... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 23.02.2017 - СЕКЦІЯ №5
Досягнення позитивних змін в діяльності пенітенціарних установ змушує звертатися до вивчення процесів та явищ, які опосередковують сам процес відбування покарання. До таких явищ можна віднести, зокрема, й соціально-психологічні детермінанти пенітенціарного середовища.
Під соціальним середовищем органів, які виконують покарання, розуміється динамічна сукупність умов щодо здійснення процесу виправлення засуджених, яка включає такі основні компоненти: матеріальний і особистісний, а також похідний від останнього – духовний компонент, або компонент відносин. Матеріальний компонент соціального середовища включає в себе сукупність об’єктів матеріального миру, на тлі і з використанням яких протікає процес виправлення засуджених. Формування матеріального компонента соціального середовища у виправній установі здійснюється на підставі нормативно-правового регулювання діяльності пенітенціарних установ з урахуванням чітко визначених законодавством факторів (наприклад, режиму відбування покарання, віку засудженої особи, тощо). 
Особистісний компонент пенітенціарного середовища складають безпосередньо учасники процесу виправлення: засуджені та представники адміністрації установи. 
При всій індивідуальній неповторності особистість несе в собі риси суспільства, групи та колективу, в яких вона перебуває. Разом з тим і сама особистість, безумовно, впливає на процеси функціонування тієї або іншої групи або колективу. У психології кожного конкретного колективу поряд з загальним є специфічне. Колектив засуджених є спільністю закритого типу, він обмежений в зв'язках з іншими колективами, суспільними та державними організаціями, не наділений повноваженнями виступати від свого імені. Суттєвою ознакою такого колективу є сувора регламентація сумісної трудової діяльності, навчання, дозвілля, тощо. Колектив засуджених характеризується не тільки великою різноманітністю людей, що до нього входять (національною, віковою, професійною та іншою), але й різним ступенем їх аморальності, педагогічної занедбаності. 
У системі офіційних відносин у колективі засуджених відображаються об’єктивні зв’язки та відносини осіб, позбавлених волі, в процесі виконання ними різноманітних функцій. Ці відносини є результатом офіційного розподілу. Мала група засуджених є найважливішим елементом пенітенціарного соціуму, який оточує особистість та вчиняє на неї найбільш безпосередній вплив. Неофіційна структура колективу засуджених (малих груп) складається на основі міжособистісних стосунків, які виникають стихійно у зв'язку зі спільністю поглядів, інтересів засуджених та інших факторів, до яких, наприклад, можна віднести: товариство, як щире, так і удаване, протиставлення себе іншим, пасивне пристосування (конформізм). 
До основних тенденцій, що характеризують засуджених як спільність, можна віднести наступні: все більша перевага педагогічно та соціально занедбаних, кримінально заражених засуджених; наявність великої кількості засуджених з прикордонними психічними відхиленнями на фоні постійного зростання даної категорії осіб; підвищення загальноосвітнього рівня та загальної поінформованості засуджених [1, с. 65].
Розглядаючи специфіку спілкування в умовах виправної установи, можна говорити про спілкування по вертикалі, по горизонталі, міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове, безпосереднє, опосередковане. Міжособистісне та міжгрупове спілкування засуджених часто ускладнено наявністю конфліктів, групових ексцесів. До найбільш поширених соціально-психологічних механізмів, що виникають в процесі спілкування засуджених, відносяться: психічне зараження; навіювання; наслідування; конформізм; змагальність і суперництво; групова сумісність.
Особистісна позиція засудженого в неофіційній структурі залежить від цілого ряду факторів: життєвого досвіду; наявності судимостей та, відповідно знання правил в установах відбування покарань; віку засудженого та його особистісних якостей; строку перебування в установі; володіння фізичною силою; земляцтва та загального соціально-регіонального походження членів групи; поведінки у адаптаційний період перебування в виправній установі; відношення до праці, освіти та загальне ставлення до режиму відбування покарання.
До загальних ознак, які властиві малим групам засуджених, відносяться наступні:
1) така група є завжди значущою для індивіда, тобто під значущістю слід розуміти закарбовані в тій чи іншій формі потреби індивіда, в даному випадку – потреби у виробленні власних позицій, думок, оцінок щодо деяких значущих фактів;
2) вибірковість при визначенні засудженим своїх орієнтацій у зв'язках із оточуючими, тобто не просто орієнтація на деякі стандарти і норми, а визначення певної позиції по відношенню до носіїв цих стандартів і норм, що виражається в перевазі саме даного кола осіб перед іншими;
3) члени неформальних малих груп засуджених знаходяться в процесі безперервної стійкої взаємодії за допомогою специфічних засобів комунікації та жорсткого контролю; 
4) замкнутість, яка обумовлена безперервною взаємодією, специфічністю комунікативних засобів та жорсткою системою контролю, що ускладнює розпізнавання інтересів і потреб групи, на основі яких вона сформувалася;
5) наявність статусної ієрархії, навіть при зовнішній демократичності відносин.
Для всіх напрямків виховної роботи з засудженими необхідна інформація як щодо індивідуальних психічних особливостей, так і щодо соціально-психологічних особливостей міжособистісної взаємодії у відповідних групах. Так, І.П. Башкатов визначає чотири основні завдання при вивченні особи засудженого:
1) визначення позитивних та негативних властивостей з метою чіткого уявлення нерозвинених якостей особистості та виявлення тих рис, які привели особистість до скоєння злочину і повинні бути викоренені;
2) визначення загальної готовності до особистісних змін та рівня цієї готовності;
3) виявлення статусу особистості в колективі, взаємин з членами колективу, групи; це дозволяє визначити просоціальні або антисоціальні можливості групи, колективу в цілому;
4) виявлення ефективності впливу основних засобів виправлення, конкретних виховних заходів на свідомість засудженого [2, с. 114].
Виконання зазначених завдань є основною метою діяльності соціально-психологічної служби установ виконання покарань. Але, психологічне обстеження засуджених має й більш прикладне значення:
– обстеження в карантині новоприбулих засуджених з метою подальшого офіційного розподілу;
– працевлаштування, що вимагає врахування психологічних факторів;
– отримання інформації щодо: можливостей умовно-дострокового звільнення, надання права безконвойованого пересування, надання відпустки з правом виїзду за межі ВУ, зміни умов утримання;
– надання медичної допомоги;
– визначення рівню кримінальної зараженості засуджених;
– виявлення осіб, схильних до суїциду, деструктивної поведінки;
– з’ясування причин ускладнення міжособистісних відносин між співробітниками і засудженими.
Можливості психологічної служби часто або недооцінюються, або переоцінюються. Саме тому необхідно формувати вірне уявлення про завдання та можливості психолога взагалі і конкретного фахівця зокрема. В іншому випадку перед ним можуть ставитися абсолютно нереальні завдання або завдання, що не належать до сфери його компетенції (наприклад, визначити, бреше та чи інша людина оперативному працівнику чи ні) [3, с. 226]. Отже, визначення мети та методу обстеження – один з найбільш складних етапів діагностичної роботи психолога. Необхідно враховувати той факт, що для практичної психодіагностики важливим є швидкість і акцентованість обстеження на конкретній проблемі. Адже в умовах пенітенціарної установи відсутня можливість часових та людських витрат, які є необхідними для реалізації методів науково-дослідної діагностики. Тому основна проблема полягає не в тому, хороша чи погана та чи інша методика, а в тому, наскільки доречно її використання в конкретній ситуації. 
Взагалі, психодіагностичні методики можна поділити за трьома основними діагностичними підходами: об’єктивний підхід – діагностика здійснюється на основі вивчення реальних результатів діяльності та особливостей поведінки особи, виміру психічних станів і особистісних рис за допомогою спеціальних тестів, аналізу документів (особової справи); суб'єктивний підхід – діагностика здійснюється на основі відомостей, які повідомляються обстежуваним про себе (численні опитувальники); проективний підхід – діагностика здійснюється на основі реакцій особи на певний стимулюючий матеріал. 
Перш ніж використовувати ту чи іншу методику, необхідно визначити, чи обґрунтоване таке застосування будь-якими показниками надійності або валідності. Так, якщо потрібно використовувати тест для прогнозу зі значним випередженням, а відомості про перевірку прогностичної валідності відсутні, тест не може вважатися готовим для вирішення даної задачі. При визначенні психодіагностичних методик і їх подальшої інтерпретації важливо враховувати той факт, що поведінка випробуваного в ситуації, коли він самостійно звернувся за консультативною допомогою, різко відрізняється від ситуації, коли проводиться примусове обстеження на замовлення адміністрації. Адже ситуація примусового обстеження, в якій людина виявляється не по своїй волі, призводить до вимушеної орієнтації на соціально схвалювані, «правильні» форми поведінки, та відмови від власної індивідуальності. 
У визначенні методик для програми обстеження засуджених особливо важливим фактором вважається не суб’єктивні уподобаннями і упередженнями в оцінці методик, а вимоги максимальної ефективності діагностики - максимум надійності при мінімумі витрат. Так, необхідно виходити: з цілей і завдань психодіагностичного обстеження; складності досліджуваного явища - просте (наприклад, тривожність) або інтегративне (наприклад, особистісна зрілість); параметрів, можливостей методик; особливостей обстежуваних; часу, відведеного на обстеження; взаємодоповнюваності методик – результати по одним методикам повинні доповнюватися, обґрунтовуватися результатами інших (оскільки отриманий за однією методикою показник може пояснюватися різними причинами, інші методики повинні звужувати зону пошуку). Для того щоб вибір методик здійснювався виходячи з поставлених завдань, а не фактичної наявності тих чи інших тестів, банк психодіагностичних методик психологічної служби повинен бути досить великим, в іншому випадку можливі ситуації, коли результати обстеження не відповідатимуть запитам адміністрації ВУ. 
Необхідно зазначити, що поряд з отриманням необхідної інформації, не менш важливою є проблема її допустимого оприлюднення та використання. Особливо це відноситься до відомостей, одержуваних від засуджених в особистій бесіді, адже при використанні психологічної інформації психолог керується, перш за все, професійною етикою. Наприклад, з метою попередження некомпетентного використання результатів психодіагностичного тестування є обмеженим поширення тестових матеріалів. Широке і безконтрольне поширення тестового матеріалу (інструментарію) серед неспеціалістів неминуче призводить до дискредитації психологічних методів, до втрати ними своєї діагностичної цінності (якщо їх зміст і вимірювані показники відомі випробуваним). Психолог не повинен необмежено поширювати психологічні методики, розголошувати їх зміст і методи обробки серед осіб, які не мають права доступу. Відомо, що надмірна популяризація тестів призводить до неправильних уявлень про характер психодіагностичної роботи в цілому і до зниження надійності самих методик. 
Відповідно, вся психологічна інформація, одержувана в процесі обстеження, так само як і відомості про характер корекційного впливу на особистість, повинна бути доступною тільки для пенітенціарних психологів. Вона не підлягає свідомому чи випадковому розголошенню і повинна зберігатися таким чином, щоб не змогла скомпрометувати ані обстежувану особу, ані психолога. Зокрема, багато психологів ставлять під сумнів доцільність приміщення до особової справи засудженого, наприклад, його психологічного портрета. Так чи інакше, засуджені будуть поінформовані про те, яким чином психолог отримує необхідну інформацію, що автоматично зменшить результативність багатьох методів та максимально знівелює рівень довіри з боку засуджених взагалі. 
  При роботі із засудженими психолог має право не розголошувати інформацію, що стосується їхнього особистого життя (якщо вона не пов’язана з можливим злочином), однак при дачі висновку з того чи іншого питання сам психолог використовує своє знання особистості засудженого в повній мірі. Всі одержані співробітником відомості про засудженого повинні використовуватися тільки в інтересах підвищення ефективності виховного процесу. При плануванні корекційного впливу, пов'язаного з тими чи іншими клінічними випадками, отримані від засудженого про особистісні характеристики можуть бути надані іншим співробітникам тільки за його згодою. Важливо визначити, що дійсно професійний психолог обов’язково стає носієм інформації, що має пряму або опосередковану оперативну цінність. Як правило, це є показником грамотної роботи фахівця. 
Отже, проблема соціально-психологічних особливостей пенітенціарного середовища має безліч актуальних та дискусійних аспектів, кожен з яких потребує окремого наукового дослідження із урахуванням тенденції щодо інтеграції наукових знань у формуванні сучасного правового суспільства.
 
Список використаних джерел:
1. Димитров А.В. Основы пенитенциарной психологии. Учебное пособие / А.В.Димитров, В.П. Сафронов – М.: Московский психолого-социальный институт, 2003. – 176 с.
2. Башкатов И.П. Психология групп несовершеннолетних правонарушителей: социально-психологические особенности: [монография] / И.П. Башкатов. – М.: Прометей, 1993. – 256 с.
3. Ковалев О.Г. Прикладная пенитенциарная психология: учебно-практическое пособие для психологов пенитенциарных учреждений / О.Г. Ковалев – Рязань: Ин-т права и экономики МВД России, 1998. – 327 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція