... Успіх вимірюється не тим наскільки високо ви вилізли, а тим, скільки ви з собою принесли (У.Роуз) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Практично у всіх без виключення сучасних теоретико-правових дослідженнях, предметом яких є держава, її розвиток і функціонування, активно застосовується таке поняття як форма держави, що у свою чергу, тлумачиться як єдність і зв'язок трьох елементів, якими є: форма державного правління, форма територіального строю та політичний режим [3, c.105]. Дійсно, однією з обов’язкових частин вивчення форми держави, наряду з характеристикою таких елементів як форма державного правління та форма державного устрою (які є достатньо мірою дослідженими як у працях вітчизняних, так і зарубіжних, правників), є юридична експлікація змісту політичного режиму [11, c. 77]. Щоправда, до останнього часу це поняття досліджувалось переважно в контексті політологічних студій, поза увагою до правових аспектів інституціоналізації та функціонування тих чи інших типів політичних режимів. Утім, з огляду на дедалі більшу актуалізацію юридичного вивчення політичних систем (коли розвиток держави та її інститутів розглядається у нерозривній єдності з функціонуванням і розвитком громадянського суспільства та його елементів [8, c. 6]), наразі зростає науково-юридичний інтерес й до політичних режимів. З одного боку, це проявляється у тому, що це поняття дедалі частіше зустрічається у дослідженнях з конституційного права, а з іншого – воно міцно увійшло в обіг у сучасних розвідках з теорії держави і права. При цьому окремі дослідники пропонують виділяти й такі пов’язані з політичним режимом форми як: державний режим, державно-правовий режим, державно-політичний, політико-правовий режим тощо.
Щоправда, на нашу думку, далеко не всі з цих «нових» понять видаються вдалими та обґрунтованими. Так, наприклад, говорячи про державно-правові режими мається на увазі «визначена державою і суспільством система методів та засобів реалізації управлінських повноважень публічної влади органами державної влади і місцевого самоврядування, які випливають з встановлених на найвищому законодавчому рівні норм та правил, і визначають зміст та специфіку діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування як по відношенню до суспільства в цілому, так і стосовно окремих індивідів, їх груп та об’єднань» [2, c. 103]. Тобто у наведеному визначенні наголос зроблено насамперед на специфіці взаємозв’язків між державою і правом, на тому, чи регламентується діяльність держави правовими нормами, чи може держава їх змінювати на власний розсуд, чи визнається принцип верховенства права тощо. Іншими словами, йдеться про те, якою мірою у практиці діяльності органів державної влади та її інститутів реалізуються принципи правової держави та її основоположні цінності [1, c. 77-82]. У цьому контексті вжиток такого поняття є не лише слушним, але й цілком виправданим у теоретико-методологічному плані. Натомість таке поняття як «державно-політичний режим» наразі виглядає як тавтологія, оскільки будь-яка влада держави так чи інакше є політичною і реалізується засобами публічної влади. Тобто це державна політика, що здійснюється у всіх без виключення сферах і ставить на меті реалізацію найважливіших функцій держави (соціальної, економічної, оборонної, міжнародно-інтеграційної, культурної, освітньої, правоохоронної тощо). На користь цього засвідчує й те, що будь-які спроби класифікації «державно-політичних» режимів фактично калькують вже існуючи типи політичних режимів, з тією лише відмінністю, що у разі застосування поняття «політичного режиму» йдеться про демократичний або авторитарний політичний режим, а разі вжитку поняття «державно-політичний» режим йдеться про демократичну або авторитарну державу.
Таким чином, вказуючи на науково-теоретичну і практичну значущість для сучасної теорії держави і права, і юридичної науки в цілому, аналізу поняття політичних режимів як одного з пріоритетних предметів сучасних державно-правових досліджень, ми повинні зауважити на наступних моментах.
Перш за все, актуальність зазначеної теми зумовлюється методологічними причинами. Дійсно, якщо у галузі політології та політичної теорії засвідчуємо існування всебічно розробленої методологічної основи дослідження політичних режимів, то у царині науки теорії держави права можна спостерігати цілий спектр підходів до того, в який спосіб слід тлумачити та характеризувати політичний режим. У цьому сенсі, як було щойно зазначено, можна виділити щонайменша чотири категорії, які застосовуються у юридичній науці: політичний режим, державний режим, державно-політичний режим та державно-правовий режим. Звісно, кожне з них має своє значення, але доволі часто навіть у межах одного й того ж дослідження їх смисл ототожнюються. Наприклад, аналізуючи феномен державного режиму і характеризуючи його як «методи та способи реалізації державної влади, які відповідають певному політичному стану суспільства, визначають характер існування державних інститутів, механізми (апарат) держави, що цілеспрямовано функціонує» [5, c. 144], такий відомий російський юрист як Р. Макуєв зрештою приходить до висновку про фактичну тотожність понять державного і політичного режимів. Хоча, як зазначає цей фахівець, державна влада не може суцільно ототожнюватись з політичною владою, оскільки за цілим рядом ознак вони мають істотні розбіжності. На відміну від цього, В. Чиркін наголошує, що поняття політичного режиму є значно ширшим за змістом, ніж поняття державного режиму, оскільки перше з них пов’язане з діяльністю політичних партій та іншими політичними факторами, тоді як останнє стосується виключно державної влади [12, c. 229]. Зазначене твердження видається значно більш аргументованим, оскільки суб’єктом політичної влади далеко не завжди виступає держава. Більше того, останнім часом з’являється цілий ряд змістовних розвідок, в яких розвиток громадянського суспільства тлумачиться не тільки у традиційній соціально-економічній площині, але й через такі поняття як «політична діяльність», «громадсько-політична активність» тощо. Наприклад, аналізуючи специфіку формування громадянського суспільства в Україні В. Медведчук зазначає: «Як довів досвід останніх десяти років розвитку України, у багатьох випадках проблеми становлення та забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства були пов’язані не стільки з вадами суспільних відносин, скільки, й насамперед, – із неспроможністю держави виконувати свої базові функції, без яких нормальне існування громадянського суспільства істотно ускладняється, або гальмується на невизначений термін і з невизначеними перспективами» [7, c. 370]. З цього погляду стає зрозумілим його твердження про те, що громадянське суспільство має вивчатись і під кутом зору процесів політичної самоорганізації, оскільки представники та інститути громадянського суспільства (маються на увазі перш за все політичні партії, громадсько-політичні рухи, об’єднання політично активних громадян на місцевому та загальнодержавному рівні тощо) часто формулюють політичні цілі, або ж розглядають політику як єдиний засіб урегулювання тих суспільних відносин, без яких неможливі процеси подальшої громадської самоорганізації .
Схожі аргументи щодо необхідності розмежування понять «політична влада» і «державна влада», а отже й таких понять як «політичний режим» і «державний режим», надаються й у монографії Г. Курскової [4, c. 9-28]. На цих же позиціях стоїть визнаний вітчизняний фахівець у галузі конституційного права О. Скрипнюк, який аргументує, що поняттям політичного режиму охоплюється не лише держава, але й суспільство (громадяни, їх територіальні громади), яке реалізує свою політичну волю та законні інтереси [9, c. 198]. Більше того, як вказує О. Скрипнюк, суспільство, що не має або не бажає мати політичних інтересів не може вважатись громадянським у точному значенні цього поняття: «Як правило… громадські організації, що ставлять на меті політичні цілі чи займаються політичною діяльністю, характеризуються як «ерзац» громадянського суспільства. Утім, ця теза є помилковою, оскільки вона ґрунтується на своєрідній дискримінації політичної сфери. Тобто вважається, що нормальний громадянин має займатися політикою якнайменше, тоді як основна сфера його інтересів стосується питань економічного, соціального й культурного розвитку. Єдина проблема, якої не можна не помітити, полягає у тому, що кожний громадянин завжди матиме певні політичні інтереси, які є такими ж природними, як економічні чи культурні» [10, c. 211]. Звісно, це не означає штучної інтеграції суспільства в державу та перетворення його на один з елементів загальної системи державно-владних відносин. Йдеться лише про те, що суспільство завжди має у собі певний політичний потенціал, вона завжди так чи інакше співвідносить себе з публічною владою, саме тому може виступати суб’єктом цієї влади (недарма у Конституції України зазначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»; подібне положення міститься і в конституціях багатьох інших сучасних демократичних держав). Для цього у суспільстві формуються і розвиваються відповідні інститути. Як приклад можна навести інститут політичних партій, які, так би мовити, «виростаючи» з осереддя громадянського суспільства не лише агрегують та артикулюють політичні та інші інтереси громадян, але й беруть безпосередню участь в процесі державного управління (насамперед йдеться про діяльність органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади). Щоправда, крім політичних партій, можна вказати й на інші інститути, які дозволяють громадянам і громадянському суспільству в цілому виступати суб’єктами політичної влади, бути її носіями і впливати у публічній площині на діяльність держави.
Натомість російський дослідник О. Малько займає проміжну позицію, наголошуючи на тому, що політичний режим, як «система методів, способів та засобів здійснення політичної влади» [6, c. 62], можна розглядати і як поняття тотожне державному режиму і як таке, що є ширше за нього (у цьому випадку все залежить від вихідної методологічної настанови дослідника). Подібна бівалентність пояснюється тим, що головним, на думку цього дослідника, є те, що політичний режим відображає динамічну і функціональну характеристику політичної системи, що може включати у себе як державу, так і всю сукупність політичних відносин. Тобто, в одному випадку досліджується вся політична система в цілому, а в іншому – лише її центральний елемент, яким є держава. Утім, незалежно від того, чи ототожнюються сфери «державного» і «політичного», як доводить О. Малько, вжиток поняття «політичний режим» вказує на вихідний намір вивчати саме динаміку змін у політичній системі. З цього погляду, на відміну від понять «форма державного правління» і «форма територіального устрою», що відображають, так би мовити, статичний вимір форми держави, політичний режим виражає її динаміку, її зміни і трансформації.
Як бачимо, навіть стислий аналіз наявних у царині теоретико-правових і державно-правових досліджень дефініцій політичного режиму, викриває співіснування прямо протилежних позицій та різних методологічних підходів щодо характеристики не тільки змісту самого поняття політичного режиму, але й того якою мірою та яким чином воно є або повинно бути предметом власне юридичної науки (а не політології, соціальної філософії тощо). Тому наразі видається гранично актуальним не лише запропонувати ту чи іншу дефініцію політичного режиму, але й обґрунтувати роль цього поняття для сучасної юридичної науки, а також його значення як спеціального предмета теорії держави і права.
Отже, якщо звернутися до найбільш використаному в науці визначенню поняття політичний режим, хоча і суто політологічному, ключовою ідеєю його є те, що політичний режим відображає методи, способи і засоби здійснення публічної (політичної) влади, завжди постає питання про те, яким чином ця публічна влада конституйована, яка основа її організації, її основні функції, а також її відношення до суспільства і окремо взятим індивідам. Тобто, навіть прагнучі максимально сконцентруватися на власне політичних вимірах (а точніше – методах і засобах здійснення публічної влади), все одно виникає необхідність у дослідженні правових інститутів, правових принципах і правових аспектах суспільного життя і розвитку, а саме – механізмів формування державної влади, способів цього формування, рівня участі громадян у здійсненні політичної влади, гарантій цієї участі, принципів, на яких ця участь реалізується, врахування чи неврахування інтересів різних соціальних груп, забезпечення прав і свобод людини і громадянина тощо. Іншими словами юридичний спосіб вивчення політичного режиму визначається тим, що в його зміст можна виділити наступні два аспекти: а) правила реалізації публічної (політичної) влади; б) правила організації і функціонування тих суб'єктів, які прямо або опосередковано пов’язані з політичною владою. Обидва зазначених аспекти безпосередньо пов'язані з правом і виникають через право і його нормативність. З цієї точки зору поняття «політичний режим» набуває не просто «юридичного забарвлення», яке визнається окремими представниками політичної науки, а розкриває свою сутність як один із предметів юридичного аналізу, що за рівнем своєї значимості не поступає таким усталеним об'єктам державно-правових досліджень як форма державного управління та форма державного устрою.

Список використаних джерел:
1. Дроботова Т.Б. Забезпечення принципів правової держави і розвиток державно-правового режиму в Україні / Т.Б. Дроботова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. – Вип. 46. – С. 77-82.
2. Дроботова Т.Б. Поняття державно-правового режиму: теоретичні проблеми визначення / Т.Б. Дроботова // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – № 11. – С.99-105.
3. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2009. – 584 с.
4. Курскова Г.Ю. Политический режим Российской Федерации. Теоретико-правовой аспект. Монография / Г.Ю. Курскова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 2008. – 295 c.
5. Макуев Р.Х. Теория государства и права / Р.Х. Макуев. – М.: Норма, Инфра-М, 2010. – 640 с.
6. Малько А.В. Теория государства и права: Учебник / А.В. Малько. – М.: Юристъ, 2006. – 304 с.
7. Медведчук В.В. Громадянське суспільство: Український вибір: Монографія / В.В.Медведчук. – К.: Логос, 2012. – 568 с.
8. Політична система: сучасні проблеми розвитку громадянського суспільства і держави: у 2 т. / К.: Логос, 2010. – Т. 1: Громадянське суспільство в політичній системі: теоретико-методологічний і конституційно-правовий аспекти дослідження: – Монографія / О.В.Петришин, Р.Ф. Гринюк та ін. – 628 с.
9. Скрипнюк О.В. Конституційне право України: Підручник / О.В. Скрипнюк. – К.: Ін Юре, 2010. – 672 с.
10. Скрипнюк О.В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика) / О.В. Скрипнюк. – К.: Логос, 2006. – 368 с.
11. Хоменко С.М. Политический режим как элемент формы государства: теоретико-правовые и методологические особенности исследования / С.М. Хоменко // Юристъ-Правоведъ. – 2010. – № 4. – С. 77-80.
12. Чиркин В.Е. Сравнительное государствоведение / В.Е. Чиркин. – М.: Норма, Инфра-М, 2011. – 448 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція