... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №2
Проблема міжнародно-правового статусу біженців привернула увагу міжнародної спільноти ще за часів Першої світової війни, що було пов’язано зі збільшенням кількості людей, які були змушені залишити країну свого походження через збройні конфлікти та масові переслідування.
Саме в цей період були прийняті перші міжнародно-правові акти, які визначили поняття «біженець», і хоча вони мали загальнотеоретичний характер і стосувались лише окремих національностей, проте основним їх досягненням є виокремлення фундаментальної ознаки біженців – відсутність захисту з боку країни свого походження.
Черговий етап міжнародної співпраці в інтересах біженців пов’язаний з закінченням Другої світової війни, адже страх повернення на батьківщину через репресії значної частини в’язнів концтаборів та військовополонених, працівників окупаційних органів влади, учасників антирадянських збройних формувань не міг не викликати інтерес у міжнародного співтовариства. Так, у 1951 році в Женеві було прийнято Конвенцію про статус біженців, що стала основним міжнародним документом, який визначив міжнародно-правовий статус біженців та закріпив загальні підстави за яких особа, може набути такого статусу.
Особливістю цієї Конвенції є те, що її дія поширювалась на біженців, що стали такими в результаті подій, які відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році Конвенція була доповнена Протоколом, який зобов'язав держав-учасниць співпрацювати з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців. Поява цього документу була зумовлена необхідністю подальшої міжнародної співпраці з питань захисту біженців, які набули цей статус внаслідок Другої світової війни та подій, що їй передували.
Доречно відмітити, що питання міграційних процесів сьогодні викликають посилену наукову заінтересованість, що, у свою чергу впливає на розробку ефективного механізму захисту прав та інтересів біженців як окремої категорії осіб зі спеціальним статусом.
За даними звіту Управління ООН у справах біженців (UNHCR) за 2015 рік кількість біженців у світі становить 65,3 мільйона людей, що свідчить про існування справжньої міграційної кризи, яка пов’язана насамперед з нестабільністю політичних режимів, збройними конфліктами та жорстокими переслідуваннями з боку влади [3].
І хоча на сьогодні існує загальний механізм визначення статусу біженця, проте на практиці виникає дуже багато питань щодо його реалізації, адже Конвенція про статус біженців формулює лише загальні положення та орієнтири, які Держави-учасниці зобов’язані деталізувати у своєму внутрішньому законодавстві. 
Так, Конвенція визначає, що біженцем є особа, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства й знаходячись поза межами країни свого попереднього постійного мешкання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань [1] .
Наведене визначення є загальноприйнятим та імплементованим у внутрішнє законодавство багатьох держав, проте воно далеке від досконалості і потребує суттєвих уточнень та доповнень. Зокрема у міжнародно-правових документах відсутнє визначення поняття «переслідування». Крім того, виникає питання про критерії за якими держава-доміцилій має визначати ступінь обґрунтованості побоювань таких переслідувань та характер доказів існування таких побоювань. Наслідком такої невизначеності є збільшення кількості невмотивованих відмов під час спроб набути статус біженця в адміністративному порядку.
Аналізуючи практику розгляду заяв про отримання статусу біженців при зверненні до міграційних органів, зауважимо, що більшість з них не задовольняються унаслідок недостатньої аргументації необхідності особливого захисту з боку іншої держави. Крім того, велику кількість заяв не задовольняють, посилаючись на так звану альтернативу, тобто можливість переїзду до іншої частини країни, де заявник зможе почувати себе у безпеці.
При набутті статусу біженця в судовому порядку зацікавлені особи, нажаль, наштовхуються на необізнаність (чи свідоме ігнорування?) судами Методичних рекомендацій УВКБ ООН щодо процедур і критеріїв визначення статусу біженця, а також інших резолюцій ООН, де визначена специфіка геополітичного становища певної країни в певний період часу. А це в свою чергу ускладнює процедуру набуття статусу біженця шляхом використання судової процедури.
Ще однією з проблем міжнародно-правового захисту прав біженців є визначення тієї категорії осіб, яка справді може отримати такий статус і скористатись спеціальними правами та преференціями. Мова йде про складність розмежування біженців та економічних мігрантів.
Важливо відмітити, що економічні мігранти інколи можуть перебувати в набагато гіршому становищі ніж окремі категорії біженців, адже вимушений голод, відсутність коштів для забезпечення елементарних потреб в їжі та питній воді важко порівнювати з політичними переслідуваннями.
Серед суб’єктів міжнародного захисту прав біженців особливої уваги заслуговують особи, які побоюються переслідування через нетрадиційну сексуальну орієнтацію, жінки, котрі стикаються з переслідуваннями через відмову відповідати соціальним обмеженням та особи, що уникають призову на військову службу. Так, більшість країн світу встановлюють заборону дискримінації за ознакою сексуальної приналежності, проте негативно настроєне суспільство та бездіяльність уряду у частині захисту цієї категорії осіб від переслідування може вплинути на вимушену еміграцію, а тому представники нетрадиційної орієнтації можуть бути потенційними біженцями і отримати захист своїх прав відповідно до Конвенції про статус біженців, проте одразу ж слід зазначити, що хоча на законодавчому рівні такі особи можуть отримати захист з боку іншої держави і набути статусу біженців, проте це не свідчить про те, що корінне населення зможе адекватно сприйняти осіб нетрадиційної орієнтації, тобто мова йде про те, що біженство може негативно вплинути на внутрішні процеси в суспільстві держави, яка надає притулок біженцям, а тому слід говорити про незаінтересованість держав у наданні захисту біженцям.
Стосовно жінок, котрі стикаються з переслідуваннями через відмову відповідати соціальним обмеженням слід зазначити, що у 1984 році Європейський парламент визначив, що жінки, що стикаються з жорстоким чи негуманним поводженням через те, що вони нібито порушили соціальні звичаї, повинні вважатися окремою соціальною групою для цілей визначення статусу біженця. Низка країн, в тому числі Сполучені Штати, Канада, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія та Велика Британія зараз мають рекомендації стосовно переслідування за ознаками ґендеру [2]. 
Цікавим є питання приналежності осіб, що уникають призову на військову службу до категорії біженців, адже громадяни повинні мати рівне право на відмову від військової служби через власні переконання. У випадках, коли можливість відмови через переконання не дотримується, чи коли конфлікт порушує міжнародні норми, людина, що уникає призову і побоюється переслідувань з політичних чи інших причин, може набути статусу біженця.
Варто також відмітити, що на сьогодні залишається велика кількість нелегалів, які не бажають набути статус біженців, хоча і мають законні на те підстави. Головними причинами, що стримують їх від цього кроку є відсутність правової обізнаності серед населення, яке потерпає від переслідувань з боку держави свого походження, а також побоювання примусового повернення до держави походження, у випадку не доведення факту, що свідчить про потребу у міжнародному захисті.
Важливо також відмітити, що міжнародне право визнає за біженцями право на пошук притулку, але не покладає обов’язок на державу його надавати. Держави іноді надають «тимчасовий захист», коли мають справу з масовим припливом людей. Це дозволяє запобігти перевантаженню звичайних механізмів з надання притулку. Зa тaких обстaвин люди можуть бути швидко допущені в безпечні крaїни, aле без гaрaнтії отримaння постійного притулку. Тaким чином, «тимчaсовий зaхист» зручний і для урядів, і в особливих обстaвинaх – для осіб, що шукaють притулку. Проте він тільки доповнює, a не зaмінює більш повні зaходи зaхисту, встaновлені Конвенцією про стaтус біженців.
Таким чином, можна зробити висновок, що європейська міграційна криза зумовила активізацію вирішення проблеми міжнародно-правового захисту прав біженців. На сьогодні ще не встановлено відпрацьованого механізму захисту, який повною мірою захищав би всіх осіб, що потерпають від переслідувань всередині своєї держави. Основними проблемами дотепер залишаються невизначеність поняття «переслідування» та критерії його оцінки, а також занадто складний механізм доказування обставин, що свідчать про доцільність набуття статусу біженця в іноземній державі.
 
Список використаних джерел:
1. Конвенція про статус біженців – [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_011
2. Захист біженців у запитаннях і відповідях [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://goo.gl/642wrV
3. Кількість біженців у світі досягла рекордної позначки, – ООН [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://goo.gl/cVe95r {jcomments on}

 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція