... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 13.04.2017 - СЕКЦІЯ №3
Ефективний захист порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, свобод та інтересів у порядку цивільного судочинства в умовах сьогодення є неможливим без адекватної правової регламентації статусу та порядку застосування електронних доказів. Нормативне регулювання інституту доказування у цивільному процесі на національному рівні не відповідає сучасним вимогам у частині використання інформаційно-телекомунікаційних технологій, що має наслідком гальмування розвитку цивільного процесуального права. На цій підставі відповіді на питання про порядок залучення електронних доказів у цивільний процес слід шукати у наднаціональних актах, які регулюють особливості транскордонного цивільного судочинства. 
В ієрархії норм права за юридичною силою одразу за конституційно-правовими слідують норми міжнародно-правових актів. За ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частина 2 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України встановлює примат норм міжнародно-правових актів над нормами національного законодавства: «Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору» [1]. З наведеного випливає, що якщо цивільне процесуальне законодавство України не регулює питання, пов’язані з електронними доказами, їх можна вирішувати, керуючись положеннями чинних міжнародних договорів України. Проте серед міжнародних договорів України немає таких, які б встановлювали певні стандарти у доказуванні в цивільних справах. Відтак норми міжнародно-правових актів у судах України застосовуються лише у тих випадках, коли у справі присутній так званий іноземний елемент. 
Із сумом слід констатувати, що чинні міжнародні договори України, норми яких регулюють питання процесу доказування у цивільному судочинстві з іноземним елементом, не містять положень про електронні докази. Зокрема, Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року, Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року, Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 року, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року не містять жодних положень, які б регулювали будь-які аспекти застосування електронних доказів у міжнародному цивільному процесі. Єдиним міжнародним договором України, що безпосередньо торкається питань, пов’язаних із електронними доказами, є Конвенція про кіберзлочинність 2001 року, статті якої визначають повноваження договірних держав на збирання доказів у електронній формі стосовно кримінальних правопорушень [2]. 
Причин для такого «відставання» транскордонного цивільного процесу вбачається декілька. По-перше, більшість міжнародних договорів з питань цивільного судочинства, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, були укладені іще у ХХ столітті, коли інформаційно-телекомунікаційні технології не мали такого поширення як сьогодні, тому вони залишили питання електронних доказів осторонь з цілком об’єктивних причин. По-друге, на сьогодні регулювання цивільних процесуальних відносин щодо використання електронно-інформаційних систем збереження та передачі інформації здійснюється у кожній країні по-різному. Тому уніфікація норм національного законодавства є пріоритетним завданням для наддержавних утворень та організацій, але водночас доволі складним і довготривалим. По-третє, через відсутність уніфікації процесуальних норм на міждержавному рівні високим є ризик виникнення правозастосовних непорозумінь між державами під час надання правової допомоги у цивільних справах. Зокрема, проблеми можуть з’явитися внаслідок різних законодавчих підходів до визнання електронних доказів належними, допустимими чи достовірними. 
  Проте становище України не є абсолютно катастрофічним, оскільки міжнародно-правові норми деяких із вищезазначених актів забезпечують непряму можливість використання електронних доказів у цивільному судочинстві з іноземним елементом. Наприклад, Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року передбачає право суду однієї договірної держави відповідно до положень власного національного законодавства за допомогою судового доручення звернутися до компетентного органу іншої договірної держави з проханням надати докази або провести інші процесуальні дії. В судовому дорученні зазначаються inter alia характер справи, для якої потребуються докази, та докази, які мають бути отримані, або інша процесуальна дія, яку потрібно провести [3]. Внаслідок того, що автори цього акту не вказали, які саме види доказів можна отримати від компетентних органів іноземної договірної держави, можна припустити, що це можуть бути й електронні докази, якщо порядок їх отримання передбачений процесуальним законодавством цієї країни. 
У рамках СНД було ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, стаття 6 якої зобов’язує договірні сторони надавати одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної сторони, зокрема складання і пересилання документів, вилучення, пересилання і видачу речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, свідків, експертів, визнання і виконання судових рішень по цивільним справам [4]. Таке формулювання нормативного положення дещо звужує можливості транскордонного обміну електронними доказами, проте не забороняє, зокрема: 1) складання та пересилання електронних документів; 2) вилучення, пересилання та видачу, як речових доказів, магнітних, електронних та інших носіїв інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для цивільної справи; 3) складання та пересилання протоколів огляду електронних доказів; 4) допиту експертів чи спеціалістів з питань, що можуть стосуватися використання електронних доказів в інтересах цивільного судочинства в Україні; 5) проведення експертизи електронно-обчислювальних машин чи електронних інформаційних систем. 
Міжнародні договори України можуть бути як багатосторонніми, так і двосторонніми. Звідси процесуально-правові норми, що можуть регулювати питання застосування електронних доказів, слід шукати не лише у багатосторонніх конвенціях, а й у двосторонніх договорах. На сьогодні Україна є учасником близько тридцяти чинних двосторонніх договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах [5]. Видається, що характеризувати їх усі є недоцільним внаслідок майже цілковитої одноманітності, тому достатньо зупинитися на одному з них. Як прикладом, можна скористатися Договором між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 2001 року. Положення цього Договору вказують, що договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом здійснення окремих процесуальних дій, зокрема складання, направлення та вручення документів, проведення експертиз, допиту учасників, свідків, експертів та ін. осіб. Запит про надання правової допомоги повинен, серед іншого, містити відомості про зміст справи, з якої запитується правова допомога, предмет запиту та дані, потрібні для його розгляду. При цьому у проханні про отримання доказів повинні бути наведені обставини, у зв'язку з якими такі докази мають бути отримані [6]. Таке формулювання, виражене за допомогою оціночних понять «предмет запиту» та «дані, потрібні для його розгляду», дозволяє судам України звертатися до органів юстиції Чеської Республіки з проханням про надання доказів у електронно-цифровій формі. 
Отже, незважаючи на те, що чинні міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України, поки що або не містять положень, які б чітко встановлювали порядок обміну електронними доказами чи їх застосування у транскордонному цивільному процесі, або їх положення не мають належного застосування у судовій практиці, процесуально-правові норми, вміщені у цих актах, передбачають потенційну можливість вдосконалення процедур розгляду та вирішення цивільних справ з іноземним елементом, втілення принципу розумності строків, зменшення кількості судових помилок і підвищення рівня захисту прав, свобод та інтересів вітчизняних суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин за допомогою імплементації поняття електронних доказів у судову практику. 
 
Список використаних джерел:
1. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2004. – № 40; 40-42. – ст. 492; з наступними змінами та доповненнями
2. Конвенція про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 року (ратифікована 7 вересня 2005 року) // Офіційний вісник України, № 65. – 2007. – ст. 2535
3. Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 року (приєднання від 19 жовтня 2000 року) // Офіційний вісник України, № 44. – 2005. – ст. 2821
4. Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року (ратифікована 10 листопада 1994 року) // Офіційний вісник України, № 44. – 2005. – ст. 2824
5. Чинні двосторонні та багатосторонні міжнародні договори в сфері міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] // Міністерство юстиції України. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua/9599
6. Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 року (ратифікований 10 січня 2002 року) // Офіційний вісник України, № 31. – 2006. – ст. 2285 {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція