legalactivity.com.ua

Кожен народ має свої природні, Богом дані права. Одним із них є право на власний історичний міф. Український національно - визвольний рух якраз і є тим величним і водночас трагічним національним військово-політичним епосом, без якого народ немає історичної пам’яті й історичної перспективи. Важко не погодитися з думкою авторитетного дослідника О. Лисенка, що в українців завжди намагалися відібрати право на свій історичний міф: «За роки існування суверенної Української держави наші керівники не спромоглися сформувати та легітимізувати національну ідею, розчиняючи її міркуваннями про «загальнолюдські цінності», «європейські стандарти» тощо. Синдром меншовартості й оглядки на сусідів, небажання дратувати частину суспільства, що не сприймає інтереси української політичної нації як свої, спричинили аморфність ідейних засад влади…[1, c 25]. 

В умовах сьогодення важливим і необхідним є вивчення історичного досвіду будівництва Української держави, зокрема відображеного у програмових положеннях та практичній діяльності Організації українських націоналістів, що ставила перед собою мету – побудову Української Самостійної Соборної Держави (далі - УССД), мала чітке її бачення та здійснювала реальні кроки до її досягнення.

Пропонована стаття покликана висвітлити окремі питання стратегії розбудови державного механізму в Українській державі, зокрема виокремити ідеї, що стосувалися такого важливого аспекту державного життя, як політичного режиму в майбутній УССД.

Переконані, що системне дослідження державно-правових ідей в українському націоналістичному русу ще попереду, хоча окремі аспекти окресленої проблеми висвітлювалися у працях В. Трофимовича, В. Мороза, А. Рибака, І. Патриляка, Д. Вєдєнєєва, Г.Биструхіна, Г. Стародубець.

На установчому Конгресі українських націоналістів у 1929 році, виголошена С.Нижанківським доповідь про основи державного будівництва заклала в програму ОУН засадничі погляди на створення , закріплення та розвиток держави [2]. В питанні політичного ладу ОУН виділяла три етапи державного будівництва, від яких залежала і форма державного будівництва: перший етап (визвольна боротьба) – національна диктатура; другий етап (внутрішнього порядкування) – голова держави матиме завдання підготувати створення найвищих законодавчих органів на “засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави”; третій етап (етап упорядкованої держави) - на чолі держави стане покликаний парламентом голова держави, який призначатиме уряд, підзвітний йому та представницькому органу [3, с. 29]. Українські націоналісти признавали конечність національної диктатури лише у час першого етапу [4, с. 256].

У 1940 році ОУН(б)створює комісію державного планування на чолі з 

В.Горбовим, яка займалася розробкою документів, які б докладно регламентували організацію всіх механізмів влади та самоврядування, визначали принципи й напрями соціально-економічної політики. У цей же час аналогічну роботу вела й мельниківська Комісія державного планування, яка готувала проекти «перебудови всього економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України у випадку утворення самостійної держави» [5, с. 256]. Результати роботи бандерівської Комісії відображені в Інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни» (1941). ЇЇ історична цінність полягала у тому, що це перший детальний документ, який розкриває основні плани керівництва ОУН(б), спрямовані на утвердження національної державності [6, с. 90]. Серед основних постулатів документа вирізнялися наступні тези: 1) формування органів державної влади мало іти паралельно зі збройною боротьбою за звільнення України від більшовицької окупації; 2) ОУН мала проголосити відновлення Української держави та встановити владу на місцях; 3) уся повнота влади на місцях зосереджувалася в руках керівника місцевої одиниці; місцеве самоврядування виключалося; 4) регламентувався розподіл повноважень між адміністративно-територіальними одиницями, при цьому розвиток держави мав проходити винятково в руслі програми ОУН [2, с. 48-57]. На думку В. Трохимовича, зміст документа підтверджував початкове прагнення організації утримувати монопольні позиції в державі і цілком залишався в колі довоєнних уявлень про тотальний націоналізм у всіх сферах життя. Тоталітарна радянська машина, наслідки трьохсотлітнього панування московщини на українських землях, на думку бандерівців, не залишали вибору [7, с. 301-302].

У революційний та пореволюційний час державним режимом, на думку очільників ОУН, має бути диктатура. У проекті одного з чільних ідеологів ОУН Д. Мирона присутні не лише риси авторитарного політичного режиму, але також ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки та місцевим самоврядуванням. Пропонувалася, по суті, «обмежено-республіканська» президентська форма правління у поєднанні з «націократичним» політичним режимом. Тобто, державний механізм ОУН(б) на початок 1941 року мав усі ознаки авторитарного на рівні структури та функцій [7, с. 302]. Київський дослідник Іван Патриляк зазначає, що у 30-40-х роках XX століття диктатура і етнічна нетерпимість була явищем цілком буденним, тоді “білими воронами” на політичній карті світу виглядали не диктаторські й расистські режими, а демократичні режими [6, с. 91]. 

Воєнні реалії, зустріч із братами Великої України і як результат рішення III НВЗ ОУН, були тими факторами, що стимулювали український націоналізм «крайового зразка» набирати рис демократичності, яка ставала лейтмотивом повоєнного світу. Принциповим нововведенням у новій програмі бандерівців (III НВЗ ОУН) була теза, що «ідеалом нової суспільності є вільна людина», а майбутній політичний режим названо вже не «націократією», а спочатку «новим ладом», пізніше в «Уточненнях і доповненнях до програмових постанов…» (1950) – демократичним ладом» [8, с. 99- 112]. Цікаво, що перехід на позиції політичного плюралізму та гуманізму відбувся тоді, коли ОУН в Україні вела боротьбу за виживання в людиноненависницьких умовах; і навпаки: демократичне середовище Західної Європи не надто впливало на ультраправі погляди середовища Закордонних частин ОУН (далі – ЗЧ ОУН). У цьому контексті важко не погодитися з думкою Г. Дичковської: «Легко бути гуманістом, сидячи в комфорті і попиваючи каву. Залишатися гуманістом в умовах тотального двостороннього геноциду значно важче» [9, с. 981]. 

Після закінчення Другої світової війни інтелектуальний провід українського національно-визвольного руху закономірно більше концентрувався на організації боротьби з радянським режимом, ніж на розробці проблем розбудови державного механізму, що ускладнює дослідникам аналіз державотворчих ідей, проте не є суттєвою перешкодою до визначення засадничих принципів державного будівництва. Так, у «Роз’ясненні Проводу ОУН на Українських Землях» (1950) стверджувалося, що «безкласове суспільство» (основа майбутнього політичного режиму) – це суспільство «Без визискувачів і визискуваних, суспільство вільних не експлуатованих селян, робітників і трудової інтелігенції» [10, с. 10-12]. 

Проблему майбутнього політичного режиму активно обговорювали публіцисти організації на рідних землях та ЗЧ ОУН. Так, один з очільників ОУН О. Дяків писав, що демократію потрібно взяти за основу політичного режиму, але слід добре продумати її конкретну форму, бо вона може мати і негативні тенденції через різноманітні вади державної системи та низьку політичну культуру громадян. Автор доходить висновку, що ОУН завжди стояла за добро громадян, а це – одна з головних рис демократії [7, с. 308]. 

Таким чином, по-перше, в теоретико-програмовій спадщині ОУН проблемі політичного режиму приділялася основна увага; по-друге, на 1939 рік пануючою була доктрина «націократичної» держави з авторитарним політичним режимом, винятковою роллю ОУН у суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей [11, с. 210]; по-третє, У повоєнний період пануючою була концепція «поміркованого» демократичного політичного режиму, який базувався на принципах багатопартійності, загальних прямих виборів, дотриманням усіх прав і свобод громадян з боку держави. 

 

1. Лисенко О. Військова діяльність Романа Шухевича / О. Лисенко // Галичина. – 2008. – № 14. – С. 25.

2. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів. Вид-ня ЗЧ ОУН, 1955. – С. 48-57.

3. Мороз В. Місцеве самоврядування в діяльності ОУН / В. Мороз. Самоврядування та самоорганізація територіальних громад. Мат-ли наук. практ.-конф. 24-25 червня 1999 р. – Львів, 1999. – С. 29.

4. Штикало Д. Новітні даноїди / Д.Штикало // Студентських шлях.–1932.–Ч.11–12.–С.256.

5. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів / А.Кентій.– К.: Знання, 2003.– С.256.

6. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року) / І. Патриляк // Київська старовина. – 2003. – № 2. – С. 90, 91.

7. Трохимович В. Державотворчі ідеї Проводу ОУН в Україні (1940-1950) / В. Трохимович // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2007. – Збірник 10: До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. – С. 301-302, 308.

8. Уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (1950) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів. Вид-ня ЗЧ ОУН, 1955. – С. 99-112.

9. Дичковська Г. Світоглядні концепції Петра Полтави / Г. Дичковська // Визвольний шлях. – 1995. – № 8. – С. 981.

10. Роз’яснення Проводу Організації українських націоналістів на Українських Землях в деяких ідеологічних, програмових і політичних питаннях (1950) // Сурма. – 1950. – Ч. 25. – С. 10-12.

11. Рибак А.І. Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й - 1950-ті роки): дис…канд. політ. Наук: 23.00.01 / А.І. Рибак. – Острог, 2007. – С. 210. {jcomments on}