мінімальної заробітної плати (більше, ніж удвічі порівняно із розміром, встановленим на 1 січня 2016 року), з 1 січня 2017 року розмір судового збору знову буде значно збільшено, оскільки ставки останнього обчислюються у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року. Зазначені законодавчі положення містять в собі певні ризики щодо порушення права на доступ до правосуддя (і, як наслідок, права на судовий захист в цілому), оскільки для ряду категорій осіб, зокрема як тих, що втратили пільги по сплаті судового збору, так й інших малозабезпечених категорій, судовий захист їхніх прав став недоступним [4, с. 215]. Разом з цим, згідно стандартів Європейського суду з прав людини вимога покрити такі судові витрати, як державне мито, в цивільних справах є сумісною з правом доступу до правосуддя лише якщо, вона не спотворює саму його сутність (Kreuz v. Poland).
Стосовно такої складової «права на суд» як остаточність судового рішення, зазначимо, що цей елемент вищевказаного права означає, що як тільки рішення у цивільній справі або виправдувальний вирок у кримінальній справі стає остаточним, вони негайно набувають законної сили без будь-якого ризику їх скасування (Brumarescu v. Romania). Це право випливає із принципу правової визначеності, згідно з яким суб’єктам має бути забезпечена можливість планувати свої дії із впевненістю, що вони обізнані про правові наслідки своїх дій.
Не менш важливою складовою права на доступ до правосуддя, гарантованого ст. 6 Конвенції, є своєчасне виконання остаточного судового рішення. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Hornsby v. Greece» зазначив, що право на справедливий суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов’язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін. Обов’язковість виконання судових рішень, разом із іншими складовими права на справедливий суд, зокрема, такими як суб’єктивна неупередженість суду, принцип правової визначеності, заборона втручання законодавця у відправлення правосуддя розглядаються Судом в якості елементів верховенства права (Golder v. The United Kingdom, аpp. no. 4451/70).
За інформацією, що міститься у Щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, у 2015 році Європейський суд з прав людини надіслав Уряду України 8143 справи проти України, які відносяться до категорії справ, що розглядалися у «пілотному» рішенні цього суду «Юрій Миколайович Іванов проти України» щодо невиконання або тривалого виконання рішень національних судів. Таким чином, 58,8 % справ, що порушено в 2015 році Європейським судом з прав людини проти України, стосуються саме порушення права на виконання судового рішення. У Щорічному звіті про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015 році наведено перелік основних проблем, які призводять до констатації Судом порушень Україною положень вказаної Конвенції. Протягом багатьох років цей перелік не змінюється. І головною причиною негативної практики Суду проти України є невиконання або тривале виконання рішень національних судів [4, с. 211-212].
На підставі викладеного, можемо відзначити, що право на доступ до правосуддя випливає із принципу міжнародного права, який забороняє відмову у правосудді, та є одним з найважливіших елементів права на судовий захист.
На сьогодні можна констатувати, що найбільш проблемними сферами у забезпеченні права на доступ до правосуддя, які з року в рік встановлює Європейський суд з прав людини, в Україні залишаються недодержання розумних строків розгляду справ та невиконання судових рішень. Названі проблеми потребують невідкладного розв’язання, адже їх існування позбавляє гарантій доступу до правосуддя будь-якого практичного ефекту. Стандарти Європейського суду з прав людини, викладені в його рішеннях, стосовно умов доступу до правосуддя, є імплементаційним заходом, що потребує вчинення практичних дій з боку України (що охоплює всі правові форми діяльності держави), як державою-учасницею Конвенції з метою забезпечення належних гарантій для рівного доступу індивідів до системи справедливого правосуддя.
 
Список використаних джерел:
1. Виткаускас Д. Защита права на справедливое судебное разбирательство в рамках Европейской конвенции о защите прав человека. Серия пособий Совета Европы / Д.Виткаускас, Г. Диков. – Воронеж: «Элист», 2014. – 211 с.
  2. Смокович М.І. Строк звернення до суду в адміністративному судочинстві / М.І.Смокович // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2011. – № 2 (4): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lj.oa.edu.ua/articles/2011/n2/11smivas.pdf. 
3. Лемак О.В. Право на судовий захист: конституційно-правовий аспект: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В. Лемак; Ужгород. нац. ун-т; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2014. – 20 с.
4. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина 2015: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ombudsman.gov.ua {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
November
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція