... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 23.02.2017 - СЕКЦІЯ №3
Після смерті померлого громадянина, спадкування його майна може здійснюватися за законом, чи за заповітом. Тобто, заповіт є однією з підстав спадкування. Відмінність спадкування за заповітом від спадкування за законом полягає в тому, що призначення спадкоємців і порядку розподілу майна між ними залежить від волі самого заповідача. 
Лише тоді, коли спадкодавець не побажав або не встиг виразити свою останню волю шляхом складання заповіту, спадщина переходить до спадкоємців за законом.
Глава 85 ЦК України містить два важливі положення, які безпосередньо пов’язані із спадкуванням: заповіт як правове джерело регламентації наступних спадкових правовідносин та основні ознаки спадкування за заповітом.
Під час аналізу правовідносин, які виникають при складанні й посвідченні заповіту, крім норм ЦК України, потрібно брати до уваги ще й положення Закону України «Про нотаріат», в якому регламентовано конкретну процедуру посвідчення заповіту.
Кожна дієздатна фізична особа може за життя визначити долю належного йому майна на випадок його смерті. Таке розпорядження, виконане у встановленій законом формі, називається заповітом. 
ЦК України надає людині право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розділити спадкове майно, майнові права і обов’язки на власний розсуд.
Причини стримування спадкування за заповітом є такі:
• багатьох громадян влаштовує саме той порядок розподілу майна серед спадкоємців за законом, які є найбільш близькі родичі спадкодавця;
• смерть може настати несподівано і далеко не всі встигають завчасно скласти заповіт; 
• для деяких факт складання заповіту є навіюванням думок про смерть.
     Специфічними ознаками заповіту є:
• односторонній характер заповіту як розпорядчої уповноважуючої особистої (без залучення представника) угоди [6, c. 309]. 
• заповіт прийнято вважати односторонньою розпорядчою уповноважуючою угодою [6, c. 309]. Але ми можемо спостерігати у складі заповіту і зобов’язальні елементи. У заповіті можуть встановлюватись зобов’язання, які стануть реальністю для спадкоємця лише після прийняття ним спадщини – сполучення розпорядчого характеру заповіту із зобов’язальними елементами. Та сам заповіт як окрема одностороння угода має для спадкоємця з моменту відкриття спадщини строго уповноважуючий характер, адже прийняття спадщини це право, а не обов’язок спадкоємця;
• надання можливості складання спільного заповіту подружжю;
  • принцип свободи заповіту;
• таємність його вчинення. 
Держава ніколи не погодиться з тим, щоб за наявності спадкового майна заповідача, особи, яких спадкодавець утримував чи повинен був утримувати за свого життя, виявилися залишеними напризволяще після його смерті [4, с. 12-13]. Цей принцип перебуває в єдності з попереднім, вони урівноважують один одного, і визначення їх оптимального співвідношення є важливим завданням законодавця.
У той же час заповіт не є умовною угодою. Та обставина, що він набуває чинності лише при наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням цієї угоди, а не додатковою обставиною, від якої угода може залежати [7, с. 87-91, 114].
У тісному зв’язку із всіма розглянутими ознаками знаходиться кваліфікація заповіту як строго формальної публічної угоди, яка випливає з усіх попередньо названих ознак, але в основному обумовлюється тим, що заповіт – це розпорядча угода на випадок смерті: через заповіт особа розпоряджається своїми правами та обов’язками, наділяючи ними (чи позбавляючи) своїх спадкоємців [8, с. 117-118].
Якщо воля, яку виявляє заповідач, не стосується розпоряджень щодо належних йому прав та обов’язків, то вона не є юридичним заповітом.
При цьому спадкове право (особливо спадкування за заповітом) значно більшою мірою, ніж інші інститути цивільного права, ґрунтується на морально-етичних і навіть духовних засадах людського співіснування.
 
Список використаних джерел:
1. Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року, N 435-IV // Відомості Верховної Ради, 2003, №№ 40-44, – 356 с.
2. Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року № 1540-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/.
3. Про нотаріат: Закон України № 3425-ХІІ від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. Із зм. і доп., від 15 травня 2003р. – № 24. 
4. Законодавство України про нотаріат // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 5. – С. 12-13.
5. Інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. (із наступними змінами та доповненнями). – К., 2004.
6. Иоффе О.С. Советское гражданское право. (Курс лекций). В 3-х ч. Ч.3. Правотношения, связанные с продуктами творческой деятельности. Семейное право. Наследственное право. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та., 1965. – С. 309.
7. Фурса Є.І. Особливості спадкування за правом на обов’язкову частку / Є.І. Фурса // Право України. – 2001. – № 1. – С. 87-91.
8. Цивільне пpаво: Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак. / О.А. Підопpигоpа, Д.В. Бобpова, Л.К. Воpонова та ін. – К.: Вентуpі, 1997. – Ч. 2 / Редкол.: Д.В. Бобpова та ін. – 1997. – 479 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція