... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 13.04.2017 - СЕКЦІЯ №7
Українська держава Гетьмана Павла Скоропадського проіснувала недовго (7,5 місяця). Але це був час, насичений важливими і повчальними подіями.
Зазначимо, що цю подію 29 квітня 1918 року (державний переворот) інтерпретують неоднозначно (обраний «всенародно», вчинено переворот з опертям на німецькі багнети). Ідея перевороту, як і основна державна концепція визріла у П. Скоропадського задовго до того, як в Україні з’явилися німецько-австрійські війська (були запрошені 23 лютого 1918 р. Центральною Радою). Зазначимо, що причиною дій П. Скоропадського стала практично повна недієздатність Центральної Ради. Наголосимо, що встановлення твердої влади П.Скоропадським врятувало проголошену ІV Універсалом українську незалежність, бо при збереженні фактичного безвладдя за часів Центральної Ради німці мали намір запровадити в Україні звичайний окупаційний режим.
Докладний аналіз помилок Центральної Ради, які, зрештою, призвели до її повного паралічу, можна знайти в неупередженому викладі в «Українській історії» В. Петровського [1, с. 288-293], у відносно старій книзі І. Нагаєвського (відмова від формування збройних сил, брак продуманої аграрної політики, небажання «свідомих» українців («саботаж 18 року», за словами Євгена Маланюка) будувати незалежну державу не в тому вигляді, в якому вони її собі апріорно уявляли) [2]. Пригадуються слова В. Винниченка: «Як не буде України соціалістичної, то хай краще не буде ніякої».
Зрозуміло, що всі ці обставини і чинники були проявом хронічного «тавра бездержавності» українського народу, відсутності досвіду розбудови незалежної держави (формулювання Б. Цимбалістого) [3, с. 94].
Попри всі ці несприятливі обставини Українська Держава за час гетьманату досягла значних успіхів у розвитку економіки, міжнародної торгівлі, стабілізувала фінанси і наповнила скарбницю, здобула визнання (її визнало 20 країн світу). Але найбільш вражаючі досягнення були здобуті в сфері культури, зокрема в організації науки і освіти.
Як для людини високої культури для П. Скоропадського були неприйнятні ксенофобія і шовінізм, від кого б вони не виходили.
Спогади П. Скоропадського відзначаються не лише точністю, а й високою шляхетністю, намаганням знайти позитивні риси навіть людей, які ставали його супротивниками. Ось його характеристика С. Петлюри, який разом з В. Винниченком очолив повстання проти гетьмана: «С. Пeтлюра хоч і був неможливим військовим міністром, все ж був значно кращим, аніж його наступник М. Порш. Слід сказати, що C. Петлюра мені завжди уявлявся як вельми честолюбна людина демагогічного штибу з великою авантюристичною жилкою, але щирий в своєму ставленні до України і, крім того, чесний у фінансовому відношенні… Якби не шалене честолюбство С. Петлюри і не зв’язки його з усіма соціалістичними партіями, які в моїх очах дуже мало відрізнялися за своїми методами від большевиків [..], С. Петлюра міг би бути одним з надзвичайно корисних діячів часів Гетьманства» [4].
Щодо М. Грушевського, то П. Скоропадський його високо цінував, характеризуючи «як найбільшого нашого історика», і запросив його очолити Академію Наук Української Держави, однак М. Грушевський відмовився, не в змозі «порвати пута партійництва», як висловився П. Скоропадський [4]. Першим президентом АН України було обрано В. Вернадського.
  Разом з тим П. Скоропадський з презирством ставився до В. Винниченка – самозакоханої людини, яка, хоч і не була позбавлена сентиментів до України, але надавала пріоритетне значення власній кар’єрі, а в політичній еволюції дійшла до ганебного фіналу – вступу до комуністичної партії і вояжу до Москви заради отримання «престижної» посади в більшовицькому керівництві. Втім, В. Винниченко дістав відмову, внаслідок чого йому пощастило померти своєю смертю за кордоном, залишок життя він присвятив (під наглядом кваліфікованого енкаведиста) конкopдизму, сонцeїзму, малюванню та писанню квазіхудожніх творів, при цьому залишався чесним з собою.
Особливий інтерес становлять стосунки П. Скоропадського із справді великою українською людиною – Євгеном Коновальцем. Як зі спогадів П. Скоропадського, так і зі спогадів Є. Коновальця видно, що вони шанували один одного, шукали порозуміння, але цьому стали на заваді різні прикрі обставини, серед них і суто психологічні. Видається, що Є.Коновалець відчував помилковість своєї лінії стосунків з Гетьманом. Показово, що свої спогади одразу розпочинає з визнання: «…Ми були дуже молоді і дуже недосвідчені. Найбільше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього революційного уряду… I хоч як болюче ми відчували їхню нехіть до нашої ідеї, самостійної та незалежної Української держави, а проте ми не зневірялися у них. … Ми бачили, що політика Центральної Ради не йшла по лінії позитивного державного будівництва» [1]. І однак, коли після перевороту П.Скоропадський запросив до себе Є. Коновальця, високо охарактеризував його Корпус Українських Січових Стрільців і запропонував співробітництво, Є. Коновалець відмовився, оскільки вважав неетичним на другий день після перевороту переходити на службу до нової влади від старої, якій він давав присягу. У цей момент П. Скоропадський як кадровий військовий цілком зрозумів мотиви Є. Коновальця, засновані на уявленнях про офіцерську честь. Але він мав би зробити спробу переконати свого співбесідника, виходячи із найвищого обов’язку зберегти Українську державу. Слід взагалі зауважити, що П.Скоропадський, шануючи переконання іншої людини, не полюбляв когось агітувати, і це негативно позначилося на постановці всієї пропагандистської роботи його уряду. 
Невдовзі стало зрозуміло, що Корпус УСС за вимогою німецького командування має бути розформований, але зрештою П. Скоропадському вдалося зберегти його, дислокувавши у Білій Церкві. При цьому 31 серпня керівники УСС обіцяли служити Гетьману; Є.Коновалець та А. Мельник були призначені П. Скоропадським полковниками.
Ця висока терпимість П. Скоропадського, повага до права людини на її власну думку, яка може відрізнятися від думок інших, яскраво ілюструється ставленням гетьманського уряду до членів уряду Центральної Ради. У рішенні уряду П. Скоропадського щодо «питання про арешт колишніх міністрів» зазначено: «...Оскільки діяльність колишніх міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та переконань, вони, згідно схвалених Гетьманом основ законів про свободу совісті i слова, не повинні підлягати ні до якої відповідальності, а ще менше піддаватися особистому арешту» [5]. Очевидно, що П.Скоропадський прагнув до побудови Української Держави як правової, тобто до реалізації принципу «дозволено все, що не заборонено» разом із засадничим принципом «закон однаковий для всіх і дія його невідворотна». Очевидно, що його уявлення про право в буремні роки його діяльності не могли бути всім зрозумілими. Втім, і сьогодні вони декларуються здебільшого на папері, а в реальному житті не реалізуються [6].
Остаточно закріпити правові основи побудови Української Держави на Сеймі П.Скоропадському не судилося через повстання гетьманату. З цієї ж причини не був запроваджений Земельний закон, який мав забезпечити повернення України в лоно європейської цивілізації з її фундаментальним правом на приватну власність. Задовольнити суперечливі прагнення різних станів України в найболючішій проблемі – земельній, досягти прийнятного для всіх компромісу П. Скоропадський не встиг за браком часу.
Є, на наше переконання, ще достатньо пікантних питань, які стосуються гетьманської держави (сучасні історики чомусь їх не ставлять). Можемо зазначити, що шлях України, яка фактично стала географічним поняттям, звівся до боротьби з отаманщиною.
Висновок, який можемо зробити з викладеного, полягає в тому, що через традиційні українські розколи, які визначальні дійові особи намагалися всемірно поглиблювати, ця держава була цілеспрямовано знищена. Протистояти руйнівній силі цих розколів П.Скоропадський не зміг.
Нині дедалі більша кількість людей, що замислюються над драматичною історією нашої державності, приходять до думки про те, що зі знищенням Гетьманату ми втратили свого часу реальний шанс відстояти Українську державу.
Проведений аналіз здійснено насамперед для того, щоб ми краще зрозуміли помилки минулого, що могло б убезпечити нас від їх повторення у майбутньому. Питання, наскільки такі прагнення виправдовуються історією, яка твориться у наш час, потребує окремого дослідження.
 
Список використаних джерел:
1. Петровський В.В. Історія України. Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «Школа», 2007. – 614 с.
2. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття / І.Нагаєвський.  К.: Український письменник,1993. – 413 с.
3. Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців / Б.Цимбалістий. – К., 1994. – 105 с.
4. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. – Київ, Філядельфія, 1995. – 454 с.
5. Коновалець Є. Причинки до історії української революції / Є. Коновалець // – Вид. 2.  Накладом ПУН. – 1948. –39 c.
6. Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. – К.: Академпрес, 1993. – 310 с. {jcomments off}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція