... Тричі вбивця той, хто вбиває думку (Р. Ролан) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 23.02.2017 - СЕКЦІЯ №2
У більшості європейських держав передвиборча програма розглядається передусім як офіційний документ кандидата, який несе відповідальність за виконання завдань, викладених у ньому після його обрання.
Тому, на відміну від передвиборчої програми як інструменту агітації чи політичної реклами, передвиборча програма як офіційний документ, обов’язковий для реєстрації кандидата у народні депутати, виконує більш важливі функції: 1) інформування виборців про переваги того чи іншого кандидата у народні депутати, зокрема, щодо пропонованого ним напрямку суспільно-державного розвитку, запланованих реформ, які він зобов’язується підтримати, ініціювати у різі його обрання; 2) надання виборцям можливості здійснити зважений вибір того чи іншого кандидата, який ґрунтується не лише на лідерських якостях та особистості кандидата, але на реальній платформі його державотворчих ідей щодо майбутнього розвитку основних суспільних та державних інститутів; 3) гарантування виборцям, що обраний ними кандидат діятиме в їх інтересах, в заявленому в передвиборчій програмі напрямку, за допомогою визначених засобів та методів.
Для того, щоб передвиборча програма виконувала означені функції, необхідним є зміцнення її правового статусу як офіційного документа кандидата у народні депутати та на посаду до органів місцевого самоврядування. В свою чергу для надання передвиборчій програмі статусу програмного, а не лише агітаційного, документа необхідний дієвий механізм забезпечення її реалізації, який включатиме декілька елементів, починаючи від визначення вимог до змісту та структури програми, порядку вивчення та врахування громадської думки при складанні тексту передвиборчої програми, і закінчуючи встановленням конституційно-правової відповідальності за невиконання завдань, визначених в програмі кандидатом після його обрання.
Одним із видів такої відповідальності є дострокове припинення повноважень депутата у зв’язку з його відкликанням виборцями.
Інститут відкликання був передбачений у відношенні депутатів Верховної Ради України згідно законами України «Про відкликання народного депутата України» [1] та «Про статус народного депутата України» в редакціях, що діяли до 2001 р. [2]. 
Зокрема, згідно ст. 25 Закону України «Про статус народного депутата України» в редакції 27 жовтня 2000 р. [2] передбачалось, що депутат зобов’язаний періодично, але не рідше одного разу на рік, звітувати перед виборцями округу, а також перед колективами і об’єднаннями громадян, які висунули його кандидатом у депутати, про свою депутатську діяльність, хід виконання передвиборної програми. Було встановлено, що звіт депутата може бути проведено також на вимогу не менш як 200 виборців.
Однак, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України» від 22 березня 2001 р. [3] було ліквідовано інститут відкликання народного депутата, а обов’язок щодо звітування перед виборцями за хід виконання передвиборчої програми був виключений із положень даного Закону. Надати схвальної оцінки таким заходам не можна, але необхідно врахувати, що для відновлення дії інституту відкликання народного депутата України, необхідним є попереднє внесення змін до норм Конституції України, якими визначається статус народного депутата. Зокрема, у ст. 81 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень народного депутата України необхідно доповнити відкликанням депутата у порядку та з підстав, визначених законодавством України.
Необхідно зазначити, що спроби відновлення інституту відкликання народного депутата вже мали місце.
Так, у 2013 р. до Верховної Ради України було подано законопроект «Про внесення змін до деяких законів України (щодо забезпечення роботи Верховної Ради України)» реєстр. № 2307 [4], яким було запропоновано запровадити у законодавстві України інститут відкликання народного депутата України, а також врегульовати: особливості провадження у справах про визнання народного депутата України відкликаним; проведення проміжних виборів у одномандатних мажоритарних виборчих округах у зв’язку із відкликанням народного депутата; особливості підготовки і проведення позачергових виборів народних депутатів України.
Однак, у Висновку Головного науково-експертного управління на даний законопроект зазначалось, що управління не підтримує ідею впровадження інституту відкликання народних депутатів України, оскільки сучасна конституційна доктрина базується на концепції вільного депутатського мандату, яка передбачає, що мандат не підлягає відкликанню навіть виборцями. В обґрунтування своєї позиції Головне управління також вказало, що інститут відкликання парламентарів у законодавстві європейських країн відсутній. У той же час, він був невід’ємною складовою соціалістичної державно-правової доктрини і передбачався конституційним законодавством радянської доби [4].
Проте повністю погодитись із таким висновком та доводами, наведеними Головним науково-експертним управлінням на його обґрунтування, не можна внаслідок наступних причин. 
По-перше, що стосується відсутності інституту відкликання депутатів у конституційному законодавстві зарубіжних країни, то дане твердження не цілком відповідає дійсності.
Як зазначає П.В. Романюк, на сьогодні інститут відкликання існує в окремих кантонах Швейцарії, а також у 36-ти штатах США на окружному та муніципальному рівнях. Більшості країн властиво визнання загальних, а не конкретизованих підстав відкликання; надання гарантій депутату, щодо якого поставлено питання про відкликання; призначення процедури голосування виборців з питання про відкликання [5, с. 242-243]. Крім того, варто зауважити, що в деяких зарубіжних країнах функціонують альтернативні види конституційної відповідальності парламентаріїв (наприклад, інститут дискваліфікації депутата [6]). 
До того ж необхідно враховувати, що вільний депутатський мандат передбачений у країнах із відносно стабільними партійними системами, де депутати, попри вільну природу свого мандату, підтримують активні зв’язки з виборцями. В цих державах відступ від передвиборчої програми, хоча й не тягне юридичної відповідальності, але може мати для депутата несприятливі політичні наслідки – втрату політичної підтримки партії та виборців в окрузі, а відтак – і шансів на перемогу на наступних виборах [7, с. 4].
Сьогодні Україну не можна віднести до держав зі стабільною політичною системою, так само як і до країн сталої демократії. Тому інститут дострокового відкликання народного депутата може стати одним з інструментів зміцнення демократії в України.
По-друге, не можна погодитись з твердженням про те, що інститут відкликання народного депутата, визнаний лише соціалістичною правовою доктриною. Зокрема, даний інститут був передбачений Законом України, прийнятим в 1995 р. [1], тобто після набуття Україною незалежності. 
У той же час, як вірно зазначає Н.А. Жук, з формальної (юридичної) точки зору скасування інституту відкликання можна розцінювати як ліквідацію одного з важливих інститутів народовладдя і демократії. Поряд з цим в Україні спостерігається подальше зменшення ролі формально збережених, але фактично «мертвих» з ряду причин інститутів демократії [8, с. 33] (наприклад, місцевий референдум).
В обґрунтування доцільності відновлення інституту відкликання також можна навести думку О.І. Фрицього про те, що логічним уявляється доповнити право обирати правом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держави за наявності для цього відповідних підстав [9, с. 196].
Отже, інститут відкликання може стати дієвим засобам забезпечення виконання кандидатами у народні депутати та до органів місцевого самоврядування, які отримали перемогу на виборах, завдань, визначених у їх передвиборчих програмах. Тому для усунення недоліків законодавчого регулювання статусу передвиборчої програми необхідно у ст. 81 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень народного депутата України доповнити відкликанням депутата у порядку та з підстав, визначених законодавством України; відповідні доповнення внести до Закону України «Про статус народного депутата України».
 
Список використаних джерел:
1. Про відкликання народного депутата України: Закон України від 19.10.1995 №396/95-ВР. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/396/95-%D0%B2%D1%80.
2. Про статус народного депутата України: Закон України від 17.11.1992 № 2790-XII в ред. від 27.10.2000. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/2790-12/ed20001027.
3. Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України: Закон України від 22.03.2001 № 2328-III. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2328-14/page.
4. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо забезпечення роботи Верховної Ради України)» реєстр.№2307 від 15.02.2013 р.: Висновок Головного науково-експертного управління.
5. Романюк П.В. Імперативний мандат: окремі питання конституційної теорії та практики в сучасних умовах / П.В. Романюк // Вісник Маріупольського державного університету. Серія Право. – 2013. – Вип. 5. – С. 240-245.
6. Конституция Республики Болгария: Конституция от 13.07.1991. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://bulgaris.ru/Konstituc.html.
7. Статус члена парламенту: зарубіжний досвід та пропозиції для України: інформаційно-аналітичне дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив за підтримки програми сприяння парламенту України Університету Індіани США. – К., 2006. – 26 с.
8. Жук Н.А. Щодо деяких закономірностей занепаду демократії та народовладдя / Н.А.Жук // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Право. – 2011. – № 945. Вип. 9. – С. 28-33.
9. Конституційне право України: підручник / О.Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція