... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 15.12.2011 - Секція №5
Принцип забезпечення права підозрюваному, обвинуваченому. підсудному права на захист є одним з найдавніших у кримінальному судочинстві. Проте у порівнянні з радянським періодом правове регулювання цього інституту сьогодні вийшло на якісно новий рівень, досягнувши світових стандартів, а у окремих питаннях забезпечуючи можливості захисту навіть більші, ніж у багатьох розвинутих країнах світу. Значну роль у цьому процесі відігравала діяльність судів – загальних та Конституційного Суду України (далі за текстом – «КСУ»). 
Хоча судова практика традиційно у вітчизняній правовій науці не відноситься до джерел права, тим не менше, її роль у правотворчості та у формуванні наукової доктрини величезна. Правозастосовча діяльність є головним критерієм ефективності правових норм, вона дозволяє виявити ті проблеми, які на перший погляд не помітні та не можуть бути виявлені методами, не пов’язаними з апробацією правових норм на практиці. Правотворча діяльність черпає відповідні ідеї щодо вдосконалення законодавства у першу чергу виходячи з практичних потреб. І не останню роль у цьому плані відіграє діяльність судів.
Першим таким знаковим рішенням, яке стосується правового регулювання права на захист, було рішення КСУ № 13-рп від 16.11.2000р. у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника). За результатами розгляду справи суд визнав неконституційними зазначені положення законів, тобто в цьому проявилася його “негативна” правотворчість. Але не можна не помітити у цьому рішенні ще й ознак правотворчості “позитивної”. Крім визнання неконституційними відповідних положень кодексів, суд розтлумачив зазначену норму Конституції України у такий спосіб, що право на вільний вибір захисника своїх прав треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. До цього рішення Конституційного Суду України у кримінальному процесі в якості захисників з числа професійних юристів допускалися виключно адвокати.
Прийняття цього рішення само по собі викликало зміни у правозастосовчій практиці, оскільки воно визнало неконституційним норму статті КПК і розтлумачило статтю 59 Конституції, яка з цього моменту могла застосовуватися безпосередньо. Але крім того, воно викликало і відповідну реакцію законодавця, який Законом України № 2533–ІІІ від 21.06.2001 р. вніс зміни до статей 44 та 69 КПК України [2], які за своїм змістом фактично відтворювало правові позиції КСУ. 
Таким чином, рішення Конституційного Суду України № 13-рп від 16.11.2000р. і прийняті з його врахуванням зміни до КПК відкрили шлях до участі в кримінальному судочинстві у якості захисників так званим «іншим фахівцям у галузі права». На практиці до участі в кримінальних справах досить тривалий час допускалися як захисники особи, які свою фаховість у праві підтверджували лише дипломом про наявність вищої юридичної освіти. Це рішення КСУ і подальші зміни до КПК викликали гострі дискусії серед науковців та практиків, одні з яких підтримували позицію КСУ, інші ж вважали, що допуск до кримінального процесу необмеженого кола юристів, які не пройшли необхідної для цього підготовки, завдасть тільки шкоди. 
У результаті своє слово сказав інший найавторитетніший судовий орган держави – Верховний Суд України (далі за текстом – «ВСУ»), Пленум якого прийняв ключову для подальшої «долі» фахівців у галузі права постанову № 8 від 24.10.2003 року «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» [3]. У п.5 цієї постанови було роз’яснено, що при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. І тут же Пленум ВСУ визнав правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускали таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.
Таким чином, фактично своєю постановою Пленум ВСУ повернув до попереднього стану правозастосовну практику стосовно осіб, які можуть бути допущені до участі в справах у якості захисників, змінену під впливом вищезгаданого рішення КСУ. Хоча формально постанови Пленуму ВСУ мають обов’язковий характер тільки для судів, але не для органів дізнання чи слідчих, але останні також почали керуватися у своїх рішеннях про відмову у допуску до участі в справі у якості захисника інших, крім адвокатів, фахівців у галузі права, цією постановою. І такі їх дії були виправдані тим, що прийняття ними процесуальних рішень, які б суперечили правовій позиції Верховного Суду України могло б в подальшому при розгляді справи у суді трактуватися як порушення права на захист.
Багато юристів звертають увагу, що ні в згаданому рішенні КСУ, ні у КПК України не йдеться про якийсь спеціальний закон, яким має бути врегульовано порядок допуску до кримінальних справ фахівців у галузі права, а тому згадка про спеціальний закон у постанові Пленуму ВСУ фактично призвела до створення нової норми.
Крім того, навіть якщо згідно з традиційною вітчизняною юридичною доктриною постанови Пленуму ВСУ вважати актами тлумачення норм права, а не джерелами права, то у відношенні вищезгаданої норми постанови виникають сумніву щодо її виключно інтерпретаційного характеру. За традиційною у нашій юридичній науці точкою зору правотлумачення не створює нових норм, а лише уточнює, конкретизує, розкриває справжній зміст норми, що тлумачиться [4, с. 388]. При цьому фактичний творець правової норми про фахівця у галузі права – Конституційний Суд України – у своєму рішенні не давав підстав говорити про необхідність прийняття якого-небудь спеціального закону для того, щоб положення про фахівця галузі права могло бути реалізоване. Натомість Пленум ВСУ, фактично встановивши нові порівняно із КПК вимоги до фахівця у галузі права, вийшов за межі тлумачення правової норми і сам створив нову норму.
Отже, незважаючи на те, що до сьогоднішнього дня рішення КСУ № 13-рп від 16.11.2000р. є чинним, і відповідні статті КПК України згадують іншого фахівця у галузі права як можливого захисника, фактично ці норми на практиці не діють. Це дає підстави стверджувати про колізію правових позицій Конституційного та Верховного Судів України, про що відзначив у одній із ухвал у кримінальній справі сам ВСУ, при цьому підкресливши, що постанови Пленуму ВСУ є рекомендаційними, а рішення КСУ – імперативними, а, отже, такими, що мають пріоритетне значення [5]. Проте вже у своїх рішеннях по інших справах ВСУ займав у цьому ж питанні протилежну позицію. 
З іншого боку, не можна не визнати, що однією з причин зайняття такої позиції Верховним Судом України було не зовсім чітке формулювання Конституційним Судом України свого розуміння того, хто може бути захисником – фахівцем у галузі права. 
У будь-якому випадку, дані рішення найвищих судових інстанцій в Україні продемонстрували, наскільки великий вплив вони можуть вони чинити на кримінально-процесуальну форму, що дає підстави для продовження наукових дискусій щодо віднесення їх до джерел права та їх місця в системі права України. Зі свого боку в даній спірній ситуації своє слово має сказати і законодавець, усунувши всі суперечності та прогалини у правовому регулюванні забезпечення права на захист у кримінальному процесі України, які відкрилися у процесі правозастосування. 
 
Список використаних джерел:
1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) // Офіційний вісник України. – 2000. – № 47. – ст. 2045.
2. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України : Закон України № 2533-III від 21.06.2001 р. // Відомості Верховної Ради України – 2001. – № 34-35 від 31.08.2001. – ст. 187.
3. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 8. [Електронний ресурс] – режим доступу до документа: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.1030.0
4. Теория государства и права. Учебник для вузов. / [С.С. Алексеев, С.И. Архипов, Г.В.Игнатенко и др.]; Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – [2 изд.]. – М.: Норма, 2002. – 616 с.
5. Ухвала колегії суддів судової палати Верховного Суду України від 11.09.2007р. у справі № 5-3537к07 // Єдиний державний реєстр судових рішень. [Електронний ресурс] – режим доступу до документа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1058308. {jcomments on}
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
July
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція