... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 22.06.2017 - СЕКЦІЯ №1
Здобуття незалежної Української держави, на різних етапах українського національно-визвольного руху, було його центральною (незважаючи на зміну форм і методів боротьби – Авт.) метою. У 40-50-х роках XX століття нове покоління борців (в особі суб’єктів національного руху Опору – ОУН(б), ОУН(м), «Поліської Січі»-УПА(Б-Б)-УНРА Т. Бульби-Боровця, УПА – Авт.) продовжило звитяжну боротьбу за незалежну Україну.
В останні 10-15 років помітне зростання уваги до організаційного оформлення та діяльності повстанського запілля як «структурного елементу цілісної системи національного руху Опору» [6, с. 7], поза сумніву унікальної системи забезпечення повстанською армією своїх дій, якою не може похвалитися жоден інший з європейських національних рухів Опору. 
З-поміж когорти вітчизняних дослідників, які присвятили власні наукові праці проблемі українського повстанського запілля слід виокремити праці В. Ковальчука, Р. Забілого, В.Ільницького, О. Ленартовича, Г. Папаніна, О. Стасюк, А. Сухих, С. Стельниковича, В. Ухача [11]. 
Метою наукової розвідки є історіографічний аналіз сучасними вітчизняними науковцями організаційно-правового становлення та функціонування «[...] своєрідних українських протодержав» [7, с. 338] – «повстанських республік» на контрольованих ГК УПА територіях (українського повстанського запілля – Авт.) в період другої половини 1943 – початку 1945 років.
Слід наголосити, що територіальне окреслення повстанського запілля вповні перебувало в залежності від збройної спроможності УПА. Тому як правило умовно-адміністративні межі повстанського запілля збігалися з територією підконтрольною УПА [6]. Керівництво фронтом і запіллям на Північно-західних українських землях, тобто всією військово-адміністративною діяльністю ОУН(СД), здійснювало ГК УПА [1, с. 195], яке на протязі другої половини 1943 року «розглядало повстанське запілля як територію своєрідної української протодержави» (курсив наш - Авт.) [7, с. 338]. 
Державотворчі зусилля керівництва УПА фокусувалися у двох паралельних площинах: по-перше, необхідно було організувати різні сектори громадського життя на звільнених від німців територіях, тобто налагодити реальне функціонування цивільної влади [8, с. 240], по-друге - «формування мережі оунівського підпілля як реальної військово-політичної влади на місцевому рівні» [7, с. 339]. 
Вихід у світ документа «Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України» від 1 вересня 1943 року стало «своєрідною точкою відліку побудови (хай і на теоретичному рівні) нової конструкції влади» [8, с. 240], «встановленням адміністративної влади» [1, с. 196], «утворенням цивільної адміністрації на підконтрольній УПА території» [10]. 
Зазначимо, що питання легітимності повстанської влади на контрольованих ГК УПА територіях, окрім праць Г. Стародубець, практично не піднімалося вітчизняними науковцями. Наголосимо, що тут своє вагоме слово мали би сказати історики держави і права. Легітимація – це процедура визнання якоїсь дії, події, або факту, політичної участі населення без примусу, або ж, якщо цього не досягається – виправданням такого силового примусу. Під легітимністю розуміється «певний порядок походження і функціонування влади, який робить можливим досягнення згоди у владних структурах і в їх взаємодії з суспільством на базі соціально значущих норм […]» [3, с. 8]. Власне відсутність легально узаконених методів впливу на місцеве населення із метою організації насамперед матеріально-технічної, кадрової допомоги УПА стимулювало повстанське керівництво прикласти зусиль до налагодження діяльності різних ділянок державного життя [6, с. 129]. Через відповідні накази, інструкції, розпорядження ГК УПА «опосередковано намагалася легітимізувати своє право на здійснення політико-економічної влади в рамках повстанського запілля» [6, c. 204]. Тобто сподіватися на максимально всебічну можливу підтримку населення, командування повстанської армії в запіллі могло лише у випадку її добровільного визнання з боку місцевих громад. Як зазначає Г. Стародубець «[…] у другій половині 1943 року українська влада в особі ГК УПА в рамках повстанського запілля діяла як легітимна» [7, с. 339].
Однією і з ефективних форм функціонування запілля від кінця 1943 і аж до 1945 років в основних епіцентрах повстанського руху [6, с. 77] виразно виділялась діяльність так званих «повстанських республік» [7, с. 339]. У сучасній українській історіографії в контексті дослідження повстанського запілля ця тема чи не найкраще опрацьована. Спостерігається певна поліфонія підходів науковців до їх назв: «повстанська республіка» (Г. Стародубець, В. Ухач), «підпільна республіка» (Г. Папакін), «наша республіка» (С. Лис), «самостійна міні-держава» (Г. Квінто), «повстанська республіка - твердиня УПА» (Н. Мизак) [6; 12].
Аналіз праць сучасних вітчизняних науковців дає підстави до ряду узагальнюючих тез. По-перше, витоки становлення «повстанських республік» виходять з весни 1943 року з території Волині, а оскільки «республіки» виконували функції тилового забезпечення УПА, то є підстави «класифікувати їх як одні із форм повстанського запілля» [6, с. 77]. По-друге, специфічною рисою «підпільних республік» була «повна відсутність контролю над ними з боку окупаційних органів влади» [9, с. 182]. По-третє, основною ознакою «повстанських республік» - твердинь УПА» [5, с. 29] була наявність (у межах певної території) своєрідного «суверенітету», що виявлялося у «безроздільному пануванні української влади у вигляді УПА» [12] та незалежності від зовнішніх чинників (зокрема німецької окупаційної влади) [4, с. 9]. По-четверте, з-поміж причин їх виникнення та функціонування [6, с. 77], дослідники виокремлюють щонайменше дві: перша пов’язана з необхідністю налагодження ефективної роботи усіх реферантур повстанського запілля; друга - пов’язана з нагальною потребою захисту місцевого населення від терору та визиску нацистських окупантів [9, с. 185]. «Повстанські республіки» розглядалися місцевим населенням як держава в державі та уособлювали собою українську владу, яка спроможна їх захистити. По-п’яте, будучи адміністративним центром регіонального повстанського запілля [4, с. 9], «підпільні республіки»окрім все ж ключової функції кожної з них - матеріально-технічної допомоги УПА [9, с. 182], намагалися проводити активну просвітницько-пропагандистську діяльність, що мало на меті залучити місцеве населення до національно-визвольної боротьби, формувати морально-психологічний клімат. Революційне підпілля, ГК УПА акцентувало увагу на національно-патріотичному вихованню, національній освіті, розуміючи, «що боротьба за навчання і виховання є боротьбою за державність» [13, c. 24-25]. У своїх інструкціях, зазначає В. Ухач, керівництво повстанської армії надавало важливого значення організації навчання українських дітей в національній школі на звільнених від нацистів землях [14, c. 98]. По-шосте, «повстанські республіки» часто «виконували роль координуючого центру військового, економічного, політичного життя цього регіону» [6, с. 86].
На весні 1943 року на Волині, з ініціативи окремих загонів УПА утворюється Колківська республіка, в якій та прилеглих з Колками селах розміщувався штаб відомого командира Північної групи УПА Івана Литвинчука «Дубового» [6, с. 78]. Була встановлена українська адміністрація, діяв революційний суд, військова школа кіннотників, школи артилеристів та мінерів, курси самооборонної, кінної розвідки та політосвіти. 
З весни 1943 по весну 1944 років на Шумщині (нині – Тернопільська обл.) функціонувала Антонівецька республіка. У період з осені 1943 до пізньої весни 1944 років проіснувала «зимова республіка» в Галицькому районі між Дністром і Лімницею [6, c. 85]. Лише в зимові місяці 1945 року загони НКВД розгромили на Коломийщині (Прикарпаття) «республіку» гордих гуцулів» [2, c. 142].
Ліквідація «повстанських республік» в тих чи інших контрольованих УПА регіонах, дестабілізувала національно-визвольний рух, проте не означала його цілковитого розгрому. Рішення керівництва національно-визвольного руху «негайно ліквідувати «республіки», переходити на роботу чисто конспіративно» [9, c. 186] було зумовлено активною фазою чергової хвилі терору радянських спецорганів по відношенню до українського населення, а враховуючи трагічний «досвід» окремих «повстанських республік» (зокрема Антонівецької. – Авт.) це прирікало окремі регіони на цілковите зникнення [6, c. 86].
Таким чином, функціонування «повстанських республік» є реальним свідченням спроб УПА займатися справою державотворення в роки війни, нехай на обмежених територіях та із специфічними формами [10], "здатністю українського народу до високого рівня самоорганізації у критичні періоди історії" [9, c. 186].

Список використаних джерел:
1. Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). / І. Ільюшин. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – С. 195-196.
2. Забілий Р. Нарис історії куреня "Скажені" / Р. Забілий // Український визвольний рух. Зб. 1. – Львів, 2003. – С. 142.
3. Коваль О.Я. Співвідношення понять «легітимність», «легальність» та «легалізація» / О.Я. Коваль // Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. – 2016. – № 6. Т. 2. – С. 8.
4. Літопис УПА. Тернопільщина «Вісті з терену» та «Вістки з Тернопільщини» 1943-1950. Торонто - Львів Видавництво «Літопис УПА» 2010. – Кн. 1. Т. 49. – С. 9.
5. Мизак Н.С. Боротьба УПА – «Захід» і збройного підпілля ОУН на західноукраїнських землях (1942-1960 рр.): автореф. дис. ... д. і. н.: 07.00.01 – Історія України / Н.С. Мазак. – Чернівці: Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, 2011. – С. 29.
6. Стародубець Г.М. Українське повстанське запілля (друга половина 1943 - початок 1946 років). / Г.М. Стародубець. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. – С. 7, 77-78, 85-86, 129, 204.
  7. Стародубець Г.М. Ґенеза українського повстанського запілля: Монографія / Г.М.Стародубець. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – С. 338-339.
8. Стародубець Г. Становлення та функціонування повстанського запілля на Волині в умовах німецької окупації (др. пол. 1943 р.) / Г. Стародубець // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. НАН України, Ін-т історії України. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 240.
9. Стародубець Г.М. "Повстанські республіки" як одна із форм українського повстанського запілля (1943-1945 рр.) / Г.М. Стародубець // Наукові записки Вінницького державного пед-го ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Зб. наук. праць. – Вінниця, 2005. – Вип. 9. – С. 182, 185-186.
10. Стасюк О. Український визвольний рух середини XX ст. в контексті українського державотворення / О. Стасюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2014. – Вип. 23. – С. 3-15.
11. Ухач В.З. Український самостійницький рух в боротьбі за Українську державу / В.З.Ухач. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=493%3A201212-10&catid=53%3A1-1212&Itemid=67&lang=ru та ін.
12. Ухач В.З. "Антонівецька повстанська республіка": організаційно-правовий аспект діяльності / В.З. Ухач. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lex-line.com.ua/?language=ru&go=full_article&id=401.
13. Ухач В.З. Боротьба за національне навчання і виховання є боротьбою за державність (діяльність ОУН з організації навчання і національно-патріотичного виховання молоді) / В.З.Ухач // Рідна школа. – 1998. – № 2. – С. 24-25.
14. Ухач В. Культурно-освітня діяльність (1929-1944 рр.). Монографія / В. Ухач. – Тернопіль: Джура, 2005. – С. 98. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
Травень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція