... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №1
Однією з актуальних проблем сучасної Української держави є боротьба зі злочинністю, щодо якої розробляються державні програми, розвиваються правоохоронні органи та вдосконалюється законодавство. З огляду на ці обставини цікаво розглянути досвід українського народу в боротьбі зі злочинністю, який був набутий у XIV-XVIII ст. Як відомо, в епоху Середньовіччя на українських землях не було створено ефективної системи правоохоронних органів, а тому більшість злочинів розслідувались громадами шляхом копного судочинства.
Копне судочинство було врегульованою правовими звичаями та нормативно-правовими актами діяльністю копних судів (судових органів сільських громад) у XIV-XVIII ст., яка складалась із розслідування злочинів, розгляду та вирішення цивільних і кримінальних справ, а також виконання ними своїх рішень[1, с. 75]. Протягом столітньої слідчої практики копних судів, розпочатої ще їх попередниками (додержавними та вервними судами), ці органи розробили систему процесуальних засобів розслідування кримінальних справ,  одним із яких було «поволання» (від слова «волати», тобто гукати) – оголошення про злочин.
За допомогою поволання усі жителі копного округу закликались до збирання доказів по справі. Як правило, ця процесуальна дія застосовувалась у справах про вбивство. Поволання чи обволання було особливим урочистим актом повідомлення громади про вбивство та вбивцю, який здійснювався возним або близькими родичами жертви над трупом вбитого під час його похорону, маючи на меті оприлюднення та фіксацію в пам’яті жителів околиці факт вбивства, сліди злочину, а також ім’я та прізвище вбивці [2, с. 95]. Проте поволання також застосовувалось в інших категоріях справ, які розслідувались копними судами. Так, у 1583 р. Лукаш Галарфуш поволав Олексу Бернавчика, який крав коней у Сяноцькій землі Речі Посполитої [3, арк. 57].
Український довоєнний вчений О. Левицький, обгрунтовуючи свою теорію походження правового звичаю поволання, писав: «се має бути пережиток звичаєвого права дуже давньої доби, коли публічне оголошення ймення вбивці над трупом забитого мало силу громадського присуду, що обрікав злочинця на жертву родинної помсти» [4, с. 157]. У наступних історичних епохах поволання змінило свій характер, трансформувавшись із своєрідного оголошення вироку общинного суду в звичаєву процесуальну дію вервного та копного судочинства, що застосовувалась на стадії розслідування кримінальної справи.
У вервному судочинстві, від якого походить копне судочинство, оголошення про злочин називалось «закличем». Особливості його здійснення визначають статті Розширеної редакції «Руської правди». У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення про злочин річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові та сплатити штраф. Отже, «заклич» був одним із способів розшуку злодія чи особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки [5, с. 260].
В українському звичаєвому праві існували певні вимоги щодо здійснення поволання. Для того, щоб воно мало юридичне значення, особа повинна була виконати його гучним тоном і зрозумілою мовою. Так, у кримінальній справі проти Балбальської громади, яка під час козацького повстання убила Мартина Смитковського возний Януш Слідецький звітував у Володимирському гродському суді, що 3 березня 1649 р. він «голосом винеслим, всім людям вирозумілим» обволав про причини смерті М. Смитковського [2, с. 95].
При відсутності поволання (повідомлення сусідів) факт реальності злочину міг бути підданий сумніву, який зазвичай гарантував виправдовувальний вирок копного суду. Так, 4 липня 1604 р. на засіданні копного суду, що відбулось на березі р. Грушвиці (Луцький повіт) у справі про викрадення коня Івана Крачковича, свідок Терешко дорікнув підсудному Маску: «коли б у тебе віз украли, то ти б відразу сповістив сусідів, але ні перед ким того не повідав, аж у той час, коли знайшли слід у коноплі возовий…» [2, с. 105].
Свідчення околичних сусідів, яких повідомлено шляхом поволання про злочин, було беззаперечним доказом самого факту злочину, не зважаючи на те, що ці люди навіть не були його очевидцями. Крім того, І. Черкаський зазначав, що поволання при відсутності інших доказів було єдиним доказом під час розгляду справи копним судом як події злочину, так і вини підсудного, якщо його ім’я оголошувалось як злочинця під час поволання [2, с. 106-107]. Отже, поволання було важливим інститутом українського звичаєвого права та мало велике значення в копному судочинстві.
Крім того, поволання під час здійснення копного судочинства мало вплив на рішення державного суду, коли відповідна справа розглядалась ним. Наприклад, 18 грудня 1667 р. громада с. Тахтавул Полтавського полку подала в Полтавський міський суд скаргу на Наума Гусарева та Микиту Порубана за те, що вони обкрадали їх комори. Полтавський міський суд, враховуючи їх кількаразове оголошення в поволанні, а також те, що вони «не займались жодним корисним ділом, але людям шкоди чинили», прислухався до товариської ради та виніс обвинувальний вирок [6, с. 123-124].
Після оголошення про злочин або одночасно з цим потерпілий або його родичі розпитували всіх, кому було відомо про злочин. Коли це опитування не давало бажаних результатів, тоді копний суд вдавався до «прослуху». За допомогою «прослуху» потерпілий сподівався отримати хоча б якісь дані, за допомогою яких вдалося б знайти злочинця [7, с. 111-112]. Ці заходи були своєрідним збором первинної інформації, з якої розпочиналось формування певних припущень про невідомі обставини справи.
Отже, оголошення про злочин (поволання) було важливою процесуальною дією в українському копному судочинстві, яка спонукала кожного жителя копного округу взяти участь в розслідуванні певного злочину, фіксувала в пам’яті населення факт злочину, а також прискорювала попереднє слідство. Інформованість околиці щодо злочинного діяння була одним із прикладів демократичності та прозорості копного судочинства: від моменту порушення справи до стадії виконання вироку. Названі обставини були важливими факторами забезпечення правопорядку  на українських землях у XIV-XVIII ст.
 
Список використаних джерел:
1. Тищик Б. Копне судочинство в Україні та особливості його здійснення (XIV-XVIII ст.) / Б. Тищик, М. Бедрій // Право України. – 2010 – № 1. – С. 68-75.
2. Черкаський І. Поволання над трупом забитого / І. Черкаський // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. – К., 1925 – Випуск 1. – с. 90-107.
3. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. – Фонд 15 (Сяноцький гродський суд). – Опис 1. – Спр. 448 (Заповіти злодіїв 1563-1638 рр.). – 338 арк.
4. Левицький О.І. Волинські оповідання 16-17 ст. / О.І. Левицький. – К., 1914. – 315 с.
5. Кульчицький В. Галицько-Волинська держава (1199-1349) / В. Кульчицький, Б. Тищик, І. Бойко. – Львів: Бібльос, 2005. – 280 с.
6. Модзалевский В.Л. Актовыя книги полтавского городового уряда XVII-го века. – Випускъ 1-й. Справы поточныя 1664-1671 годовъ / Редакція и примечанія В.Л. Модзалевского. – Черниговъ, 1912. – 216 с.
7. Мироненко О. Судовий процес і його форми на українських землях XIV – XVI ст. // Актуальні проблеми держави і права. – Випуск 11. – О., 2001. – С. 111-113. {jcomments on}
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
December
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція